Митниця за організаційно-правовою формою - це орган державної влади, що здійснює повноваження у сфері митної справи, у тому числі щодо справляння митних платежів під час переміщення товарів через митний кордон.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства врегульовано Податковим кодексом України. Цим Кодексом визначаються, зокрема, функції та правові основи діяльності контролюючих органів, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, а також умови повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань та пені.

Отже, відповідач є суб`єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України.

Також судами встановлено, що між сторонами склались правовідносини, які не можна віднести до господарських, оскільки реалізація повноважень зі встановлення плати за митні формальності та здійснення владних функцій державним органом у цій частині діяльності органу є ознакою публічно-правових відносин, які мають характер підпорядкованості, а не рівності суб`єктів господарювання, як у господарських відносинах. Будь-яких угод чи договорів між сторонами спору не укладено.

Зокрема, з поданих матеріалів вбачається, що позивач вважає протиправною бездіяльність Митниці, що полягала у невжитті заходів щодо визначення підрозділу митного органу, який буде відповідальним за здійснення митних процедур щодо МЕВ, а також місця проведення таких процедур з урахуванням територіального місця розташування центральної сортувальної станції Товариства, що спричинило стягнення з нього плати за виконання митних формальностей митними органами поза місцем розташування митних органів на підставі статті 247 Митного кодексу України та Порядку № 804, а тому просив зобов`язати митний орган відшкодувати йому кошти, сплачені у вказаному порядку.

Питання справляння плати за виконання митних формальностей поза місцем розташування органів доходів і зборів на час спірних правовідносин врегульоване Порядком справляння плати за виконання митних формальностей органами доходів і зборів поза місцем розташування цих органів або поза робочим часом, установленим для них, затвердженим наказом Міністерства доходів і зборів України від 23.10.2017 № 862 (далі - Порядок № 862), до цього діяв Порядок № 804.

Відповідно до пункту 1 розділу II Порядку № 862 нарахування плати здійснюється за розмірами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2003 № 93 "Про справляння плати за виконання митних формальностей митними органами поза місцем розташування митних органів або поза робочим часом, установленим для митних органів" (далі - Постанова № 93). Згідно з абзацом третім пункту 2 Постанови № 93 кошти, що надійшли від справляння плати, зараховуються до державного бюджету.

Суди дійшли висновку, що фактично спір у даній справі виник з приводу реалізації Митницею своїх владних повноважень з регулювання відносин у сфері здійснення митного контролю, справляння податків та зборів до державного бюджету відповідно до чинного законодавства.

Також суди дійшли висновку, що відносини, пов`язані із справлянням митних платежів, плати за виконання митних формальностей поза місцем розташування органом доходів і зборів, а також порядок повернення помилково та/або надмірно сплачених платежів з бюджету врегульовані Митним, Податковим та Бюджетним кодексами України та є такими, що засновані на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони другій. Відтак застосування позивачем статті 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції" щодо відшкодування збитків, завданих антиконкурентними діями, що стало підставою для звернення до господарського суду, на переконання судів попередніх інстанцій, є необґрунтованим.

Позиція Верховного Суду та висновки щодо застосування норм права

Предметом розгляду у цій справі є вимога про стягнення шкоди, завданої Товариству внаслідок бездіяльності Митниці, яка полягає у незабезпеченні рівних умов здійснення господарської діяльності суб`єктами господарювання, які діють на ринку послуг з прискореного перевезення міжнародних експрес-відправлень за єдиним транспортним документом у межах Харківської області, а саме щодо виконання митних формальностей для Товариства без обов`язкової оплати за їх виконання. Обставини такої бездіяльності Митниці закріплені у рішенні адміністративної колегії Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 25.09.2018 № 109-р/к "Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції". Зазначене рішення Антимонопольного комітету України було залишене в силі судами господарської юрисдикції.

Спірним є питання визначення належності цього спору до господарської чи адміністративної юрисдикції.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що даний спір виник у сфері публічно-правових відносин, а тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у зв`язку з чим провадження у цій справі має бути закрито. При цьому суди виходили з того, що зміст (суть) спірних правовідносин полягає у поверненні позивачу надміру сплачених ним до бюджету сум обов`язкових платежів (справлянням митних платежів, плати за виконання митних формальностей поза місцем розташування органом доходів і зборів), а тому відносини між сторонами є такими, що виникли із бюджетного та податкового законодавства та не можуть регулюватися нормами Цивільного та Господарського кодексів України.

Колегія суддів не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Зазначене право на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також установленими ним передумовами для звернення до суду.

Відповідно до статей 124, 125 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Організація судової влади та здійснення правосуддя в Україні визначається Законом України "Про судоустрій і статус суддів", згідно з нормами частини третьої статті 22 якого місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Підвідомчість визначається як коло справ, віднесених до розгляду і вирішення господарських судів з огляду на пряму вказівку закону. Підвідомчість визначає також властивості (характер) спірних правовідносин, у силу яких їх вирішення віднесене до компетенції господарського суду.

В основу визначення підвідомчості покладено два критерії: суб`єктний склад правовідносин і характер діяльності суб`єктів (характер спірного правовідношення).

Відповідно до першого критерію господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, організаціями (юридичними особами), а також громадянами - суб`єктами підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених чинним законодавством, може вирішувати спори і розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, які не є суб`єктами підприємницької діяльності.

Подання позовної заяви за правилами ГПК України означає, що позовна заява повинна бути подана за правилами предметної та суб`єктної юрисдикції справ відповідно до статті 20 ГПК України.

Спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, якщо: він не є підвідомчим господарському суду, тобто предмет спору не охоплюється статтею 20 ГПК України; спір за предметною ознакою підвідомчий господарському суду, але одна зі сторін не може бути учасником господарського процесу, а її право чи інтерес не підлягають судовому захисту у господарському суді.

У частині п`ятій статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

З наведеного випливає, що єдиним винятком у вищезгаданій нормі Кодексу адміністративного судочинства України, який визначає юрисдикцію адміністративних судів з розгляду спорів про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, є об`єднання таких вимог з вимогою про вирішення публічно-правового спору.

Водночас господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб`єктами господарської діяльності, а також спори, пов`язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об`єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб`єктним складом підпадають під дію статті 4 ГПК України.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду у від 17.09.2019 у справі № 910/13174/18 та постанові Верховного Суду від 27.05.2020 у справі № 915/1842/19.

Як вже зазначалося вище, предметом розгляду у даній справі є позовна вимога про стягнення 871 233,66 грн збитків у вигляді сплати митних формальностей, завданих позивачу внаслідок порушення Митницею законодавства про захист економічної конкуренції.

В обґрунтування позовної вимоги позивач зазначив, що сплачена ним плата за виконання Митницею митних формальностей згідно з частиною першою статті 255 Господарського кодексу України є шкодою, яка відповідно до статті 1166 Цивільного кодексу України та статті 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції" повинна бути відшкодована Митницею.

Позивачем не заявлено вимоги про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень. Обставини щодо бездіяльності органу влади, щодо виконання митних формальностей для Товариства без обов`язкової оплати за їх виконання встановлені під час розгляду справи Антимонопольним комітетом України за результатами якого було прийняте рішення про порушення Митницею законодавства про захист економічної конкуренції.

Виходячи зі змісту статей 15, 16 ЦК України, підставою та необхідною умовою для звернення особи до суду із відповідним позовом є наявність порушеного права та охоронюваного законом інтересу особи - позивача у справі і таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту.

Звертаючись до господарського суду, позивач повинен визначити, яке його право, на його думку, є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права. В свою чергу судам належить з`ясувати наявність порушеного права позивача та відповідність обраного ним способу захисту порушеного права способам, визначеним у законодавстві.

Відповідно до статей 20 ГК України та 16 ЦК України до способів захисту прав і законних інтересів віднесено відшкодування збитків (майнової шкоди).

У даному випадку позивач звернувся до суду у порядку і спосіб, що визначені законом, сформулював свої позовні вимоги, відштовхуючись від тих, наданих йому законом прав, які, на думку позивача були порушені відповідачем, із вказівкою на конкретні правові норми в обґрунтування заявлених вимог, і позов направлений на відновлення порушеного права.

У зв`язку з наведеним суди попередніх інстанцій повинні були вирішити спір у цій справі, надавши відповідну кваліфікацію та оцінку змісту правовідносин сторін, наявності порушеного права, його характеру та обраного способу захисту, з`ясувавши наявність або відсутність всього складу цивільного правопорушення, з яким пов`язується відшкодування шкоди (стягнення збитків), а не лише у площині того, що спір пов`язаний із поверненням позивачем сплачених ним до бюджету сум обов`язкових платежів, що було покладено в основу оскаржених судових рішень.

Враховуючи викладене, Касаційний господарський суд дійшов висновку про те, що заявлена у позові вимога має розглядатись за правилами господарського судочинства з огляду на предмет позову та суб`єктний склад учасників спору, оскільки відсутні підстави для віднесення цієї справи до юрисдикції адміністративних судів.

Стосовно посилання судів попередніх інстанцій на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/23482/17 та від 03.03.2020 у справі № 922/506/19, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №755/10947/17 (провадження №14-435цс18) зазначено про те, що саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду має бути враховано при вирішенні тотожних спорів судами.

Колегія суддів звертається до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 803/3/18, провадження №11-1173апп18 (пункт 28), згідно з якою адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої лише суб`єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень. В іншому випадку спірні відносини з приводу відшкодування шкоди (стягнення збитків, у тому числі й на користь держави) мають приватноправовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції.

Подібний висновок щодо підвідомчості до господарської юрисдикції справи, предметом розгляду у якій є вимога про стягнення збитків, завданих протиправними діями службових осіб державного органу, яка заявлена без вимоги вирішити публічно-правовий спір, викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020 у справі № 925/1196/18 (провадження № 12-153гс19).

Наведене не було враховано судами попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржених у справі №922/3779/19 рішень, що призвело до помилкового висновку щодо непідвідомчості цього спору судам господарської юрисдикції та закриття провадження у справі.

За змістом частин першої, другої, п`ятої статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оскаржувані рішення судів попередніх інстанції у цій справі наведеним вимогам не відповідають з огляду на порушення судами пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України, що призвело до постановлення незаконних ухвали суду першої та постанови апеляційної інстанцій, які перешкоджають подальшому провадженню у цій справі.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з частиною шостою статті 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Враховуючи вищевикладене, Суд доходить висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення - скасуванню з направленням справи на розгляд до суду першої інстанції.

Оскільки судом касаційної інстанції не ухвалюється нове рішення, відповідно до статті 129 ГПК України розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "МДК Експрес" задовольнити.

2. Ухвалу господарського суду міста Києва від 05.10.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.02.2021 у справі № 922/3779/19 скасувати.

Справу № 922/3779/19 передати на розгляд до господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І.Булгакова

Судді Б. Львов

В. Селіваненко