ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2021 р.Справа № 440/7221/20Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Подобайло З.Г.,

Суддів: Григорова А.М. , Бартош Н.С. ,

за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 20.01.2021, головуючий суддя І інстанції: М.В. Довгопол, м. Полтава, повний текст складено 20.01.21 по справі № 440/7221/20

за позовом ОСОБА_1

до Державної установи "Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області"

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної установи "Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області" про:

- визнання протиправною бездіяльності Державної установи "Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області" щодо неналежного розгляду звернення ОСОБА_1 від 02.11.2020;

- визнання протиправною бездіяльності Державної установи "Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області" щодо невжиття відповідних заходів реагування по обставинам, викладеним у зверненні ОСОБА_1 від 02.11.2020;

- визнання протиправною бездіяльності Державної установи "Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області" щодо не надання роз`яснення порядку оскарження прийнятого рішення згідно з вимогами статті 15 Закону України "Про звернення громадян" у відповіді від 26.11.2020 №33/37-К-80;

- зобов`язання Державної установи "Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області" повторно розглянути звернення ОСОБА_1 від 02.11.2020 та вжити заходів реагування з урахуванням обставин, встановлених судом.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 20.01.2021 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Державної установи "Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області" щодо не здійснення повного та всебічного розгляду заяви ОСОБА_1 від 02.11.2020, вх. №33/37-К-80, відповідно до вимог статей 15, 19 Закону України "Про звернення громадян". Визнано протиправною бездіяльність Державної установи "Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області" щодо не надання роз`яснення порядку оскарження прийнятого рішення у відповіді від 26.11.2020 №33/37-К-80, згідно з вимогами статті 15 Закону України "Про звернення громадян". Зобов`язано Державну установу "Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області" повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 02.11.2020, вх. №33/37-К-80 відповідно до вимог Закону України "Про звернення громадян", з урахуванням висновків суду. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про встановлення судового контролю відмовлено.

ОСОБА_1 , не погодившись з рішенням суду першої інстанції , подав апеляційну скаргу , вважає , що прийняте рішення Полтавського окружного адміністративного суду є частково незаконним та необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, адже постановлене з порушенням норм матеріального і процесуального права, а тому підлягає скасуванню з винесенням рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Судом першої інстанції не було взято до уваги вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, всупереч сталої практики Європейського суду з прав людини і ряд інших обставин, які мають суттєве значення для апелянта, як суб`єкта звернення при встановленні істини та з`ясування всіх обставин справи викладених, як у позові так і поданої заяви суду, але інформація викладена в них, жодним чином не була взята до уваги та не відображена в самому рішенні суду, що є прямим порушенням моїх прав. Вказує, що судом першої інстанції не було взято до уваги вимоги ст. 6 та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і ряд інших обставин, які мають суттєве значення для позивача, як суб`єкта звернення, при встановленні істини та з`ясування всіх обставин справи, що є прямим порушенням прав останнього. Просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 20 січня 2021 року , ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Державна установа "Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області" подала до суду відзив на апеляційну скаргу , заперечує в повному обсязі проти вимог ОСОБА_1 , викладених в апеляційній скарзі, вважає їх безпідставними та необґрунтованими. Вказує , що ОСОБА_1 не навів у апеляційній скарзі жодних доказів на підтвердження обставин, за яких, на його думку, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів, ні зі змісту апеляційної скарги, ні зі змісту його позовних вимог та з тексту позову не зрозуміло, які права та законні інтереси ОСОБА_1 порушені.

Сторони про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином.

Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ст.229 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції , що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи, що підтверджується довідкою до акта огляду медико-соціальної експертної комісії серії 12 ААВ № 703186 , а також учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 .

Позивач проходив службу в органах УМВС України в Полтавській області, що не заперечується сторонами у справі та підтверджується матеріалами справи.

Актом №13 про нещасний випадок (у тому числі поранення) старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 за формою Н-1 та актом розслідування нещасного випадку (у тому числі поранення), що стався 18.02.2015 близько 07 год 00 хв УМВС України в Полтавській області підтверджено, що з ОСОБА_1 у період проходження ним служби при виконанні службових обов`язків стався нещасний випадок.

