ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

Постанова

Іменем України

16 червня 2021 року

м. Харків

справа № 619/1255/18

провадження № 22-ц/818/585/21

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Пилипчук Н.П. ,

суддів: Маміної О.В., Кругової С.С.,

за участю секретаря судового засідання : Гармаш К.В.,

Учасники справи:

позивач ОСОБА_1

відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю Фірма «СВ»

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «СВ» про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров`я,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 25 серпня 2020 року, ухвалене суддею Болибока Є.А. в залі суду в м. м. Дергачі,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом.

В обґрунтування позову зазначила, що з 09 жовтня 2007 року по 05 листопада 2012 року вона працювала в TOB «СВ» на посаді розливача хімічної продукції та з 19 листопада 2012 року по 21 грудня 2015 року на посаді оператора розфасувально-пакувального автомату, що підтверджується відповідними записами в трудовій книжці. Рішенням ЦЛЕК № 40/1014 від 29.11.2016 у неї було встановлено професійне захворювання - Пневмоконіоз (q/t, 2/2,ах, hi, em, pq), ускладнений хронічним обструктивним захворюванням легень II стадія, фаза стихаючого загострення. Повний діагноз згідно з Випискою із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого № 07-01-13/1264 від 16 січня 2018 року - Пневмоконіоз (q/t, 2/2,ах, hi, em, pq), швидко прогресуючий перебіг, ускладнений ХОЗЛ II ст. в фазі нестійкої клінічної ремісії, легенева недостатність ІІ-ІІІ ступеня. Професійне захворювання виникло у позивача у зв`язку з тривалою роботою в умовах дії шкідливих виробничих факторів: пилу з вмістом діоксиду кремнію більше 70%; соди кальцинованої; синтетичних миючих засобів, які значно перевищували гранично допустимі норми у зв`язку з тривалими порушеннями ТОВ «СВ» законодавства про охорону праці, гігієнічних регламентів та нормативів з роботи в умовах дії шкідливих виробничих факторів. Були наявні такі порушення: робоче місце не відповідало вимогам законодавства, не було належної системи вентиляції кондиціонування повітря, ТОВ «СВ» не забезпечувала належним спеціальним одягом та засобами індивідуального захисту. 15 березня 2017 року позивачу встановлено ступінь втрати професійної працездатності 25% з 28.02.2017 по 01.03.2018 у зв`язку професійним захворюванням, групу інвалідності не встановлено. 28 лютого 2018 року позивачу було встановлено ІІІ групу інвалідності та встановлено ступень втрати професійної працездатності - 50 % з 01.03.2018 по 01.03.2019. Моральну шкоду позивачу, завдану ушкодженням здоров`я внаслідок невиліковного і необоротного професійного захворювання, неможливо компенсувати в повному обсязі, оскільки немає ніяких критеріїв виразу її душевного болю, глибини і тривалості моральних страждань, однак вважає, що таку шкоду слід стягнути в сумі 3 000 000 грн.

У зв`язку із чим просить, з урахуванням уточнень, стягнути 19 070 грн в рахунок втраченого заробітку внаслідок зменшення професійної працездатності за період 28.02.2017 по 01.03.2018 одноразово; 124 020 грн в рахунок втраченого заробітку внаслідок зменшення професійної працездатності за 3 роки наперед з 01.03.2018 по 01.03.2021; 3 445 грн щомісячно до відновлення професійної працездатності або зміни відсотків втрати професійної працездатності; 5 255 грн матеріальної шкоди; 3 000 000 грн моральної шкоди.

