Постанова

Іменем України

30 червня 2021 року

м. Київ

справа № 466/674/18

провадження № 61-15681св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Генеральне консульство Республіки Польща у Львові,

треті особи: виконавчий комітет Львівської міської ради, Міністерство закордонних справ України,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Генерального консульства Республіки Польща у Львові на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 вересня 2019 року у складі

судді Білінської Г. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2020 рокуу складі колегії суддів: Левика Я. А., Приколоти Т. І., Шандри М. М., та касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 вересня 2019 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 листопада 2019 року у складі судді Білінської Г. Б., та постанову Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року, у складі колегії суддів: Левика Я. А., Приколоти Т. І., Шандри М. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Генерального консульства Республіки Польща у Львові, треті особи: виконавчий комітет Львівської міської ради, Міністерство закордонних справ України, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення коштів за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Генерального консульства Республіки Польщі у Львові, треті особи: виконавчий комітет Львівської міської ради, Міністерство закордонних справ України, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення коштів за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона працювала у Генеральному консульстві Республіки Польща у Львові на посадах референта та перекладача з 18 травня 2009 року до 02 січня 2018 року. На підставі трудового договору громадянина України з іноземним елементом від 05 квітня 2017 року вона прийнята на посаду перекладача за строковим трудовим договором до 31 березня 2018 року. 02 січня 2018 року її було ознайомлено з наказом № КG.LWOW.6020.2.2018 про припинення трудового договору від 05 квітня 2017 року у зв`язку із скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Вона вважає звільнення на цій підставі незаконним через порушення встановленого порядку для такого звільнення з огляду на те, що у Генеральному консульстві Республіки Польща у Львові скорочення чисельності штату фактично не відбулось. Також разом із попередженням про наступне звільнення їй не було запропоновано інших вакантних посад, які були наявні на той час і до її звільнення.

Посилаючись на те, що її звільнення відбулось усупереч встановленого законом порядку, позивач просила визнати незаконним та скасувати наказ від 02 січня

2018 року № КG.LWOW.6020.2.2018 «Про припинення строкового трудового договору», яким її звільнено з 02 січня 2018 року з посади перекладача Генерального консульства Республіки Польща у Львові у зв`язку із скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, поновити її на цій посаді та стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 23 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ від 02 січня 2018 року № KG.LWOW.6020.2.2018 «Про припинення строкового трудового договору», яким ОСОБА_1 звільнено з посади перекладача Генерального консульства Республіки Польща у Львові з 02 січня 2018 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Визнано ОСОБА_1 такою, що звільнена з посади перекладача Генерального консульства Республіки Польща у Львові з 31 березня 2018 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору на підставі пункту 2 частини першої

статті 36 КЗпП України.

Стягнуто з Генерального консульства Республіки Польща у Львові на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за період з 02 січня 2018 року до 31 березня 2018 року в сумі 69 591,77 грн.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що звільнення позивача відбулося з порушенням вимог статей 40, 49-2 КЗпП України, оскільки у день попередження про майбутнє вивільнення позивачеві не було запропоновано всі наявні вакантні посади, а також вакансії, які в подальшому відкривались у відповідача до дня її звільнення включно. Також відповідачем не надано доказів суду про наявність інших працівників, які мали переважне право на залишення на роботі перед позивачем.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 04 листопада 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Генерального консульства Республіки Польща у Львові про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та зобов`язання до негайного виконання рішення в частині стягнення заробітної плати за один місяць відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі, суд першої інстанції виходив із того, що строк трудового договору, укладений між сторонами, сплив 31 березня 2018 року, у зв`язку з чим позивача слід вважати звільненою з 31 березня 2018 року. В частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та негайного виконання рішення щодо стягнення заробітної плати за один місяць, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з огляду на те, що звільнення позивача було протиправним, а тому відповідач повинен відшкодувати позивачеві заробітну плату за період з 02 січня 2018 року до 31 березня 2018 року в розмірі 69 591,77 грн, виходячи із середньомісячного заробітку. Ця сума, на думку суду, не є стягненням заробітної плати за час вимушеного прогулу, яка відшкодовується при поновленні на роботі, а тому і не підлягає негайному виконанню в межах суми за один місяць.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 вересня 2019 року залишено без змін.

Додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 листопада 2019 року в частині відмови в стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким допущено до негайного виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць у розмірі 23 197,25 грн. У решті додаткове рішення від 04 листопада 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ця справа судом першої інстанції розглянута з дотриманням правил підсудності та за загальними правилами, встановленими законодавством України, зважаючи на положення статей 1, 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року (далі - Віденська конвенція 1961 року), статей 1, 43 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року (далі - Віденська конвенція 1963 року), статтей 1, 16 Консульської конвенції між Україною та Республікою Польща 1993 року (далі - Консульська конвенція 1993 року), а також пункти 1, 13 Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав України від 10 червня 1993 року № 198/93 (далі - Положення № 198/93), де вказано, що судовими імунітетами у цивільних справах наділені саме консульські посадові особи, а не установи. Про це ж йдеться і у статті 79 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV «Про міжнародне приватне право» (далі - Закон України «Про міжнародне приватне право»), а також у пункті 34 трудового договору, укладеного між сторонами. На думку апеляційного суду, відповідачем жодних обґрунтованих заперечень щодо наведених норм міжнародних актів та національного закону, а також положень трудового договору чи власних тлумачень на спростування згаданих статей міжнародних нормативно-правових актів, про що йшлося у листі, надісланому відповідачеві судом 24 лютого 2020 року (а.с. 80, т. 1), висловлено не було.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 листопада 2019 року, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції щодо порушення прав позивача при звільненні та необхідності поновлення таких, вважаючи, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічного і повного з`ясування обставин справи, дотримуючись принципу змагальності сторін. Також апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції щодо звільнення позивача у зв`язку із закінченням строку трудового договору, зауваживши, що на час ухвалення рішення по справі закінчився строк дії трудового договору, укладеного між сторонами, а тому судом зроблено правильний висновок про необхідність зміни дати звільнення на дату закінчення строку дії трудового договору, а не поновлення на роботі, а також стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з часу незаконного звільнення до 31 березня 2018 року.

Скасовуючи додаткове рішення суду першої інстанції в частині відмови в стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення, апеляційний суд, врахувавши рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року

№ 8-рп/2013 та вимоги статті 430 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), допустив до негайного виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць у розмірі 23 197,25 грн (з розрахунку середньомісячної заробітної плати позивача).

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У жовтні 2020 року Генеральне консульство Республіки Польща у Львові подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 вересня 2019 року та на постанову Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та закрити провадження у справі.

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 вересня 2019 року

в частині визнання її звільненою з посади перекладача Генерального консульства Республіки Польща у Львові з 31 березня 2018 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, додаткове рішення цього ж суду від 04 листопада 2019 року та на постанову Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року, в якій просить судові рішення в оскаржуваній частині скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким її позовні вимоги про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу задовольнити, а саме: поновити її на посаді перекладача Генерального консульства Республіки Польща у Львові з 02 січня 2018 року, стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду м. Львова.

У січні 2021 року справа № 466/674/18 передана до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження Генеральне консульство Республіки Польща у Львові посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: звернення до суду, юрисдикція якого розповсюджується на територію України, з позовом до іноземної держави.

Генеральне консульство Республіки Польща у Львові обґрунтовує касаційну скаргу порушенням судом першої інстанції правил підсудності, вказуючи на те, що суд не врахував відсутність згоди компетентних органів іноземної держави - Республіки Польща на участь у справі як відповідача, що унеможливило набуття процесуального статусу відповідача Генеральним консульством Республіки Польща у Львові; не направили у встановленому законом порядку запит на отримання згоди компетентного органу Республіки Польща; не з`ясували, чи є згода компетентного органу Республіки Польща на розгляд спору в Україні; не направили копії позовної заяви із додатками, ухвали про відкриття провадження та судових викликів у встановленому законом порядку, чим порушили вимоги ЦПК України, Закону України «Про міжнародне приватне право», двосторонніх договорів, Віденської конвенції 1961 року.

Також Генеральне консульство Республіки Польща у Львові у касаційній скарзі посилається на порушення судами вимог процесуального закону щодо залучення до участі у справі третіх осіб. Судом першої інстанції всупереч вимогам частини п`ятої статті 53 ЦПК України не було постановлено ухвалу про залучення до участі у справі третьої особи - управління персоналом Львівської міської ради, яке брало участь у розгляді справи. Не погоджується заявник із рішенням суду в частині розміру відшкодування позивачеві заробітної плати за період з 02 січня 2018 року до 31 березня 2018 року.

Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що судом апеляційної інстанції під час розгляду спору застосовано правовий висновок Верховного Суду з приводу застосування положень частини другої статті 39-1 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладений в постанові від 02 липня 2020 року у справі № 461/3071/17 (провадження № 61-36657св18), та вказує на необхідність відступлення від такого висновку у подібних правовідносинах.

