ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" травня 2021 р. Справа№ 910/11648/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Дикунської С.Я.

суддів: Тищенко О.В.

Станіка С.Р.

секретар судового засідання Макуха О.А.

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання

розглянувши матеріали апеляційних скарг Керівника Миколаївської обласної прокуратури та Миколаївської філії державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Миколаївського морського порту)

на рішення Господарського суду міста Києва

від 23.09.2020 (повний текст складено 05.10.2020)

у справі № 910/11648/19 (суддя Трофименко Т.Ю.)

за позовом Виконувача обов`язків прокурора Миколаївської області в

інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України

до 1) Миколаївської обласної державної адміністрації

2) Державного підприємства «Адміністрація морських

портів України»

про визнання незаконним та скасування розпорядження,

скасування реєстраційних записів

В С Т А Н О В И В:

Виконувач обов`язків прокурора Миколаївської області (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - позивач) до Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - відповідач-1) та Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (далі - ДП «АМПУ», відповідач-2) про визнання протиправним та скасування Розпорядження виконувача функцій і повноважень голови Миколаївської обласної державної адміністрації від 24.05.2019 №163-р «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування ДП «Адміністрація морських портів України» для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг та допоміжних операцій (будівництво причалу № 8 під перевантажувальний комплекс генеральних вантажів та подальшого їх обслуговування) по вул. Заводська, 23 в Заводському районі м. Миколаєва»; скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису №31778343 від 28.05.2019 про реєстрацію права постійного користування на земельну ділянку площею 1,6207 га з кадастровим номером 4810136300:07:002:0062 за державним підприємством «Адміністрація морських портів України»; скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №31778152 від 28.05.2019 про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 1,6207 га з кадастровим номером 4810136300:07:002:0062 за Миколаївською обласною державною адміністрацією. В обґрунтування своїх вимог зазначив, що розпорядження Миколаївської обласної держаної адміністрації від 24.05.2019 № 163-р прийнято з порушенням вимог чинного законодавства України та з перевищенням визначених законом повноважень, оскільки фактично Миколаївська обласна держана адміністрація розпорядилась внутрішніми морськими водами держави, які є виключною компетенцією Кабінету Міністрів України згідно ст. 14 Водного кодексу України. За твердженнями прокурора, спірна земельна ділянка не може бути об`єктом земельних правовідносин, оскільки є дном лиману та її межі лише частково збігаються зі штучними спорудами, відтак неможливо встановити її межі в натурі та закріпити межовими знаками встановленого зразка. На переконання прокурора, оскільки спірне розпорядження Миколаївської обласної держаної адміністрації прийнято з порушенням законодавства, запис у Державному реєстрі речових прав про реєстрацію права постійного користування на земельну ділянку є похідним і має бути скасований разом із скасуванням незаконного розпорядження.

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач-1 подав відзив, в якому зазначив, що у Миколаївської обласної державної адміністрації не було підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування ДП «АМПУ». На переконання відповідача-1, предметом оскаржуваного розпорядження була саме земельна ділянка, а не водний об`єкт.

