Справа № 297/89/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 травня 2021 року м. Берегове

Берегівський районний суд Закарпатської області в особі:

головуючого Ільтьо І. І.,

при секретарі Гарані О. А.,

з участю представника позивача ОСОБА_1 , відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , їх представника ОСОБА_4 , третіх осіб ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду м. Берегове, цивільну справу за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Берегівської міської ради та державного реєстратора прав на нерухоме майно приватний нотаріус Берегівського районного нотаріального округу Мирончук Оксани Василівни, третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про визнання незаконним та скасування рішення, державного акту на право приватної власності на землю, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування запису у державному реєстрі прав на нерухоме майно та державної реєстрації земельної ділянки, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Берегівської міської ради та державного реєстратора прав на нерухоме майно приватний нотаріус Берегівського районного нотаріального округу Мирончук Оксани Василівни, третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно та державної реєстрації земельної ділянки.

07.09.2020 року позивач ОСОБА_7 подала заяву про зміну предмету позову та відмову від частини позовних вимог.

Свій змінений позов позивач ОСОБА_7 мотивує тим, що вона є співвласником квартири АДРЕСА_1 , - на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 19 липня 2005 року.

У грудні 2019 року дізналася про те, що прилегла до вищевказаного багатоквартирного будинку земельна ділянка передана у власність громадянину ОСОБА_2 - на підставі рішення виконавчого комітету Берегівської міської ради Закарпатської області від 30 вересня 1999 року № 367 «Про передачу земельної ділянки у приватну власність».

На підставі оспорюваного рішення ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії 1V-ЗК № 052736 від 03 квітня 2004 року (далі - оспорюваний державний акт), яким посвідчено його право власності на спірну земельну ділянки.

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 09 грудня 2019 року № 192190153 позивачка дізналася про те, що вищевказану спірну земельну ділянку площею 0,0448 га з цільовим призначенням «для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , придбала ОСОБА_3 - на підставі договору купівлі-продажу від 15 грудня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Берегівського районного нотаріального округу Закарпатської області Мирончук Оксаною Василівною і зареєстрованого в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за № 7127.

Вважає, що рішення виконавчого комітету Берегівської міської ради Закарпатської області від 30 вересня 1999 року № 367 є незаконним, оскільки при прийняті оспорюваного рішення Берегівської міської ради не дотримано вимоги ч.ч. 2,3,4 ст. 42, ст. 19, ч. 2 ст. 39, ст.. 89 ЗК України.

Також позивач посилається на те, що оспорюваний державний акт порушує право користування позивача на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , адже таким фактично посвідчено право власності ОСОБА_2 на частину вищевказаної земельної ділянки, яка належить на праві спільної сумісної власності власникам квартир у багатоквартирному будинку, що знаходиться на ній.

Враховуючи, що оспорюваний державний акт є похідним від оспорюваного рішення, на підставі якого його було видано, то у випадку визнання незаконним та скасування зазначеного рішення.

Крім цього, позивачка набувши право власності на квартиру АДРЕСА_1 , набула право користування частиною земельної ділянки (прибудинкової території), яка відповідає частці її квартири у зазначеному будинку.

Таким чином, враховуючи те, що позивачка є співвласником однієї із квартир у багатоквартирному будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , вона нарівні з власниками інших квартир у зазначеному будинку має право користування його прибудинковою територією, тому в разі порушення цього права вона може вимагати його захисту.

Все вищенаведене вказує на те, що Берегівська міська рада Закарпатської області не мала права передавати ОСОБА_2 у власність спірну земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , яка по факту є прибудинковою територією багатоквартирного будинку, який розташований на вказаній земельній ділянці, та приймати оспорюване рішення, оскільки вищевказана земельна ділянка не могла бути надана у власність ОСОБА_2 у силу приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Крім цього, на даний час власником спірної земельної ділянки ОСОБА_3 - на підставі договору купівлі-продажу від 15 грудня 2014 року. Оскільки ОСОБА_2 не мав права на безоплатну передачу йому спірної земельної ділянки, то відповідно - ОСОБА_3 не мала права на придбання спірної земельної ділянки, тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним.

У зв`язку з наведених вище підстав, позивач просить визнати недійсним та скасувати оспорюване рішення, визнання недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку та договору купівлі-продажу, скасувати запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та державну реєстрацію земельної ділянки.

Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні змінений позов підтримав з мотивів наведених в позовній заяві. Щодо клопотання про застосування строків позовної давності просив відмовити, оскільки такий строк позивачем не пропущено.

Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та їх представник ОСОБА_4 в судовому засіданні позов не визнали з підстав наведених у відзиві.

Представник Берегівської міської ради та державний реєстратор прав на нерухоме майно приватний нотаріус Берегівського районного нотаріального округу Мирончук Оксана Василівна в судове засідання не з`явилися, проте подали до суду заяву в якій просять застосувати строки давності звернення до суду з цивільним позовом.

Державний реєстратор прав на нерухоме майно приватний нотаріус Берегівського районного нотаріального округу Мирончук О. В. та представник Берегівської міської ради та в судове засідання не з`явилися, однак останнім подана заява згідно якої просить розглянути справу у їх відсутності за наявними документами.

Треті особи ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в судовому засіданні позов не визнали з підстав наведених у поясненнях.

Заслухавши пояснення представників сторін, відповідачів, третіх осіб, перевіривши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, враховуючи всі обставини, що мають істотне значення по справі, суд вважає, що в позовних у вимогах слід відмовити, виходячи із наступного.

Судом встановлено, що спірним Рішенням Берегівського районного суду від 23.02.1999 у справі №2-10-41 за позовом ОСОБА_2 до Берегівського міськвиконкому, ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 було встановлено порядок користування землею в АДРЕСА_2 , у тому числі земельну ділянку площею 0,0453 га надано в користування ОСОБА_2 .

Вказаним рішенням, було встановлено порядок користування спірною земельною ділянкою в АДРЕСА_2 , а саме із запропонованих експертом варіантів та з врахуванням часток в майні ОСОБА_2 та ОСОБА_10 .. Тобто у співвідношення до частки в майні ОСОБА_2 мав право на отримання земельної ділянки площею 509,08 кв.м., однак із даної площі було віднято необхідну площу для загального користування та залишено ділянку площею 453 кв.м.

Відповідно до згаданого рішення, 28.07.1999 ОСОБА_2 звернувся до голови міста Берегова із заявою про отримання у власність земельної ділянки для особистого підсобного господарства.

30.09.1999 прийнято спірне рішення №367 яким «передано у приватну власність земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства ОСОБА_2 по АДРЕСА_2 загальною площею 0,052 га» та 11.11.1999 видано відповідний державний акт на право приватної власності на землю серії IV-ЗК №028696 на земельну ділянку площею 0,045 га. Зазначена земельна ділянка межувала із землями ОСОБА_12 , АДРЕСА_2 , землями спільного користування та землями загального користування (проходом). Акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №2-94-99.

Далі, спірну земельну ділянку було виготовлено технічну документацію, внесені дані до Державної кадастрової карти України, присвоєний кадастровий номер 2110200000:01:005:0073 площею 0,0448 га та внесені дані в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно. Цільове призначення земельної ділянки визначено як 02.01 - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

Згідно заяви ОСОБА_7 та ОСОБА_13 від 17.12.2014, останні надали свою згоду на відчуження 11/25 частки будинку в АДРЕСА_2 ОСОБА_2 . Від права переважної покупки вказаних часток дані особи відмовились.

З огляду на вищезазначене, суд вважає, що твердження позивача про те, що вона не знала про існування спірного рішення та дізналася тільки в грудні 2019 року не відповідає дійсності.

Крім цього, не заслуговує на увагу твердження позивача про те, що спірне рішення від 30.09.1999 прийнято органом, який не був на те уповноваженим виходячи з наступного.

Так, позивач не надав суду жодних доказів, які доказували б, що спірна земельна ділянка є прибудинковою територією багатоквартирного будинку.

Згідно схеми забудови земельної ділянки встановлено, що квартира позивача знаходиться з лівого боку зі сторони АДРЕСА_2 , а житловий будинок АДРЕСА_2 ОСОБА_3 знаходиться з правого боку зі сторони АДРЕСА_2 . За квартирою позивача знаходиться житло ОСОБА_5 , а потім позаду у дворі є земельні ділянки ОСОБА_5 та ОСОБА_7 відповідно. Будинок ОСОБА_3 повністю відділене від житла ОСОБА_7 та ОСОБА_5 . Вони не пов`язані конструктивно. Між ними існує прохід як це чітко відображено на схемі забудови.

Таким чином, з вище встановлених обставин випливає, що як будинок ОСОБА_3 так і її земельна ділянка є відокремленим від житла позивача, а тому її твердження про багатоквартирний житловий будинок не має жодного відношення до даного спору та відповідні норми не можуть бути застосовані до даних правовідносин.

В ході судового розгляду встановлено, що відповідач ОСОБА_3 є власником житла окремого від житла позивача за номером 31 А, що відповідно підтверджує їх відокремленість як фізично так і юридично.

Суд не приймає до уваги посилання ОСОБА_7 на законодавчі акти, оскільки такі не можуть бути застосовані до даних правовідносин у зв`язку з тим, що вони були прийняті після виникнення оспорюваних правовідносин та вчинення спірних дій та рішень.

Так, посилання на ст. 42 Земельного кодексу України в редакції від 06.04.1999 (стор.3): громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об`єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду.

Оскільки спірна земельна ділянка та інші земельні ділянки, які у дворі знаходяться, не перебувають у спільній сумісній власності/часткової власності, тому дану норму не слід застосовувати у даній справі.

Разом з тим, земельний кодекс України в редакції від 06.04.1999 не містить норму про «багатоквартирні» будинки, правове регулювання земель навколо такого будинку, порядок їх приватизації.

Із системного аналізу ст. 42 ЗК України та ст. 112 ЦК УРСР можна зробити наступний висновок - оскільки спірний будинок ніколи не перебував у спільній сумісній або частковій власності, а кожен із них володіє цілим окремо визначеним житлом - квартирою, тому дану норма не регулює спірні правовідносини.

Стаття 42 ЗКУ вказує на володіння цілим житловим будником на праві спільної сумісної власності, однак таке регулювання нас не стосується, оскільки в нас мова іде про окремі квартири, якими кожен володіє одноособово.

Крім того, суд вважає помилковим посилання позивача на статтю 120 ЗК України в чинній редакції, оскільки спірні правовідносини виникли ще у 1999 році, тому такі не підлягають застосуванню.

Суд не приймає до уваги твердження позивача про те, остання набувши право власності на квартиру АДРЕСА_1 у 2005 році, набула право користування частиною земельної ділянки (прибудинкової території), яка відповідає частці її квартири у зазначеному будинку, оскільки відповідач ОСОБА_2 у 1999 приватизував земельну ділянку площею, яка співрозмірна його частці в загальній площі будинку, тобто права позивача в цій його вимозі не порушені.

Таким чином, оскільки позивач набув права власності на частину своєї квартири у 2005 році, ОСОБА_2 став власником спірної землі ще у 1999 році, суд приходить до висновку, що позивач придбавши житло погодилася із тим станом володіння та користування земельними ділянками, який існував на момент набуття права власності у 2005 році.

Також, не заслуговує на увагу посилання позивача на ч. 5 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» - користування закріпленою за приватизованим будинком прибудинковою територією здійснюється в порядку і на умовах, передбачених Земельним кодексом України, оскільки Земельний кодекс України в редакції від 06.04.1999 не містить посилання про «прибудинкові території».

Крім того, позивач стверджує, що спірна земельна ділянка є прибудинковою територією багатоквартирного будинку та посилається на положення п. 2.1 Положення №31/30/53/396 від 05.04.1996 в редакції від 05.04.1996: прибудинкова територія - це встановлена за проектом поділу території мікрорайону (кварталу) та проектом забудови земельна ділянка багатоквартирної несадибної житлової забудови, яка необхідна для розміщення та обслуговування житлового будинку (будинків) і пов`язаних з ним господарських та технічних будівель і споруд. Прибудинкова територія встановлюється для будинку (будинків) і не може виділятися для частини будинку (блоку, поверху, секцій квартир тощо).

Разом з тим, суд вважає, що в ходу судового розгляду позивачем не доведено про фактичне визначення цієї земельної ділянки саме прибудинковою територією, у тому числі не подано суду проект поділу території мікрорайону (кварталу) та проект забудови, а тому відсутні підстави щодо застосовування у даній справі вищевказане положення.

Також, з дослідженої в судовому засіданні схеми забудови вбачається, що прохід у двір є вільним для всіх, перешкод у проїзді чи проходу спірна земельна ділянка або житло відповідача ОСОБА_3 не створює, спірна земельна ділянка не має жодного відношення до користування будинком позивача та здійснення догляду за ним, тим більше, що вона розташована в кінці двору позаду будинку АДРЕСА_2 ОСОБА_3 , а позивач володіє земельною ділянкою в кінці двору, тобто права позивача жодним чином не порушені.

Суд не приймає до уваги посилання позивача на постанову Кабінету Міністрів України №1521 від 11.10.2002 «Про реалізацію Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку», оскільки така була прийнята 11.10.2002, тобто до прийняття спірного рішення та втратила чинність з 05.09.2018.

Крім цього, позивач стверджує, що оскільки ОСОБА_2 не міг приватизувати спірну земельну ділянку, тому подальший її продаж є незаконним, є безпідставним та не обґрунтованим, виходячи з наступного.

Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.ч. 1,3 ст. 215 ЦК України).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч.ч. 1-3,5,6 ст. 203 ЦК України).

З огляду на вищезазначене, суд вважає, то протиправних дій зі сторони відповідача ОСОБА_2 в набутті права власності на спірну земельну ділянку не має, оскільки останній тільки звернувся до органу місцевого самоврядування із заявою про намір отримати спірну земельну ділянку, однак рішення про надання у власність ділянки приймав не він, а дії ОСОБА_2 із даної земельною ділянкою, у тому числі її відчуження, були вчинені на законних підставах, оскільки ОСОБА_2 добросовісно заволодів земельною ділянкою.

Статтею 203 ЦК України вказано вичерпний перелік випадків, коли правочин можна визнати недійсним. Судом встановлено, що зміст спірного купівлі-продажу не суперечить ЦК України та іншим актам законодавства, що підтверджується його посвідченням нотаріусом та державною реєстрацією. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 мали на момент укладення договору купівлі-продажу необхідний обсяг цивільної дієздатності, а вищевказаний спірний договір купівлі-продажу був спрямований на реальне настання правових наслідків - відбулась реальна зміна власника майна.

Отже, із встановлених законодавством підстав (ст. 203, 215 ЦК України) для визнання правочину недійсним до спірного договору купівлі-продажу не можна застосувати жодну, а тому вимоги позивача про визнання договору купівлі-продажу 2014 року недійсним є необґрунтованим та не підлягає задоволенню.

Щодо заяв відповідачів про застосування строків позовної давності суд зазначає, що в силу приписів частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. У разі коли таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про необґрунтованість вимог про визнання незаконним та скасування рішення, державного акту на право приватної власності на землю, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування запису у державному реєстрі прав на нерухоме майно та державної реєстрації земельної ділянки, оскільки позивачем не доведено порушення його законних прав та наявність законних підстав для позбавлення відповідача права власності на земельну ділянку, тому в позовних вимогах ОСОБА_7 слід відмовити з підстав його необґрунтованості.

Керуючись ст. ст. 19, 39, 42, 89, 120 ЗК України, Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» ст..ст. 203, 215, 261 ЦК України, ст.ст. 12, 13, 76, 78, 81, 89, 229, 235, 259, 263, 264, 265, 268, 354, 355 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

В зміненому позові ОСОБА_7 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Берегівської міської ради та державного реєстратора прав на нерухоме майно приватний нотаріус Берегівського районного нотаріального округу Мирончук Оксани Василівни, третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про визнання незаконним та скасування рішення, державного акту на право приватної власності на землю, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування запису у державному реєстрі прав на нерухоме майно та державної реєстрації земельної ділянки - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя Ільтьо І. І.