ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

19 травня 2021 року м. Дніпросправа № 340/588/20Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Ясенової Т.І. (доповідач),

суддів: Головко О.В., Суховарова А.В.,

за участю секретаря судового засідання Рубан А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області в особі голови ліквідаційної комісії з ліквідації Стоян Олени Геннадіївни, Південно-східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) про визнання протиправним та скасування наказу,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області в особі голови ліквідаційної комісії з ліквідації Стоян Олени Геннадіївни, Південно-східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) в якому просила

- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України "Про звільнення" №4168/к від 23.12.2019 року;

- поновити її на посаді першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області з 26.12.2019року;

- стягнути з Міністерства юстиції України на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 р. у справі № 340/588/20 у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, згідно якої особа, яка подає апеляційну скаргу просить скасувати рішення суду першої інстанції, як таке що винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вважає, що суд не врахував, що наказ є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки мала місце не ліквідація юридичної особи публічного права Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, а її реорганізація з переходом майна, прав та обов`язків до Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро). Також наполягає на тому, що Міністерство юстиції України, у порушення вимог ст.ст. 40, 49-2 КЗпП України, не запропонувало позивачу вакантні посади у новоутвореній установі, не зважаючи на її заяву про бажання працювати в новоутвореній установі .

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Судом першої інстанції встановлено та під час апеляційного перегляду справи підтверджено, що ОСОБА_1 працює в органах юстиції з 2014 року.

Згідно наказу №1711/к від 11.06.2019 року призначена на посаду першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області.

За наслідками оцінювання результатів службової діяльності для визначення якості виконання поставлених завдань в 2019 році отримала позитивну оцінку, висновок щодо результатів оцінювання службової діяльності державного службовця, який займає посаду державної служби категорії «Б» затверджено наказом Міністерства юстиції України №3557/к від 03.12.2019 року.

Постановою КМУ "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції" №870 від 09.10.2019 року ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком, згідно з додатком 1, серед яких Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області.

На виконання зазначеної постанови №870 від 09.10.2019 р. Міністерством юстиції України 16.10.2019 року видано наказ №3173/5 "Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України".

25.10.2019 року позивач була попереджена про припинення державної служби на підставі п.1-1 ч.1 с.87 Закону України "Про державну службу", в зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області.

24.12.2019 року, керуючись вимогами ст. 40 КЗпП України, в зв`язку з ліквідацією ГТУЮ у Кіровоградській області, на підставі постанови КМУ №870 від 09.10.2019 року, позивачем було направлено заяву на ім`я в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України з проханням перевести її на посаду першого заступника начальника Південно-Східного міжрегіонального управління Мін`юсту, однак відповіді на зазначену заяву не отримала.

Наказом Міністерства юстиції України "Про звільнення" №4168/к від 23.12.2019 року позивач звільнена з займаної посади з 26.12.2019 року, відповідно до п.1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу", в зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, в зв`язку з припиненням державної служби.

Позивач, не погоджуючись з оскаржуваним наказом, звернулась до суду.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскаржуваний наказ про припинення державної служби позивача відповідає вимогам статті 22 Закону України "Про державну службу", не порушує вимог частини другої статті 40, частин другої, третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин в силу приписів частини п`ятої статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України "Про державну службу", при цьому відповідачем дотримано вимоги частини першої статті 49-2 Кодексу законів про працю України щодо належного персонального попередження позивача не пізніше ніж за два місяці про наступне вивільнення, тому відсутні підстави для поновлення позивача на посаді з 26.12.2019 року та стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Вирішуючи спірні правовідносин суд апеляційної інстанції виходить з таких підстав.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до положень статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Частина шоста статті 93 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Відносини щодо проходження публічної служби, врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому у спірних правовідносинах пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Спеціальним законодавством, що визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях є Закон України «Про державну службу» від 10.12.2015 за №889-VIII (далі також - Закон №889-VIII).

Відповідно до статті 5 Закону №889-VIII, правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби (частина перша).

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом (частина друга).

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом (частина третя).

Відповідно до пункту 1 та пункту 1-1 частини 1 статті 87 вказаного Закону України (в редакції, чинній на момент попередження позивача про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення), підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є:

- скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;

- ліквідація державного органу.

Частиною 5 статті 22 Закону України «Про державну службу» передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 за №8-рп/2002 визначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми КЗпП України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Положеннями частини першої статті 83 Закону №889-VIII визначено, зокрема, що державна служба припиняється: за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону) (пункт 4).

Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14.01.2020 №440-IX (набрав чинності 13.02.2020) частину третю статті 87 Закону №889-VIII доповнено новим абзацом наступного змісту: «Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення».

Втім, до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14.01.2020 №440-IX, яким внесено зміни до статті 87 Закону №889-VIII, будь-яких особливостей припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення у зв`язку із скороченням чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу чи його ліквідації, Законом №889-VIII не визначалось.

Відтак, враховуючи приписи статті 5 Закону №889-VIII, на відносини, не врегульовані вказаним законом, поширювалась дія норм законодавства про працю.

Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 вручено попередження про вивільнення 25.10.2019 року.

Так, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Статтею 40 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на момент попередження позивача про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення), визначалось, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої).

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга).

Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус (частина п`ята).

Згідно статті 49-2 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на момент попередження позивача про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення), про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці (частина перша).

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством (частина друга).

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників (частина третя).

Законом України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 №378-IX внесено зміни до статті 49-2 Кодексу законів про працю України в частині особливостей вивільнення працівників, які мають статус державних службовців. Водночас, вказаний закон набрав чинності з 02.02.2020, відповідно, зазначені зміни не підлягають застосуванню до спірних відносин з огляду на попередження позивача про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення 25.10.2019 тобто, до набрання чинності вказаними змінами.

Так посилання відповідача на відсутність обов`язку суб`єкта призначення пропонувати державному службовцю іншу рівноцінну посаду державної служби або іншу роботу (посади державної служби) у цьому державному органі, з огляду на зміни в законодавстві, є безпідставними, оскільки звільненню передує ряд заходів, які суб`єкту звільнення необхідно вчинити у процесі вивільнення працівника, а тому зважаючи на те, що на момент попередження позивача про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення в останнього був обов`язок врахувати переважне право позивача на залишення на роботі та одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган запропонувати іншу вакантну посаду.

Відповідно до статті 42 Кодексу законів про працю України, при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці (частина перша).

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат (частина друга).

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України (частина третя).

Аналіз наведених положень Закону №889-VIII та Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на момент попередження позивача про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення), дає підстави для висновку про визначення законодавством чіткої та послідовної процедури вивільнення працівників у разі скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу чи його ліквідації, яка передбачає: 1) повідомлення працівників про наступне їх вивільнення не пізніше, ніж за два місяці; 2) пропонування працівнику всіх наявних вакантних посад, які були наявними на момент попередження працівника про звільнення та з`явилися протягом періоду з дня попередження до дня звільнення, а також існували безпосередньо станом на день звільнення, та які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації; 3) перевірку наявності у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці, тобто здійснення їх порівняльного аналізу за такими критеріями.

При цьому визначальним критерієм для встановлення наявності переважного права на залишення на роботі працівника є саме рівень його кваліфікації та продуктивність праці, а сімейний стан, стаж роботи та інші обставини, що надають право для залишення на роботі, враховуються лише у тому разі, коли працівники мають однакову кваліфікацію і продуктивність праці.

Отже, для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен здійснити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом підготовки довідки в довільній формі про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі.

Тобто, ці обставини повинен з`ясовувати сам суб`єкт владних повноважень, приймаючи відповідне рішення.

Зазначена правова позиція наведена в постанові Верховного Суду від 08.05.2019 у справі №806/1175/17.

Отже, лише виконання роботодавцем всіх у сукупності вищезазначених гарантій реалізації працівником права на працю при скороченні чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу чи його ліквідації є підставою для правомірного звільнення такого працівника.

Судом встановлено, що попередження позивача від 25.10.2019 року про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення не містить пропозиції позивачу про зайняття іншої вакантної посади.

Крім того, відповідачами не надано суду будь-яких доказів на підтвердження пропозиції позивачу зайняти інші вакантні посади, які були наявними на момент попередження позивача про звільнення чи з`явилися протягом періоду з дня попередження до дня звільнення, а також існували безпосередньо станом на день звільнення, та які вона могла обіймати відповідно до своєї кваліфікації та стажу роботи.

При цьому, як слідує зі штатного розпису Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) на 2019 рік від 04.11.2019 року та 28.12.2019 року, до нього входили посади першого заступника начальника міжрегіонального управління, заступників начальників міжрегіональних управлінь, а також посади різних управлінь, які очолюють відповідні керівники.

На думку суду, частина вказаних посади потенційно є рівнозначними по відношенню до посади, яку займала позивач перед звільненням, з огляду на розмір посадового окладу, який є майже рівнозначним на зазначених керівних посадах, а також, як виняток могла бути запропонована нижча посада державної служби, на яку могла погодитись позивач. Доказів зворотного відповідачем суду не надано.

Верховним Судом України у постанові від 01.04.2015 у справі №6-40цс15 висловлено правову позицію, згідно якої власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Зазначену позицію також підтримано Верховним Судом у постанові по справі №816/1232/17 від 11.07.2018.

Відтак, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про допущення відповідачем протиправної бездіяльності під час процедури вивільнення позивача, у не наданні пропозицій всіх наявних вакантних посад відповідно до її кваліфікації та стажу роботи, протягом періоду починаючи з дня попередження про вивільнення до дня звільнення, у той час як встановлені обставини в ході розгляду справи свідчать про їх наявність.

Як встановлено судом, постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 за №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1 (пункт 1 Постанови) та утворити як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2 (пункт 2 Постанови).

До Переліку територіальних органів Мін`юсту, що ліквідуються, який є додатком №1 до цієї Постанови, включено Головне територіальне управління юстиції в Кіровоградській області.

До Переліку міжрегіональних територіальних органів Мін`юсту, що утворюються, який є додатком №2 до цієї Постанови, включено Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Дніпро).

Суд звертає увагу, що відповідно до частини 1 статті 104 Цивільного кодексу України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Пунктом 5 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 за №1074, передбачено, що орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Відповідно до пункту 6 вказаного Порядку, права та обов`язки органів виконавчої влади у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади переходять до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.

Частиною 2 статті 104 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно з частиною 1 статті 89, частиною 4 статті 91 вказаного Кодексу, юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення.

Верховний Суд України в постановах від 04.03.2014 (справа №21-8а14), від 27.05.2014 (справа №21-108а14), від 28.10.2014 (справа №21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася в постановах Верховного Суду, зокрема від 12.12.2018 в справі №826/25887/15, від 17.07.2019 в справі №820/2932/16, від 04.07.2019 в справі №2а-108/12/2670.

Частиною 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Кабінету Міністрів України «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» №870 від 09.10.2019 року, як у розпорядчому акті органу державної влади, не наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій територіальних органів Мін`юсту або передачі їх іншим органам виконавчої влади. Натомість передбачено об`єднання (злиття) кількох територіальних органів Мін`юсту, що припиняються, в новий (міжрегіональний) територіальний орган Мін`юсту, повноваження якого поширюються на декілька адміністративно-територіальних одиниць (областей).

Разом з тим, функції вказаного органу, що ліквідується, покладено на інший орган -Південно-Східне міжрегіональне управління юстиції Міністерства юстиції (м.Дніпро), який визначено його правонаступником.

З дня утворення Південно-Східного міжрегіонального управління юстиції Міністерства юстиції (м. Дніпро) до нього перейшли повноваження та функції, зокрема Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, який втратив такі повноваження та функції згідно з положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870.

Окрім цього судом також встановлено, що Головне територіальне управління юстиції в Кіровоградській області, виконуючи свої повноваження керувалося Положенням про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 23.11.2011 за №1707/5, (зареєстроване в Міністерстві юстиції України 23.06.2011 за №759/19497).

Згідно з наказом Міністерства юстиції від 23.10.2019 за №3228/5 у тексті Положення слова «Головне територіальне управління юстиції» в усіх відмінках і числах замінено словами «міжрегіональне управління» у відповідних відмінках і числах.

Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) діє на підставі Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України, що затверджено тим же наказом - наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2011 за №1707/5 (зареєстроване в Міністерстві юстиції України 23.06.2011 за №759/19497).

Вказані обставини згідно з частиною 1 статті 104 Цивільного кодексу України та наведених правових позицій Верховного Суду свідчать про реорганізацію юридичної особи, а тому доводи позивача про те, що фактично відбулася реорганізація територіального органу Мін`юсту - ГТУЮ в Кіровоградській області як юридичної особи публічного права, а не його ліквідація на переконання суду є підтвердженими.

Тож оскільки в Головному територіальному управлінні юстиції Кіровоградській області фактично відбулася не ліквідація, а реорганізація, яка супроводжувалася змінами в організації виробництва і праці, роботодавець зобов`язаний був дотриматися процедури вивільнення працівників у зв`язку з реорганізацією, визначеною законодавством про працю:

- довести до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників;

- персонально попередити працівника про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці до звільнення;

- запропонувати працівникові іншу роботу за відповідною професією чи спеціальністю рівнозначну або нижчу посаду;

- за відсутності згоди на переведення на іншу посаду - отримати попередню згоду виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, на звільнення працівника.

Отже, роботодавець позивача зобов`язаний був запропонувати позивачу іншу роботу, чого зроблено не було. Крім того, ним не надано доказів відсутності вакантних посад на час звільнення позивача. При цьому, наявність вакантних посад у правонаступника роботодавця позивача підтверджено відповідними доказами (штатним розписом).

Згідно з частиною 5 статті 40 КЗпП України (в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» №117-IX від 19.09.2019 року) особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

На час попередження позивача про припинення державної служби, Законом України «Про державну службу» не були передбачені особливості застосування до державних службовців, які звільняються з державної служби з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу чи його ліквідації, положень частини 2 статті 40, статей 42, частин 1, 2 і 3 статті 49-2 КЗпП України. Тому на звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби з підстав, передбачених пунктами 1 та 1-1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», поширювалися положення законодавства про працю щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі.

Суд відхиляє посилання представника відповідачів на частину 6 статті 49-2 КЗпП України, якою передбачені особливості вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу» та якою установлено, що у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини 2 статті 40 та частини 2 статті 49-2 КЗпП України, оскільки ця норма введена Законом України від 12.12.2019 року №378-IX «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України», який набрав чинності 02.02.2020 року, тобто після розпочатої процедури звільнення позивача, а тому не може застосовуватися до спірних правовідносин.

Щодо посилання представників відповідачів на частину третю статті 87 Закону України «Про державну службу», якою визначено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів та якою передбачено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності), та відсутності обов`язку суб`єкт призначення пропонувати державному службовцю іншу рівноцінну посаду державної служби або іншу роботу (посади державної служби) у цьому державному органі навіть у випадку реорганізації державного органу, суд зазначає, що така норма внесена Законом №440-IX від 14.01.2020, який набрав чинності 13.02.2020 року, тому на переконання суду приписи щодо відсутності обов`язку та можливого на розсуд суб`єкта призначення пропонування вакантної посади (за наявності) позивачу не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки є такими, що порушують вимоги трудового законодавства щодо позивача.

Більше того відповідно до змін від 23.02.2021 року, внесених до частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», встановлено обов`язок роботодавця пропонувати державному службовцю у разі звільнення іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби, відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Суд також відхиляє як безпідставні твердження представників відповідачів про те, що на день попередження 25.10.2019 року не було утворено Південно-Східного міжрегіонального управління юстиції (м.Дніпро), а тому запропонувати посаду не було можливим, оскільки штатний розпис було затверджено у грудні 2019 року, до моменту звільнення 26.12.2019 року позивача зі служби, у зв`язку з чим можливість запропонувати вакантну посаду після затвердження штатного розпису у відповідача була.

Окрім цього суд вважає за необхідне зазначити, що з аналізу норми частин 1,3 статті 49-2 КЗпП України слідує, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Вимоги даної статті вважаються виконаними в повній мірі, коли працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення, оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору.

Саме така позиція наведена у постанові Верховного суду від 18.03.2021 року у справі №826/7878/18.

Крім того, у матеріалах справи наявний лист Південно-Східного міжрегіонального управління юстиції (м.Дніпро) в якому зазначено про те, що працівників Головного територіального управління юстиції в Кіровоградський області на підставі пункту 5 частини 1 статті 36 КЗпП України звільнено за переведенням для подальшої роботи у Південно-Східному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м.Дніпро), що на думку суду свідчить про вибірковість та дискримінаційні дії відповідача при визначенні кола осіб, яких переводити у новоутворену юридичну особу за правилами КЗпП України, а яких ні.

Всі вищевказані обставини свідчать про те, що звільнення позивача проведено з порушенням вимог трудового законодавства.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи викладене, суд вважає, що відповідач не спростував доводи позивача та не надав суду належних доказів на підтвердження правомірності звільнення ОСОБА_1 та, як наслідок, суд дійшов висновку про те, що її звільнення відбулося без законної підстави та з порушенням передбаченого законом порядку, у зв`язку з чим наказ Міністерства юстиції України №4168/к від 23.12.2019 року є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Відповідно до статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Статтею 104 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

За приписами статті 36 КЗпП України зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації (керівників або складу державних органів) не припиняє дії трудового договору і в разі реорганізації підприємства (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника повинна бути продовжена.

Тобто, при реорганізації до правонаступника переходять права та обов`язки юридичної особи, які стосуються не лише майнових правовідносин, але і правовідносин з приводу проходження публічної служби, зокрема, в частині продовження дії трудового договору з працівником.

Проте такий обов`язок переходить на новоутворену установу в разі повної ліквідації органу, з якого відбулося звільнення. В іншому випадку працівник не вправі вимагати поновлення на роботі у заново утвореному органі, якщо він не був переведений до такої установи в установленому законом порядку.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 818/572/16.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що станом на дату вирішення спору в суді в ЄДРПОУ внесено запис 16.04.2021 про ліквідацію Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області.

За вказаних обставин враховуючи необхідність обрання ефективного захисту прав позивача, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне поновити позивача на посаді рівнозначній категорії і кваліфікації Південно-Східного міжрегіонального управління юстиції (м.Дніпро), яке є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області.

Стосовно стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу апеляційний суд зазначає про таке.

Відповідно до частини 2 статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Період, за яким обчислюється середня заробітна плата, визначено розділом ІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі Порядок обчислення).

Згідно з частиною 3 пункту 2 Порядку обчислення, у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 8 Порядку обчислення, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати, який застосовується зокрема у випадках вимушеного прогулу.

Відповідно до пунктів 2, 5, 8 цього Порядку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

У випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей (п. 10 Порядку).

Правова позиція щодо необхідності застосування коефіцієнту коригування, передбаченого пункту 10 Порядку, викладена у постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №804/8042/17.

Розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється наступним чином.

Так, у матеріалах справи наявна довідка про середній заробіток ОСОБА_1 позивача за останні 2 повні робочі місяці без дати.

У період вимушеного прогулу позивача, розмір її посадового окладу на відповідній посаді визначався постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 р. №15 «Питання оплати праці працівників державних органів» зі змінами внесеними постановою Кабінету Міністрі України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 р. №15» від 15.01.2020 року №16.

Таким чином, середній заробіток позивача з урахуванням коефіцієнту підвищення за період з 27.12.2020 р. по 19.05.2021 р. складає 605 355, 54 грн.:

- з 27.12.2019 по 24.01.2020 29016,9 грн. (18 роб.дні х 1612,05 грн.);

- з 25.01.2020 по 19.05.2021 576338,64 грн. (328 роб.дні х 1612,05х1,09 грн.).

Отже середній заробіток за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 , який підлягає стягненню, становить 605 355, 54 грн.

Відповідно до частини 7 статті 235 Кодексу рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно пунктів 2-3 частини 1 статті 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць (пункт 2) та поновлення на посаді у відносинах публічної служби (пункт 3).

Таким чином, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення на користь ОСОБА_1 , середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць підлягає негайному виконанню.

Водночас, суд зазначає, що відповідно до позиції Верховного Суду у постанові від 23.04.2019 по справі №2340/3023/18 суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.

Враховуючи сукупність викладених обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з неповним з`ясуванням обставин по справі та наданням їм помилкової оцінки, що призвело до неправильного вирішення спору по суті заявлених позовних вимог, та у відповідності до приписів ст. 317 КАС України є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення та прийняття нового про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 241-245, 250, 315, 317, 321, 322, 327, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року скасувати.

Позов ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області в особі голови ліквідаційної комісії з ліквідації Стоян Олени Геннадіївни, Південно-східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України "Про звільнення" №4168/к від 23.12.2019.

Поновити ОСОБА_1 на посаді рівнозначній категорії і кваліфікації Південно-східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) з 27.12.2019.

Стягнути з Південно-східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27.12.2019 по 19.05.2021 в сумі 605 355,54 грн., що визначений без утримання податків й інших обов`язкових платежів.

У задоволенні позову в іншій частині відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий - суддяТ.І. Ясенова

суддяО.В. Головко

суддяА.В. Суховаров