В наданому суду першої інстанції відзиві на позов відповідач-2 стверджував, що законодавством передбачено можливість використання земельних ділянок під водними об`єктами для будівництва гідротехнічних споруд. На думку відповідача-2, при прийнятті спірного розпорядження відповідач-1 діяв в межах наданих Земельним кодексом України та Законом України «Про місцеві державні адміністрації» повноважень. Права та інтереси Кабінету Міністрів України у даному випадку не порушено, а вимоги про скасування записів є необґрунтованими, оскільки відповідачі не входять до системи органів, які здійснюють державну реєстрацію.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.09.2020 у справі № 910/11648/19 позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано Розпорядження виконувача функцій і повноважень голови Миколаївської обласної державної адміністрації від 24.05.2019 №163-р «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування ДП «Адміністрація морських портів України» для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг та допоміжних операцій (будівництво причалу № 8 під перевантажувальний комплекс генеральних вантажів та подальшого їх обслуговування) по вул. Заводська, 23 в Заводському районі м. Миколаєва». Стягнуто з Миколаївської обласної державної адміністрації на користь Прокуратури Миколаївської області судовий збір у розмірі 960,50 грн. Стягнуто з Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на користь Прокуратури Миколаївської області судовий збір у розмірі 960,50 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись із згаданим рішенням, керівник Миколаївської обласної прокуратури оскаржив його в апеляційному порядку, просив скасувати рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису №31778343 від 28.05.2019 про реєстрацію права постійного користування на земельну ділянку за ДП «Адміністрація морських портів України» та запису №31778152 від 28.05.2019 про реєстрацію права власності на земельну ділянку за Миколаївською обласною державною адміністрацією, а також ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог. В обґрунтування своїх вимог зазначив, що оскаржуване рішення ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Доводи прокурора зводяться до того, що згідно практики Верховного Суду спір щодо державної реєстрації права чи обтяження має розглядатись як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку або на інший об`єкт нерухомості особою, на користь якої державним реєстратором прийнято оспорюване рішення або щодо державної реєстрації права якої вимагається внесення запису до Державного реєстру. Юрисдикційність такого спору не залежить від того, чи дотримано державним реєстратором вимог законодавства. Та обставина, що позивач не може досягти внесення відомостей до Державного реєстру власними діями не маючи до нього самостійного доступу, проте може діяти виключно через посередництво державного реєстратора в установленому законом порядку, не змінює цивільно-правового характеру відносин. Належним відповідачем у такій справі є особа, на користь якої державним реєстратором прийняте оспорюване рішення, або щодо державної реєстрації права якої вимагається внесення запису. Спір про скасування рішення Держреєстратора через те, що позивач вважає своє право власності на земельну ділянку порушеним відповідачем, за яким Держреєстратор зареєстрував право власності на об`єкти нерухомості, не є публічно-правовим. При цьому, прокурор вважав, що звернення до суду саме з позовними вимогами про скасування записів відповідало вимогам ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції на час виникнення спірних правовідносин), коли речове право на нерухомість набувалося шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. На переконання прокурора, обраний ним спосіб захисту порушених інтересів держави (скасування записів про державну реєстрацію права) не суперечить вимогам закону та дійсним обставинам справи.

Не погоджуючись із згаданим рішенням, Миколаївська філія державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Миколаївського морського порту) також оскаржила його в апеляційному порядку, просила скасувати рішення та ухвалити нове, яким залишити позовну заяву без розгляду. В обґрунтування своїх вимог зазначила, що оскаржуване рішення ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. За твердженнями відповідача-2, Водний кодекс України розділяє поняття водного об`єкту (загальнодержавного і місцевого значення) та земель водного фонду. Поняття «землі водного фонду» не охоплюється поняттями «води» та «водний фонд», води та землі - це різні природні ресурси та навіть земельна ділянка для водойми не охоплюється поняттям водного об`єкта. При цьому, відповідач-2 стверджував, що суд першої інстанції проігнорував той факт, що спірна земельна ділянка відводиться саме під будівництво причалу № 8 під перевантажувальний комплекс генеральних вантажів та подальшого їх обслуговування, що свідчить про використання саме земельної ділянки дна водойми, порядок передачі в постійне користування якої регулюється нормами Земельного кодексу України. Також відповідач-2 вважав, що місцевим судом не надано належної оцінки положенням ст. 86 Водного кодексу України та безпідставно взято до уваги листи Головного управління Держгеокадастру Миколаївської області та Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області, згідно яких спірна земельна ділянки є акваторією Бузького лиману і належить до водних об`єктів загального значення, адже відноситься до внутрішніх морських вод України. Одночасно відповідач вказував, що межі спірної земельної ділянки, розташованої в акваторії морського порту Миколаїв, визначено постановою Кабінету Міністрів України № 934 від 22.10.2008 «Про межі акваторії морського порту Миколаїв», а розпорядженням Миколаївської обласної державної адміністрації надано дозвіл на розробку проекту землеустрою, який пройшов обов`язкову державну експертизу. Також, на думку відповідача-2, мало місце довільне тлумачення місцевим судом положень ст. 14 Водного кодекс України.

