Справа № 752/15978/20

Провадження № 2/752/2991/21

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

23 березня 2021 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Хоменко В.С.

при секретарі Павлюх П.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «ТВК» про поновлення на роботі, оплату за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,-

В С Т А Н О В И В:

17.08.2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ДП «ТВК» про поновлення на роботі, оплату за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, в якому просила:

- поновити її на посаді контролера ДП «ТВК»;

- стягнути з ДП «ТВК» на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 18.06.2020 року до поновлення на роботі;

- стягнути на її користь моральну шкоду в розмірі 100 000,00 грн.

Свої вимоги мотивувала тим, що була прийнята на роботу в ДП «ТВК» без випробувального терміну на посаду контролера з 23.03.2020 року на підставі наказу № 24-К від 23.03.2020 року з окладом згідно штатного розпису.

Наказом № 21/1-к від 23.03.2020 року по підприємству до неї за її згодою було запроваджено дистанційний режим роботи із визначенням її робочого місця за адресою: АДРЕСА_1 , та встановленням робочих годин. Проте, 08.07.2020 року вона отримала повідомлення про звільнення з роботи на підставі наказу № 44-к від 02.07.2020 року без зазначення підстав звільнення та пропозицією з`явитись для отримання трудової книжки.

З`явившись на підприємстві та отримавши 16.07.2020 року копію наказу № 44-к від 02.07.2020 року та трудову книжку, вона дізналась, що її звільнено на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули, і що її попереджали про зміни в режимі роботи ДП «ТВК» наказом нового в.о. директора № 40-а від 16.06.2020 року, що не відповідає дійсності.

Вважає, що її звільнення є незаконним, проведено із порушенням вимог законодавства на підставі сфальсифікованих актів, оскільки вона до моменту звільнення не відвідувала підприємства, оскільки працювала дистанційно, без згоди профспілкового комітету, з огляду на що змушена звернутись до суду за захистом свої порушених прав.

Крім того, вказала, що вказаними діями роботодавцем їй завдано моральної шкоди, оскільки в такі часи, коли вся країна зіткнулась з таким небезпечним явищем як пандемія вірусу Covid-19, з боку останнього не вжито заходів, спрямованих на поліпшення умов праці, а навпаки, порушено її права. Роботодавцем не враховано, що вона має на утриманні батьків похилого віку ( ОСОБА_2 - 93 роки та ОСОБА_3 - 90 років), які перебувають у безпорадному стані, потребують лікування, на яке нею витрачено всі кошти, через що тепер вона вимушена позичати їх. Через звільнення вона втратила життєві орієнтири, перебуває сильному нервовому стресі, розуміючи, що не може утримувати ні свою сім`ю, ні своїх батьків. Також вказала, що нею сумлінно виконувались покладені на неї обов`язки, і жодних зауважень з даного приводу вона не мала. Завдану їй моральну шкоду оцінила у розмірі 100 000,00 грн.

Ухвалою від 26.10.2020 року відкрито провадження у справі з проведенням розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін на 23.03.2021 року (а.с. 28-29).

Заперечення щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до суду не надходили.

Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін не надходило.

15.03.2021 року до суду надійшов відзив відповідача ДП «ТВК», в якому останнє просило відмовити в задоволенні позовних вимог за їх безпідставністю та недоведеністю, та заявлено про застосування наслідків пропуску строку звернення до суду.

19.03.2021 року від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій остання вказала про те, що вона була відсутня на роботі, оскільки не була належним чином ознайомлена з наказом керівника про зміни умов праці, тому і продовжувала сумлінно виконувати свої обов`язки в дистанційному режимі - відповідно до попереднього наказу керівника ДП «ТВК». При цьому вказала, що строки подання позову нею не пропущено.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Отже, суд розглядає справу на підставі наявних у суду матеріалів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.

Основоположні засади реалізації права на працю визначені положеннями ст. 43 Конституції України, якою закріплено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з вимогами ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод, інтересів.

Статтею 139 КЗпП України встановлено, що працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення (ст. 147 КЗпП України).

Підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника передбачені у ст. ст. 40, 41 КЗпП України.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Так, прогулом визнається відсутність працівника на роботі протягом робочого дня, а також відсутність без поважних причин більше трьох годин безперервно або сумарно. Отже, склад прогулу, вчиненого за виною працівника, характеризується двома ознаками: а) відсутністю на роботі протягом робочого дня; б) відсутністю на роботі протягом дня більше трьох годин як безперервно, так і сумарно. Відсутність на роботі з поважних причин не можна вважати прогулом. У всіх випадках прогулу роботодавець повинен вирішити питання про поважність причин відсутності працівника на роботі. Якщо він вважає, що прогул був здійснений без поважних причин, він може розірвати трудовий договір з працівником. В свою чергу обов`язок доводити поважність причини відсутності на роботі покладений на працівника.

Звільнення працівника з роботи може мати місце за одноразовий випадок прогулу без поважних причин. Але таке звільнення є правом, а не обов`язком роботодавця.

Звільнення за прогул є дисциплінарним стягненням, тому під час його застосування повинні бути дотримані порядок і строки накладення дисциплінарних стягнень. Розірвання трудового договору за цією підставою можливе як у тих випадках, коли працівник після вчинення прогулу приступив до роботи, так і тоді, коли він не має наміру продовжувати працювати. У першому випадку датою звільнення буде дата, зазначена у наказі про звільнення, або останній день роботи такого працівника, в другому випадку - день, коли він фактично залишив роботу.

Згідно із ч. 1 ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:

1)догана;

2)звільнення.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

В п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначено про те, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

Наказ роботодавця про застосування стягнення має містити мотивувальну частину з точним та обґрунтованим характером порушення трудової дисципліни.

Наказ про застосування до працівника стягнення не може містити стягнень, не передбачених ст. 147 КЗпП України.

Виходячи з правової природи інституту дисциплінарної відповідальності, при притягненні працівника до даного виду відповідальності, адміністрація повинна навести конкретні факти допущеного працівником невиконання або неналежного виконання покладених на нього трудових обов`язків.

Судом встановлено, що наказом в.о. Директора ДП «ТВК» № 44-К від 02.07.2020 року звільнено контролера ОСОБА_1 02.07.2020 року за прогули без поважних причин, п. 4 ст. 40 КЗпП України. Підстави: акт № 1/К від 18.06.2020 року, акт № 2/К від 19.06.2020 року, акт № 3/К від 22.06.2020 року, акт № 4/К від 23.06.2020 року, акт № 5/К від 24.06.2020 року, акт № 6/К від 30.06.2020 року, акт № 2/П від 02.07.2020 року про відмову контролера ОСОБА_1 надати пояснення.

ДП «ТВК» направило позивачу повідомлення від 02.07.2020 року про необхідність отримати трудову книжку та ознайомитись із розрахунком (а.с. 6, 7).

Вказане повідомлення отримано позивачем, що останньою не заперечується, проте, твердження позивача про його отримання 08.07.2020 року суд оцінює критично, адже як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 вже подала на ім`я в.о. директора ДП «ТВК» Косенко В.М. доповідну записку від 07.07.2020 року про отримання повідомлення про звільнення.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 12, ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Статтями 77, 78, 79, 80 ЦПК України встановлено вимоги щодо належності, допустимості, достовірності та достатності доказів. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (допустимість доказів)

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (ч. ч. 1, 2 ст. 12 ЦПК України).

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України).

Разом з тим, позивач доказів в розрізі положень ст. ст. 76-80 ЦПК України на підтвердження доводів своїх вимог щодо порушення процедури накладення дисциплінарного стягнення та дотримання послідовності процедури звільнення, доведення наявності поважних причин відсутності на роботі; наявності на підприємстві профспілки та її членства у ній, не надала, клопотань про витребування доказів в порядку ст. 84 ЦПК України позивачем не заявлялось.

До того ж, звертаючись до суду позивач не заперечує факт відсутності на роботі 18.06.2020 року, 19.06.2020 року, 22.06.2020 року, 23.06.2020 року, 24.06.2020 року, 30.06.2020 року, 02.07.2020 року, проте, вказує, що здійснювала робочі функції дистанційно, однак, знову-таки, доказів з даного приводу не надала, правом на звернення до суд із клопотанням в порядку ст. 84 ЦПК України не скористалась.

Також позивачем не доведено в розрізі положень ст. ст. 76-81 ЦПК України сфальсифікованості акту № 1/К від 18.06.2020 року, акту № 2/К від 19.06.2020 року, акту № 3/К від 22.06.2020 року, акту № 4/К від 23.06.2020 року, акту № 5/К від 24.06.2020 року, акту № 6/К від 30.06.2020 року, акту № 2/П від 02.07.2020 року про відмову контролера ОСОБА_1 надати пояснення.

За таких обставин, суд надходить до висновку про недоведеність позивачем відсутності достатніх підстав для звільнення її з роботи на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Таким чином, суд вважає, що позивач не довела суду тих обставин, що причини її звільнення є неправильними або такими, що не відповідають чинному законодавству, тому не знаходить підстав для поновлення її на посаді. Як наслідок, не підлягають задоволенню й похідні вимоги про стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Розглядаючи вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000,00 грн., суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 2371 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч. 2 ст. 1167 ЦК України (ч. 1 ст. 1167 ЦК України).

Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про практику в справах про відшкодування моральної шкоди» визначено поняття моральної шкоди. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до п. 5 вказаної постанови обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За вимогами ч. ч. 1, 6 ст. 86 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи положення вказаних статей, приймаючи до уваги те, що позивачем на підтвердження факту заподіяння моральної шкоди, наявності такої шкоди, причинного зв`язку між діями відповідача та виникненням моральної шкоди, її розміру, не було надано доказів, на які б вона посилалась як на підставу своїх вимог в даній частині позову, суд приходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог позивача в цій частині за їх недоведеністю.

До того ж суд критично оцінює твердження позивача про наявність на її утриманні батьків похилого віку ( ОСОБА_2 - 93 роки та ОСОБА_3 - 90 років) з огляду на 90-річний вік самого позивача та з огляду на відсутність у матеріалах справи доказів на підтвердження родинних зв`язку із вказаними особами, їх перебування на її утриманні.

Крім того, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 47 КЗпП України у разі звільнення працівника за ініціативи власника або уповноваженого ним органу власник зобов`язаний у день звільнення видати працівнику копію наказу про звільнення з роботи та видати трудову книжку.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Обов`язок видати працівнику у день звільнення копію наказу про звільнення та трудову книжку покладено на власника або уповноважений ним орган, і саме з цього часу у працівника починається перебіг строку на звернення до суду за захистом порушеного права.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9, встановлені ст. ст. 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити пропущений строк. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного чи тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи і обов`язки сторін.

У постанові Верховного Суду України від 05.07.2017 року (провадження № 6-1033цс17) викладено правовий висновок: «повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, ст. 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно звільнення працівника. В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки із записом про звільнення. Відповідно до ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений ст. 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14.03.2018 року у справі № 463/952/15 (провадження № 61-5139св18) зроблено висновок, що зі змісту ст. 233 КЗпП України вбачається, що перебіг місячного строку за вимогою про поновлення на роботі починається із дня вручення копії наказу про звільнення, а не з дня його направлення або оголошення його змісту.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29.10.2018 року у справі № 479/1065/17 (провадження № 61-36709св18) зазначено, що: «статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду). Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду України від 16.03.2016 року у справі № 6-2426цс15.

Статтею 47 КЗпП України передбачено обов`язок власника або уповноваженого ним органу видати працівнику в день звільнення належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. Тобто, на відміну від інших трудових спорів, коли строк звернення до суду обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі слід вважати день вручення наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.

Стаття 233 КЗпП України визначає день, з якого слід обчислювати строк для звернення до суду з позовом про захист права. Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, зазначена норма статті конкретизує це правило стосовно до випадку звільнення працівника. В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. При цьому, законодавець не визначив суб`єкта, який має право вибрати той чи інший день для початку обчислення строку. Все-таки уявляється виправданим строк обчислювати з дня, коли вчинено більш ранню дію. Такий висновок обумовлено тим, що обчислення строку з дня вручення копії наказу про звільнення або трудової книжки є лише конкретизацією загального правила про обчислення строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його суб`єктивних трудових прав. Оскільки дізнатися два рази про одне й те саме неможливо, то необхідно вважати, що при першій же дії власника (наприклад, врученні трудової книжки із записом про звільнення) працівник і дізнався про порушення права. Якщо пізніше власник вчинить й іншу дію - вручить працівникові копію наказу про звільнення, то до цього моменту працівник уже знає про порушення його права».

Аналогічні висновки зроблені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20.03.2019 року у справі № 292/449/17 (провадження № 61-820св18), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.04.2019 року у справі № 336/4364/17 (провадження № 61-351св19).

У справі № 336/4364/17 Верховний Суд також вказав, що «строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений ст. 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору. Розглядаючи трудові спори, суд з`ясовує і обговорює додержання і причини пропуску, як для десятиденного строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, так і тримісячного строку звернення до комісії по трудовим спорам (ст. 225 КЗпП України), якщо останньою він не був поновлений. Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи, права і обов`язки сторін. Для встановлення початку перебігу строку у справах про звільнення визначальними є такі юридично значимі обставини, як вручення копії наказу про звільнення або день видачі трудової книжки».

Крім того, Верховний Суду у постанові від 13.01.2021 року у справі№ 242/3602/19 (провадження № 61-4644св20) дійшов висновку, що місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі слід вважати день вручення наказу про звільнення або день видачі належно оформленої трудової книжки.

Як вбачається із наказу про звільнення від 02.07.2020 року, він не містить відмітки про ознайомлення з його змістом позивачем. В той же час, позивач при зверненні до суду вказала про те, що отримала копію наказу про звільнення та трудову книжку 16.07.2020 року. З позовом про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивач звернулася до суду 17.08.2020 року, тобто без пропуску строку, передбаченого ст. 233 КЗпП України.

Частиною 3 ст. 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Крім того, згідно до вимог ч. ч. 1, 5-7 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

При цьому, положеннями ст. 79 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

В ході розгляду справи позивачем не доведено, а судом не встановлено протиправність дій відповідача при звільненні позивача, останньою не доведено наявність моральних страждань, які були б спричинені її звільненням та жодних доказів наявності моральної шкоди, матеріали справи не містять.

Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог .

Тому, суд, вирішуючи справу в межах вимог та на підставі наданих суду доказів, враховуючи встановлені в ході розгляду справи обставини, приходить до висновку, що звільнення позивача з роботи за прогул здійснене правомірно, у відповідності до вимог діючого законодавства, доказів поважності неявки на роботу стороною позивача не доведено, підстав для поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди, - не вбачається, а тому в задоволенні позову слід відмовити.

За таких підстав, позовні вимоги ОСОБА_3 не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 13, 76-81, 141, 211, 228, 235, 258-259, 352, 354 ЦПК України, суд,-

У Х В А Л И В:

у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державного підприємства «ТВК» про поновлення на роботі, оплату за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя В.С. Хоменко