28.10.2020 УКЗ ГУНП в Полтавській області видано ОСОБА_1 направлення на медичний огляд для проведення лікарської (військово-лікарської) експертизи №330 до військово-лікарської комісії ДУ "Територіального медичного об`єднання МВС України по Полтавській області" із проханням здійснити медичний огляд колишнього капітана поліції ОСОБА_1 , дільничного офіцера поліції сектору превенції Великобагачанського ВП Миргородського ВП ГУНП в Полтавській області для визначення стану здоров`я з метою встановлення причинного зв`язку захворювань, пов`язаних з проходженням служби в ОВС та НП на момент фактичного звільнення з НП по матеріалах медичної документації .

02.11.2020 ОСОБА_1 звернувся до ДУ "ТМО МВС" із заявою від 02.11.2020 (вх. №33/37-К-79) , якою просив згідно з направленням №330 на медичний огляд для проведення лікарської (військово-лікарської) експертизи скласти постанову про отримання ним травми під час виконання службових обов`язків в зоні АТО згідно з актами за формою Н-1, Н-5 та наданої медичної документації, висновку експерта №536, так як перебував на обліку в цій установі.

Також, 02.11.2020 ОСОБА_1 звернувся до ДУ "ТМО МВС" із заявою від 02.11.2020 (вх. №33/37-К-80) , в якій у зв`язку з проходженням ВЛК по встановленню травми, пов`язаної з проходженням служби в ОВС та НП просив долучити медичну документацію, наданою ним, а саме: виписка стаціонарного хворого №965; пам`ятка потерпілого; відповідь на заяву №66/6/9-1501; висновок експерта №536 по факту встановлення причинно-наслідкового зв`язку отриманої травми ; виписка стаціонарного хворого №255; довідка №703186 до акту огляду медико-соціальною експертною комісією; консультаційний висновок спеціаліста №0008; магнітно-резонансна томографія ; виписка стаціонарного хворого №1851; виписка стаціонарного хворого №2395 ; виписка стаціонарного хворого №547; виписка стаціонарного хворого №834 ; довідка №5 1-ї МКЛ; довідка №0564385 до акту огляду медико-соціальної комісії; консультативний висновок спеціаліста; магнітно-резонансна томографія; виписний епікриз №1798; виписний епікриз №1009; медична картка амбулаторного хворого; направлення на стаціонарне лікування; виписка з історії хвороби; консультативний висновок спеціаліста №003164.

Листом від 13.11.2020 №33/37-К-79, розглянувши заяву від 02.11.2020, ДУ "ТМО МВС" відповідно до наказу МВС України від 03.04.2017 №285 "Про затвердження Положення про діяльність медичної (військово-лікарської) комісії МВС", для належного та своєчасного розгляду заяви від 02.11.2020 №33/37-К-79 запитали у ОСОБА_1 оригінал медичної карти амбулаторного хворого та витяг із неї, яка складена за період служби в органах внутрішніх справ та Національної поліції, а саме за період з 29.01.2007 по 24.03.2017, та іншу медичну документацію за вказаний період. Вищезазначені документи просили надати в якомога коротший термін.

Листом від 26.11.2020 №33/37-К-80, розглянувши заяву від 02.11.2020 (вх. №33/37-К-80), ДУ "ТМО МВС" повідомило ОСОБА_1 про те, що станом на 02.11.2020 він не зареєстрований і не проходить медичну (військово-лікарську) комісію ДУ "ТМО МВС України по Полтавській області", а надані ним ксерокопії документів долучені до матеріалів звернень громадян.

Вважаючи, що відповідачем неналежним чином розглянуто звернення від 02.11.2020 (вх. №33/37-К-80), не вжито необхідних заходів реагування по обставинам, викладеним у зверненні, не роз`яснено порядок оскарження прийнятого рішення, позивач звернувся до суду із вказаним позовом.

