Постанова

Іменем України

11 червня 2021 року

м. Київ

справа № 761/42970/17

провадження № 61-6259св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» Брайко Станіслава Анатолійовича,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року у складі судді Юзькової О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Борисової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» (далі - ПАТ «Банк національний кредит») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Брайко С. А. про скасування наказів, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

На обґрунтування позовних вимог посилався на таке. З 26 червня 2015 року до 11 вересня 2017 року він перебував у трудових відносинах із ПАТ «Банк національний кредит». На підставі постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 05 червня 2015 року № 358 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 05 червня 2015 року № 114 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк національний кредит», згідно з яким з 08 червня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду. Постановою Правління НБУ від 28 серпня 2015 року № 563 була розпочата процедура ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» та призначено уповноважену особу Фонду. 24 квітня 2017 року позивача було попереджено про зміну істотних умов праці, які виражались у зміні штатного розпису та скороченні чисельності штату банку. З цього приводу було прийнято ряд наказів, зокрема, від 14 березня 2017 року № 16 та від 24 квітня 2017 року № 23, 24 на виконання заходів, передбачених наказом Фонду від 21 жовтня 2017 року № 402 «Про заходи щодо перегляду та упорядкування організаційної структури банків, що ліквідуються», які погоджені Фондом. Позивач не погоджувався із цими змінами, про що 25 квітня 2017 року письмово попередив банк. 23 червня 2017 року банк видав наказ № 35 «Про відміну дії наказу від 24 квітня 2017 року № 24» та повідомив, що скорочення та змін в умовах праці не буде. Проте 30 червня 2017 року відбулися істотні зміни умов праці, про які попереджалось раніше, що виразилось у масовому скороченні працівників, зокрема, було звільнено двох співробітників підрозділу позивача з трьох, що збільшило навантаження на позивача. Цього ж дня позивач звернувся до відповідача з проханням провести розрахунок, проте відповідач попросив почекати до 03 липня 2017 року. 11 липня 2017 року позивач подав заяву про звільнення за згодою сторін, але роботодавець відмовився припиняти трудовий договір, мотивуючи це хворобою позивача. На численні вимоги позивача копія наказу про звільнення від 11 вересня 2019 року № 275-к та трудова книжка були надіслані засобами поштового зв`язку, які він отримав лише 18 жовтня 2017 року. Згідно з наказом його було звільнено з роботи 11 вересня 2017 року на підставі пункту 4 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) за прогули (тривалістю понад два місяці) без поважних причин.

Посилаючись на те, що наказ від 23 червня 2017 року № 35 «Про відміну дії наказу від 24 квітня 2017 року № 24» спрямований виключно на незаконне заволодіння грошовими коштами працівників, порушення їх прав на отримання компенсації за звільнення, просив: визнати незаконним та скасувати наказ від 23 червня 2017 року № 35 «Про відміну дії наказу від 24 квітня 2017 року № 24; визнати незаконним та скасувати наказ від 11 вересня 2019 року № 275-к «Про звільнення за прогули без поважних причин ОСОБА_1 »; зобов`язати ПАТ «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду сплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 182 447,32 грн та 36 489,46 грн на відшкодування моральної шкоди; здійснити усі передбачені законодавством утримання (податки, збори, тощо) при виплаті зазначених сум, допустити негайне виконання судового рішення в частині стягнення присуджених сум. За фактом виявлених порушень постановити окрему ухвалу.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що при розгляді справи не було встановлено порушення прав позивача з боку відповідача при звільненні, оскільки зміни умов праці не відбулись, а позивач не спростував факту відсутності його на роботі протягом тривалого часу без поважних причин.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не надали належної оцінки наказам відповідача про істотну зміну умов праці, скорочення працівників та про скасування наказу про зміну умов праці; не звернули уваги, що наказ про скасування наказу про зміну умов праці не відповідає законодавству, а тому є нікчемним, він не став обов`язковим через незгоду працівника, а відповідно звільнення позивача за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є незаконним. Звільнення позивача мало відбутись за пунктом 6 статті 36 КЗпП України, оскільки позивач у період з червня до листопада 2017 року неодноразово звертався до відповідача про видачу трудової книжки.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України: неврахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 січня 2019 року у справі № 344/9143/17, від 01 лютого 2018 року у справі № 661/1171/16-ц, від 16 січня 2018 року у справі 759/19779/15-ц, від 26 грудня 2018 року у справі № 640/498/17-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 757/61865/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 520/11437/16-ц та у постанові Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6?120цс12.

