17.05.21

22-ц/812/901/21

Єдиний унікальний номер справи 490/1026/20

Провадження №22-ц/812/901/21 Доповідач в апеляційній інстанції Лисенко П.П.

П О С Т А Н О В А

іменем України

17 травня 2021 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого - Лисенка П.П.,

суддів Самчишиної Н.В. та Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання Колосовою О.М.,

з участю:

позивача - ОСОБА_1 ,

його представника адвоката Трушнікова Н.Н.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_1 рішення Центрального районного суду м. Миколаєва, яке ухвалене 16 березня 2021 року, у приміщенні того ж суду, під головуванням судді Гуденко О.А., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним,

в с т а н о в и л а:

19 лютого 2020 року ОСОБА_1 пред`явив до ОСОБА_2 вищезазначений позов, який обґрунтовував наступним.

З 30 грудня 1999 року він перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 .

До укладення шлюбу він проживав у квартирі, яка надавалася його батькам, але була не приватизована.

Після укладення шлюбу, позивач зареєстрував у вказаній квартирі дружину і її сина від першого шлюбу, як членів своєї сім`ї.

В лютому 2006 року він разом з дружиною та її сином приватизував вказану квартиру, у зв`язку з цим, квартира стала їх спільною частковою власністю, і кожному з них стало належати по 1\3 частки квартири.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

Після смерті дружини, позивачу стало відомо, що вона, ще за життя, подарувала свою частку у квартирі своєму синові ОСОБА_2 , відповідачу по справі.

Позивач вважає, що оскільки частка квартири набута під час перебування в шлюбі, вони є спільною сумісною власністю подружжя, проте всупереч вимог частини третьої статті 65 СК України дружина не отримала письмову згоду позивача, як чоловіка на укладення такого договору, що є підставою для визнання його недійсними.

Посилаючись на те, що при укладенні договору дарування не дотримано спеціальних правил при даруванні майна, що є спільною власністю майна подружжя, набутого ними під час шлюбу, в порушення ст. 369 ЦК України, ст. 65,67 СК України, п. 173 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України - майно відчужено без нотаріально посвідченої письмової згоди іншого співвласника майна, просив визнати недійсним договір дарування 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 від 26 березня 2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського МНО Літвінчук А.А. за реєстровим № 590.

Відповідач позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні з мотивів необґрунтованості таких вимог.

Рішенням Центрального районногосуду м. Миколаєва від 16 березня 2021року в задоволені позову відмовлено.

Не погодившисьз зазначенимрішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушенням судом норм матеріального та процесуального права, а також невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи, дослідивши матеріали справи, колегія суддів Миколаївського апеляційного суду приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Так, відмовляючи в задоволені позову, суд 1 інстанції виходив з того, що частка спірної квартири, приватизована ОСОБА_3 та була її особистою власністю, та згода другого з подружжя на укладення спірного договору дарування не була потрібна, а тому позовні вимоги не підлягали задоволенню.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у повній мірі погоджується з встановленими судом І інстанції обставинами та правовідносинами, його висновки щодо них та результату вирішення справи, вважає вірними, обґрунтованими й законними.

За Конституцією України, ст.4ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів.

Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленомуЦивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, для чого роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.

Відповідно до статей 12, 78, 81, 263ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованихКонституцією Україниправ і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 - 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89ЦПКУкраїни засвоїм внутрішнімпереконанням,що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно ізстаттею 81 ЦПК України, обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення.

Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 374 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 375, 383 ЦПК України.

Зокрема, він повинен з`ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Як результат розгляду, апеляційний суд визначає підстави перегляду судового рішення, і відповідно до наданих йому повноважень формулює резолютивну частину своєї ухвали чи рішення.

Оскаржене рішення суду І інстанції ухвалене у повній відповідності з виписаним.

Як вбачається з матеріалів справи і це ж встановлено судом І інстанції, з 30 грудня 1999 року ОСОБА_1 перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 (а.с. -11).

Після укладення шлюбу, позивач зареєстрував у вказаній квартирі, яка надавалася ще його батькам, але була не приватизована, дружину і її сина від першого шлюбу, як членів сім`ї.

.

28 лютого 2006 року він приватизував вказану квартиру, у приватизації якої брали участь усі зареєстровані особи, а саме дружина та її син ОСОБА_2 , у зв`язку з цим квартира стала спільною частковою власністю сім`ї і кожному з них стало належати по 1\3 частки у житлі (а.с. 10, 38).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть (а.с. 12).

Після смерті дружини, позивачу стало відомо, що вона, ще за життя, подарувала свою частку у квартирі своєму синові ОСОБА_2 , відповідачу по справі.

Як вбачається з копії договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського МНО Літвінчук А.А., 26 березня 2018 року за реєстровим № 590 (а.с. 6-7) було дотримано усіх вимог чинного законодавства.

Так, при посвідченні оспорюваного договору, сторонами було надані правовстановлюючі документи дарувальника на вказану частку нерухомості , довідка про зареєстрованих осіб: ОСОБА_3 , син ОСОБА_2 та чоловік ОСОБА_1 , документи, що посвідчували особи сторін, а також нотаріально посвідчені заяви ОСОБА_3 щодо відсутності прав на відчужувану частку неповнолітніх дітей та недієздатних осіб; а також, що відчужувана частка не є спільною сумісною власністю, а є її особистою приватною власністю, оскільки набута нею в порядку приватизації державного житлового фонду безоплатно, осіб, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на відчужувану частку немає.