У вказаній справі предметом позову було поновлення на роботі особи, звільненої у зв`язку із закінченням строку трудового договору. У цій постанові зроблено висновок про те, що трудові договори, які укладено з працівниками на підставі пунктів 2, 3 частини першої статті 23 КЗпП України, належать до строкових трудових договорів. Особу було звільнено на підставі пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України, яка передбачає можливість припинення трудового договору у зв`язку з закінченням його строку. На цій підставі може бути припинений тільки строковий трудовий договір, укладений як строковий відповідно до закону. Якщо ж строковий трудовий договір укладено всупереч правилам статті 23 КЗпП України, то умова про строк є незаконною. Трудовий договір у такому разі вважається укладеним на невизначений строк і він не може бути припинений у зв`язку з закінченням строку. Крім того, припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового договору він уже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 стосуються безпідставного застосування апеляційним судом цього правового висновку, оскільки вона зверталась із позовом щодо незаконного звільнення з інших підстав, а питання щодо закінчення строкового договору у позові нею не порушувалось. У касаційній скарзі заявник, посилаючись на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-254цс17, вказує, що за весь період перебування її у трудових відносинах із відповідачем трудова книжка їй жодного разу не поверталась, а впродовж восьми з половиною років безперервно знаходилась у відповідача та була видана їй тільки після звільнення, що, на її думку, може свідчити про безстроковість трудового договору.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивовано тим, що заявник у касаційній скарзі не обґрунтувала необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у правових позиціях Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 461/3071/17. Також постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-254цс17, на яку посилається заявник, стосується інших обставин справи, ніж встановлений у справі, що переглядається, оскільки ця справа стосувалась застосування норм трудового законодавства та спеціальних норм, що регулюють трудові правовідносини у вищих навчальних закладах шляхом конкурсного відбору. Заявник помилково вважає, що між сторонами укладений трудовий договір на невизначений строк, адже у заявах про прийняття на роботу вона особисто вказувала строк цього договору.

Відзив на касаційну скаргу Генерального консульства Республіки Польща у Львові мотивований тим, що позов поданий до Генерального консульства Республіки Польща у Львові як до роботодавця, який відповідно до положень трудового законодавства України самостійно уклав трудовий договір, тобто вступив у трудові правовідносини з позивачем відповідно до трудового законодавства України і є учасником таких правовідносин. Безпідставними вважає твердження заявника про те, що позов поданий до іноземної держави, оскільки відповідачем у справі є сторона трудового договору, а також набуття ним процесуального статусу відповідача з огляду на те, що ним забезпечено представництво прав та інтересів у цій справі та вчинялись інші процесуальні дії саме як відповідачем, до того ж інтереси у справі представляв адвокат на підставі відповідних повноважень на представництво, які були прийняті судом.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 05 квітня 2017 року між Генеральним консульством Республіки Польща у Львові (наймач) та ОСОБА_1 (працівник), за посередництвом виконавчого комітету Львівської міської ради, укладений трудовий договір громадянина України з іноземним наймачем, відповідно до умов якого працівник прийняла на себе обов`язок виконувати у наймача як перекладач роботу відповідно до переліку, наведеному у цьому договорі. Пунктом 34 цього договору передбачено, що трудові спори між наймачем та працівником розглядаються згідно з чинним законодавством України. Відповідно до пункту 36 цей договір укладений на визначений термін з 05 квітня 2017 року до 31 березня 2018 року і вступає в силу з моменту підписання його сторонами (а. с. 55-58, т. 1).

31 жовтня 2017 року Генеральне консульство Республіки Польща у Львові ознайомило ОСОБА_1 з попередженням № KG.LWOW.6020.45.2017 про розірвання угоди про працю, підписану 05 квітня 2017 року у Львові між сторонами, зі збереженням двомісячного строку попередження, який закінчується 02 січня 2018 року. Причиною попередження згідно з пунктом 1 частини першої

статті 40 КЗпП України є ліквідація посади (зменшення штату працівників) (а. с. 5, т. 1).

Відповідно до наказу Генерального консульства Республіки Польща у Львові від 02 січня 2018 року № KG.LWOW.6020.2.2018 «Про припинення строкового трудового договору» ОСОБА_1 , перекладача Генерального консульства Республіки Польща у Львові, звільнено з 02 січня 2018 року у зв`язку із ліквідацією посади (скороченням штату працівників), на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Наказано виплатити вихідну допомогу у розмірі середньомісячного заробітку (а. с. 6, т. 1).