Відзив на касаційні скарги не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 в указаній справі на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 січня 2019 року у справі № 344/9143/17, від 01 лютого 2018 року у справі № 661/1171/16-ц, від 16 січня 2018 року у справі 759/19779/15-ц, від 26 грудня 2018 року у справі № 640/498/17-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 757/61865/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 520/11437/16-ц та у постанові Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6?120цс12.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що наказом ПАТ «Банк національний кредит» від 01 вересня 2015 року № 256/1-к ОСОБА_1 прийнято на посаду начальника управління правового забезпечення департаменту правової роботи та примусового стягнення ПАТ «Банк національний кредит» за безстроковим трудовим договором (т. 1, а. с. 36).

Постановою Правління НБУ від 28 серпня 2015 року № 563 відкликано банківську ліцензію та розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» з 31 серпня 2015 року (т. 1, а. с. 145).

Відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду від 28 серпня 2015 року № 159 та на виконання постанови Правління НБУ від 28 серпня 2015 року № 563 розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» та призначено уповноваженою особою Фонду Паламарчука В. В. (т. 1, а. с. 146-147).

Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 18 серпня 2016 року № 1554 продовжено строки здійснення процедури ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» на два роки до 31 серпня 2018 року (т. 1, а. с. 148).

06 серпня 2018 року рішенням виконавчої дирекції Фонду № 2187 продовжено процедуру ліквідації фінансової установи та повноваження ліквідатора.

24 квітня 2017 року уповноваженою особою Фонду видано наказ № 24 «Про зміну істотних умов праці працівників - зміну назв посад відповідно до нової редакції штатного розпису ПАТ «Банк національний кредит», приведення назв посад у відповідність до Класифікатора професій» (т. 1, а. с. 38).

Зі змісту цього наказу випливає, що на виконання наказу Фонду від 21 жовтня 2016 року № 402 у зв`язку із запровадженням з 01 травня 2017 року нової організаційної структури (згідно з наказом від 14 березня 2017 року № 16) та введенням в дію з 01 липня 2017 року нового штатного розпису (згідно з наказом від 24 квітня 2017 року № 23) у ПАТ «Банк національний кредит» з 01 липня 2017 року змінюються умови праці працівників банку, зазначених у додатку № 1 до цього наказу, а саме змінюються назви посад відповідно до нової редакції штатного розпису банку, приводяться назви посад відповідно до класифікатора професій (т. 2, а. с. 66-69).

Наказом надано розпорядження управлінню по роботі з персоналом ознайомити з працівників банку зі зміною істотних умов праці, новою редакцією організаційної структури (додаток № 2) та штатного розпису (додаток № 3).

Запропоновано працівникам висловити свою згоду чи відмову від роботи після запровадження зазначених змін в письмовій формі.

Доручено управлінню по роботі з персоналом довести зміст цього наказу, вручити попередження про зміну істотних умов праці та ознайомити під підпис працівників, зазначених у додатку № 1 до 01 травня 2017 року.

Згідно з додатком № 1 до наказу від 24 квітня 2017 року № 24 позивач відноситься до працівників банку, до яких застосовуються зміни умов праці (т. 1, а. с. 39).

З наказом «Про зміну істотних умов праці працівників» від 24 квітня 2017 року № 24 ОСОБА_1 ознайомлено 25 квітня 2017 року, про що свідчить його підпис в додатку № 1 до цього наказу (т. 1, а. с. 39).