Проте, не зважаючи на це, позивач вважає, що оскільки частка квартири набута під час перебування в шлюбі, вони є спільною сумісною власністю подружжя, проте всупереч вимог частини третьої статті 65 СК України дружина не отримала письмову згоду позивача, як чоловіка на укладення такого договору, що є підставою для визнання його недійсними.

Згідно із ст.ст. 717, 719 ЦК Україниза договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 61 СК України в редакції, чинній станом на 28 лютого 2006 року, не належать до об`єктів права спільної сумісної власності приватизовані одним із подружжя об`єкти нерухомості.

Відповідно до Закону України «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року статтю 61 СК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Вказана норма набула чинності з 08 лютого 2011 року, однак була виключена на підставі Закону України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» № 4766 від 17 травня 2012 року, який набрав чинності 13 червня 2012 року. Натомість статтю 57 СК України доповнено пунктом 4 частини першої, згідно з яким особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: житло, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до ЗУ "Про приватизацію державного житлового фонду"..

Із урахуванням вказаних змін до СК України правовий режим приватизованого житла змінювався. При цьому тільки в період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно житло, набуте внаслідок безоплатної передачі його одному з подружжя із державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, визнавалась спільною сумісною власністю подружжя; до 08 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року таке житло належало до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.

Такі ж висновки по застосуванню норм Закону України «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року зроблені в постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі № 1311/832/12, від 12 листопада 2018 року в справі № 753/6139/14-ц, від 12 червня 2019 року в справі № 409/1959/15-ц, від 12 серпня 2020 року в справі № 626/4/17.

Відповідно до ч.1 ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

За такого, до приватизації вищевказаної квартири має бути застосований той закон, під час дії якого ця подія мала місце.

Оскільки приватизація квартири відбулася у лютому 2006 року, право власності на квартиру було зареєстровано за сторонами у липні 2006 року і на цей час діяла редакція закону ст.61 СК України, яка не передбачала безумовне встановлення статусу житла, набутого одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, як об`єкта права спільної сумісної власності подружжя.

Колегія суддів Миколаївського апеляційного суду погоджується з встановленими судом 1 інстанції обставинами та правовідносинами, вважає його висновки такими, що ґрунтуються на основі повного та всебічного дослідження обставин справи та наданих сторонами доказів.

Відповідно до ст. 345 ЦК України, однією з підстав набуття права власності громадянами України є набуття права власності в разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

Серед видів приватизації розрізняють приватизацію житлового та земельного фонду як конституційне право кожного громадянина. Відповідно до п. 5 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чека або з частковою доплатою один раз.

Приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), кімнат у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю або продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.

Отже, право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків отримали громадяни України, які постійно проживали в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Отже, приватизація є спеціальною правовою підставою набуття права власності на державне житло, адже суб`єктом такого набуття може бути не будь-який громадянин України, а лише той, який відповідає вимогам приватизаційного законодавства, а відтак приватизація державного житла є індивідуальним актом його переходу у власність конкретного громадянина.

Передача займаних квартир (будинків, кімнат у гуртожитках) здійснюється у спільну сумісну або частковувласність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку, кімнаті у гуртожитку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку, кімнати у гуртожитку) (п. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Таким чином, закон чітко визначив, що у випадку приватизації житла виникає або спільнасумісна,або спільначасткова власністьчленів сім`ї. В названій нормі закону не йдеться про спільну сумісну власність подружжя. Це підкріплюється і тим, що законодавець визначив порядок здійснення прав щодо розпорядження приватизованим майном, який за безпосередньою вказівкою регулюється цивільним законодавством (ст. 12 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

На підставі наведено, можна дійти висновку, що при приватизації спірної квартири учасники приватизації, самостійно визначили правовий режим приватизованого житла, а саме спільна часткова власність членів сім`ї з визначенням рівності часток. А тому, приватизована ОСОБА_3 частка у квартирі була її особистою власністю, якою вона могла розпоряджатися на власний розсуд, без погодження другого з подружжя на укладення спірного договору дарування, а тому позовні вимоги не підлягали задоволенню.

Що ж до твердження особи, яка подає апеляційну скаргу, щодо необхідності погодження другого з подружжя при вчиненні спірного правочину та порушення нотаріусом інструкції щодо вчинення нотаріальних дій, то суд до уваги не бере вказані доводи, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні вказаною особою норм чинного законодавства.

Інші доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, не спростовують обґрунтованих висновків суду першої інстанції, а лише зводяться до переоцінки доказів, яким суд першої інстанції дав належну правову оцінку відповідно до вимог ЦПК України.

За такого оспорюваний договір дарування не може бути визнаний недійсним, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення суду 1 інстанції - без змін, оскільки суд ухвалив його з додержанням норм матеріального й процесуального права.

Керуючись ст. ст.367-368,374,375,381-382 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити беззадоволення, а рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 березня 2021 року без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, передбаченихстаттею 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів до Верховного Суду, починаючи з дня складення повного судового рішення

Головуючий: П.П. Лисенко

Судді: Н.В. Самчишина

Т.В.Серебрякова

________________________________________

Повний текст постанови складено 20 травня 2021 року.