Задовольняючи частково позов , суд першої інстанції виходив з того , що відповідачем під час розгляду заяви позивача від 02.11.2020 № 33/37-К-80 не дотримано вимог статті 19 Закону №393/96 щодо об`єктивної та всебічної перевірки заяви позивача, а також порушено вимоги статті 15 Закону №393/96 щодо зазначення у рішенні про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві, посилань на Закон, мотивів відмови, а також роз`яснення порядку оскарження прийнятого рішення, тому з метою повного захисту прав позивача, визнав протиправною бездіяльність відповідача щодо не здійснення повного та всебічного розгляду заяви ОСОБА_1 від 02.11.2020, вх. №33/37-К-80, відповідно до вимог статей 15, 19 Закону України "Про звернення громадян" , визнав протиправною бездіяльність відповідача щодо не надання роз`яснення порядку оскарження прийнятого рішення у відповіді від 26.11.2020 №33/37-К-80, згідно з вимогами статті 15 Закону України "Про звернення громадян" та зобов`язав відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 02.11.2020, вх. №33/37-К-80 відповідно до вимог Закону України "Про звернення громадян", з урахуванням висновків суду.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не вжиття відповідних заходів реагування по обставинам, викладеним у зверненні позивача, суд першої інстанції виходив з того , що у відповідному зверненні позивачем не порушувалися питання щодо вжиття заходів реагування, а також не повідомлялися обставини, які вимагали вжиття заходів реагування.

Також, судом першої інстанції відмовлено у задоволенні клопотання позивача про встановлення судового контролю .

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж перегляду апеляційної скарги, встановлених ст. 308 КАС України, колегія суддів виходить з такого.

Згідно зі статтею 40 Конституції України, усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм статтею 40 Конституції України права на звернення урегульовано Законом України "Про звернення громадян" від 02.10.1996 № 393/96 (далі - Закон № 393/96).

Частиною 1 статті 1 Закону № 393/96 визначено, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

За змістом статті 3 Закону № 393/96, під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Згідно із положеннями статті 5 Закону № 393/96, звернення адресуються органам державної влади і органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності, об`єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.

Письмове звернення надсилається поштою або передається громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, повноваження якої оформлені відповідно до законодавства. Письмове звернення також може бути надіслане з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв`язку (електронне звернення).

У зверненні має бути зазначено прізвище, ім`я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. В електронному зверненні також має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв`язку з ним. Застосування електронного цифрового підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону № 393/96, звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду.

Якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення (частина 3 статті 7 Закону № 393/96) .

Статтею 15 Закону № 393/96 визначено, що органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).

Заяви (клопотання) АДРЕСА_1 , осіб з інвалідністю внаслідок війни розглядаються першими керівниками державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій особисто.

Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов`язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов`язки.

Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Згідно із статтею 19 Закону № 393/96, органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об`єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов`язані, зокрема, об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв`язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз`яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення.

Відповідно до частини 1 статті 20 Закону № 393/96, звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів.

Організацію діяльності медичних (військово-лікарських) комісій МВС щодо проведення лікарської та військово-лікарської експертизи визначає Положення про діяльність медичної (військово-лікарської) комісії МВС, що затверджене наказом МВС України від 03.04.2017 №285 (далі-Порядок №285).

Пунктом 2 розділу І Порядку №285 передбачено, що медичні (військово-лікарські) комісії МВС (далі - ВЛК) - спеціальні підрозділи, що утворюються в закладах охорони здоров`я МВС та Національної гвардії України (далі - НГУ) для проведення лікарської та військово-лікарської експертизи.

Підпунктом 4 пункту 3 розділу І Порядку №285 визначено, що основними завданнями ВЛК є, серед іншого, визначення причинного зв`язку захворювань, поранень, травм, контузій і каліцтв, що спричинили смерть поліцейських, військовослужбовців, колишніх поліцейських, колишніх військовослужбовців, колишніх осіб рядового й начальницького складу.