25 квітня 2017 року на виконання пункту 4 наказу від 24 квітня 2017 року № 24 ОСОБА_1 вручено попередження про наступну зміну істотних умов праці, а саме зміну з 01 липня 2017 року назви посади відповідно до нової редакції штатного розпису менеджер-управитель відділу претензійно-правової роботи та правового забезпечення. Наголошено, що згідно зі статтею 32 КЗпП України працівник має право на свій розсуд погодитись зі змінами або відмовитись від продовження роботи в нових умовах та роз`яснено, що в разі відмови від роботи в нових умовах трудовий договір буде припинено за пунктом 6 статті 36 КЗпП України з виплатою при звільненні вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку згідно зі статтею 44 КЗпП України. ОСОБА_1 зі змінами істотних умов праці не був згоден, про що зазначив у попередженні 25 квітня 2017 року (т. 1, а. с. 40).

23 червня 2017 року у зв`язку із недотриманням вимог чинного законодавства, а саме частини третьої статті 32 КЗпП України, видано наказ № 35 «Про відміну дії наказу від 24 квітня 2017 року № 24», яким також відмінено дію вручених попереджень від 24 квітня 2017 року про зміну істотних умов праці окремих працівників банку (т. 1, а. с. 43). Позивача ознайомлено з цим наказом під особистий підпис 23 червня 2017 року (т. 1, а. с. 44).

03 липня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до уповноваженої особи Фонду Брайко С. А. із заявою, в якій зазначив, що у зв`язку зі зміною істотних умов праці, що відбулися 30 червня 2017 року, трудові відносини між ним та банком припинились, у зв`язку з чим просив видати трудову книжку, розрахунок по звільненню та виплатити усі належні суми (т. 1, а. с. 46).

11 липня 2017 року ОСОБА_1 подав заяву про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України за угодою сторін, у задоволенні якої було відмовлено згідно з резолюцією керівника відповідача, проставленої на заяві (т. 1, а. с. 49).

Згідно з листом Комунального закладу «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» (далі - КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги») від 18 липня 2017 року № 157 ОСОБА_1 було видано листок непрацездатності №975007 з 04 липня 2017 року, який закрито 13 липня 2017 року у зв`язку з одужанням (т. 1, а. с. 56).

Відповідно до листа КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» від 29 серпня 2017 року № 202 ОСОБА_1 з 14 липня 2017 року до 29 серпня 2017 року не звертався за медичною допомого (т. 1, а. с. 58).

17 липня 2017 року працівниками відповідача з виходом за адресою місця проживання позивача був складений акт про відмову позивача надати підтверджуючи документи поважності причин невиходу на роботу (т. 1, а. с. 53-54).

17 липня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду Брайко С. А. із заявою, в якій зазначив, що 30 червня 2017 року відбулася зміна істотних умов праці, тому просив внести запис до трудової книжки та направити усі пов`язані з цим документи (трудову книжку, розрахунок по звільненню, інші грошові суми) (т. 1, а. с. 59-61). У відповідь на заяву та звернення позивача уповноваженою особою Фонду Брайко С. А. направлено позивачу лист від 28 липня 2017 року № 03-15/1078, в якому зазначено, що заява позивача про звільнення від 13 червня 2017 року була повернута йому за його проханням. Заява про звільнення від 30 червня 2017 року задоволенню не підлягала, про що позивача повідомлено під розпис. З 05 липня 2017 року ОСОБА_1 відсутній на роботі, тому банк вимушений фіксувати це у встановленому порядку. Просив прибути позивача до банку з будь-якими документами про поважні причини відсутності на роботі протягом липня 2017 року (т. 1, а. с. 65-66).

З 05 липня 2017 року до 11 вересня 2017 року відповідальними особами відповідача було кожного робочого дня за вказаний період складено акти про те, що ОСОБА_1 був відсутній на робочому місці, на телефонні дзвінки не відповідав, до роботи не приступав, про захворювання або інші причини відсутності не повідомляв, заздалегідь можливу відсутність та її причину не погоджував та не попереджував (т. 1, а. с. 68-113).