Судами встановлено, що ні зі змісту попередження від 31 жовтня 2017 року № KG.LWOW.6020.45.2017 про наступне звільнення, ні впродовж двомісячного строку аж до моменту фактичного звільнення, відповідач не повідомляв позивача про наявність вакантних посад чи відсутність таких посад у вказаний період.

Відповідно до податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку за IV квартал 2017 року, поданого 16 січня 2018 року Генеральним Консульством Республіки Польща у Львові, у жовтні-грудні 2017 року (на час повідомлення про скорочення штату працівників) у Генеральному консульстві Республіки Польща у Львові були наявні вакантні посади, які так і не були запропоновані позивачеві, що не заперечувалося Генеральним консульством Республіки Польща у Львові, чим порушено вимоги частини третьої статті 49-2 КЗпП України (а. с. 170-173, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши наведені у касаційних скаргах доводи, врахувавши аргументи, викладені у відзивах, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій в повній мірі не відповідають вказаним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, встановлює Закон України «Про міжнародне приватне право», який застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом.

Стаття 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права України, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Таким чином, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави, зокрема в якості відповідача.

Найважливішою ознакою для держави є суверенітет, оскільки саме суверенітет становить основну відправну засаду для її правосуб`єктності. Суверенітет держави має вияв у двох сферах: внутрішній та зовнішній. У зовнішній сфері суверенітет означає незалежність, самостійність і непідпорядкованість держави іншим державам.

У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності та означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Це принцип вилучення держави та її органів з-під юрисдикції іншої держави. Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої держави.

Таким чином, бути відповідачем в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах: від 13 травня 2020 року у справі № 711/17/19 (провадження № 61-10776св19), від 03 червня 2020 року у справі № 357/13182/18 (провадження № 61-12202св19), від 24 червня 2020 року у справі № 711/16/19 (провадження № 61-12669св19), вона є незмінною та усталеною.

До трудових відносин застосовується право держави, у якій виконується робота, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України (стаття 52 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Відповідно до статті 53 Закону України «Про міжнародне приватне право» трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, регулюються правом України в разі, якщо: 1) громадяни України працюють у закордонних дипломатичних установах України; 2) громадяни України уклали з роботодавцями - фізичними або юридичними особами України трудові договори про виконання роботи за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не суперечить законодавству держави, на території якої виконується робота; 3) це передбачено законом або міжнародним договором України.

Частинами першою та другою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції судів України лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами України.

Основними договірними актами у цій сфері є Віденська конвенція 1963 року, Віденська конвенція 1961 року, Конвенція про спеціальні місії від 08 грудня 1969 року, Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року.

Дієвими є механізми обміну правовою інформацією, що передбачені двосторонніми договорами про правову допомогу, укладеними між Україною та іншими країнами.

Судовий імунітет поширюється також на акредитовані в Україні дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав, їх службових осіб. Дипломатичний і консульський імунітети регулюються національним законодавством і міжнародними конвенціями: Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року, Віденською конвенцією про консульські зносини і факультативними протоколами 1963 року. На відміну від іноземних держав вони підлягають юрисдикції судів України лише в межах, визначених принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами відповідної держави. У Віденській конвенції 1961 року дипломатичні імунітети і привілеї поділяються на імунітети і привілеї дипломатичного представництва та особисті імунітети і привілеї членів дипломатичного персоналу та їх сімей. Належність осіб до дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав в Україні, які користуються імунітетом від цивільної юрисдикції судів нашої держави, посвідчується документом, що видається Міністерством закордонних справ України.

Питання про те, який орган іноземної держави компетентний надати таку згоду, вирішується законодавством відповідної іноземної держави. В Україні питання надання такої згоди урегульовано Указом Президента України від 25 червня 2002 року № 581, яким затверджено Порядок здійснення захисту прав та інтересів під час урегулювання спорів, розгляду у закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземного суб`єкта та України.

Прийнявши позовну заяву, суддя на стадії підготовки справи до судового розгляду має з`ясувати, чи є згода дипломатичного представництва, як компетентного органу держави, на розгляд спору в судах України. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, необхідно першочергово підготувати відповідний запит та отримати офіційну інформацію щодо того, чи існує згода компетентних органів відповідної держави на розгляд справи у судах України, оскільки це впливає на зміст подальших процесуальних дій. У разі, якщо такої згоди не отримано, то посольство не може набувати процесуального статусу відповідача у цивільному процесі. Надсилання судових викликів до посольств іноземних держав в Україні має здійснюватися виключно через Міністерство закордонних справ України (МЗС).

