ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 травня 2021 року

м. Київ

справа № 918/569/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.,

та представників

Офісу Генерального прокурора: Бересток Б.П.,

позивачів: не з`явились,

відповідача: не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.01.2021

у справі № 918/569/20

за позовом Керівника Дубенської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі: Дубенської міської ради Рівненської області та Управління економіки і власності Дубенської міської ради

до ОСОБА_1

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору, повернення майна та скасування запису про державну реєстрацію права власності,

В С Т А Н О В И В:

Керівник Дубенської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Дубенської міської ради Рівненської області в особі Управління економіки і власності Дубенської міської ради звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до ОСОБА_1 про:

- визнання незаконним та скасування пункту 7 частини 1 рішення Дубенської міської ради №2500 від 22.11.2013 "Про внесення змін і додаток до рішення Дубенської міської ради №2083 від 25.01.2013 "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" в частині затвердження переліку об`єкту комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році, до якого включене пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м. по АДРЕСА_1 ;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі, укладеного 17.01.2014 між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 , зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №95;

- зобов`язання ОСОБА_1 повернути пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м., яке знаходиться в АДРЕСА_1 , до комунальної власності територіальної громади м. Дубно в особі Дубенської міської ради;

- скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №4289312 про державну реєстрацію права приватної власності на пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м. по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 15.09.2020 (суддя Качур А.М.) у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.01.2021 (колегія суддів у складі: Саврій В.А. головуючий, Коломис В.В., Дужич С.П.) рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове, яким позов задоволено.

Судами обох інстанцій встановлено, що рішенням Дубенської міської ради №1552 від 26.09.2008 "Про надання згоди на прийняття у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкта державного майна - цілісного майнового комплексу військового містечка № НОМЕР_1 м. Дубно" надано згоду на прийняття у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкта державної власності - майнового комплексу військового містечка № НОМЕР_1 військової частини НОМЕР_2 , що перебуває у віданні Міністерства оборони України.

Пунктом 2 вказаного рішення орган міського самоврядування зобов`язався в подальшому не відчужувати зазначене майно, а використовувати його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно.

З додатку до рішення вбачається, що під порядковим номером 12 вказано пожежне депо, 1925 року забудови, будівельним об`ємом 1042 куб.м.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України №434-р від 22.04.2009 "Про передачу майнового комплексу військового містечка № НОМЕР_1 у м. Дубні" прийнято пропозицію Міністерства оборони України та Дубенської міської ради про передачу у власність територіальної громади м. Дубно майнового комплексу військового містечка № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 з умовою неприйняття Дубенською міською радою рішень, внаслідок виконання яких у подальшому може бути відчужено зазначений майновий комплекс.

Надалі, Дубенською міською радою прийнято рішення №446 від 16.07.2009 "Про затвердження акта приймання-передачі військового майна - цілісного майнового комплексу військового містечка № НОМЕР_1 м. Дубно у комунальну власність", яким затверджено акт приймання-передачі військового майна - майнового комплексу військового містечка № НОМЕР_1 м. Дубно (вул. Семидубська) у комунальну власність територіальної громади міста, та вирішено передати його безоплатно на баланс КП "ЖЕК №3".

Дубенською міською радою 25.01.2013 прийнято рішення №2083 "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні".

Дубенською міською радою 22.11.2013 прийнято рішення №2500 "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради №2083 від 25 січня 2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні". Відповідно до п. 1 цього рішення пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м по АДРЕСА_1 , балансоутримувачем якого є КП "Дубенська ЖЕК №3", включено до переліку об`єктів нерухомого майна територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації.

Дубенською міською радою 21.11.2013 прийнято рішення №497 "Про затвердження оцінки нерухомого майна - будівлі пожежного депо площею 293,2 кв.м., що підлягає приватизації шляхом продажу на аукціоні та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ". Цим рішенням затверджено оцінку та початкову вартість продажу на аукціоні нерухомого майна - будівлі пожежного депо площею 293,2 кв.м., що підлягає приватизації шляхом продажу на аукціоні та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 в сумі 170 000,00 грн.

Згідно з відомостями з протоколу проведення аукціону з продажу об`єкта комунальної власності від 25.12.2013, переможцем аукціону визнано ОСОБА_1 . Ціна продажу будівлі пожежного депо площею 293,2 м.кв. становила 187 000,00 грн.

