Постанова
Іменем України
09 червня 2021 року
м. Київ
справа № 265/7703/19
провадження № 61-9187св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Російська Федерація,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 07 квітня 2020 року в складі судді
Д`яченко Д. О. та постанову Донецького апеляційного суду від 03 червня
2020 року в складі колегії суддів: Кочегарової Л. М., Пономарьової О. М.,
Попової С. А.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Російська Федерація про відшкодування моральної та майнової шкоди, завданих збройною агресією Російської Федерації проти України.
На обґрунтування позовних вимог зазначив, що у квітні 2014 року на час незаконної анексії Російською Федерацією Автономної Республіки Крим
та на момент початку другої фази збройної агресії Російської Федерації проти України на території Донецької та Луганської областей України позивач був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира перебувала у його власності та залишилась
на тимчасово окупованій території Донецької області.
Негативні наслідки збройної агресії Російської Федерації проти України, тимчасова окупація, прояви насильства та порушення прав людини
на тимчасово окупованій території України особисто для позивача призвели
до втрати ним житла та майна, неможливості проживання на тимчасово окупованій Російською Федерацією території міста Новоазовська Донецької області і стало причиною його вимушеного переселення у червні 2014 року
на підконтрольну Україні територію.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 13 червня
2019 року у справі № 265/2011/19 задоволено його заяву та встановлено факт його вимушеного переселення у червні 2014 року з території Донецької області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України
та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.
Вважає, що збройною агресією Російської Федерації проти України та окупацією Російської Федерацією частини території Донецької області України йому завдано істотної моральної та майнової шкоди.
До того ж у зв`язку із втратою майна йому завдано майнової шкоди, яка полягає в позбавленні його права користуватися своїм майном або здати належну йому квартиру в оренду.
Ураховуючи викладене, просив суд стягнути з держави Російської Федерації
на його користь на відшкодування моральної шкоди 1 043 000,00 грн,
що еквівалентно 35 000,00 євро за офіційним курсом НБУ на день подання цього позову, та на відшкодування матеріальної шкоди 83 875,00 грн, що еквівалентно 2 892,00 євро за офіційним курсом НБУ на день подання позову.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 07 квітня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у позові про відшкодування майнової та моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги не підлягають задоволенню
з огляду на принципи міжнародного права з метою недопущення порушення принципу імунітету держави - відповідача у справі. Бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки зі згоди, висловленої через уповноважених на це осіб; немає відомостей про отримання згоди компетентних органів Російської Федерації про розгляд цього позову
в українському суді, хоча компетентні органи Російської Федерації отримали копію позову та були належним чином повідомленні про розгляд справи, а тому ненадання вказаної відповіді слід розцінювати як відсутність згоди на участь відповідача у розгляді справи в українському суді.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Донецького апеляційного суду від 03 червня 2020 року рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 07 квітня
2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що вимоги позивача щодо відшкодування майнової та моральної шкоди не підлягають задоволенню, оскільки не можуть бути предметом розгляду за відсутності
в матеріалах справи згоди компетентних органів Російської Федерації
на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача відповідно до частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право».
Аргументи учасників справи
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені доводи
У червні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу,
в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не взяли до уваги частину першу статті 14 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV «Про міжнародне приватне право» (далі Закон № 2709-IV), відповідно до якої правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню. Відповідно до статті 74 Закону № 2709-IV процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України. Також згідно зі статтею 79 Закону
№ 2709-IV пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. Відповідно до Закону України від 18 січня
2018 року № 2268-VIII «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях
у Донецькій та Луганській областях» відповідальність за матеріальну
чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. Згідно з частиною шостою статті 5 Закону України
від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян
та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Відповідно
до частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Аналіз вказаних положень Закону свідчить про те,
що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства
та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру. Згідно
з частиною першою статті 4 та частиною першою статті 5 Закону України
від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Тобто внутрішньо переміщена особа - це особа яка вимушено покинула місце свого проживання внаслідок агресії РФ.
Посилаючись на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18, а також на Віденську Конвенцію про дипломатичні зносини 1961 року, Віденську Конвенцію про консульські зносини 1963 року, Віденську Конвенцію про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року тощо, просив відступити від принципу абсолютного імунітету держави, відповідно до якого кожна суверенна держава може бути учасником справи
в судах іншої держави тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди. Вважає, що позов подано до держави Російська Федерація, а не до її консульських
та дипломатичних установ, а тому на правовідносини, що виникли за цим позовом, не поширюються норми Закону України «Про міжнародне приватне право».
Зазначає, що з урахуванням рішення Європейського суду з прав людини
від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» та постанови Верховного Суду від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18 норми Європейської конвенції про імунітет держави і Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності підлягають застосуванню українськими судами згідно із звичаєвим міжнародним правом.
Просить відступити від правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 914/3360/2012 (провадження
№ 61-12127св19) та застосувати під час розгляду справи за його позовом концепцію обмеженого імунітету держави.
Також вважає, що на день його звернення до суду з касаційною скаргою немає висновку Верховного Суду щодо визначення розміру моральної шкоди, завданої особі внаслідок збройної агресії іноземної країни.
Зміст відзиву на касаційну скаргу
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу
до касаційного суду не направили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, матеріали справи витребувано з Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями 14 грудня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Бурлакову С. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд встановив, що позивач ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 03 серпня 2006 року є власником трикімнатної квартири АДРЕСА_2 .
Згідно з довідкою від 26 березня 2015 року ОСОБА_1 має статус внутрішньо переміщеної особи з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції.
З 2014 року місцем проживання ОСОБА_1 є м. Маріуполь.
Територія проведення антитерористичної операції - це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, на якій проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня
2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози
і збереження територіальної цілісності України».
Наказом Першого заступника Голови Служби безпеки України - керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 07 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції
та термінів її проведення» визначено райони проведення антитерористичної операції і терміни її проведення, зокрема, у Донецькій області з 07 квітня
2014 року.
Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року
№ 1053 «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція», дія якого зупинена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 1079,
та згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року»
№ 1275-р, яким затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, м. Новоазовськ Донецької області належить до населених пунктів, в яких здійснювалася антитерористична операція.
На теперішній час рішення про завершення проведення антитерористичної операції на території Донецької області не прийнято.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 13 червня
2019 року у справі № 265/2011/19, провадження (№2-о/265/328/149), яке набрало законної сили 15 липня 2019 року, встановлено, що позивач ОСОБА_1
є учасником бойових дій; є особою, внутрішньо переміщеною з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції; є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Звертаючись із цим позовом, позивач доводив, що у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України він втратив можливість користуватися своїм майном, вимушений переселитись на підконтрольну владі України територію, втратив зв`язки з рідними, не має можливості відвідувати рідне місто Новоазовськ, в якому він постійно проживав, був зареєстрований,
і цим йому завдано моральної та майнової шкоди.
Тобто, предметом спору у цій справі є стягнення майнової та моральної шкоди
з іноземної держави, а саме Російської Федерації, яку ОСОБА_1 визначена відповідачем у справі.
Суд першої інстанції направляв на адресу посольства Російської Федерації
в Україні копію позовної заяви з додатками та повідомлення про призначення справи до розгляду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги (далі - ЦПК України),завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений
та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права
без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення
від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню
з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Законом України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав
і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначається статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлюється особливий правовий режим на цій території, визначаються особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина,
а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
Частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено,
що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.
Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня
1961 року, стороною якої є Україна, до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ застосовується судовий імунітет. Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 року № 198/93, держава гарантує додержання положень зазначеної Конвенції.
Порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один
із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, встановлює Закон України № 2709-IV «Про міжнародне приватне право» (далі - Закон № 2709-IV), який застосовується
до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом.
Стаття 79 Закону № 2709-IV встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави
до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
У тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права України, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права (частина четверта статті 79 Закону № 2709-IV).
Наведене дає підстави дійти висновку, що Закон № 2709-IV встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі в національному суді іншої держави.
Найважливішою ознакою для держави є суверенітет, оскільки саме суверенітет становить основну відправну засаду для її правосуб`єктності. Суверенітет держави має вияв у двох сферах: внутрішній та зовнішній. У зовнішній сфері суверенітет означає незалежність, самостійність і непідпорядкованість держави іншим державам.