Заперечуючи проти апеляційної скарги відповідача-2, позивач подав відзив на неї, в якому стверджував про безпідставність та необґрунтованість апеляційних вимог, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення в цій частині залишити без змін. Зокрема, зазначив, що гідротехнічні споруди нерозривно пов`язані з водним об`єктом та не можуть використовуватись без водного середовища, відповідно будівництво причалу передбачає також використання водного об`єкту. Позивач вказував, що оскільки згідно листів Головного управління Держгеокадастру Миколаївської області та Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області спірна земельна ділянка є акваторією Бузького лиману, який належить до водних об`єктів загальнодержавного значення, адже відноситься до внутрішніх морських вод України, надана відповідачу-2 в постійне користування земельна ділянка фактично є поверхнею дна Бузького лиману, який відноситься до внутрішніх морських вод України. При цьому, позивач акцентував увагу, що згідно ст. 14 Водного кодексу України розпорядження, зокрема, внутрішніми морськими водами, до яких належить Бузький лиман, належить виключно до компетенції Кабінету Міністрів України. Отже приймаючи спірне розпорядження, Миколаївська обласна державна адміністрація перевищила надані їй повноваження та фактично розпорядилась внутрішніми морськими водами держави. Також позивач зазначав, що надана відповідачу-2 земельна ділянка є дном лиману, її межі лише частково збігаються зі штучними спорудами, відтак неможливо встановити її межі в натурі та закріпити межовими знаками встановленого зразка.

В наданому апеляційному суду відзиві на апеляційну скаргу відповідача-2 прокурор стверджував, що вказуючи, що суд не врахував приписів ст. 59 Земельного кодексу України та ст. 86 Водного кодексу України, скаржник не врахував, що зазначені положення законодавства не свідчать про можливість обласної адміністрації розпоряджатись дном водного об`єкту загальнодержавного значення, як це відбулось на підставі оскаржуваного розпорядження. При цьому, прокурор вказував, що матеріали справи містять належні, достатні та допустимі докази на підтвердження того, що земельна ділянка є саме акваторією Бузького лиману, а отже належить до водних об`єктів загальнодержавного значення й відноситься до внутрішніх морських вод України, розпорядження якими віднесено до виключної компетенції Кабінету Міністрів України.

Заперечуючи проти апеляційної скарги прокурора, відповідач-2 подав на неї відзив, в якому стверджував про безпідставність та необґрунтованість апеляційних вимог прокурора, просив не брати їх до уваги, вказуючи, що ні відповідач-1, ні відповідач-2 не відносяться до органів, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. При цьому, відповідач-2 стверджував про передчасність апеляційних вимог прокурора, оскільки обраний прокурором спосіб захисту не забезпечить відновлення порушеного права позивача, адже не спроможний надати йому ефективний захист прав, тим більше, що з 16.01.2020 такого способу захисту речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права положення Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не передбачають.

В наданому апеляційному суду відзиві на апеляційну скаргу прокурора відповідач-1 зазначав, що у Миколаївської обласної державної адміністрації не було підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування ДП «АМПУ». За твердженнями відповідача-1,оскаржуваним розпорядженням відповідача-1 в постійне користування відповідачу-2 надано саме земельну ділянку, в не водний об`єкт, як зазначено в рішенні суду першої інстанції. Також відповідач-1 вважав, що законодавець вже виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, що свідчить про неспроможність надати позивачу ефективний захист його прав в такий спосіб.

В судове засідання апеляційної інстанції 18.05.2021 з`явились представники прокуратури, позивача та відповідача-2, представник відповідача-1 не з`явився не зважаючи на його належне повідомлення про дату, час та місце розгляду справи шляхом направлення йому відповідної ухвали суду про відкладення розгляду справи, яку згідно наявного в матеріалах справи повідомлення про вручення поштового відправлення 14.04.2021 отримано уповноваженим представником відповідача-1.

За приписами ч.ч. 1, 3 ст. 202 ГПК України неявка в судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду.

Положеннями п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Оскільки в судове засідання апеляційної інстанції 18.05.2021 представник відповідача-1, явка якого в судове засідання обов`язковою не визнавалась, не з`явився не зважаючи на його належне повідомлення про дату, час і місце розгляду справи, враховуючи відсутність клопотань про відкладення розгляду справи, апеляційний суд вважав за можливе розглядати справу за відсутності цього учасника за наявними у справі матеріалами.

Представники прокуратури та позивача в судових дебатах в даному судовому засіданні підтримали апеляційну скаргу прокуратури, просили її задовольнити за наведених в ній підстав, оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позову скасувати та ухвалити нове, яким позов в цій частині задовольнити. Разом з цим, заперечили проти доводів апеляційної скарги відповідача-2.