Відповідач оплатив вартість купленого на аукціоні майна, що підтверджено відповідною випискою по рахунку.

За територіальною громадою м. Дубно в особі Дубенської міської ради 14.01.2014 зареєстровано право власності на нерухоме майно за №4236667 відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 265982856103.

17.01.2014 між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради (продавцем) та ОСОБА_1 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу будівлі. За умовами договору продавець на підставі зазначених рішень органу місцевого самоврядування продав, а покупець купив будівлю пожежного депо загальною площею 293,2 кв.м., що знаходиться в м. Дубно по вулиці Семидубська 12а.

Вказаний договір 17.01.2014 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №95. Дані інформаційної довідки з цього Державного реєстру від 29.04.2020 вказують, що право власності на пожежне депо зареєстровано за ОСОБА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 265949356103.

На переконання прокурора, рішення Дубенської міської ради №2500 від 22.11.2013 "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради №2083 від 25.01.2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" в частині включення пожежного депо до об`єктів комунального майна, що підлягають приватизації у 2013 році, не відповідає вимогам законодавства. Такі обставини є підставою для визнання його незаконним у судовому порядку, оскільки розпорядження Кабінету Міністрів України про передачу майнового комплексу містило умову про неприйняття Дубенською міською радою рішень про відчуження зазначеного майна. Відповідно, договір купівлі-продажу будівлі підлягає визнанню недійсним, а приміщення пожежного депо необхідно повернути до комунальної власності територіальної громади міста Дубно. У зв`язку з наведеним, у разі визнання недійсним договору купівлі-продажу орган прокуратури вважає, що запис в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на пожежне депо за ОСОБА_1 підлягає скасуванню. Враховуючи викладене, керівник Дубенської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом у даній справі.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з того, що хоча оспорюване рішення органу місцевого самоврядування суперечить чинному законодавству, позов пред`явлено в даному випадку до неналежного відповідача. Суд також зробив висновок, що спірний правочин вчинений з порушеннями законодавчо встановлених обмежень, однак визнання договору недійсним в судовому порядку та повернення майна до комунальної власності за відсутності справедливої компенсації суперечитиме принципам "належного урядування", юридичної визначеності, верховенства права, справедливості, добросовісності та розумності, а також може призвести до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно відповідача. Відповідач не може нести негативних наслідків у зв`язку з порушенням процедури прийняття рішення органами влади (місцевого самоврядування) та правил управління комунальним майном. Окрім цього, суд зробив висновок про відсутність підстав для задоволення вимоги про скасування у Державному реєстрі прав запису про реєстрацію права приватної власності на нерухоме майно, оскільки прокурор обрав неправильний спосіб захисту.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та постановляючи нове про задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що прокурором у позовній заяві наведено підставу для представництва інтересів держави, обґрунтовано, у чому полягає порушення цих інтересів, та підтверджено прокурором підстави для представництва інтересів держави у цій справі. Також п. 7 ч. 1 рішення Дубенської міської ради №2500 від 22.11.2013 про включення пожежного депо загальною площею 293,2 кв.м. по вул. Семидубська 12а в м. Дубно до об`єктів комунального майна, що підлягають приватизації у 2013 році, є таким, що не відповідає вимогам Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності", Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1282 від 29.08.2002, Переліку нерухомого військового майна Збройних Сил, яке може бути відчужено, затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України №896-р від 17.10.2007, та не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, а відтак є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки оспорюване рішення суперечить нормам, визначеним у Законі, Порядку та Переліку, і тим самим порушує принцип використання за цільовим призначенням і заборони відчуження в приватну власність нерухомого військового майна. В свою чергу порушення вимоги ст. 7 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" при укладенні договору є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі від 17.01.2014, укладеного між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 . Оскільки вимоги про повернення майна є похідними від вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та приймаючи до уваги те, що спірний договір, укладено з порушенням вимог чинного законодавства, позовні вимоги в цій частині також задоволені апеляційним господарським судом. В свою чергу, враховуючи те, що договір купівлі-продажу будівлі, укладений 17.01.2014 між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 , є недійсним, позовна вимога про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права власності за відповідачем такого нерухомого майна є правомірною та підлягає задоволенню.