Відповідно до підпункту 2 пункту 4 розділу І Порядку №285, ВЛК відповідно до покладених на них завдань проводять військово-лікарську експертизу кандидатам на військову службу за контрактом, у військовому резерві, до вступу у ВВНЗ, військовослужбовцям НГУ, колишнім військовослужбовцям, колишнім особам рядового й начальницького складу.

Пунктами 1 та 2 розділу ІІ Порядку №285 визначено, що лікарська та військово-лікарська експертиза проводиться штатними та позаштатними ВЛК. Штатними ВЛК є Центральна медична (військово-лікарська) комісія МВС (далі - ЦВЛК), медична (військово-лікарська) комісія державної установи Територіальне медичне об`єднання МВС (далі - ДУ ТМО) в областях, в місті Києві (далі - ВЛК ДУ ТМО).

Пунктом 16 розділу ІІ Порядку № 285 до функцій штатних ВЛК віднесено, крім організації та проведення лікарської і військово-лікарської експертизи, контролю за її проведенням в підпорядкованих ВЛК, надання їм у разі необхідності методичної і практичної допомоги (пп. 1), також розгляд звернень, заяв і скарг кандидатів до служби у поліції, поліцейських, кандидатів на військову службу, військовослужбовців, колишніх поліцейських, колишніх осіб рядового й начальницького складу і колишніх військовослужбовців з питань лікарської і військово-лікарської експертизи, аналіз та узагальнення результатів цієї роботи (пп. 2).

Відповідно до пункту 1 розділу І Положення про Державну установу "Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області", затвердженого наказом МВС України від 07.11.2015 №1443 (у редакції наказу МВС України від 02.03.2020 №206) (далі - Положення), ДУ "ТМО МВС" є самостійним державним багатопрофільним закладом охорони здоров`я, який об`єднує в собі лікувально-профілактичні та інші заклади, що здійснюють на основі ліцензії медичне забезпечення осіб, які відповідно до законодавства мають право на медичне обслуговування в закладах охорони здоров`я МВС.

Згідно з пунктом 4 розділу ІІ Положення, серед основних завдань ДУ "ТМО МВС" є проведення медичною (військово-лікарською) комісією лікарської та військово-лікарської експертизи.

Системний аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку, що звернення, яке відповідає вимогам Закону №393/96, повинно бути прийнято, всебічно та повно розглянуто у встановлені законом строки, та за наявності для того підстав, суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого входить вирішення спірного питання, повинен вжити усіх передбачених законом заходів для поновлення порушеного права особи та усунення причин та умов, які сприяли порушенням. За загальним правилом звернення громадян підлягають розгляду тим суб`єктом, якому вони адресовані. Якщо вирішення порушеного у зверненні питання не належить до повноважень відповідного органу, він повинен переслати його за належністю і повідомити про це громадянина, який подав звернення, для чого встановлено п`ятиденний строк.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 03.12.2018 у справі № 804/9185/15.

Змістом статті 3 Закону №393/96 заявою є звернення громадян, зокрема, із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів, відтак обов`язок щодо об`єктивної, всебічної і вчасної перевірки заяви буде виконаним суб`єктом владних повноважень у разі розгляду усіх можливостей сприяння реалізації відповідних прав та інтересів заявника. При цьому в силу вимог статті 15 Закону рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Колегія суддів звертає увагу на те , що предметом спору у цій справі є розгляд відповідачем заяви ОСОБА_1 від 02.11.2020 (вх. №№33/37-К-80), відповідь на яку викладено у листі ДУ "ТМО МВС" від 26.11.2020 №33/37-К-80.

Як встановлено судом та не заперечувалося сторонами у справі, 02.11.2020 ОСОБА_1 звернувся до ДУ "ТМО МВС" із заявою від 02.11.2020 (вх. №33/37-К-80) / , в якій у зв`язку з проходженням ВЛК по встановленню травми, пов`язаної з проходженням служби в ОВС та НП просив долучити медичну документацію, надану ним.