У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності та означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Це принцип вилучення держави
та її органів з-під юрисдикції іншої держави. Судовий імунітет полягає
в непідсудності держави без її згоди судам іншої держави.
Отже, учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може бути лише з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.
При вирішенні цього позову суди попередніх інстанцій правильного висновку про те, що відповідач має в Україні судовий імунітет, а отже, необхідна згода дипломатичного представництва на пред`явлення до нього позову.
Водночас, відмовляючи в задоволенні позову, в тому числі з підстав наявності
у відповідача судового імунітету, суди взяли до уваги, що статтею 4 ЦПК України передбачено право кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до статті 12 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь
у справі, мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав
та обов`язків, передбачених законом (а отже, і рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості).
Згідно з Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженим Указом Президента від 10 червня 1993 року № 198/93, Україна гарантує додержання положень Віденської конвенції 1961 року та Віденської конвенції про консульські зносини
від 24 квітня 1963 року.
Пред`явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, відповідно
до статті 32 Віденської конвенції 1961 року можуть бути допущені лише
за згодою компетентних органів відповідної держави.
Положення зазначеної норми міжнародного договору конкретизовано у статті 79 Закону № 2709-IV.
Суд, відмовляючи в задоволенні позову, серед іншого, виходив з того,
що Посольство Російської Федерації в Україні отримало позовну заяву
з додатками, ухвалу про відкриття провадження у справі, виклики в судові засідання, проте до суду не було надано відзив на позов та інформацію про те,
чи надано компетентним органом Російської Федерації згоду на пред`явлення ОСОБА_1 позову до Російської Федерації. З огляду на викладене суд дійшов висновку, що в задоволенні позову ОСОБА_1 , пред`явленого до Російської Федерації про відшкодування майнової та моральної шкоди, слід відмовити з огляду на принципи міжнародного права з метою недопущення порушення принципу імунітету держави.
Проте такий висновок місцевого суду є передчасним.
Прийнявши позовну заяву, суддя на стадії підготовки справи до судового розгляду має з`ясувати, чи є згода дипломатичного представництва
як компетентного органу держави на розгляд спору в судах України. Тобто, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, необхідно першочергово підготувати відповідний запит та отримати офіційну інформацію щодо того, чи є згода компетентних органів відповідної держави на розгляд справи у судах України, оскільки це впливає на зміст подальших процесуальних дій. У разі, якщо такої згоди не отримано, посольство не може набувати процесуального статусу відповідача у цивільному процесі.
Надсилання судових викликів до посольств іноземних держав в Україні має здійснюватись виключно через Міністерство закордонних справ України.
У матеріалах цієї справи немає відомостей про направлення судом відповідного запиту та отримання відповіді на нього.
Також немає і доказів про надсилання судових викликів до посольства Російської Федерації через Міністерство закордонних справ України.
Розгляд справи по суті без з`ясування належним чином питання наявності згоди дипломатичного представництва Російської Федерації як компетентного органу держави на розгляд спору в судах України як питання, що має істотне значення для вирішення справи, оскільки від цього залежить, чи має суд право здійснювати подальші процесуальні дії, висновок про недоведеність позивачем заявлених вимог є передчасним.
Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду
від 13 травня 2020 року у справі № 711/17/19 (провадження № 61-10776св19),
від 03 червня 2020 року у справі № 357/13182/18 (провадження № 61-12202св19), від 17 червня у справі № 711/15/19 (провадження № 61-12427св19),
від 24 червня 2020 року у справі № 711/16/19 (провадження № 61-12669св19),
від 04 листопада 2020 року у справі № 280/1380/19-ц (провадження
№ 61-13348св20), вона є незмінною та усталеною, і доводи касаційної скарги щодо необхідності відступлення від цієї правової позиції є безпідставними.
Ураховуючи межі перегляду справи в суді касаційної інстанції (стаття 400 ЦПК України), Верховний Суд не має повноважень усунути допущені судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи
на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
За викладених обставин оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню
з передачею справи до суду першої інстанції на новий розгляд зі стадії відкриття провадження.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
З огляду на те, що суд касаційної інстанції рішення не змінює та не ухвалює нове, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Заочне рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 07 квітня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 03 червня 2020 року скасувати.
Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції зі стадії відкриття провадження у справі.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун