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що: 1) суд першої інстанції повинен був винести ухвалу про залишення позовної заяви без руху, оскільки позивачем не доплачено судовий збір у розмірі 478 грн., через те, що вимога про зобов`язання повернути земельну ділянку в даному випадку є вимогою майнового характеру, розмір судового збору за яку розраховується виходячи з вартості майна (земельної ділянки). У цьому контексті апеляційний суд не звернув увагу на це порушення, та не врахував висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 907/9/17; 2) апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 02.04.2019 у справі № 902/326/16, від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 29.12.2020 у справі № 909/1165/19 та висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, стосовно того, що на віндикаційні позови держави і територіальних громад поширюється загальна позовна давність в три роки, проте апеляційний суд взагалі не розглянув клопотання про застосування позовної давності, подане відповідачем; 3) апеляційний суд не взяв до уваги висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, і не врахував, що оскільки позивачем заявлена вимога про повернення приміщення депо, тобто заявлена вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, то скасування запису про проведену державну реєстрації права не є належним способом захисту; 4) апеляційний суд не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в даному спорі, а також не звернув уваги на те, що прокурором не надано можливості визначеним ним в якості позивачів органам самостійно в розумні строки відреагувати на порушення інтересів держави. При цьому прокурор звернувся до суду з позовом через 3 дні після повідомлення, без надання позивачам розумного строку на реагування на повідомлення про порушення інтересів держави; 5) апеляційним судом не наведено жодного обґрунтування та будь-яких доказів на підтвердження того, що позивачами не здійснювався чи неналежно здійснювався захист інтересів держави.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.04.2021 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 25.05.2021 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 15.05.2021.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 19.05.2021 від Керівника Дубенської окружної прокуратури надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому він просить відмовити у її задоволенні, а оскаржувану постанову залишити без змін.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного, а також рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Отже, з`ясування наявності права скаржника на касаційний перегляд судових рішень з підстав, наведених у п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, перебуває в залежності від встановлення сукупності таких складових елементів (критеріїв) як подібність предмета спору (заявлених вимог), підстав позову (вимог), змісту позовних вимог та встановлених судами фактичних обставин, а також наявності однакового матеріально-правового регулювання спірних відносин.

У своїй касаційній скарзі відповідач, зокрема, посилається на те, що суд першої інстанції повинен був винести ухвалу про залишення позовної заяви без руху, оскільки позивачем не доплачено судовий збір у розмірі 478 грн., через те, що вимога про зобов`язання повернути земельну ділянку в даному випадку є вимогою майнового характеру, розмір судового збору за яку розраховується виходячи з вартості майна (земельної ділянки). У цьому контексті апеляційний суд не звернув увагу на це порушення, та не врахував висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 907/9/17.

Колегія суддів звертає увагу на те, що правовідносини у справі № 918/569/20 та № 907/9/17 не є подібними ні за предметом спору, ні підставами позову, ні учасниками справи, ні змістом позовних вимог та встановлених судами фактичних обставин, ні матеріально-правовим регулюванням спірних відносин, і у постанові від 26.02.2019 Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок щодо сплати судового збору за подання позовної заяви про звернення стягнення на майно, до того ж із застосуванням норм ГПК України в минулій редакції (до 15.12.2017).

Разом з тим, Верховний Суд враховує, що відповідно до положень ч. 1 ст. 163 ГПК України ціна позову визначається: 1) у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; 2) у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна; 3) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.

Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.08.2020 у справі № 910/13737/19, майновий позов (позовна вимога майнового характеру) - це вимога про захист права або інтересу, об`єктом якої є благо, що підлягає грошовій оцінці.

Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього.

Предметом позову у даній справі, зокрема, є зобов`язання повернути нерухоме майно внаслідок визнання недійсним договору купівлі-продажу такого майна.

Враховуючи викладене та з огляду на зміст спірних правовідносин, Верховний Суд погоджується з доводами скаржника, що позовна вимога прокурора про зобов`язання повернути нерухоме майно у даному випадку має майновий характер, оскільки вирішення спору з урахування інших позовних вимог вплине на склад майна сторін спору та змінить власника майна.