Згідно з табелем обліку використання робочого часу ПАТ «Банк національний кредит» за липень-вересень 2017 року за ОСОБА_1 зазначено дні прогулу (т. 1, а. с. 114-116).

Заступником директора департаменту охорони та безпеки Кастусік Д. В. було складено службову записку від 11 вересня 2017 року, в якій зазначено, що в діях ОСОБА_1 щодо його відсутності на робочому місці без поважних причин з 14 липня 2017 року по теперішній час вбачається прогул (т. 1, а. с. 117).

11 вересня 2017 року наказом № 275-к уповноваженої особи Фонду Брайко С. А. ОСОБА_1 звільнено за прогули без поважних причин, що мали місце з 14 липня 2017 року до 11 вересня 2017 року на підставі положень пункту 4 статті 40 КЗпП України, з виплатою компенсацію за невикористану щорічну відпустку за період з 01 вересня 2015 року до 21 серпня 2016 року у кількості 5 днів та за період роботи з 01 вересня 2016 року до 13 липня 2017 року у кількості 21 календарний день (т. 1, а. с. 37).

Того ж дня ОСОБА_1 було направлено лист № 03-15/1229, в якому повідомлялося про його звільнення та необхідність прибути для ознайомлення з наказом та отримання трудової книжки до ПАТ «Банк національний кредит». Також зазначено про можливість подати заяву на відправлення трудової книжки поштою (т. 1, а. с. 118).

Такого ж змісту лист направлявся ОСОБА_1 повторно 21 вересня 2017 року (т. 1, а. с. 120).

15 вересня 2017 року та 23 вересня 2017 року позивач подавав заяву про направлення йому трудової книжки та пов`язаних зі звільненням документів, грошової компенсації за вказаною в заяві адресою (т. 1, а. с. 122, 123).

Листом від 10 жовтня 2017 року № 03-15/1422 банком направлено ОСОБА_1 трудову книжку, копію наказу про звільнення, копію платіжного доручення про перерахування коштів при звільненні на картковий рахунок, копію списку працівників, які перераховують кошти для зарахування ПК «Укргазбанк» ЗП 2-ої половини за вересень 2017 року (т. 1, а. с. 124).

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Стаття 36 КЗпП України визначає підстави припинення трудового договору, кожна з яких є самостійною.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці.

Пунктами третім та четвертим статті 32 КЗпП України встановлено, що у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою.

Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше, ніж за два місяці. Якщо колишні (попередні) істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи на нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 частини першої статті 36 цього Кодексу.

Припинення трудового договору за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України при відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при провадженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці.

Зміною істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, викликаною змінами в організації виробництва і праці, визнається раціоналізація робочих місць, введення нових форм організації праці, в тому числі перехід на бригадну форму організації праці і впровадження передових методів тощо.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 761/11887/15-ц (провадження

№ 61-15506сво18) зроблено висновок, що звільнення працівника на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із його відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці не можна відносити ні до звільнення працівника за його ініціативою, ні до звільнення працівника за ініціативою роботодавця. Зазначена підстава припинення трудового договору є окремою самостійною підставою для припинення трудового договору, яка обумовлена відсутністю взаємного волевиявлення його сторін, недосягненням ними згоди щодо продовження дії трудового договору. Підставою для звільнення працівника за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України є його відмова від продовження роботи в нових умовах праці після спливу двомісячного строку з часу ознайомлення з відповідним повідомленням.

Зміна істотних умов праці, передбачена частиною третьою статті 32 КЗпП України, за своїм змістом не тотожна звільненню у зв`язку із зміною організації виробництва праці, скороченням чисельності або штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 23 березня 2016 року № 6-2748цс15.

Встановлено, що 24 квітня 2017 року уповноваженою особою Фонду видано наказ № 24 «Про зміну істотних умов праці працівників - зміну назв посад відповідно до нової редакції штатного розпису ПАТ «Банк національний кредит», приведення назв посад у відповідність до Класифікатора професій» з 01 липня 2017 року. Тобто двомісячний строк повідомлення працівників про зміну істотних умов праці роботодавцем було дотримано (т. 1, а. с. 38).

З цим наказом позивача було ознайомлено 25 квітня 2017 року та вручено попередження про наступну зміну істотних умов праці, проте ОСОБА_1 зі зміною істотних умов праці не був згоден про що зазначив письмово (т. 1, а. с. 39, 40).

23 червня 2017 року уповноваженою особою Фонду видано наказ № 35 «Про відміну дії наказу від 24 квітня 2017 року № 24», яким також відмінено дію вручених попереджень від 24 квітня 2017 року про зміну істотних умов праці окремих працівників банку, про що під підпис було повідомлено ОСОБА_1 23 червня 2017 року (т. 1, а. с. 43-44).

Отже, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що змін істотних умов праці позивача не відбулося у зв`язку з відміною наказу про зміну істотних умов праці та вручених попереджень про зміну істотних умов праці.

Щодо вимог про визнання незаконним та скасування наказу від 23 червня 2017 року № 35 «Про відміну дії наказу від 24 квітня 2017 року № 24»

Мотивуючи свою вимогу тим, що 30 червня 2017 року відбулися зміни істотних умов праці, які виразилися у масовому скороченні працівників у кількості 9 осіб із працюючих 32 осіб, позивач посилався на те, що у його підрозділі було звільнено двох працівників (юрисконсультів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ) з трьох працюючих, що значно збільшило навантаження на позивача.

З матеріалів справи випливає, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які займали посади юрисконсультів у підрозділі, який очолював позивач, були звільнені з 30 червня 2017 року наказами відповідача від 27 червня 2017 року у зв`язку з закінченням строку трудового договору згідно з пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України (закінчення строку трудового договору). Законність звільнення саме із зазначеної підстави була предметом розгляду судом в інших справах і доказів визнання такого звільнення незаконним до суду не надано (т. 2, а. с. 63-64, т. 3, а. с. 1-7).

Отже, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що звільнення інших працівників, які працювали разом із позивачем в управлінні правового забезпечення департаменту правової роботи та примусового стягнення ПАТ «Банк національний кредит» відбулось на підстави пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України - закінчення строку трудового договору, тому права позивача наказом від 23 червня 2017 року № 35 «Про відміну дії наказу від 24 квітня 2017 року № 24» не порушено.

Щодо вимог про скасування наказу від 11 вересня 2019 року № 275-к «Про звільнення за прогули без поважних причин ОСОБА_1 »

Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Встановлено, що ОСОБА_1 з 04 липня 2017 року до 13 липня 2017 року перебував на лікарняному, про що йому було видано листок непрацездатності № 975007.

Проте з 14 липня 2017 року до 11 вересня 2017 року позивач на роботу не виходив, був відсутній на робочому місці, до роботи не приступав, про що відповідальними особами ПАТ «Банк національний кредит» кожного робочого дня за вказаний період було складено акти (т. 1, а. с. 53-54, 68-113).

Подання позивачем 03 липня 2017 року заяви із зазначенням, що трудові відносини є припиненими у зв`язку зі зміною істотних умов праці, що відбулися 30 червня 2017 року не надавало позивачу права невиходу на роботу після одужання і закриття листка непрацездатності 13 липня 2017 року.

Отже, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, встановивши, що подання позивачем 11 липня 2017 року заяви про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), у задоволенні якої було відмовлено, не може бути підставою для висновку про припинення трудового договору із зазначеної позивачем підстави, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 вчинив прогул, оскільки з 14 липня 2017 року не приступив до роботи і поважних причин відсутності позивача на роботі у цей період до 11 вересня 2017 року не встановлено. Тому вимога позивача про визнання незаконним і скасування наказу від 11 вересня 2017 року № 275-к «Про звільнення за прогули без поважних причин ОСОБА_1 » задоволенню не підлягає.

Щодо вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди

Статтею 235 КЗпП України передбачено, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється у випадках: звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу (частина перша); у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству (частина третя); у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу (частина четверта).