Згідно з частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановлений законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідно, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

У пункті 3.1 Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року

№ 1-12/2012 наведено, що засада рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в частині першій статті 55 Конституції України. Ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного частиною першою статті 24 Основного Закону України, і стосується, зокрема, сфери судочинства. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав. Суди здійснюють правосуддя з метою забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Винесення судом законного, обґрунтованого і справедливого рішення неможливе без проведення ним всебічного, повного, об`єктивного дослідження усіх обставин справи. При цьому судове рішення повинно базуватись на принципах верховенства права, неупередженості, незалежності, змагальності сторін та рівності усіх учасників судового процесу.

Принцип рівності сторін вимагає «справедливого балансу між сторонами», і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її опонентом (рішення Європейського суду з прав людини від 26 травня 2009 року у справі «Бацаніна проти Росії» (Batsanina v. Russia), заява № 3932/02, пункт 22).

Згідно із частиною другою статті 496 ЦПК України іноземні особи мають процесуальні права та обов`язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, крім випадків, передбачених Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини першої статті 498 ЦПК України у разі якщо в процесі розгляду справи суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, суд України може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Статтею 80 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що у разі якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку, встановленому процесуальним законом України або міжнародним договором України.

Судове доручення про надання правової допомоги оформлюється українською мовою. До судового доручення додається засвідчений переклад офіційною мовою відповідної держави, якщо інше не встановлено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (частина третя

статті 499 ЦПК України).

Згідно з пунктом 2.3 розділу ІІ Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України та ДСА України від 27 червня 2008 року № 1092/5/54, доручення та документи, що до нього додаються, складаються мовою, передбаченою відповідним міжнародним договором України. Якщо доручення чи документи, що до нього додаються, складено українською мовою, слід додавати завірений переклад на мову запитуваної держави або на іншу мову, передбачену міжнародним договором України. Документи, що підлягають врученню згідно з дорученням суду України, складаються мовою запитуваної держави чи іншою мовою, передбаченою міжнародним договором України, або супроводжуються завіреним перекладом на таку мову. У відповідних випадках документи, що підлягають врученню, можуть бути складені або перекладені на ту мову, яку, як є підстави вважати, розуміє особа, якій необхідно вручити документи.

У цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном застосовується Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, укладеної 15 листопада 1965 року в місті Гаага, до якої приєдналась України згідно з Законом України «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах» від 19 жовтня 2000 року N 2052-III (далі - Конвенція про вручення).

Відповідно до Закону України «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах» центральним органом України, обов`язком якого є отримання прохань про вручення документів, що виходять від інших Договірних Держав, і здійснення процесуальних дій відповідно до положень статей 3-6 Конвенції в Україні, є Міністерство юстиції України.

Відповідно до частини першої статті 5 Конвенції про вручення Центральний Орган запитуваної Держави власноручно вручає документ або забезпечує його вручення відповідним органом у спосіб, визначений його внутрішнім правом для вручення документів, складених в цій державі, особам, що перебувають на її території, або в особливий спосіб, обумовлений запитуючим органом, якщо такий спосіб не є несумісним з законами запитуваної Держави.

Згідно з частиною третьою статті 5 Конвенції про вручення якщо документ має бути вручений відповідно до частини першої цієї статті, то Центральний Орган може вимагати, щоб документ був складений або здійснено переклад офіційною мовою або однією з офіційних мов запитуваної Держави.

Особливості виконання Конвенції про вручення визначено розділом VI Інструкції.

Так, відповідне доручення про вручення документів за кордоном складається судом у формі прохання згідно з додатком до Інструкції. Заповненню з урахуванням приписів пунктів 6.2.1 і 6.2.2 Інструкції підлягають дві частини формуляра: «Прохання» і «Короткий виклад документа».

При цьому, відповідно до статті 7 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах формуляр обов`язково складається французькою чи англійською мовою чи мовою запитуваної держави, а в разі заповнення українською мовою - обов`язково супроводжується перекладом на одну із зазначених мов (пункт 6.3 Інструкції).

Згідно з пунктами 6.5 і 6.6 Інструкції заповнений формуляр доручення і документи, що підлягають врученню, надсилаються у двох примірниках. У разі, якщо документ підлягає врученню в іноземній державі відповідно до частини першої статті 5 Конвенції про вручення, він має бути складений або перекладений на офіційну мову або одну з офіційних мов запитуваної держави.