Рішенням Дергачівського районногосуду Харківськоїобласті від25серпня 2020року у задоволені позову ОСОБА_1 - відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції , та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції в порушення вимог закону дійшов висновку про те, що позивач не надала до суду доказів встановлення компетентним органом державного нагляду з охорони праці фактів порушення з боку відповідача вимог щодо охорони праці, тому вина відповідача не доведена. Однак позивач позбавлена можливості надати такі докази, оскільки такі рішення за період з 09 жовтня 2007 року по 21 грудня 20015 року не виносилися, через бездіяльність роботодавця. Також судом першої інстанції було необґрунтовано позбавлено позивача можливості надати суду першої інстанції докази, було відмовлено у задоволенні клопотання про виклик свідків. Крім того, судом в порушення вимоги ч.2 ст. 1166 ЦК України, яка встановлює презумпцію вини завдавача шкоди, було перекладено обов`язок доказування вини відповідача в заподіянні шкоди на позивача, відповідачем не було надано до суду доказів та не доведено відсутність вини у заподіянні шкоди.

Відповідач надав до суду відзив на апеляційну скаргу та просив рішення суду залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення. Відзив мотивований тим, що рішення суду є законним та обґрунтованим. Вказує, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову. Зазначає, що матеріалами справі підтверджено, що відповідач не завдавав шкоди позивачу ОСОБА_1 , у зв`язку із чим відсутні підстави для її відшкодування. Вказує, що при розгляді таких категорій справи, обов`язковим є обговорення питання про залучення до участі у справі відповідного органу Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Твердження позивача про ймовірні порушення відповідачем умов праці, вимог охорони праці та інших приписів не підтверджено жодним доказом.

Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивач на виконання свого процесуального обов`язку не надала належних, і неспростовних доказів на підтвердження своєї позиції.

Колегія суддів не в повній мірі погоджується із висновками суду першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Судом першоїінстанції встановлено,що згідно з записами в трудовій книжці № НОМЕР_1 від 03 березня 2006 року, ОСОБА_2 працювала в TOB «СВ»: з 09 жовтня 2007 року по 05 листопада 2012 року на посаді розливача хімічної продукції; з 19 листопада 2012 року по 21 грудня 2015 року на посаді оператора розфасувально-пакувального автомату. Звільнена 21 грудня 2015 року за власним бажанням.

Медичним висновком Центральної лікарсько-експертної комісії ДУ «Інститут медицини праці національної академії медичних наук України» про наявність (відсутність) професійного характеру захворювання від 29 листопада 2016 року № 40/1014 ОСОБА_1 встановлено діагноз: пневмоконіоз.

Пунктами 16 та 17 Акту розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання від 16.12.2016, затвердженого в.о. начальника Головного управління Держпраці у Харківській області, (далі Акт розслідування) встановлено, що професійне захворювання виникло за таких обставин: індивідуальні особливості організму громадянки ОСОБА_1 , яка працювала оператором розфасувально-пакувального автомату; причина виникнення професійного захворювання: робота в умовах дії шкідливих виробничих факторів.

Відповідно до пункту 19 Акту розслідування відсутні особи, які порушили законодавство про охорону праці, гігієнічні регламенти і нормативи.

При первинному огляді 15.03.2017 Обласною МСЕК № 1 ОСОБА_1 встановлено ступінь втрати професійної працездатності 25% з 28.02.2017 по 01.03.2018 у зв`язку професійним захворюванням, групу інвалідності не встановлено (виписка з Акту огляду МСЕК серії 10 ААА № 078542).

При повторному огляді 28.02.2018 Обласною МСЕК № 1 ОСОБА_1 встановлено ступінь втрати професійної працездатності 50% з 01.03.2018 по 01.03.2019 у зв`язку професійним захворюванням, встановлено ІІІ групу інвалідності на строк до 01.03.2019 (довідка про результати визначення втрати професійної працездатності серії 10 ААА №079546, довідка до акта огляду МСЕК серії 12 ААА № 682477).