Представник відповідача-2 в судових дебатах в даному судовому засіданні підтримав свою апеляційну скаргу, просив її задовольнити за наведених в ній підстав, одночасно заперечив проти доводів апеляційної скарги прокурора.

Заслухавши пояснення представників прокуратури, позивача та відповідача-2, розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню.

Як встановлено матеріалами справи, розпорядженням Миколаївської обласної державної адміністрації від 24.05.2019 № 163-р затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування Державному підприємству «Адміністрація морських портів України» для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг та допоміжних операцій (будівництво причалу № 8 під перевантажувальний комплекс генеральних вантажів та подальшого їх обслуговування); змінено цільове призначення земельної ділянки площею 1,6207 га, кадастровий номер 4810136300:07:002:0062, із земель водного фонду на землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг та допоміжних операцій (будівництво причалу № 8 під перевантажувальний комплекс генеральних вантажів та подальшого їх обслуговування); надано Державному підприємству «Адміністрація морських портів України» в постійне користування земельну ділянку загальною площею 1,6207 га з кадастровим номером 4810136300:07:002:0062, для допоміжних операцій (будівництво причалу № 8 під перевантажувальний комплекс генеральних вантажів та подальшого їх обслуговування) по вул. Заводська, 23 в Заводському районі міста Миколаєва.

28.05.2019 здійснено реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер 4810136300:07:002:0062, за Державним підприємством «Адміністрація морських портів України».

Звертаючись з даним позовом до суду, прокурор зазначив, що вказане розпорядження Миколаївської обласної держаної адміністрації прийнято з порушенням вимог чинного законодавства України та з перевищенням визначених законом повноважень, оскільки фактично Миколаївська обласна держана адміністрація розпорядилась внутрішніми морськими водами держави, що є виключною компетенцією Кабінету Міністрів України згідно ст. 14 Водного кодексу України. За твердженнями прокурора, спірна земельна ділянка не може бути об`єктом земельних правовідносин, оскільки є дном лиману та її межі лише частково збігаються зі штучними спорудами, в зв`язку з чим неможливо встановити її межі в натурі та закріпити межовими знаками встановленого зразка. На переконання прокурора, оскільки спірне розпорядження Миколаївської обласної держаної адміністрації прийнято з порушенням законодавства, запис у Державному реєстрі речових прав про реєстрацію права постійного користування на земельну ділянку є похідним і має бути скасований разом із скасуванням незаконного розпорядження.

Кожна особа згідно ст. 15 ЦК України має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом ч.1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Право на звернення за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів за визначеною законом юрисдикцією господарського суду передбачено ст.ст. 2, 4 ГПК України.

Отже, передумовами та підставами для захисту права у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права особи, за захистом якого вона звернулась до суду, а також підтверджений належним доказами факт порушення (невизнання або оспорювання) цього права.

До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

За змістом ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України. Тобто зазначеними конституційними положеннями встановлено обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Як зазначено Конституційним Судом України (рішення від 01.04.2008 № 4-рп/2008) неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

За змістом ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, які визначені законом.

Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідає принципу рівноправності сторін.

В Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не належать до сфери кримінального права, наголошено, що вкрай важливо забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і щоб загальні завдання щодо захисту інтересів держави вирішувалися через систему здійснення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій було засновано окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

З урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу стосовно рівноправності сторін судового провадження зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави у суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п.3 ч.2 ст.129 Конституції України).

Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України містять відсилання до спеціального закону, яким має бути визначено виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді, яким в даному випадку є Закон України «Про прокуратуру». Відповідно до ч. 3 ст. 23 цього Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором в порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті.

Таким чином, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

У кожній окремій справі, суд зобов`язаний з`ясувати, що мається на увазі під «виключним випадком» для представництва інтересів держави в суді прокурором і чи є таким випадком ситуація у справі.

Аналіз положень ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно різняться. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

«Нездійснення захисту» має прояв в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. «Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною. «Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, охоплює досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Слід зазначити, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

З огляду на приписи ч. 4 ст. 236 ГПК України, апеляційним судом враховано висновки Великої Палати Верховного Суду у справі №587/430/16-ц (від 26.06.2019) щодо застосування норм права, в тому числі й з приводу того, що повноваження органів влади, зокрема й щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, а тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію наведено, зокрема, в постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 у справі № 910/4345/18).