Матеріалами справи підтверджено, що у той же день, 02.11.2020 ОСОБА_1 звернувся до ДУ "ТМО МВС" із заявою від 02.11.2020 (вх. №33/37-К-79) /а.с.119/, якою просив згідно з направленням №330 на медичний огляд для проведення лікарської (військово-лікарської) експертизи скласти постанову про отримання ним травми під час виконання службових обов`язків в зоні АТО згідно з актами за формою Н-1, Н-5 та наданої медичної документації, висновку експерта №536, так як перебував на обліку в цій установі.

Відповідно до пункту 1 розділу ІІІ Порядку № 285 направлення на медичний огляд для проведення лікарської (військово-лікарської) експертизи за формою (додаток 4) здійснюють відповідні підрозділи кадрового забезпечення Національної поліції України, командири частин НГУ.

Згідно з пунктом 3 розділу ІІІ Порядку № 285 якщо в направленні не зазначені всі необхідні відомості для вирішення експертного питання, ВЛК має право не допустити таку особу до проходження лікарської чи військово-лікарської експертизи.

У відповіді від 26.11.2020 №33/37-К-80 на заяву позивача від 02.11.2020 (вх. №33/37-К-80) про долучення медичної документації у зв`язку з проходженням ВЛК по встановленню травми, пов`язаної з проходженням служби в ОВС та НП, ДУ "ТМО МВС" зазначили, що з огляду на не проходження позивачем ВЛК, ксерокопії документів долучені до матеріалів звернення громадян.

Тобто, відповідачем у листі від 26.11.2020 №33/37-К-80 не повідомлено про факт не допуску позивача до проходження військово-лікарської експертизи на підставі направлення № 330, про невідповідність або неналежність поданої медичної документації для долучення, натомість констатовано приєднання документів до матеріалів звернень громадян.

Водночас долучення заяви і доданих до неї документів до матеріалів звернень громадян не свідчить про повний та всебічний розгляд питання, порушеного у заяві, розгляд можливостей для сприяння реалізації прав позивача.

Відмовивши у прийнятті медичної документації з метою врахування під час проведення військово-лікарської експертизи, тобто відмовивши у задоволенні заяви, відповідач всупереч вимогам статті 15 Закону не послався на норми Закону, не виклав повно та обґрунтовано мотиви відмови, а також не роз`яснив порядок оскарження прийнятого рішення.

Також, суд звертає увагу на суперечності позиції відповідача під час розгляду заяви позивача від 02.11.2020 (вх. №33/37-К-80) і заяви від 02.11.2020 (вх. №33/37-К-79).

У відповіді від 13.11.2020 №33/37-К-79 за результатами розгляду заяви від 02.11.2020, ДУ "ТМО МВС" запитали у ОСОБА_1 оригінал медичної карти амбулаторного хворого та витяг із неї, яка складена за період служби в органах внутрішніх справ та Національної поліції, а саме за період з 29.01.2007 по 24.03.2017, та іншу медичну документацію за вказаний період /а.с.120/, натомість у спірній відповіді від 26.11.2020 №33/37-К-80 долучили подану позивачем медичну документацію до матеріалів звернень громадян, не роз`яснивши заявнику невідповідність або неналежність такої медичної документації.

Враховуючи викладене вище, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що відповідачем під час розгляду заяви позивача від 02.11.2020 не дотримано вимог статті 19 Закону №393/96 щодо об`єктивної та всебічної перевірки заяви позивача, а також порушено вимоги статті 15 Закону №393/96 щодо зазначення у рішенні про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві, посилань на Закон, мотивів відмови, а також роз`яснення порядку оскарження прийнятого рішення.

Відносно доводів позивача про те, що відповідачем не взято до уваги, що подані із заявою документи містили лікарську таємницю, суд зауважує, що відповідно до вимог статті 10 Закону №393/96 не допускається розголошення одержаних із звернень відомостей про особисте життя громадян без їх згоди чи відомостей, що становлять державну або іншу таємницю, яка охороняється законом, та іншої інформації, якщо це ущемлює права і законні інтереси громадян.