При повторному огляді 29.07.2020 Обласною МСЕК № 1 ОСОБА_1 встановлено ступінь втрати професійної працездатності 60% з 01.03.2020 по 01.03.2022 у зв`язку професійним захворюванням, встановлено ІІІ групу інвалідності на строк до 01.03.2022 (довідка про результати визначення втрати професійної працездатності серії 12 ААА №028247, довідка до акта огляду МСЕК серії 12 ААБ № 27141

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Захист прав, свобод та інтересів працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, здійснюється у спосіб, визначений законами України.

Оскільки позивач знаходилася в трудових відносинах з відповідачем, то правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються главою ХІ КЗпП України.

Відповідно до вимог статті 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.

Згідно з частинами першою-третьою статті 153 КЗпП України на всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці.

Оскільки закон покладає обов`язок створення безпечних і нешкідливих умов праці, власник або уповноважений ним орган несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним із виконанням ним трудових обов`язків, а також за моральну шкоду, заподіяну потерпілому внаслідок фізичного чи психічного впливу небезпечних умов праці.

Власник звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе, що шкода заподіяна не з його вини.

Законом України від 28 грудня 2014 року № 77-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» Закон № 1105-XIV викладений у новій редакції: з назвою - «Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», який набув чинності 01 січня 2015 року (далі - Закон № 1105-ХІV, Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування»).

Пункт 1 частини 2 статті 10 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» передбачає обов`язок страховика - Фонду соціального страхування України, виплачувати тільки ті страхові виплати, які передбачені цим законом.

Відповідно до частини 7 статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» страхові виплати складаються із: 1) страхової виплати втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності (далі - щомісячна страхова виплата); 2) страхової виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім`ї та особам, які перебували на утриманні померлого); 3) страхової виплати дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності; 4) страхових витрат на медичну та соціальну допомогу.

Отже вимоги про відшкодування майнової шкоди заявлені до неналежного відповідача, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Згідно із частиною 8 статті 36 вказаного Закону у редакції від 01 січня 2015 року відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень ЦК України та КЗпП України.

Відповідно до пункту 2, 3 рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини 1 статті 58 Конституції України від 09 лютого 1999 року (справа про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце. Проте надання зворотної сили в часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Фонд соціального страхування на час набрання чинності Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» не був суб`єктом, за рахунок коштів якого здійснювалося відшкодування моральної шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань. Таким суб`єктом з 01 січня 2006 року є роботодавець. Положення Закону № 717-V, якими скасовано право потерпілих на виробництві громадян на відшкодування їм моральної (немайнової) шкоди за рахунок Фонду соціального страхування, визнані Конституційним Судом України такими, що відповідають Конституції України (пункт 1 резолютивної частини Рішення від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008).

У Рішенні від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008 Конституційний Суд України встановив, що вищевказаним скасуванням право зазначених категорій громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 ЦК України та статтею 237-1 КЗпП України їм надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця) (абзац дев`ятий пункту 5 мотивувальної частини). Конституційний Суд України у вказаному рішенні також констатував, що такий розподіл обов`язків щодо відшкодування моральної шкоди потерпілим на виробництві від нещасного випадку та професійного захворювання не суперечить вимогам статті 22 Конституції України. З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку про відсутність підстав для визнання неконституційними положень Закону № 717-V Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (далі - Закон № 717-V), якими було скасовано право застрахованих громадян, які потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду соціального страхування, гарантоване приписами Закону № 1105-XIV у первинній редакції (абзац 9 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008).

Отже на момент звернення до суду ОСОБА_1 як особи, потерпілої від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань, відшкодування її моральної (немайнової) шкоди не вважалось страховою виплатою у розумінні положень частини 8 статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та мало здійснюватися незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень ЦК України та КЗпП України.

Крім того, визначене вище застосування частини 8 статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» не протирічить статті 58 Конституції України, оскільки Фонд соціального страхування не є особою, яка завдала моральну шкоду позивачеві.

Скасування обов`язку Фонду, який був передбачений, зокрема статтею 21 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» здійснювати відповідну страхову виплату потерпілому означає скасування обов`язку (функції), а не відповідальності винної особи.