Отже, вимушений прогул визначається як період часу, з якого почалось порушення трудових прав працівника (незаконне звільнення або переведення на іншу роботу, неправильне зазначення формулювання причин звільнення або затримки видачі трудової книжки при звільненні) до моменту поновлення таких прав, тобто ухвалення рішення про поновлення працівника на роботі, чи визнання судом факту того, що неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника.

Оскільки звільнення позивача є законним, наказ про звільнення не скасовано, а відтак й похідні вимоги позивача ОСОБА_1 про зобов`язання ПАТ «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду сплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 182 447,32 грн та відшкодування моральної шкоди в розмірі 36 489,46 грн задоволенню також не підлягають.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не надали належної оцінки наказам відповідача про істотну зміну умов праці, скорочення працівників та про скасування наказу про зміну умов праці, а тому звільнення позивача за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є незаконним, а звільнення мало відбутись за пунктом 6 статті 36 КЗпП України, є необґрунтованими, оскільки 23 червня 2017 року видано наказ № 35 «Про відміну дії наказу від 24 квітня 2017 року № 24», а також дію вручених попереджень від 24 квітня 2017 року про зміну істотних умов праці окремих працівників банку, про що під підпис було повідомлено ОСОБА_1 23 червня 2017 року. З 14 липня 2017 року до 11 вересня 2017 року позивач на роботу не виходив, був відсутній на робочому місці, до роботи не приступав, тому його звільнено на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.

Доводи касаційної скарги про те, що судами прийнято рішення без врахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 січня 2019 року у справі № 344/9143/17, від 01 лютого 2018 року у справі № 661/1171/16-ц, від 16 січня 2018 року у справі 759/19779/15-ц, від 26 грудня 2018 року у справі № 640/498/17-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 757/61865/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 520/11437/16-ц та у постанові Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6?120цс12, Верховний Суд відхиляє, оскільки правовідносини у справі, що переглядається та правовідносини у справах, на які заявник здійснив посилання не є подібними.

Так, наводячи приклад постанови Верховного Суду від 14 січня 2019 року у справі № 344/9143/17, заяявник посилається на правила застосування пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України, проте вона стосується умов звільнення працівника у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення, проте у спірному випадку йдеться про інші підстаи звільнення.

У справах № 661/1171/16-ц, № 759/19779/15-ц йшлося про правила застосування пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України, - у випадку звільнення працівника за одноразове грубе порушення трудових обов`язків.

Заявник посилається на судове рішення у справі № 640/498/17-ц, проте у зазначеній справі висновок Верховного Суду стосувався умов звільнення працівника після закінченню трудового договору на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України.

У справах № 757/61865/16-ц, № 520/11437/16-ц предметом спору були вимоги про припинення трудових відносин працівника з роботодавцем на підставі частини першої статті 38 КЗпП України. Проте у цій справі позивач обгрунтовував свою позицію обов`язком роботодавця звільнити його саме на підставі статті 36, а не підставі частини першої статті 38 КЗпП України.

Заявник посилається на постанову Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6?120цс12. Проте у згаданій справі позивач, вважаючи, що працедавець незаконно змінив правові підстави його звільнення, просив змінити формулювання причин розірвання договору з ним з частини першої статті 38 КЗпП України на частину третю статті 38 КЗпП України.

Проте у справі, що переглядається, заявник вимоги про поновлення на роботі не обґрунтовував наявністю підстав для розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.

Заявник також просить врахувати висновки про застосування норм права у подібних, на його думку, правовідносинах, які викладені у постановах Верховного Суду, перелік яких наведено у додатку до касаційної скарги.

З приводу цих доводів касаційної скарги Верховний суд виходить з такого.

Згідно з пунктом 1 частин другої статті 389 ЦПК України однією з підстав касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Водночас відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

За змістом зазначених норм права заявник має зазначити норму права та суть висновку про застосування цієї норми права, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

Проте зазначеного заявник у касаційній скарзі не навів, та формально послався на додаток до касаційної скарги, у якому навів перелік з 360 постанов Верховного Суду без жодного обґрунтування.

Тому зазначені доводи касаційної скарги Верховний Суд відхиляє.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний