ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Сімоненко В. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 800/162/14 (провадження 11-872заі19) за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною (протиправною) постанови, її скасування та зобов`язання вчинити дії

Короткий виклад історії справи

У березні 2014 року ОСОБА_1 подала до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції позов до Верховної Ради України (далі - ВРУ, Рада, Парламент), у якому просила визнати незаконною (протиправною) і скасувати Постанову Верховної Ради України «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» від 24 лютого 2014 року № 775-VII (далі - Постанова № 775-VII) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення її з посади судді Конституційного Суду України (далі - КСУ) за порушення присяги та поновити її на посаді судді КСУ з 24 лютого 2014 року.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 24 липня 2019 року відмовив у задоволенні позову.

Суд виходив з того, що Рада, прийнявши оскаржену постанову, діяла в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права, ОСОБА_1 подала до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції й ухвалити нове - про задоволення позовних вимог.

За наслідками розгляду цієї апеляційної скарги Велика Палата Верховного Суду 20 січня 2021 року ухвалила постанову, якою апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року - без змін.

Підстави та мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно із частиною третьою статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

Вважаю, що постанова Великої Палати Верховного Суду не відповідає вимогам закону та є такою, що ухвалена із застосуванням аргументації, яка не є правовою та всупереч принципами та нормам законодавства щодо діяльності судової гілки влади в демократичній державі з таких підстав.

Факти, встановлені судами

Суди встановили, що ВРУ Постановою від 04 серпня 2006 року № 82-V призначила ОСОБА_1 суддею КСУ. Того ж дня вона склала присягу судді цього суду.

30 вересня 2010 року КСУ прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» (далі - Закон № 222-ІV) (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) Закон № 2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.

24 лютого 2014 року ВРУ прийняла Постанову № 775-VII, якою, зокрема, достроково припинила повноваження ОСОБА_1 та на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України звільнила її з посади судді Конституційного Суду України у зв`язку з порушенням присяги судді.

У зазначеній Постанові вказано, що КСУ прийняв Рішення № 20-рп/2010, яким у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ, змінив Конституцію України, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади.

Історичний аспект цієї справи

За останні декілька десятків років Україна як демократична держава переживала декілька політико-конституційних криз.

Аналізуючи історичні події в Україні, деякі науковці зазначали, що тріумф українського народу як носія державної влади та її суверенітету відбувся під час Помаранчевої революції 2004 - 2005 років. Одночасно застосування народом прямої форми втручання у здійснення державою своїх функції через безпосереднє волевиявлення у зв`язку з непродуманими політичними рішеннями політичних еліт потягли за собою політичну кризу. Однією з причин політико-правової кризи стала криза конституційного законодавства. Закон України № 2222-IV від 08 грудня 2004 року «Про внесення змін до Конституції України» (законопроект № 4180), усі положення якого набули чинності 25 травня 2006 року після початку каденції новообраного Парламенту, дав суспільству нову редакцію Конституції України, перетворивши Україну з президентсько-парламентської республіки у парламентсько-президентську. При цьому особливо значних змін отримала система конституційного законодавства.

За вищезазначеними нормами Конституції України держава здійснювала свою діяльність до 2010 року. Однак зазначені зміни не потягли за собою перебудову держави в парламентську-президентську республіку і не отримали свого розвитку в подальшому законодавчому процесі Парламенту.

При внесенні змін до Конституції України цим Законом КСУ у справі про внесення змін до статей 76, 78, 81, 82 та інших статей Конституції України 10 грудня 2003 року надав Висновок № 3-в/2003 (Справа N 1-47/2003).

У процесі доопрацювання законопроекту № 4180 та попереднього його схвалення 23 червня 2004 року більшістю від конституційного складу ВРУ до нього були внесені зміни, у тому числі доповнення, уточнення формулювань приписів та редакційні правки. На законопроект № 4180 з внесеними до нього поправками КСУ надав Висновок № 2-в/2004 від 12 жовтня 2004 року (справа № 1-32/2004).