Крім того, страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, є одним із видів загальнообов`язкового державного соціального страхування (стаття 4 Закону України від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР «Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування»), правове регулювання якого здійснювалося, зокрема, Законом № 1105-ХІV.

Оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з`ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати: якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при такому виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду.

Тобто спори щодо відшкодування шкоди на підставі Закону № 1105-ХІV повинні вирішуватися на підставі законодавства, яке було чинним на момент виникнення в потерпілого права на її відшкодування. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.

Таким чином, і право на відшкодування моральної шкоди виникає в потерпілого з дня встановлення МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.

Первинний огляд ОСОБА_1 . Обласною МСЕК № 1 був проведений у 2017 році.

Частиною 2 статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» встановлено, що факт нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання розслідується впорядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України, відповідно доЗакону України«Про охорону праці».

Відповідно до ч. 3 ст. 36 вказаного Закону підставою для оплати потерпілому витрат на медичну допомогу, проведення медичної, професійної та соціальної реабілітації, а також страхових виплат є акт розслідування нещасного випадку або акт розслідування професійного захворювання (отруєння) за встановленими формами.

Частинами 1 та 2 статті 22 Закону України «Про охорону праці» встановлено, що роботодавець повинен організовувати розслідування та вести облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій відповідно доположення, що затверджується Кабінетом Міністрів України за погодженням з всеукраїнськими об`єднаннями профспілок. За підсумками розслідування нещасного випадку, професійного захворювання або аварії роботодавець складає акт за встановленою формою, один примірник якого він зобов`язаний видати потерпілому або іншій заінтересованій особі не пізніше трьох днів з моменту закінчення розслідування.

На момент проведення розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання був чинним Порядок проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків професійних захворювань і аварій на виробництві, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 року № 1232 (далі - Порядок № 1232).

Згідно п. 86 88 Порядку за результатами розслідування комісія складає акт проведення розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання за формою П-4 (далі - акт за формою П-4) згідно з додатком 17. Акт за формою П-4 є документом, в якому зазначаються основні умови, обставини і причини виникнення професійного захворювання, заходи щодо запобігання розвитку професійного захворювання та забезпечення нормалізації умов праці, а також встановлюються особи, які не виконали відповідні вимоги законодавства про охорону праці і про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Акт за формою П-4, підписаний членами комісії з розслідування, затверджується головним державним санітарним лікарем Автономної Республіки Крим, області, міста, району, на водному, залізничному та повітряному транспорті, Міноборони, МВС, СБУ, Адміністрації Держприкордонслужби, ДПтС, Держспецзв`язку, Державного управління справами та завіряється печаткою.

У разі незгоди члена комісії з розслідування із змістом акта за формою П-4 він його підписує, письмово викладає свою окрему думку, яка додається до акта і є його невід`ємною частиною, про що робиться відмітка у зазначеному акті.

Акт за формою П-4 складається протягом трьох днів після закінчення розслідування у шести примірниках та надсилається хворому, робочому органові виконавчої дирекції Фонду, первинній організації відповідної профспілки або уповноваженій найманими працівниками особі з питань охорони праці (у разі, коли профспілка на підприємстві відсутня), вищому профспілковому органові, профпатологу, який направив хворого до спеціалізованого профпатологічного лікувально-профілактичного закладу, підприємству. Акт за формою П-4 разом з матеріалами розслідування зберігається на підприємстві, в закладі державної санітарно-епідеміологічної служби та робочому органі виконавчої дирекції Фонду протягом 45 років, а в інших організаціях - не менше строку, передбаченого для вжиття визначених у ньому профілактичних заходів.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про охорону праці» відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров`я або у разі смерті працівника, здійснюється Фондом соціального страхування України відповідно доЗакону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». Роботодавець може за рахунок власних коштів здійснювати потерпілим та членам їх сімей додаткові виплати відповідно до колективного чи трудового договору.