Водночас частиною 1 статті 7 Закону України "Про захист персональних даних" визначено, що забороняється обробка персональних даних про расове або етнічне походження, політичні, релігійні або світоглядні переконання, членство в політичних партіях та професійних спілках, засудження до кримінального покарання, а також даних, що стосуються здоров`я, статевого життя, біометричних або генетичних даних.

Частиною 2 статті 7 цього Закону передбачено, що положення частини першої цієї статті не застосовується, якщо обробка персональних даних:

1) здійснюється за умови надання суб`єктом персональних даних однозначної згоди на обробку таких даних;

2) необхідна для здійснення прав та виконання обов`язків володільця у сфері трудових правовідносин відповідно до закону із забезпеченням відповідного захисту;

3) необхідна для захисту життєво важливих інтересів суб`єкта персональних даних або іншої особи у разі недієздатності або обмеження цивільної дієздатності суб`єкта персональних даних;

4) здійснюється із забезпеченням відповідного захисту релігійною організацією, громадською організацією світоглядної спрямованості, політичною партією або професійною спілкою, що створені відповідно до закону, за умови, що обробка стосується виключно персональних даних членів цих об`єднань або осіб, які підтримують постійні контакти з ними у зв`язку з характером їх діяльності, та персональні дані не передаються третій особі без згоди суб`єктів персональних даних;

5) необхідна для обґрунтування, задоволення або захисту правової вимоги;

6) необхідна в цілях охорони здоров`я, встановлення медичного діагнозу, для забезпечення піклування чи лікування або надання медичних послуг, функціонування електронної системи охорони здоров`я за умови, що такі дані обробляються медичним працівником або іншою особою закладу охорони здоров`я чи фізичною особою - підприємцем, яка одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та її працівниками, на яких покладено обов`язки щодо забезпечення захисту персональних даних та на яких поширюється дія законодавства про лікарську таємницю, працівниками центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення, на яких покладено обов`язки щодо забезпечення захисту персональних даних;

7) стосується вироків суду, виконання завдань оперативно-розшукової чи контррозвідувальної діяльності, боротьби з тероризмом та здійснюється державним органом в межах його повноважень, визначених законом;

8) стосується даних, які були явно оприлюднені суб`єктом персональних даних.

За визначенням статті 2 Закону України "Про захист персональних даних" обробкою персональних даних є будь-яка дія або сукупність дій, таких як збирання, реєстрація, накопичення, зберігання, адаптування, зміна, поновлення, використання і поширення (розповсюдження, реалізація, передача), знеособлення, знищення персональних даних, у тому числі з використанням інформаційних (автоматизованих) систем.

Беручи до уваги те, що позивачем не надано у заяві від 02.11.2020 однозначної згоди на зберігання медичної документації у матеріалах звернень громадян, натомість викладено прохання про долучення медичної документації у зв`язку з проходженням експертизи, при цьому зберігання такої документації у матеріалах звернень громадян не є обробкою персональних даних в цілях охорони здоров`я, встановлення медичного діагнозу, для забезпечення піклування чи лікування або надання медичних послуг, функціонування електронної системи охорони здоров`я, суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність долучення відповідачем медичної документації позивача до матеріалів звернень громадян.

Також, як зазначалось вище, відповідачами в порушення приписів ч.4 статті 15 Закону № 393/96 не роз`яснено порядку оскарження прийнятого рішення.

Так, відповідно до ч.4 статті 15 Закону № 393/96 рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

З аналізу наведеної норми вбачається, що обов`язок роз`яснювати порядок оскарження прийнятого рішення виникає у суб`єкта надання такої відповіді лише у разі відмови у задоволенні вимог, викладених у зверненні.

Таким чином, враховуючи, що у наданій відповідачем відповіді від 26.11.2020 фактично відмовлено у задоволенні вимог звернення позивача, колегія суддів погоджується з думкою суду першої інстанції щодо наявності у відповідача обов`язку роз`яснити ОСОБА_1 порядок оскарження прийнятого рішення.