Як вбачається з позовної заяви, остання містить 3 немайнові вимоги (визнання незаконним та скасування пункту 7 частини 1 рішення Дубенської міської ради № 2500 від 22.11.2013, визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі та скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права приватної власності на пожежне депо), та 1 майнову зобов`язання повернути земельну ділянку, і вказана вимога, по суті, є вимогою про витребування майна.

Порядок сплати та розміри ставок судового збору встановлено Законом України "Про судовий збір".

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб (п.п. 2 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір").

У справі, що розглядається, прокурор звернувся до суду у 2020 році, тому сума судового збору справляється у розмірі з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року.

Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" встановлено з 1 січня 2020 року розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб - 2 102 грн. Відтак, виходячи з положень наведених норм Закону, за подання позову у даній справі в частині 3 немайнових вимог до сплати підлягав судовий збір у розмірі 6 306 грн. (2 102 грн. * 3).

Крім цього, ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (п.п. 1 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір").

Відповідно до ч. 1 ст. 163 ГПК України ціна позову визначається у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна.

Оскільки за оспорюваним договором купівлі-продажу, укладеним 17.01.2014 між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 , зареєстрованим в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №95, будівля пожежного депо була відчужена за вартістю 187 000 грн., належною до сплати сумою судового збору за подання до суду позову майнового характеру є 2 805 грн. (187 000 грн. * 1,5%).

Таким чином, належною сумою загального судового збору за подання позову у даній справі є 9 111 грн. (6 306 грн. + 2 805 грн.).

Як вбачається з матеріалів справ, при подання позовної заяви прокурором було надано платіжні доручення № 929 від 09.06.2020 на суму 6 306 грн. та № 928 від 09.06.2020 на суму 2 102 грн.

Таким чином, при зверненні до суду з позовом у даній справі прокурором не було доплачено судовий збір у сумі 703 грн., що, відповідно до положень ст. 174 ГПК України, є підставою для залишення позову без руху.

Разом з тим, в процесі розгляду справи прокурором відповідно до платіжного доручення № 1299 від 12.08.2020 було доплачено судовий збір у сумі 703 грн., а тому останнім сплачено повну належну суму судового збору за подання позову у цій справі 9 111 грн. (6 306 грн. + 2 102 грн. + 703 грн.).

Враховуючи викладене, сам лише факт, що місцевий господарський суд не постановив ухвалу про залишення позовної заяви без руху, не свідчить про розгляд справи за відсутності сплаченого судового збору в повному обсязі, у зв`язку з чим Верховний Суд відхиляє доводи скаржника в цій частині в якості підстави для скасування оскаржуваної постанови.

Що ж до посилань відповідача на те, що апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 02.04.2019 у справі № 902/326/16, від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 29.12.2020 у справі № 909/1165/19 та висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, стосовно того, що на віндикаційні позови держави і територіальних громад поширюється загальна позовна давність в три роки, колегія суддів зазначає таке.

Посилаючись на зазначені судові рішення, ухвалені Верховним Судом, скаржник зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові № 362/44/17 від 17.10.2018 зазначила, що на віндикаційні позови держави і територіальних громад поширюється загальна позовна давність в три роки. У цій же справі ВП ВС надала роз`яснення, яким чином визначати момент початку перебігу строку позовної давності у випадках, коли з такими вимогами звертається прокурор. За твердженням скаржника, аналогічна правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.04.2019 у справі № 902/326/16, від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 29.12.2020 у справі № 909/1165/19.

Водночас, дослідивши зазначені постанови та викладені у них висновки, колегія суддів вважає передчасним здійснення їх порівняльного аналізу з правовідносинами, які виникли у справі № 918/569/20, оскільки задовольняючи позовні вимоги апеляційний господарський суд взагалі не дослідив клопотання відповідача про застосування позовної давності до позовних вимог прокурора.

Так, статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з ч.1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Колегія суддів зауважує, що Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Таким чином, Суд зобов`язаний у будь-якому випадку, в разі подання заяви про застосування наслідків спливу позовної давності, розглянути її, і якщо позовна давність спливла - відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

В свою чергу, аналіз наведених норм права Глави 19 ЦК України щодо "інституту позовної давності" в сукупності із нормами ГПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного дослідження такої заяви.

Касаційний суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм Глави 19 ЦК України на предмет правильності такого застосування встановленим обставинам.