Актом розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання від 16.12.2016, затвердженого в.о. начальника Головного управління Держпраці у Харківській області, встановлено: професійне захворювання виникло за таких обставин: індивідуальні особливості організму громадянки ОСОБА_1 , яка працювала оператором розфасувально-пакувального автомату; причина виникнення професійного захворювання: робота в умовах дії шкідливих виробничих факторів; відсутні особи, які порушили законодавство про охорону праці, гігієнічні регламенти і нормативи.

Згідно з ч. 4 ст. 22 Закону України «Про охорону праці» рішення посадової особи органу державного нагляду за охороною праці може бути оскаржене у судовому порядку.

Акт розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання від 16.12.2016, затверджений в.о. начальника Головного управління Держпраці у Харківській області у судовому порядку не оскаржувався, отже є чинними.

Крім того, відповідно до Інформаційної довідки про умови праці оператора розфасувально-пакувального автомату відділення фасування сипучих чистящих засобів TOB «СВ» затвердженого Головним державним санітарним лікарем Дергачівського та Золочівського районів від 10.03.2016 та протоколами дослідження повітря, шумового навантаження, освітлення тощо встановлено, що умови праці є допустимими та такими, що відповідають вимогам законодавства.

Так, відповідно до ГДК ГОСТ 12.1.005-88 «Общие санитарно-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны» концентрація діоксиду кремнію кристалічного в робочій зоні в обсязі 1,0 мг/м куб вважається небезпечною.

Згідно з протоколом № 217-220 від 06.03.2014 р. вміст кварцу на робочому місці ОСОБА_1 на підприємстві ТОВ ФІРМА СВ не перевищує ГДК ТОСТ 12.1.005-88 «Общие санитарно-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны» та складає 1,0 мг/м куб при ГДК 1,0 мг/м куб.;

За даними лабораторних досліджень, проведених з метою атестації робочих місць санітарно-промисловою лабораторією ПП «Екобуд-25» від 04.02.2016 р. на робочому місці оператора розфасувально-пакувального автомату ТОВ ФІРМА СВ вміст кремнію діоксиду кристалічного становить 0,77 мг/м куб при ГДК 1,0 мг/м куб, тобто його концентрація є меншою, ніж передбачає ГДК ГОСТ 12.1.005-88 «Общие санитарно-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны».

Оскільки професійне захворювання виникло у ОСОБА_1 у зв`язку із роботою у шкідливих умовах протягом тривалого часу, то зазначених відомостей за 2014 та 2016 роки не достатньо для висновку про відсутність вини відповідача у професійному захворюванні позивача, презумпція вини завдавача шкоди ТОВ фірма «СВ» не спростована.

Згідно зст.77ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

За змістомст. 89 ЦПК Українисуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності . Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що відповідач ТОВ «СВ» порушило законодавство про охорону праці, гігієнічні регламенти і нормативи під час роботи в ньому ОСОБА_1 .

Відповідно до ст.43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці.

Статтею 153 Кодексу Законів про працю України встановлено, що забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноваженого ним органу.

Статтею 237-1 КЗпП України передбачається відшкодування власником або уповноваженим ним органом працівникові моральної шкоди. Відшкодування такої шкоди провадиться тоді, коли порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди)» з наступними змінами, факт заподіяння моральної шкоди пов`язують не лише зі станом напруженості під впливом сильнодіючого впливу, яким є стрес, а із наявністю втрат фізичного і психічного характеру, які тягнуть за собою порушення нормальних життєвих зв`язків потерпілого, зменшення його суспільної активності, потребують від нього додаткових зусиль для організації життя.

Відповідно до ст. 1168 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої в результаті порушення її прав, яка полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я. Моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів. Згідно ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральні страждання, як правило, виявляються у відчуттях страху, сорому, приниження, переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, а також в інших, несприятливих для людини випадках психологічного дискомфорту.

Отже, під поняттям «моральна шкода» охоплюються негативні наслідки немайнового характеру, які заподіяні фізичній особі внаслідок завданих їй фізичних, психічних та моральних страждань, що пов`язані із порушенням її прав чи охоронюваних законом інтересів.

Фізичні страждання це фізичний біль, функціональний розлад організму, зміни в емоційно-вольовій сфері, інші відхилення від звичайного стану здоров`я, які є наслідком дій (бездіяльності), що посягають на немайнові блага або майнові права громадянина. Суд наголошує, що моральна, і фізична шкода після нанесення, по суті є непоправними і не завжди можуть бути відшкодовані. Неможливо відшкодувати (визначити еквівалент) втрати здоров`я, неможливо відшкодувати почуття страху, відчуття болю.

При встановленні можливої суми відшкодування в грошовому еквіваленті суд зіставляє глибину фізичних і моральних страждань, та суму заявлених компенсацій. При цьому враховуються: загальні страждання, психологічний і фізичний стан потерпілого, погіршення функціонування його певних органів.

Глибина переживань, викликаних ушкодженням здоров`я, ставиться в залежність від самої особи, тому призначення компенсації моральної шкоди полягає і в тому, аби певною мірою відновити втрату щастя особи і можливості насолоджуватися життям тепер і в майбутньому.

У п.4.1 рішення Конституційного Суду України від 27.01.2004р. №1-рп/2004 Про офіційне тлумачення положення частини 3 статті 34 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності», зазначено, що ушкодження здоров`я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов`язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності спричиняють йому моральні та фізичні страждання.

Згідно з п.13 Постанови Пленуму Верховного суду України №4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейський суд у справі «Мельниченко проти України» від 19 жовтня 2004 року зазначив, що моральна шкода має визначатися за автономними критеріями, що випливають з Конвенції, а не на підставі принципів, визначених у національному законодавстві чи практиці відповідної держави.

У даному контексті доречно також зазначити рішення Європейського суду з прав людини у справі «Шмалько проти України» (2004): «Суд вважає, що заявник може вважатися таким, що зазнав моральних страждань у результаті встановлених порушень, і ці страждання не можуть бути компенсовані лише констатацією порушення».

В ході розгляду справи встановлено, що ОСОБА_1 встановлено діагноз: пневмоконіоз, причина виникнення професійного захворювання: робота в умовах дії шкідливих виробничих факторів, ОСОБА_1 встановлено ступінь втрати професійної працездатності 60% з 01.03.2020 по 01.03.2022 у зв`язку професійним захворюванням, встановлено ІІІ групу інвалідності на строк до 01.03.2022 року.

Отже у зв`язку з професійним захворюванням позивачу заподіяно моральну шкоду, яка полягає в тому, що ОСОБА_1 втратив професійну працездатність у загальному розмірі 60%. Після втрати працездатності, у позивача змінилися умови життя, вона періодично проходить лікування, позбавлена в повній мірі реалізувати своє право на працю, повинна докладати додаткових зусиль для організації свого життя. Позивачу встановлено третю групу інвалідності, що свідчить про неможливість відновлення стану її здоров`я повністю.

Виходячи із наведених вище обставин, колегія суддів вважає, що позивачу заподіяно моральну шкоду, і вона має право на її відшкодування.

Як вбачається з аналізу норм ч. 2 ст. 153, ст. 173, ч.1 ст. 237-1 КЗпП України, до юридичного складу, який є підставою правовідносин по відшкодуванню моральної шкоди, входять моральні страждання працівника або втрата нормальних життєвих зв`язків, або необхідність для працівника додаткових зусиль для організації свого життя. При цьому, ступінь вини власника не названа серед юридичних фактів, які входять до такого юридичного складу, а достатньо того факту, що шкідливі умови праці були наявними у виробничій діяльності позивача.

