Справа № 466/3446/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(заочне)

19 травня 2021 року м.Львів

Шевченківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого судді Білінської Г.Б.

секретаря с/з Терех У.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , з участю третьої особи служби у справах дітей Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради про надання дозволу на виїзд за межі України без супроводу та згоди другого з батьків,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 пред`явила в суд позов до ОСОБА_2 , з участю третьої особи служби у справах дітей Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради про надання дозволу на виїзд за межі України без супроводу та згоди другого з батьків.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у них з відповідачем в шлюбі народився син ОСОБА_3 . В свідоцтві про народження серія НОМЕР_1 батьком зазначений відповідач ОСОБА_2 .

Рішенням Шевченківського районного суду м.Львова від 10 лютого 2017 р. шлюб між нею та відповідачем розірвано, вони проживають окремо. Син, ОСОБА_3 , проживає зі нею, знаходиться на її утриманні і вона займається його вихованням. Сину 7 років, він навчається в першому класі СЗШ № 99. В зв`язку із тим, що відповідач не цікавився сином і не допомагав йому матеріально, вона змушена була звернутися в суд про стягнення з нього аліментів, виконавчий лист видано 23.03.2017 р. 03 грудня 2020 р. позивачка отримала в Шевченківському відділі ДВС у м.Львові розрахунок заборгованості по аліментах на суму 4523,00 грн. В подальшому борг відповідача по аліментах продовжував накопичуватись. Так станом на 15.03.2021р. борг складає 12 000,00 грн.

Згідно довідки про неотримання аліментів за № 5618 від 15.03.2021р., позивачка дійсно не отримувала аліменти на дитину за грудень 2020, січень, лютий 2021.

Відповідач самоусунувся від виховання сина, де відповідач перебуває зараз не відомо. Ще до свого зникнення відповідач не надавав згоду на виїзд сина за межі України без згоди та супроводу батька, який необхідний для забезпечення сина прав та інтересів. Позивачка неодноразово зверталася до відповідача, але не отримувала позитивного результату. На даний час вона має намір поїхати з сином на відпочинок і оздоровлення в Туреччину, але не може отримати нотаріально засвідчену згоду на тимчасовий вивіз дитини за кордон, яка надасть право перетину кордону з дитиною.

Син часто хворіє ГРВІ, які ускладнюються гострими бронхітами, що підтверджується випискою із медичної карти амбулаторного хворого (додається). Сину рекомендується зміна клімату та відпочинок на морі для оздоровлення.

В судове засідання позивач не з`явилася, однак подала до суду заяву, в якій підтримує позовні вимоги в повному обсязі, проти заочного розгляду справи не заперечує та просить суд розглядати справу у її відсутності, а тому суд вважає за можливе заслухати справу на підставі наявних доказів.

Відповідач в судове засідання не з`явилась з невідомих суду причин, хоча про час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, що стверджується відмітками в журналі реєстрації вихідної кореспонденції суду, заперечень на позовну заяву відповідачем суду подано не було. Зі згоди позивача суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, згідно вимог ст.ст.223, 280 ЦПК України, на підставі наявних доказів.

Представник Служби у справах дітей Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради у судове засідання не з`явився, однак подав до суду заяву, в якій просить суд розглядати справу у його відсутності, рішення по справи просить прийняти в інтересах дитини.

У відповідності до ч.2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд вважає за можливе розглянути дану справу у відсутності сторін без фіксування судового засідання технічними засобами.

З`ясувавши дійсні обставини справи, дослідивши зібрані по справі докази суд приходить до висновку, що позовна заява підлягає до задоволення.

Згідно з положеннями ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. При цьому дані докази повинні бути належними та достовірними, як це передбачено ст. ст. 77-79 ЦПК України.

Судом встановлено та підтверджено письмовими доказами такі факти.

Згідно свідоцтва про народження серія НОМЕР_1 від 03.12.2013 року, ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 та його батьками є ОСОБА_1 до ОСОБА_2 - сторони по справі.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 10 лютого 2017 року розірвано шлюб між позивачем та відповідачем.

Син ОСОБА_3 проживає разом з позивачем та знаходиться на її утриманні.

Також судом встановлено, що сторони проживають окремо один від одного, позивач неодноразово зверталась до відповідача з проханнями надати дозвіл на тимчасовий виїзд за кордон дитини, але не отримувала позитивного результату.