Посилання відповідача у відзиві на позовну заяву на відсутність такого обов`язку з огляду на те, що лист ДУ ТМО від 26.11.2020 не є рішенням суб`єкта владних повноважень про відмову у задоволенні вимог, викладених в заяві, а є відповіддю на звернення по суті, якою ОСОБА_1 не відмовлено по суті заявлених вимог, з огляду на наведені вище обставини, є неприйнятним. При цьому зазначає, що визначальним критерієм для виникнення у суб`єкта надання відповіді на звернення обов`язку роз`яснити порядок оскарження є саме відмова у задоволенні вимог, викладених у такому зверненні, а не форма наданої за результатами розгляду такого звернення відповіді, що також підтверджується відсутністю в Законі № 393/96 норм, які б диференціювали форму відповіді на звернення в залежності від результату розгляду такого звернення.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що відповідачем під час розгляду заяви позивача від 02.11.2020 не дотримано вимог статті 19 Закону №393/96 щодо об`єктивної та всебічної перевірки заяви позивача, а також порушено вимоги статті 15 Закону №393/96 щодо зазначення у рішенні про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві, посилань на Закон, мотивів відмови, а також роз`яснення порядку оскарження прийнятого рішення.

Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності ДУ "ТМО МВС України по Полтавській області" щодо невжиття відповідних заходів реагування по обставинам, викладеним у зверненні ОСОБА_1 , колегія суддів погоджується з думкою суду першої інстанції , що такі вимоги задоволенню не підлягають , оскільки у відповідному зверненні позивачем не порушувалися питання щодо вжиття заходів реагування, а також не повідомлялися обставини, які вимагали вжиття заходів реагування.

Також, колегія суддів зазначає, що захист прав здійснюється у разі їх порушення і звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Звертаючись до суду з позовом у вказаній частині, позивач має на меті не захист своїх прав від порушень з боку відповідачів у публічно-правовому спорі, а намагається за допомогою судового рішення визначити поведінку суб`єкта владних повноважень та спонукати його до певних дій, які законодавством віднесені до компетенції цього органу, що виходить за межі превентивної функції судового контролю та не відповідає завданням і принципам адміністративного судочинства.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ч.1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «ОСОБА_2 проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі«Chahal проти Об`єднаного королівства»(заява № 22414/93) зазначив, що ст. 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).

Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі«Афанасьєв проти України»).

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції , що з метою повного захисту прав позивача, що належним способом захисту прав та інтересів позивача є визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо нездійснення повного та всебічного розгляду заяви ОСОБА_1 від визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не здійснення повного та всебічного розгляду заяви ОСОБА_1 від 02.11.2020 відповідно до вимог статтей 15, 19 Закону України "Про звернення громадян"; визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не надання роз`яснення порядку оскарження прийнятого рішення у відповіді від 26.11.2020 №33/37-К-80, згідно з вимогами статті 15 Закону України "Про звернення громадян", а також зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 02.11.2020, вх. №33/37-К-80 відповідно до вимог Закону України "Про звернення громадян", з урахуванням висновків суду.

Щодо клопотання позивача про зобов`язання відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст.ст. 129, 129-1 Конституції України, обов`язковість рішень суду визначена як одна з основних засад судочинства. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до ст. 13 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" та ст. 14 КАС України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.

Аналогічна норма закріплена в ст. 370 КАС України, згідно з якою судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Відповідно до ст. 382 КАС України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

За наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Таким чином, КАС України чітко визначено, що судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах покладено саме на суд, який, в разі неподання такого звіту, ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання постанови, штраф.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини для цілей ст. 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (зокрема, пункт 43 рішення від 20 липня 2004 року у справі Шмалько проти України).

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 06 вересня 1978 року у справі Класс та інші проти Німеччини, одним з основоположних принципів демократичного суспільства є принцип верховенства права, пряме посилання на який міститься у преамбулі Конвенції. Із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури (пункт 55).