Отже, зважаючи на те, що сторони перебували у трудових правовідносинах, професійні захворювання отримані позивачем під час виконання ним трудових обов`язків, тому наявні підстави, передбачені статтями 153, 237-1 КЗпП України, для відшкодування роботодавцем працівнику моральної шкоди.

Відповідних висновків щодо застосування положень статей 153, 237-1 КЗпП України, 1167 ЦК України та Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» Верховний Суд також дійшов у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 219/9095/16-ц (касаційне провадження № 61-4772св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 265/379/16 (касаційне провадження № 61-5393св18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 210/4786/16 (касаційне провадження № 61-8717св18), від 31 жовтня 2018 року № 592/3565/17 (касаційне провадження № 61-14410св18), від 05 грудня № 212/4799/17 (касаційне провадження № 61-36931св18) від 19 грудня 2018 року у справі № 219/5501/17 (касаційне провадження № 61-1431св18), виклавши позицію про покладення обов`язку відшкодування моральної шкоди на роботодавця, з яким позивач перебував у трудових правовідносинах, з огляду на те, що професійні захворювання отримані позивачем під час виконання ним трудових обов`язків.

На думку колегії суддів, зміст положень статті 153, частини 1 статі 237-1 КЗпП України, статті 1167 ЦК України дає підстави для висновку, що позивач має право на відшкодування моральної шкоди за загальним правилом, при цьому Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» у редакції, чинній на час звернення позивача з цим позовом, не передбачено відшкодування потерпілій особі моральної шкоди за рахунок Фонду соціального страхування України, як не передбачено у Державному бюджеті України коштів на таке відшкодування.

Отже, колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав на підставі положень статті 237-1 КЗпП України для відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу внаслідок професійного захворювання, і стягнення моральної шкоди з роботодавця.

При визначенні розміру моральної шкоди суд враховує обставини, які мають суттєве значення: характер, глибину і обсяг фізичних та душевних страждань, яких ОСОБА_1 постійно зазнає у зв`язку із хронічними професійними хворобами, відсоток втрати працездатності (50 %), тяжкість ушкоджень здоров`ю (3 група інвалідності, вимушених змін її життєвих умов, час та зусилля, необхідних для відновлення попереднього стану.

Визначаючи розмір моральної шкоди, судом враховано конституційну значимість здоров`я, як невідчужуваного і нерушимого блага, що належить людині від її народження й охороняється державою, беручи до уваги конкретні обставини справи, тяжкість ушкодження здоров`я, рівень фізичного болю під час її заподіяння, ступінь втрати професійної працездатності, пов`язані з цим фізичні і моральні страждання позивача, їх глибину, істотність вимушених змін у життєвих стосунках і наслідків, що настали, тривалість роботи позивача на ТОВ «СВ» в період з 09 жовтня 2007 року по 21 грудня 2015 року колегія суддів вважає, що належним розміром відшкодування моральної шкоди ОСОБА_3 та достатньою сатисфакцією зазначених моральних страждань є 100000 грн.

Доводи апеляційної скарги є частково обґрунтованими, а отже вона підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди скасуванню, із ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову цих вимог.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно положення, закріпленого в п. 2 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року №3674 в редакції, чинній на момент постановлення рішення судом першої інстанції, від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, а також смертю фізичної особи.

Як вбачається з матеріалів справи, при зверненні до суду із позовом позивач звільнений від сплати судового збору на підставі положення п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.

Згідно ч.1., п.2 ч.2, ч.13 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Так, відповідно до ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Отже з Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «СВ» на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 733 грн. 43 коп.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст. ст. 371, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 25 серпня 2020 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди скасувати. Ці позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «СВ» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 100000 грн.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «СВ» на користь держави судовий збір у розмірі 733 грн. 43 коп.

В іншій частині рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 25 серпня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку тільки в випадках передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Н.П.Пилипчук

Судді С.С. Кругова

О.В. Маміна