Таким чином, оскільки заява відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності взагалі залишилася поза увагою апеляційного господарського суду, Верховний Суд дійшов висновку, що постанова апеляційного господарського суду у даній справі підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Що ж до посилань скаржника на те, що апеляційний суд не взяв до уваги висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, і не врахував, що оскільки позивачем заявлена вимога про повернення приміщення депо, тобто заявлена вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, то скасування запису про проведену державну реєстрації права не є належним способом захисту, Верховний Суд зазначає таке.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду в частині дослідження питання щодо скасування рішення про державну реєстрацію права зазначила, що: "рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (див. пункт 5.17 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18). Проте у випадку, коли заявлена вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію права також не є належним способом захисту прав позивача.

Так, однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (див. пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16)."

Водночас колегія суддів звертає увагу, що відповідні висновки були зроблені Великою Палатою Верховного Суду з урахуванням положень Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в редакції, чинній до 16.01.2020.

У постанові від 30.06.2020 у справі № 922/3130/19 Верховний Суд зробив висновок щодо застосування норми права, у якому зазначив, що пункти 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній з 16.01.2020) необхідно застосовувати таким чином:

"За змістом пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній з 16.01.2020), на відміну від частини 2 статті 26 цього Закону у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, чинна редакція встановлює такі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи: 1) судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; 2) судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; 3) судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Таким чином, з 16.01.2020 законодавець виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, який (спосіб захисту) в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати позивачеві відновлення порушеного права, а отже не спроможний надати особі ефективний захист її прав.

Крім того, Верховний Суд враховує, що додатковим підтвердженням наведеного висновку є пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", згідно з яким судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до набрання чинності цим Законом."

Викладене свідчить, що з 16.01.2020, тобто на час ухвалення оскаржуваної постанови, такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачав, тому апеляційний господарський суд помилково констатував необхідність застосування позивачем такого способу судового захисту.

Зважаючи на те, що з 16.01.2020 і на час ухвалення оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції про відмову у позові матеріально-правове регулювання спірних реєстраційних відносин істотно змінилося, на що не звернув уваги суд апеляційної інстанції, колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає про наявність достатніх підстав вважати, що за таких обставин позивач буде позбавлений можливості ефективного захисту своїх порушених прав у спосіб, встановлений в оскаржуваній постанові, шляхом ухвалення судового рішення про скасування саме запису про проведену державну реєстрацію речових прав на спірне нерухоме майно.

Подібні за змістом висновки наведені у постановах Верховного Суду від 23.06.2020 у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30.06.2020 у справі № 922/3130/19, від 03.09.2020 у справі № 914/1201/19.

Вказані зміни в законодавстві були враховані місцевим господарським судом при постановленні рішення від 15.09.2020, однак не спростовані апеляційним судом під час його перегляду, у зв`язку з чим останній дійшов передчасного висновку про задоволення позову в частині скасування запису про державну реєстрацію права на будівлю пожежного депо.

Що ж до доводів скаржника про те, що апеляційний суд не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, щодо застосування ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", Верховний Суд зазначає таке.

Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 1311 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Частинами 1, 3 ст. 4 ГПК України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Водночас, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Виходячи з аналізу наведених правових норм, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.

Так, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99 з`ясовуючи поняття "інтереси держави" визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (ч. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 1311 Конституції України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

З огляду на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 1311 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17 та від 15.05.2019 у справі № 911/1497/18.

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (ч. ч. 3, 4 ст. 53 ГПК України, ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокурором у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень для захисту інтересів держави.

У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві права" передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

При цьому, на сьогодні однозначною є практика ЄСПЛ, яка відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав.

З висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у підпунктах 76-81 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, слідує, що для підтвердження судом підстав для представництва прокурора інтересів держави в суді у випадку, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, достатнім є дотримання прокурором порядку повідомлення, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", та відсутність самостійного звернення компетентного органу до суду з позовом в інтересах держави протягом розумного строку після отримання такого повідомлення.

Так судами обох інстанцій встановлено, що прокурор 13.02.2020 звернувся до органу місцевого самоврядування з листом про надання інформації стосовно скасування оскаржуваного рішення, та про вжиття міською радою заходів щодо визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу.