Ухвалюючи зазначений висновок, КСУ зазначав, що порівняльний аналіз пропонованих у законопроекті змін до статей 76, 78, 81, 82, 83, 85, 87, 88, 89, 90, 93, 94, 98, 103, 106, 112, 113, 114, 115, 116, 118, 120, 121, 122, 126, 128, 141,

148 Конституції України та доповнення її розділом XVI «Прикінцеві положення, які стосуються змін до Конституції України» в частині пунктів 1, 5, 6, 7 свідчить про їх ідентичність пропонованим змінам, що містяться у проекті Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстраційний № 4105, далі - законопроект № 4105). КСУ у Висновку від 05 листопада

2003 року N 2-в/2003 визнав законопроект № 4105 таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Отже, законопроект в цій частині відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

Разом з тим, КСУ у Висновку від 05 листопада 2003 року № 2-в/2003 у зв`язку з неузгодженістю окремих положень законопроекту N 4105 з чинною Конституцією України та іншими підставами, виклав застереження до статей 76, 78, 83, 85, 89, 90, 106, 112, 120, 121, 126, 128, пункту 16 статті 148 та розділу XVI «Прикінцеві положення, які стосуються змін до Конституції України».

У 2008 році після ухвалення зазначеного Закону ВРУ 102 народних депутати звернулись до КСУ з поданням про визнання неконституційним Закону № 2222-IV (2222-15), оскільки його розглянуто у спосіб, який порушує порядок, визначений розділом XIII Основного Закону України (254к/96-ВР), а саме: до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 4180) при його прийнятті були внесені зміни, які не перевірялися КСУ щодо їх відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України (254к/96-ВР). ВРУ, розглянувши цей законопроект та прийнявши відповідно Закон № 2222-IV (2222-15) без висновку в частині внесених змін КСУ щодо відповідності статтям 157 і 158 Конституції України (254к/96-ВР) проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» із внесеними до нього змінами, порушила конституційну процедуру його розгляду.

Ухвалою КСУ від 05 лютого 2008 року № 6-у/2008 (справа № 2-1/2008) було відмовлено у відкритті конституційного провадження, оскільки суб`єкт права на конституційне подання не дотримався вимог статей 39, 71 Закону України «Про Конституційний Суд України» (422/96-ВР), неправильно вказано повне найменування, номер і дату прийняття правового акту, положення якого оспорюються, що не відповідає вимогам пункту 3 частини другої статті 39 Закону України «Про Конституційний Суд України» (422/96-ВР). При цьому в ухвалі було зазначено про те, що з набуттям чинності Законом № 2222-IV (2222-15) його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України (254к/96-ВР), прийнятої 28 червня 1996 року (Відомості Верховної Ради України, 1996 р., № 30, ст. 141), яка діє в редакції Закону№ 2222-IV.

У подальшому Рішенням КСУ № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року (справа № 20-рп/2010) за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08 грудня 2004 року № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) положення зазначеного закону було визнано неконституційними.

На обґрунтування подання суб`єкти звернення вважали, що підставою для визнання неконституційним Закону № 2222-IV у цілому є порушення встановленоїКонституцією України процедури його розгляду та ухвалення, оскільки відповідний проект закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 19 вересня 2003 року за реєстраційним № 4180 (далі - Законопроект № 4180) з поправками був розглянутий та ухвалений Радою як Закон № 2222-IV без обов`язкового втакому разі висновку КСУ щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України (стаття 159 Основного Закону України).

Вирішуючи питання, порушені в конституційному поданні, КСУ виходив з того, що конституційному контролю підлягає не зміст Закону № 2222-IV, а встановлена Конституцією України процедура його розгляду та ухвалення. Аналогічний підхід був застосований КСУ у Рішенні від 07 липня 2009 року № 17-рп/2009 у справі про конституційно встановлену процедуру набрання

чинності законом. Вказаним Рішенням визнано неконституційним Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо повноважень КСУ, особливостей провадження у справах за конституційними зверненнями та недопущення зловживань правом на конституційне подання» від 19 березня 2009 року № 1168-VI.

На обґрунтування цього рішення КСУ послався на те, щопорівняно із законопроектом № 4180, змістовно різняться змінені Законом № 2222-IV положення частин першої, другої статті 78, пункту 6 частини другої, частини шостої статті 81, пункту 26 частини першої статті 85, частини четвертої статті 90, частини четвертої статті 94, пунктів 14, 22 частини першої статті 106, пункту 9-2 статті 116, частини першої статті 120 Конституції України. Із запропонованих законопроектом № 4180 змін до Конституції України ВРУ виключені положення щодо доповнення пунктом 9-3 статті 116, частинами четвертою, восьмою, дев`ятою, десятою статті 118, частиною другою статті 120, пунктом 2 частини п`ятої статті 126, частиною другою статті 148 Конституції України.

КСУ зазначав, що з аналізу Закону № 2222-IV та Законопроекту № 4180 вбачається також наявність у Законі № 2222- IV редакційних доповнень, виправлень та уточнень, частково зумовлених вказаними змістовими змінами та вимогами правил законодавчої техніки. У такий спосіб змінені пункт 22 частини першої статті 85, частина перша статті 122 Конституції України та абзац перший пункту 1, підпункт «а» пункту 6, підпункт «а» пункту 7, пункти 8, 10, 11 розділу I Закону № 2222- IV. Крім того, з пункту 1 розділу I Законопроекту № 4180 вилучено фрази: «Розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади», а з підпункту «а» пункту 6 розділу I - абзац дев`ятий: «пункт 14 виключити».

Відмінності наявні як у положеннях, що стосуються безпосередньо змін до Конституції України, так і в положеннях розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2222- IV. Зокрема, пункт 1 розділу II викладено в новій редакції, а пункти 4, 5, 6, 7, 8, 9, які передбачалися Законопроектом № 4180, виключено.

Таким чином, КСУ дійшов до висновку, що 8 грудня 2004 року ВРУ розглянула Законопроект № 4180 з поправками, щодо якого КСУ не давав висновку, і ухвалила Закон № 2222-IV, чим порушила вимоги частини другої статті 19, статті 159 Конституції України.

ВРУ 08 грудня 2004 року одним (одночасним) голосуванням прийняла Закон № 2222-IV разом із Постановою ВРУ «Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України» № 2223-IV та Законом України «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року» № 2221-IV. Одночасне прийняття самостійних правових актів, предмет регулювання яких та визначені у статтях 91, 155 Конституції України процедури їх розгляду й ухвалення є різними, свідчить про порушення ВРУ частини другої статті 19 Конституції України при прийнятті Закону № 2222- IV.

При цьому КСУ також посилався на те, що про недотримання конституційної процедури розгляду та ухвалення Закону № 2222-IV зауважили у своїх висновках європейські та вітчизняні публічні інститути, зокрема Парламентська асамблея Ради Європи, Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія). На їх думку, ця процедура була впроваджена з порушеннями принципів демократичної держави і верховенства права. У документах вказаних організацій йдеться про такі порушення, як розгляд ВРУ без висновку КСУ остаточного тексту Законопроекту № 4180, одночасне голосування за прийняття декількох нормативно-правових актів.

Приймаючи це Рішення, КСУ також зазначав, що КСУ виходить з того, що визнання неконституційним Закону № 2222-IV у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222-IV. Це забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України.

Як зазначив КСУ у цьому рішенні, аналогічні правові наслідки мали місце після ухвалення Рішення КСУ від 07 липня 2009 року № 17-рп/2009 у справі про конституційно встановлену процедуру набрання чинності законом, у результаті якого положення Закону України «Про Конституційний Суд України» відновили свою дію в попередній редакції.

Після реалізації громадянами України свого права на волевиявлення на Майдані незалежності у 2013-2014 роках, ВРУ 21 лютого 2014 року було прийнято Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України». Прийнятим Законом було відновлено дію окремих положень Конституції України зі змінами, внесеними Законом України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV.

Аналіз постанови Великої Палати Верховного Суду

Ухвалюючи судове рішення, Велика Палата Верховного Суду з огляду на особливості правового статусу суддів КСУ та специфіку виконуваних ними обов`язків виходила з того, що законодавець невипадково не передбачив у Законі № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України», який діяв на час звільнення позивачки з посади, можливості притягнення судді органу конституційного контролю до дисциплінарної відповідальності, визначивши у статті 23 лише перелік підстав для звільнення та припинення повноважень члена КСУ, серед яких зазначено як підставу для звільнення порушення суддею присяги, яка в цій справі не є дисціплінарною санкцією.

Поряд з тим судді загальної юрисдикції підлягалидисциплінарній відповідальності в порядку та з підстав, визначених у розділі VI Закону № 2453-VI «Про статус суддів». Подібність підстав притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів загальної юрисдикції з тими, що передбачені для звільнення суддів КСУ, не означає тотожність зумовлюваної такими підставами виду відповідальності, адже має значення не сам факт найменування терміном «суди» КСУ та судів загальної юрисдикції, а нетотожність виконуваних ними обов`язків. Тому підстави звільнення у визначених законом випадках члена органу конституційного контролю не можна ототожнювати з дисциплінарною відповідальністю, що її можуть нести судді судів загальної юрисдикції за вчинення дисциплінарних проступків.

При цьому Велика Палата вдалась також до оцінки суспільних відносин у той час та оцінки суспільної реакції на спірне рішення КСУ, підмінивши при цьому підстави притягнення позивачки до відповідальності, зазначені в постанові ВРУ, на дії, які сприяли руйнації конституційного ладу в країні.

Загальні зауваження

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом. Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина гарантується безпосередньо на підставі Конституції України.

Відповідно до статті 6 Конституції України (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України(у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що перебачений Конституцією та законами України.

Аналізуючи зазначені положення, можна зробити висновок, що всі три гілки влади служать державі і повинні бути відповідальними за свої дії один перед одним. У демократичній державі, заснованій на принципах верховенства права, жодна з гілок державної влади не може діяти в своїх інтересах, вони діють в інтересах народу в цілому. Основою демократичного суспільства є Конституція держави і її порушення у будь якому випадку спричиняє політичну та/ або конституційну кризу.

Повноваження гілок влади у Конституції України є чітко виписаними, і використання ними інших повноважень тягне за собою не тільки порушення Конституції, а й спричинення суспільної кризи і невпевненості у застосуванні будь-якого закону, одночасно, надаючи приклад того, що свавільне рішення може бути виправдано політичною доцільністю або будь-якими іншими аргументами.

Але й величезною помилкою буде виходити з кризи, спричиненою порушенням Конституції України, шляхом нехтування тією ж Конституцією України, правом, законом, та лише керуючись політичною доцільністю та думкою більшості політичних еліт. Відновлення довіри до конституційного органу не відбувається порушенням Конституції України.

Законність дій та рішень органів державної влади, зокрема ВРУ має значення не тільки як принцип визначений Конституцією України, а й як приклад законослухняної поведінки для усіх юридичних та фізичних осіб, які мешкають у державі та як гарантія стабільності усіх правовідносин у країні.

У зв`язку з цим найбільш важливим є законність поведінки у взаємовідносинах окремих гілок державної влади та окремих державних органів.

Відповідно до пункту 26 частини першої статті 85 Конституції України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень ВРУ належить призначення третини складу Конституційного Суду України.

Згідно до статті 149 Конституції України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) на суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканості, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимога щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.

Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону (частина перша статті 129 Конституції України).

Згідно з пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги.

Конституція України наділяє повноваженням звільнити суддів той орган, що їх обрав або призначив.

Так, звільнення з посади судді КСУ, призначеного ВРУ, з підстав, передбачених у пункті 5 частини шостої статті 126 Конституції України, а саме за порушення суддею присяги, здійснюється ВРУ. Аналогічні положення містяться в пункті 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР.

У Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи зазначено, що тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для відповідальності судді, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункти 66,68).

Декларацією щодо принципів незалежності судової влади, прийнятою 14 жовтня 2015 року Конференцією голів верховних судів країн Центральної та Східної Європи (о. Бріюні, Хорватія), закріплено принципи, які встановлюють стандарти незалежності судової влади як однієї з трьох гілок державної влади, згідно з якими жоден суддя не повинен притягуватися до дисциплінарної чи звільнятись за винесені ним судові рішення, окрім як у разі недбалості чи навмисного порушення закону.

Відповідно до частини третьої статті 28 Закону України «Про Конституційний Суд України № 422/96-ВР (далі - Закон №422/96-ВР) судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про наявність ознак порушення суддею КСУ присяги, підлягають оцінці виключно дії судді, а не зміст та обґрунтування прийнятих ним судових рішень.

У Рішенні КСУ від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) зазначено, що незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.

Зазначені висновки КСУ в подальшому було реалізовано в змінах до статті 126 Конституції України від 2016 року, якими визначено, що суддю не можна притягнути до дисціплінарної відповідальності за ухвалене рішення, інакше ніж у зв`язку зі скоєнням дисціплінарного проступку або злочину.

Стаття 153 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначає порядок і діяльність Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначається законом.

Відповідно до частини першої статті 1, статті 2 Закону №422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), КСУ - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням КСУ є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Згідно і з частиною першою статті 3 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) організація, повноваження та порядок діяльності КСУ визначаються Конституцією України та цим Законом.

Відповідно до статті 4 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) діяльність КСУ ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.

Відповідно до статті 9 Закону України № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддя КСУ призначається строком на дев`ять років без права бути призначеним повторно.

Суддя КСУ при вступі на посаду складає присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина» (стаття 17 Закону № 422/96-ВР).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддя КСУ звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги.

Статтею 27 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що судді КСУ при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду КСУ.

Конституційний контроль, як вид судового контролю за іншими гілками влади повинен здійснюватися на принципах незалежності задля виконання своєї ролі по відношенню до інших гілок державної влади, суспільства в цілому.

Незалежність суддів, у тому числі й суддів КСУ не є прерогативою або привілеєм, що надається для захисту власних інтересів, але для захисту верховенства права і всіх тих, хто чекає справедливості. Судова незалежність - засіб, яким забезпечується неупередженість суддів. Тому вона є передумовою гарантії, що у всіх громадян (інших гілок влади) буде рівність перед судом.

Незалежність суду є невід`ємним елементом обов`язків судової влади з неупередженого вирішення спорів. Тільки незалежна судова влада може ефективно захищати права всіх членів суспільства, особливо представників уразливих та непопулярних груп населення.

Таким чином, незалежність - це фундаментальна вимога, яке дозволяє судовій владі охороняти демократію і права людини. Принцип поділу влади, як такий, є гарантією незалежності суду.

Щодо змісту постанови Великої Палати в цій справі

Приймаючи Постанову «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» та припиняючи достроково повноваження позивачки як судді КСУ, ВРУ посилалась на пункт 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, яким передбачено така підстава для звільнення суддів, як порушення суддею присяги. Саме така підстава для звільнення судді застосовувалась і у практиці Вищої ради юстиції (далі- ВРЮ) на той час для звільнення суддів судів загальної юрисдикції.

Порушення суддею присяги, як підстава для звільнення судді піддалась критиці в рішенні Європейського суду з прав людини(далі-ЄСПЛ) у справі «Олександр Волков проти України». Зокрема ЄСПЛ зазначив, що у світлі критеріїв, викладених у справі «Енгель та інші проти Нідерландів» (рішення від 08 червня 1976 року у справі «Енгель та інші проти Нідерландів» (Engel and Others v. the Netherlands), пункти 82-83, Series A № 22), у зв`язку із суворістю санкцій, накладених на заявника, та оскільки в цій справі заявник, який мав спеціальний статус, був покараний за невиконання своїх професійних обов`язків, тобто за порушення, яке чітко підпадає під дію дисциплінарного права, покарання, накладене на заявника, було класичним дисциплінарним стягненням за неналежне виконання професійних обов`язків, але в рамках національного законодавства поряд із цим існувало ще й кримінальне покарання за постановлення суддею завідомо неправосудного рішення (стаття 375 Кримінального кодексу України).

Таким чином, ЄСПЛ, аналізуючи зазначену підставу звільнення судді ОСОБА_2 , з посади судді Верховного Суду України, дійшов висновку, що така підстава звільнення судді, як «порушення суддею присяги», у контексті цієї справи є класичною дисциплінарною санкцією.

Аналогічний контекст має місце й у справі ОСОБА_1 . Так, Парламент розглядав питання про звільнення позивачки, реагуючи на Рішення КСУ від 30 вересня 2010 року у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України № 2222-IV, яке було нею ухвалено у складі КСУ, тобто реагуючи на виконання нею своїх функціональних обов`язків та не погоджуючись з цим рішенням КСУ. Ухвалюючи оскаржувану постанову, Парламент дійшов висновків, що ОСОБА_1 неналежним чином виконувала свої професійні обов`язки судді та застосував звільнення судді саме за таке неналежне виконання.

Відтак звільнення позивачки з посади є нічим іншим як дисціплінарною санкцією за виконання своїх професійних обов`язків, а тому Парламент повинен був дотримуватись не тільки принципу законності підстав звільнення, а й процедур такого звільнення, виступаючи як дисціплінарний орган.

Разом з тим Велика Палата не вбачала підстав для застосування до цієї справи сформульованих у справі «Олександр Волков проти України» висновків ЄСПЛ щодо порушення присяги як підстави для звільнення судді, оскільки описані у тій справі застереження щодо кращого, чіткішого формулювання підстави звільнення за порушення присяги, його правильного розуміння, трактування й правомірного використання як законної причини для звільнення з посади судді були звернуті до суддів судів загальної юрисдикції, а не членів органу конституційного контролю. Зміст присяги судді КСУ суттєво відрізняється від змісту присяги судді судів загальної юрисдикції, про яку йшлося у справі «Олександр Волков проти України».

У справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ висловися, що, вирішуючи справу заявника та виносячи обов`язкове для виконання рішення, ВРЮ, парламентський комітет та пленарне засідання Парламенту разом виконували функцію суду (рішення у справі «Савіно та інші проти Італії» (Savino and Others v. Italy), пункт 74). Обов`язкове для виконання рішення про звільнення заявника було згодом переглянуто Вищим адміністративним судом України (далі - ВАСУ), який є судом, що входить до національної судової системи, у класичному розумінні цього слова, оскільки ВРЮ, яка встановила всі питання факту та права після проведення засідання та оцінки доказів, розгляд справи ВРЮ завершився двома поданнями про звільнення заявника, поданими до Парламенту, який мав повноваження проводити обговорення та, за необхідності, додаткову перевірку, результатом чого могло стати внесення рекомендації про те, чи звільнити суддю, чи ні (статті 19-21 Закону України «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України» 2004 року). На пленарному засіданні Парламенту на підставі подань ВРЮ та пропозиції парламентського комітету було згодом ухвалене рішення про звільнення заявника (стаття 23 того ж Закону). Насамкінець рішення ВРЮ та Парламенту були переглянуті ВАСУ.

До саме таких висновків слід також дійти, аналізуючи Постанову ВРУ щодо позивачки.

Як убачається зі змісту цієї Постанови, ВРУ аналізувала не тільки Рішення КСУ від 30 вересня 2010 року у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону № 2222-IV, а й Рішення КСУ від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» КСУ, яким на думку Парламенту, КСУ фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради; передбачене частиною першою статті 38 Конституції України і Рішення КСУ від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 КАС України в системному зв`язку з окремими положеннями Конституції України де, як вважав Парламент, КСУ дозволив Кабінету Міністрів України «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, притому, що раніше КСУ приймав із цього питання прямо протилежні рішення.

Аналізуючи зазначені рішення КСУ, Парламент констатував, що судді КСУ, які приймали вищезазначені Рішення, порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина та протирічить змісту КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді КСУ.

Відтак, приймаючи зазначену Постанову, Парламент не тільки встановлював факти ухвалення рішень КСУ, а й надавав їм оцінку та робив висновки щодо їх впливу на суспільні правовідносини, а тому зазначена Постанова Парламенту як за своїм змістом, так і за своєю спрямованістю є не тільки рішенням про притягнення судді до дисціплінарної відповідальності, а й є рішенням про притягнення до дисціплінарної відповідальності за ухвалені цим суддею рішення, що у свою чергу суперечить принципу незалежності суддів при прийнятті рішень, визначеному положеннями статті 126 Конституції України та статті 27 Закону № 422/96-ВР.

Крім того, з огляду на зазначений зміст оскаржуваної Постанови ВРУ діяла одночасно як дисціплінарний орган і як суд над суддею, тому повинна була дотримуватись як законності підстав звільнення судді, так і законом визначених процедур розгляду парламентом таких питань порядку денного, визначених Законом України № 861-VI «Про Регламент Верховної Ради України».

Слід також звернути увагу на те, що оскаржувана Постанова ВРУ прийнята з посиланням на пункт 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, який передбачає такі підстави для звільнення суддів, як порушення суддею присяги, і саме із застосуванням цієї норми Конституції України було звільнено суддю Верховного Суду України ОСОБА_3 .

Однак, аналізуючи підстави звільнення позивачки з посади, Велика Палата зазначила, що позивачку не було притягнуто до відповідальності, а її звільнення з посади за порушення присяги слід тлумачити як наслідок реалізації Парламентом установчої влади народу для захисту демократичних цінностей і збереження державності у зв`язку з подіями взимку 2013-2014 року.

Не заперечуючи значення для розвитку державності України та її демократичних інститутів подій взимку 2013-2014 року, слід звернути увагу на те, що з часу ухвалення Рішення № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року до дати прийняття оскаржуваної Постанови № 775-VII минуло три роки та неповних п`ять місяців і за цей час політичне життя країни відбувалось за нормами Конституції України, які відновило зазначене Рішення КСУ, а Парламент протягом цих років не прийняв Закону про внесення відповідних змін до Конституції України для подолання становища, що виникло після ухвалення рішення КСУ, як це необхідно в демократичному суспільстві для подолання конституційної кризи, якщо вона виникла.

Велика Палата, дійшовши до висновків про повноваження ВРУ щодо звільнення суддів КСУ, вважала, що ВРУ, яка була наділена повноваженнями щодо призначення та звільнення частини суддів КСУ, за відсутності для ВРУ іншої, ніж зазначено вище, процедури та неможливості регламентації дій ВРУ іншими актами, ніж Конституція України, закони України й інші акти самої ВРУ, у разі встановлення факту порушення суддею КСУ присяги мала право на цій підставі звільнити його з посади.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в цілому дійшла до висновків, що прийняття Постанови № 775-VII, а отже, й рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ за порушення присяги відбувалося за процедурою, яка не була свавільною чи явно непередбачуваною, порядок звільнення суддів КСУ, що гарантував їх незалежність і недоторканність, був установлений Конституцією України, Законом № 422/96-ВР (чинним на час виникнення спірних правовідносин) та Регламентом Верховної Ради України (далі - Регламент ВРУ).

Такий висновок Великої Палати абсолютно суперечить змісту зазначених законодавчих актів, які діяли на час звільнення позивачки з посади та якими не визначено жодного порядку розгляду питань про дострокове звільнення судді КСУ з посади.

Ані Конституцією України, ані Законом України «Про Конституційний Суд України» не було передбачено процедур звільнення судів КСУ з посади. Вочевидь такі процедури повинні були би бути визначені законом, хоча б Законом України «Про Регламент Верховної Ради України».

Однак Регламент ВРУ доповнено положеннями статті 208-4 «Порядок призначення на посаду суддів Конституційного Суду України» лише Законом № 2136-VIII від 13 липня 2017 року, а відтак ці положення не можуть бути застосовані до звільнення позивачки як такі що не існували на час її звільнення.

За положеннями Конституції України саме ВРУ наділена повноваженнями прийняти відповідні закони та визначати в них процедури звільнення суддів КСУ. Однак ВРУ на час звільнення позивачки таких законів не прийняла та процедури звільнення суддів КСУ не визначила. Регламент ВРУ, який діяв на той час таких процедур не передбачав.

За таких обставин не можна вважати, як зазначила Велика Палата, що ВРУ діяла у визначений законом спосіб та існуючі закони були в цій частині достатньо чіткими та зрозумілими і що позивачка мала законні очікування щодо наслідків своїх дій.

Навпаки, як зазначалось, Конституція України та законодавство забороняло звільнення судді за судове рішення, гарантуючи його незалежність при виконання своїх обов`язків.

Ухвалюючи рішення, Велика Палата, аналізуючи дії позивачки, зазначала, що «інакше кажучи, порушення ОСОБА_1 присяги судді КСУ полягало не в тому, як вона голосувала, а в тому, як саме вона чинила в статусі судді КСУ, у тому, що вона як суддя КСУ не діяла в межах визначених присягою обов`язків, а також завдань, цілей і процедури, визначених Конституцією України, та своїми діями спричинила наслідки, настання яких охоплюється поняттям «порушення присяги судді КСУ», передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 126 Конституції України».

При цьому Велика Палата Верховного Суду одночасно з посиланням на параграф 56 Регламенту Конституційного Суду України зазначала, що суддя КСУ, який підписав рішення, висновок КСУ, має право, незалежно від того, голосував він «за» чи «проти» прийняття рішення або надання висновку, викласти у письмовій формі свою окрему думку у справі у семиденний строк від дня голосування та що рішення КСУ № 20-рп/2010, № 2-рп/2013 та № 3-рп/2012 не були б прийняті, якби за ці рішення не проголосували б щонайменше десять суддів КСУ. Крім того, у прийнятті Рішення № 20-рп/2010 брав участь увесь склад цього Суду, і стосовно цього рішення були висловлені дві окремі думки іншими суддями. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що в Парламенту та у Великої Палати не було і не має підстав вважати, що позивачка з Рішенням КСУ № 20-рп/2010 не погоджувалась.

Згідно з практикою ЄСПЛ для того, щоб втручання в особисте життя не суперечило статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі-Конвенція), воно має здійснюватися відповідно до закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети.

Ухвалюючи постанову, Велика Палата вважала, що застосовані до позивачки заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, які характеризувалися належною якістю та з легітимною метою щодо забезпечення відновлення конституційного ладу заради національної безпеки та задля захисту прав і свобод людини і запобігання ситуації, за якої судді КСУ, котрі постановили Рішення КСУ № 20-рп/2010, могли вдатися до подібної поведінки в умовах реальних загроз такій безпеці, а наслідки постановленого за участю позивачки Рішення КСУ № 20-рп/2010, які відображені в оскаржуваній Постанові ВРУ, посягали на інтереси національної безпеки та порушували право Українського народу на реалізацію конституційного принципу народовладдя.

Відтак, мотивуючи свою постанову, Велика Палата Верховного Суду фактично змінила підстави звільнення позивачки, які зазначені в оскаржуваній постанові ВРУ. У контексті наслідків рішення КСУ слід зазначити, що до 2014 року Парламентом, у тому числі й складом 2014 року не було прийнято жодних рішень щодо внесення змін до Конституції України з метою, як він вважав відновлення конституційного ладу у державі та лише Постановою ВРУ № 750-VII і Законом № 742-VII від 21 квітня 2014 року «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» було відновлено дію Конституції в редакції 2004 року, що й є законним та демократичним шляхом вирішення кризової ситуації.