Витрати по перекладу документів, а також оплаті за їх вручення, на стадії судового розгляду відповідно до статті 139 ЦПК України повинна нести заінтересована сторона, а після розгляду справи згадані витрати повинні розподілятись відповідно до статті 141 ЦПК України.

Порядок звернення з судовим дорученням до компетентного органу Республіки Польща передбачений умовами Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах (Договір ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року № 3941-XII), Угоди між Міністерством юстиції України та Міністерством юстиції Республіки Польща на виконання пункту 3 статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах, підписаної 10 січня 2011 року, Угоди між Міністерством юстиції України та Міністерством юстиції Республіки Польща про застосування двомовних бланків клопотань про надання правової допомоги у цивільних справах, підписаної 10 січня 2011 року.

Суд першої інстанції на стадії підготовки до судового розгляду неодноразово надсилав відповідне доручення про вручення документів, що підтверджується матеріалами справи, натомість під час виконання такої процесуальної дії не дотримався вимог щодо належного повідомлення відповідача про звернення позивача з цим позовом та не отримав згоди на розгляд справи в судах України, не виконав вимоги, передбачені Інструкцією, для подальшого його направлення Міністерством закордонних справ України дипломатичному представництву Республіки Польща як компетентному органу держави та передчасно розглянув справу по суті позовних вимог, чим фактично порушив принцип змагальності та диспозитивності.

Апеляційний суд на вказане уваги не звернув та не усунув зазначені порушення. Разом з цим, у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду до відповідача та Міністерства закордонних справ України 24 лютого 2020 року надіслані запити (а. с. 80, 81, т. 2) для висловлення ними своїх позицій з приводу наявності чи відсутності у відповідача судового імунітету та фактично можливості розгляду цієї справи у загальному порядку, встановленому ЦПК України.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що ця справа підлягає розгляду за загальними правилами, встановленими законодавством України, оскільки судовий імунітет не розповсюджується у цивільних справах на консульські установи, а лише на їхніх посадових осіб, посилаючись на положення статті 52 Закону України «Про міжнародне приватне право», пункт 34 трудового договору, укладеного між сторонами та лист Міністерства закордонних справ України від 01 квітня 2020 року № 721/17-636-270 (а. с. 109, т. 2). При цьому апеляційний суд зазначив, що відповідачем жодних обґрунтованих заперечень з приводу згаданих норм міжнародних актів, норм національного закону, а також положень трудового договору, чи власних тлумачень на спростування згаданих статей міжнародних нормативно-правових актів, висловлено не було.

Касаційний суд не може погодитись із зазначеними висновками, оскільки апеляційний суд не з`ясував належним чином, чи набуло Генеральне консульство Республіки Польща у Львові статусу відповідача у цьому спорі, чи має воно судовий імунітет, не звернув уваги на те, що лист Міністерства закордонних справ України від 01 квітня 2020 року № 721/17-636-270 (а. с. 109, т. 2), на який посилається суд, не містить підпису представника ОСОБА_2 , що свідчить про неналежність доказу, водночас Міністерство закордонних справ України у поясненнях від 05 березня 2020 року № 721/17-636/193 за підписом представника ОСОБА_2 (а. с. 88-91, т. 2) просить рішення суду першої інстанції скасувати внаслідок порушення норм процесуального права. Вказані розбіжності апеляційним судом не усунуті.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасного висновку про розгляд справи по суті позовних вимог без урахування згоди компетентних органів іноземної держави - Республіки Польща на участь у справі як відповідача, а також належне повідомлення відповідача про розгляд справи.

А тому, з огляду на вказане, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, судами не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати оцінку доказам, колегія суддів частково приймає доводи касаційних скарг та вважає за необхідне рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, а справу передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене в цій постанові, повно та всебічно дослідити обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, надати належну оцінку доказам: кожному доказу окремо, а також взаємному зв`язку доказів у їх сукупності, та визначити, у якому порядку повинна розглядатись ця справа з урахуванням норм міжнародного та національного права, а також двосторонніх договорів.

Із метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя

статті 2 ЦПК України), Верховний Суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Враховуючи допущені судами порушення норм процесуального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції у порядку статті 411 ЦПК України.

Щодо судових витрат

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 18 травня 2020 року у справі

№ 530/1731/16-ц зроблено висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

З огляду на те, що Верховний Суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції, колегія суддів не вирішує питання про розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Касаційну скаргу Генерального консульства Республіки Польщі у Львові задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 вересня 2019 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. А. Калараш

А. І. Грушицький

Є. В. Петров

О. С. Ткачук