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтовою прокурором в суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Велика Палата Верховного Суду 26.05.2020 у справі №912/2385/18 дійшла висновку, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Відповідно ч. 4 ст. 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Звертаючись з даним позовом до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, прокурор зазначив, що в даному випадку порушуються інтереси держави, оскільки відповідно до ст. 14 Водного кодексу України розпорядження внутрішніми водами, до яких належить Бузький лиман, належить виключно до відання Кабінету Міністрів України, яким, як і підпорядкованими йому Міністерствами та центральними органами виконавчої влади, після звернення прокуратури, не вжито жодних заходів, зокрема, щодо звернення до суду за захистом законних інтересів держави.

З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що прокурором у цій справі дотримано передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» порядку при зверненні до подання позову до компетентного органу та підтверджено підстави представництва Кабінету Міністрів України в даній справі.

За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України.

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, визнання угоди недійсною (ст. 152 Земельного кодексу України).

Положеннями ст. 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч.1). Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч.2).

Відповідно до ст. 118 Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Як встановлено ст. 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники структурних підрозділів - накази.

За змістом ч. 3 ст. 43 вказаного Закону розпорядження голови державної адміністрації, що суперечить Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня, в судовому порядку.

Як вище згадувалось, розпорядженням виконувача функцій і повноважень голови Миколаївської обласної державної адміністрації від 24.05.2019 №163-р затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування Державному підприємству «Адміністрація морських портів України» для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг та допоміжних операцій (будівництво причалу № 8 під перевантажувальний комплекс генеральних вантажів та подальшого їх обслуговування); змінено цільове призначення земельної ділянки площею 1,6207 га, кадастровий номер 4810136300:07:002:0062, із земель водного фонду на землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг та допоміжних операцій (будівництво причалу № 8 під перевантажувальний комплекс генеральних вантажів та подальшого їх обслуговування); надано Державному підприємству «Адміністрація морських портів України» в постійне користування земельну ділянку загальною площею 1,6207 га з кадастровим номером 4810136300:07:002:0062, для допоміжних операцій (будівництво причалу № 8 під перевантажувальний комплекс генеральних вантажів та подальшого їх обслуговування) по вул. Заводська, 23 в Заводському районі міста Миколаєва.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру земельна ділянка по вул. Заводська, 23 в Заводському районі міста Миколаєва площею 1,6207 була зареєстрована відділом у Миколаївському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області 14.05.2019 з присвоєнням кадастрового номеру 4810136300:07:002:0062, цільове призначення: для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту, категорія земель: землі водного фонду, форма власності: державна власність.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, земельна ділянка з кадастровим номером 4810136300:07:002:0062 загальною площею 1,6207 га була зареєстрована за Миколаївською обласною державною адміністрацією 28.05.2019.

За змістом ч. 1 ст. 58 Земельного кодексу України, ст. 4 Водного кодексу України до земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами.

Усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд, до якого належать: 1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об`єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні морські води та територіальне море (ст. 3 Водного кодексу України).

Відповідно до ст. 14 Водного кодексу України до відання Кабінету Міністрів України у галузі управління і контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів належить, зокрема, розпорядження внутрішніми морськими водами, територіальним морем, а також акваторією морських портів.

За приписами ст. 5 Водного кодексу України до водних об`єктів загальнодержавного значення належать: 1) внутрішні морські води, територіальне море та акваторії морських портів; 2) підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання; 3) поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків; 4) водні об`єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. До водних об`єктів місцевого значення належать: 1) поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не віднесені до водних об`єктів загальнодержавного значення; 2) підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання.

Відповідно до п. 3 Правил охорони внутрішніх морських вод і територіального моря України від забруднення та засмічення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.02.1996 № 269 (в редакції постанови КМУ від 29.03.2002 № 431) внутрішні морські води України - це, зокрема, води заток, бухт, губ і лиманів, морів та проток, що історично належать Україні.

До компетенції обласних, Київської, Севастопольської міських державних адміністрацій, органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища у галузі управління і контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів належить: погодження проектів водоохоронних зон; вирішення інших питань у галузі регулювання водних відносин, визначених законом (ст. 17-2 Водного кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття спірного розпорядження)).