Дубенська міська рада у листі від 04.05.2020 повідомила, що у відповідь на лист прокуратури від 13.02.2020 направила 18.02.2020 відповідь на запит прокурора, однак матеріали справи не містять вказаної відповіді.

В свою чергу лист Дубенської місцевої прокуратури від 29.04.2020 містить інформацію про неотримання відповіді на вказаний запит.

Разом з тим, 09.06.2020 Дубенська місцева прокуратура звернулась до Дубенської міської ради та Управління економіки і власності Дубенської міської ради з листом, в якому повідомила вказаних осіб про свій намір подати відповідну позовну заяву.

При цьому, як вбачається зі справи №559/2664/15-ц за позовом Першого заступника прокурора Рівненської області до Дубенської міської ради, Управління економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним договору та повернення майна, визнання права власності, Дубенська міська рада та Управління економіки і власності Дубенської міської ради просили суд відмовити в задоволенні позовних вимог прокуратури Рівненської області, оскільки вважали, що Дубенська міська рада діяла в межах Закону, спірне майно під будь-якими обтяженнями не перебувало (рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 15.03.2018 у справі №559/2664/15-ц).

Зазначеної позиції Дубенська міська рада та Управління економіки і власності Дубенської міської ради дотримувалися і в суді апеляційної інстанції (постанова Апеляційного суду Рівненської області від 02.08.2018р. у справі №559/2664/15-ц).

Наведене, за висновками апеляційного суду, свідчить про те, що Дубенська міська рада та Управління економіки і власності Дубенської міської ради не здійснювали захист законних інтересів держави, до компетенції яких віднесені повноваження з такого захисту.

При цьому, постановою Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 скасовано рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 15.03.2018 та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 02.08.2018, а провадження у справі закрито, оскільки спір щодо законності приватизації комунального майна підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, прокурор підставою звернення в інтересах держави зазначив про незаконну приватизацію військового майна, зокрема, пожежного депо в м. Дубно по вул. Семидубська, 12а, що суперечить статусу цього майна, оскільки останнє передавалось у комунальну власність виключно для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно. Вказане порушує інтереси територіальної громади м. Дубно в особі Дубенської міської ради у зв`язку з незаконним відчуженням комунального майна.

З огляду на викладене, суди обох інстанцій дійшли висновку, що прокурором у позовній заяві наведено підставу для представництва інтересів держави, обґрунтовано, у чому полягає порушення цих інтересів, а відтак підтверджено підстави для представництва інтересів держави у цій справі.

При цьому колегія суддів враховує висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 20.01.2021 у справі № 927/468/20, відповідно до якого проміжок часу, який минув між повідомленням, яке прокурор надіслав до органу, уповноваженого на виконання функцій держави, та поданням позову у справі, не завжди є вирішальним у питанні дотримання прокурором приписів ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

Відповідно до положень ч. 2 ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи наведені висновки Верховного Суду та встановлені судами обох інстанцій обставини справи, з урахуванням меж перегляду справи в суді касаційної інстанції, колегія суддів погоджується з висновками судів про наявність підстав для представництва інтересів держави в суді прокурором у цій справі.

Посилання скаржника на те, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про дотримання прокурором розумного строку щодо можливого реагування позивачами на виявлені порушенні інтересів держави, оскільки з моменту отримання повідомлення про намір прокуратурою подати позов до суду та його поданням пройшов 3 дні Верховним Судом не приймаються в якості підстави для скасування оскаржуваної постанови, оскільки застосований скаржником підхід розуміння "розумного строку" є занадто формалізованим та таким, що не охоплює усіх особливостей цього спору. Критерій "розумності", який міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, має визначається з урахуванням великого кола чинників.

Враховуючи викладене та беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, оскільки апеляційним судом не розглянуто заяву відповідача про застосування позовної давності і вказане процесуальне порушення не може бути усунуто Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції, а також апеляційним судом не враховано, що з 16.01.2020 такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не передбачав, постанова апеляційного господарського суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційного суду.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене і в залежності від встановлених обставин вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Згідно з ч. 1 ст. 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Оскільки постанова апеляційного господарського суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судового збору, відповідно до ст. 129 ГПК України, не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.01.2021 у справі № 918/569/20 скасувати.

Справу № 918/569/20 направити на новий розгляд до Північно-західного апеляційного господарського суду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.