Відповідно до ч.3 ст.51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частиною 7 статті 7 Сімейного кодексу України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Другим принципом Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (IXV) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 20.11.1959 року, встановлено, що дитині законом та іншими засобами має бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, що дадуть їй змогу розвиватися фізично, розумово, морально, духовно та соціально, здоровим і нормальним шляхом, в умовах свободи та гідності. При ухваленні з цією метою законів основною метою має бути найкраще забезпечення інтересів дитини.

Частинами 1, 2 ст.3 Конвенції про права дитини, прийнятої 20 листопада 1989р., яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Так, рішенням у справі «М. С. проти України» від 11.07.2017 (заява № 2091/13) Європейський суд з прав людини, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Зазначена правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.07.2018 у справі № 14-244цс18.

Згідно з ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Статтею 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Згідно з ч.2 ст.154 СК України батьки мають право звертатися до суду за захистом прав та інтересів дитини.

Відповідно до ст.33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Частиною 3 статті 313 Цивільного кодексу України встановлено, що фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Пунктом 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року № 57, передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску, або ж без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків, зокрема, у разі пред`явлення рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що чинним законодавством України не встановлено обмежень щодо виїзду неповнолітніх дітей за кордон, а лише встановлено певний порядок її виїзду за згодою батьків або ж за відсутності згоди одного із них.

Пунктом 18 Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду закордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 31.03.1995 р. № 231 регламентує, що оформлення паспорта/проїзного документа здійснюється на підставі заяви батьків (законних представників батьків чи дітей), а у разі, коли батьки не перебувають у шлюбі між собою, - того з них, з ким проживає дитина, справжність підпису яких засвідчено нотаріально. За наявності заперечень одного з батьків документ може бути оформлено на підставі рішення суду. Для дітей віком від 14 до 18 років у заяві зазначається відсутність обставин, що обмежують згідно із законодавством право їх виїзду за кордон.

У відповідності до ч. 4 п. 4 Порядку провадження за заявами про оформлення паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзних документів дитини, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 21.12.2004 р. № 1603 за наявності заперечень батьків або законних представників неповнолітніх дітей, які залишаються в Україні, паспорт/проїзний документ оформляється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», оформлення проїзного документа дитини провадиться на підставі нотаріально засвідченого клопотання батьків або законних представників батьків чи дітей у разі потреби самостійного виїзду неповнолітнього за кордон.

Як встановлює ч. 2 ст. 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

З матеріалів справи вбачається, що позивачка ставить питання про надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон без згоди батька, оскільки останній відмовляє їй у наданні своєї згоди.

На думку суду, звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом спрямоване на захист прав та інтересів дитини, відповідає бажанням дитини відпочити, відвідувати та побачити інші країни світу.

Оцінюючи зібрані по справі докази в їх сукупності, враховуючи те, що сторони спільно не проживають, батько ухиляється від виконання батьківських обов`язків, не надає належним чином оформленої згоди на тимчасовий виїзд у супроводі матері за кордон для відпочинку за межами України, чим перешкоджає забезпеченню реалізації охоронюваних законом прав та інтересів, виходячи з інтересів дитини, суд приходить до висновку, що ненадання згоди батьком на виїзд за межі України дитини суперечить її інтересам, а відтак позов є підставним та обґрунтованим і підлягає до задоволення.

Крім того, в силу дії ст. 141 ЦПК України до стягнення з відповідача в користь позивача підлягає розмір судових витрат.

У зв`язку з наведеним, з відповідача підлягають стягненню в користь позивача 840,80 грн. судового збору.

Керуючись ст.ст. 13, 76, 81, 82, 83, 89, 95, 141, 247, 263 - 265, 268, 274, 280 - 283, 289 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

позов задовольнити.

Надати дозвіл на тимчасовий виїзд за межі території України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , в супроводі матері ОСОБА_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_2 , без згоди та супроводу батька дитини - ОСОБА_2 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП - НОМЕР_3 в Туреччину строком на 1 (один) календарний рік з дня набрання рішення законної сили.

Стягнути з відповідача ОСОБА_2 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП - НОМЕР_3 в користь ОСОБА_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_2 судовий збір в розмірі 908,00 грн.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

Заочне рішення може бути переглянуте Шевченківським районним судом м. Львова, за письмовою заявою відповідача поданою протягом тридцяти днів з дня проголошення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заяви про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст рішення складено 19.05.2021р.

Суддя Г. Б. Білінська