За змістом наведених норм управління та контроль за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів, в тому числі розпорядження водними об`єктами загальнодержавного значення, належить до відання Кабінету Міністрів України.

Відповідно до інформації, наданої Головним управлінням Держгеокадастру у Миколаївській області у листі № 13-14-0.2-3398/2-19 від 21.05.2019, земельна ділянка по вул. Заводській, 23 Заводського району м. Миколаєва розташована в акваторії Бузького лиману.

Згідно листа Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області № 07/1198/1 від 08.07.2019 відповідно до п. 1 ст. 5 Водного кодексу України Бузький лиман належить до водних об`єктів загальнодержавного значення.

Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд (ст. 79 Земельного кодексу України).

Відповідно до ст. 85 Водного кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття спірного розпорядження) порядок надання земель водного фонду в користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством. В постійне користування землі водного фонду надаються водогосподарським спеціалізованим організаціям, іншим підприємствам, установам і організаціям, в яких створено спеціалізовані служби по догляду за водними об`єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами та підтриманню їх у належному стані.

З урахуванням, крім цього, положень ст. 14 Водного кодексу України, ст. ст. 8, 13 Закону України «Про морські порти України», Правил пропуску суден через судноплавні шлюзи України, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 20.10.2003 № 809, Правил технічної експлуатації портових гідротехнічних споруд, затверджених наказом Міністерства транспорту України та зв`язку від 27.05.2005 № 257, Положення про організацію та порядок здійснення технічного нагляду за промірними роботами на акваторіях, підхідних каналах та судноплавних шляхах воднотранспортного комплексу України, затвердженого наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 12.05.2006 № 463, Положення про організацію та порядок здійснення технічного нагляду за гідротехнічними спорудами воднотранспортного комплексу, затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 16.01.2014 № 21, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що відповідачу-2 передано в постійне користування водний об`єкт, а не земельну ділянку. Відповідно доводи відповідача-2 в цій частині не заслуговують на увагу як безпідставні та необґрунтовані.

Надана Державному підприємству «Адміністрація морських портів України» в постійне користування земельна ділянка є дном лиману, її межі лише частково збігаються зі штучними спорудами, тому в супереч вимогам ст. 55 Закону України «Про землеустрій» неможливо встановити її межі в натурі та закріпити межовими знаками встановленого зразка. Проте жодних доказів щодо встановлення на спірній ділянці межових знаків сторонами, зокрема, відповідачами 1 та 2 суду не надано.

Оскільки проектом передбачено відведення в постійне користування частини дна водної акваторії Бузького лиману, де відсутні межі в натурі (на місцевості), які збігаються з природними та штучними лінійними спорудами і рубежами, а також неможливо встановити межі запроектованої території в натурі (на місцевості) та закріпити їх межовими знаками встановленого зразка, запроектована до відведення територія не має ознак земельної ділянки - встановлених меж, апеляційний суд визнає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що запроектована до відведення територія не може бути об`єктом земельних правовідносин.

Таким чином, затверджуючи проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, яка належить до водних об`єктів загальнодержавного значення, Миколаївська обласна державна адміністрація діяла поза межами наданих їй повноважень (положення ст. 14, 17-2 Водного кодексу України, ст. 79 Земельного кодексу України), що зумовлює необхідність скасування Розпорядження виконувача функцій і повноважень голови Миколаївської обласної державної адміністрації від 24.05.2019 №163-р «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування ДП «Адміністрація морських портів України» для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг та допоміжних операцій (будівництво причалу № 8 під перевантажувальний комплекс генеральних вантажів та подальшого їх обслуговування) по вул. Заводська, 23 в Заводському районі, м. Миколаєва».

З огляду на наведене, відповідачем за вказаною позовною вимогою є Миколаївська обласна державна адміністрація. Позивачем залучено як співвідповідача за даним позовом й Державне підприємство «Адміністрація морських портів України», яке не приймало спірного розпорядження, хоча таке його стосується.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві в чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачено законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Оскільки право позивача було порушено Миколаївською обласною державною адміністрацією шляхом прийняття оспорюваного розпорядження, а не Державним підприємством «Адміністрація морських портів України», позовна вимога про визнання протиправним та скасування такого розпорядження не може бути заявлено до останнього як відповідача.

Посилання відповідача-2 на ненадання місцевим судом належної оцінки приписам ст. 59 Земельного кодексу України та ст. 86 Водного Кодексу України, якими, зокрема, визначено, що землі водного фонду надаються державним підприємствам для розміщення та догляду за державними об`єктами портової інфраструктури, а на вказаних землях можуть проводитись роботи, пов`язані, зокрема, з будівництвом гідротехнічних споруд, не заслуговують на увагу, адже зазначені положення законодавства не свідчать про можливість обласної адміністрації розпоряджатись дном водного об`єкту загальнодержавного значення, як це відбулось на підставі оскаржуваного розпорядження.

Крім цього, позивачем заявлено вимоги про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису №31778343 від 28.05.2019 про реєстрацію права постійного користування на земельну ділянку площею 1,6207 га з кадастровим номером 4810136300:07:002:0062 за державним підприємством «Адміністрація морських портів України» та скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису №31778152 від 28.05.2019 про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 1,6207 га з кадастровим номером 4810136300:07:002:0062 за Миколаївською обласною державною адміністрацією.

Відмовляючи в задоволенні цих вимог, суд першої інстанції виходив з того, що здійснюючи відповідні функції з державної реєстрації прав, орган державної реєстрації прав не перебував із позивачем у відносинах, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності щодо спірного права користування земельною ділянкою та права власності на земельну ділянку, а тому не міг не визнавати чи оспорювати права позивача в розумінні положень ст.15 ЦК України.

Апеляційний суд погоджується з висновками місцевого господарського суду про відмову у задоволенні цих позовних вимог, проте вважає за необхідне змінити мотивувальну частину оскаржуваного рішення щодо відмови у задоволенні позовних вимог.

За змістом ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Положеннями ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згадана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес; порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково; при оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи; отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

За приписами ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (п. 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц.

Водночас апеляційним судом враховано правову позицію, наведену в постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 у справі №902/377/19, згідно якої відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Також апеляційним судом взято до уваги наведений в постанові Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 372/270/16-ц висновок про те, що Європейський суд з прав людини неодноразово, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання ст.13 Конвенції вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26 жовтня 2000 року у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland, заява № 30210/96, § 158) (§ 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16 серпня 2013 року у справі «Гарнага проти України» (Garnaga v. Ukraine, заява № 20390/07).

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім цього, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Положення статті 13 вимагають, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Таким чином, в кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Дорани проти Ірландії» зазначено, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

Як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів» ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

В рішенні від 29.06.2006 у справі «Пантелеєнко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008) Європейський суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування.

З огляду на наведене, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

На це вказується, зокрема, й в п. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № І 5-рп/2004 у справі № 1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Конституційний Суд України в п. 9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 №3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголосив на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Таким чином, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 16 ЦК України, обрання особою неналежного способу захисту порушеного права в судовому порядку, який не відповідає як змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і характеру його порушення, а також не призводить до поновлення порушеного права цієї особи, є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог (аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі №910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі №922/1500/18, від 24.12.2019 у справі N 902/377/19).

Отже, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

За приписами п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 11 зазначеного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатами розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Положеннями ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній до 16.01.2020, яка діяла на час внесення оскарженого запису державного реєстратора) унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. За змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01.01.2013, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Проте згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16.01.2020, ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено в новій редакції.

Відповідно до п.п. 1-3 ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній із 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Таким чином, в розумінні положень вищенаведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення оскаржуваного рішення), на відміну від положень ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

З огляду на наведене, з 16.01.2020, тобто на час ухвалення оскарженого рішення, законодавець вже виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, відтак обраний прокурором спосіб судового захисту, який в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати позивачу відновлення порушеного права, не спроможний надати особі ефективний захист її прав.

Крім цього, апеляційним судом враховано, що додатковим підтвердженням наведеного є пункт 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», за змістом якого судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин, в зв`язку із викладенням ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у новій редакції відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16.01.2020, наразі чинне законодавство взагалі не передбачає скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а навпаки визначає, що такі відомості не підлягають скасуванню або вилученню.