Отже, встановлення судом контролю за виконанням судового рішення є заходом для забезпечення конституційного права на судовий захист. Судовий контроль - це спеціальний вид провадження в адміністративному судочинстві, відмінний від позовного, що має спеціальну мету та полягає не у вирішенні нового публічно-правового спору, а у перевірці всіх обставин, що перешкоджають виконанню такої постанови суду та відновленню порушених прав особи-позивача.

Водночас, колегія суддів зазначає, що зазначені процесуальні дії є диспозитивним правом суду, яке може використовуватися в залежності від наявності об`єктивних обставин, які підтверджені належними та допустимими доказами.

Верховний Суд у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 806/2143/15 звертав увагу, що статті 382 і 383 Кодексу адміністративного судочинства України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, пов`язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.

Також, Європейський суд з прав людини у пункті 18 рішення від 12 травня 2011 року у справі Ліпісвіцька проти України (заява N 11944/05) звернув увагу й на те, що судове та виконавче провадження є першою та другою стадіями у загальному провадженні (див. пункт 197 рішення у праві Скордіно проти Італії (Scordino v. Italy), № 36813/97). Таким чином, виконання рішення не відокремлюється від судового розгляду і провадження повинно розглядатися загалом (див. пункти 24- 27 рішення від 13 червня 2006 року у справі Сіка проти Словаччини (Sika v. Slovaki), N 2132/02).

У пункті 25 рішення від 22 лютого 2005 року у справі Шаренок проти України (заява N 35087/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що право на судовий захист було б ілюзорним, якби правова система держави дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду однієї зі сторін. Отже, виконання судового рішення має розглядатися як невід`ємна частина судового процесу для цілей статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (див. п. 34 рішення у справі Бурдов проти Росії, заява № 589498/0).

Таким чином, правовою підставою для зобов`язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення є наявність об`єктивних підтверджених належними і допустимими доказами підстав вважати, що за відсутності такого заходу судового контролю рішення суду залишиться невиконаним або для його виконання доведеться докласти значних зусиль. При цьому, суд, встановлюючи строк для подання звіту, повинен враховувати особливості покладених обов`язків згідно із судовим рішенням та можливості суб`єкта владних повноважень їх виконати.

Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 27 лютого 2020 року у справі № 0640/3719/18 та від 11 червня 2020 року у справі №640/13988/19.

Як встановлено судом, при зверненні до суду з заявою позивачем не було наведено переконливих аргументів, підтверджених доказами, стосовно того, що у разі невжиття судом процесуальних заходів, передбачених статтею 382 Кодексу адміністративного судочинства України, ухвалене у цій справі судове рішення по суті спору залишиться невиконаним, або для його належного виконання слід буде докласти значних зусиль, в тому числі, шляхом ініціювання нового провадження.

Натомість, наявні в матеріалах справи докази підтверджують обставини того, що відповідач вживає заходів з метою виконання судового рішення в порядку, визначеному чинним законодавством.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, приймаючи до уваги те, що встановлення строку для подання звіту про виконання судового рішення є правом суду, який ухвалив судове рішення, а не обов`язком та вирішується на його розсуд.

Доводи апелянта з посиланням на те , що судом першої інстанції не взято до уваги вимоги статті 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практику Європейського суду з прав людини щодо ефективного засобу захисту, принципу належного урядування, рішення Конституційного Суду України щодо гарантій соціального захисту певних категорій громадян з урахуванням встановлених у цій справі обставин колегія суддів відхиляє, оскільки ним не наведено жодних фактичних обставин справ на підтвердження вказаного факту. Крім того, положення вказаних статей ґарантують кожному право подати до суду будь-який позов щодо його прав і обов`язків та на їх ефективний захист, якими апелянт скористався.

Також, такі доводи на правильність висновків суду першої інстанції не впливають, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення "Серявін та інші проти України") та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Як зазначено в п.58 рішення Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України", суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Крім того, судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 20.01.2021 по справі № 440/7221/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)З.Г. ПодобайлоСудді(підпис) (підпис) А.М. Григоров Н.С. Бартош Повний текст постанови складено 07.06.2021 року