Аналогічні за змістом висновки щодо застосування ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у новій редакції при вирішенні спорів у подібних правовідносинах, наведено у постановах Верховного Суду від 23.06.2020 у справах № 906/516/19, №905/633/19, № 922/2589/19, від 30.06.2020 у справі № 922/3130/19, від 14.07.2020 у справі № 910/8387/19, від 20.08.2020 у справі № 916/2464/19, від 03.09.2020 у справі № 914/1201/19.

З огляду на наведене та те, що з 16.01.2020 та на час ухвалення оскарженого рішення матеріально-правове регулювання спірних реєстраційних відносин істотно змінилося, апеляційний суд вважає, що позивач буде позбавлений можливості ефективного захисту порушених прав держави в особі позивача у спосіб, визначений прокурором, а саме, шляхом скасування записів про проведену державну реєстрацію речових прав.

Разом з цим, починаючи з 16.01.2020 скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною в попередній редакції Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може призвести до настання реальних наслідків щодо відновлення порушеного права у разі відсутності вимог про визнання речових прав на майно за позивачем.

З приводу висновків суду про те, що здійснюючи відповідні функції з державної реєстрації прав, орган державної реєстрації не перебував із позивачем у відносинах, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності щодо спірного права користування земельною ділянкою та права власності на земельну ділянку, а тому не міг не визнавати чи оспорювати права позивача в силу положень ст.15 ЦК України, слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала думку про те, що до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами щодо їх прав та обов`язків в конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений, зокрема, владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень. Тобто публічно-правовим вважається, зокрема, спір, в якому сторони правовідносин виступають одна щодо одної не як рівноправні, і в якому одна зі сторін, яка є суб`єктом владних повноважень, може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (див. пункт 5.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 914/2006/17; п.п. 28 - 30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16; п. 20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 171/1584/18).

Таким чином, у публічно-правовому спорі сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні: одна зі сторін - суб`єкт владних повноважень - виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Зазначені функції суб`єкт владних повноважень має виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.

Натомість приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

Великою Палатою Верховного Суду висловлено позицію, що спір щодо державної реєстрації права чи обтяження має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку або на інший об`єкт нерухомості особою, на користь якої державним реєстратором прийняте оспорюване рішення, або щодо державної реєстрації права якої вимагається внесення запису до Державного реєстру. Юрисдикційність такого спору не залежить від того, чи дотримано державним реєстратором вимог законодавства. Та обставина, що позивач не може досягти внесення відомостей до Державного реєстру власними діями, оскільки не має до нього самостійного доступу, а тому може діяти виключно через посередництво державного реєстратора в установленому законом порядку, не змінює цивільно-правового характеру відносин. Належним відповідачем у такій справі є особа, на користь якої державним реєстратором прийняте оспорюване рішення, або щодо державної реєстрації права якої вимагається внесення запису. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) не змінює цивільно-правового характеру цього спору (п. 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16).

Доводи апелянтів з приводу неповного з`ясування судом обставин, які мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення вимог процесуального права, що є підставою для скасування судового рішення, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.

При цьому, слід зазначити, що відповідачем-2 не наведено жодного обґрунтування з приводу необхідності залишення позовної заяви без розгляду, про що він просив в прохальній частині своєї апеляційної скарги.

За приписами ч.ч. 1, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Зокрема, згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім цього, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

За рішенням від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим та апеляційним судами, інші доводи апелянтів за текстом їх апеляційних скарг не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

За таких обставин, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду в частині задоволення позовних вимог як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, при цьому вважає за необхідне змінити його мотивувальну частину в частині відмови у задоволенні позовних вимог з вищенаведених підстав, виклавши її в редакції даної постанови. Доводи апелянтів по суті їх скарг в межах заявлених апеляційних вимог, не заслуговують на увагу як безпідставні й необґрунтовані.

Керуючись ст.ст. 269-270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. ст. 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги Керівника Миколаївської обласної прокуратури та Миколаївської філії державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Миколаївського морського порту) залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 23.09.2020 у справі № 910/11648/19 в частині відмови у задоволенні позовних вимог змінити в мотивувальній частині, виклавши його в редакції даної постанови, в решті рішення - залишити без змін.

Матеріали справи № 910/11648/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 288-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 24.05.2021

Головуючий суддя С.Я. Дикунська

Судді О.В. Тищенко

С.Р. Станік