За таких обставин, звільнення позивачки виглядає як перекладання Парламентом відповідальності за наслідки своєї бездіяльності на суддів КСУ.

Щодо легітимної мети звільнення

Згідно з практикою ЄСПЛ для того, щоб втручання в особисте життя не суперечило статті 8 Конвенції, воно має здійснюватися відповідно до закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети.

Ухвалюючи постанову Велика Палата вважала, що застосовані до позивачки заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, який характеризувався належною якістю та з легітимною метою щодо забезпечення відновлення конституційного ладу заради національної безпеки та задля захисту прав і свобод людини і запобігання ситуації, за якої судді КСУ, котрі постановили Рішення № 20-рп/2010, могли вдатися до подібної поведінки в умовах реальних загроз такій безпеці, а наслідки постановленого за участю позивачки Рішення № 20-рп/2010, які відображені в оскаржуваній Постанові ВРУ, посягали на інтереси національної безпеки та порушували право Українського народу на реалізацію конституційного принципу народовладдя.

Відтак, мотивуючи свою постанову, Велика Палата Верховного Суду фактично змінила підстави звільнення позивачки, які зазначені у постанові ВРУ.

За змістом цієї постанови судді КСУ були звільнені у зв`язку з тим, що вони «порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина і протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді Конституційного Суду України».

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила як позитивний наслідок звільнення суддів КСУ те, що заходи, своєчасно вжиті Парламентом для відновлення конституційного правопорядку, забезпечили можливість реагування на виклики незалежності України, що потребували негайного реагування. Як зазначалося, невдовзі після звільнення позивачки, 13 березня 2014 року, ВРУ замість звільнених ОСОБА_1 та деяких інших суддів КСУ призначила нових - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .

Однак, в історичному аспекті слід зазначити, що деякі судді з новопризначених також було звільнено ( ОСОБА_7 - за рішенням суддів КСУ); а щодо інших суддів (ОСОБА_4, ОСОБА_6) постало в суспільстві питання про звільнення у зв`язку з ухваленням КСУ Рішення № 13-р/2020).

Відтак спірна постанова ВРУ фактично стала прикладом для впливу на суддів КСУ шляхом погроз про їх звільнення за судові рішення та реальної небезпеки такого звільнення у зв`язку з незгодою з таким рішенням КСУ політичних сил та суспільства. Таким чином, був створений небезпечний прецедент для впливу на суддів КСУ, який поставив під загрозу їх безпеку як судді та їх мужність як людини.

За таких обставин легітимність мети такого звільнення викликає певний сумнів та спростовується перебігом таких подій.

У Резолюції № 1755 (2010) «Функціонування демократичних інституцій в Україні» від 4 жовтня 2010 року Парламентська асамблея Ради Європи вказала, що бере до уваги Рішення КСУ № 20-рп/2010, яким було проголошено неконституційним Закон № 2222-IV про зміни до Конституції України 2004 року. Але, на думку цієї Асамблеї, вказане Рішення КСУ мало спонукати ВРУ ініціювати всеохоплюючий процес конституційної реформи з метою приведення Конституції України в повну відповідність з європейськими стандартами (пункт 10).

Реагуючи на подібну ситуацію, яка виникла в Україні у 2021 році, Венеціанська комісія за терміновим запитом Президента України щодо оцінки конституційної ситуації, яка склалася після Рішення КСУ від 27 жовтня 2020 року зазначала, що «Конституційний суд не може бути «покараний» за свої рішення, але його робота повинна бути покращена». У зв`язку із цим Венеціанська комісія запропонувала Україні низку рекомендацій з реформування КСУ, зокрема комісія зазначила, що український Парламент повинен обмежити проблематику подань до КСУ конкретними питаннями; зобов`язати КСУ вказувати конкретні причини для кожного законодавчого положення, які він вважає неконституційними; притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності має бути врегульовано у законі про КСУ; необхідно детально визначити термін «конфлікт інтересів»; має бути зменшений кворум для ухвалення рішень у справах, у яких кворум є недостатнім через самовідвід суддів; парламент повинен ухвалювати законодавство, деталізуючи його наслідки для суддів КСУ; необхідно створити орган для перевірки кандидатів на обрання суддями КСУ.

Таким чином, в історичному аспекті, на який посилається Велика Палата, однозначного висновку щодо легітимної мети звільнення суддів КСУ зробити не можливо й у цьому питанні найважливішим є збереження незалежності КСУ як інституції та застосування шляхів подолання конституційної кризи демократичним шляхом як у 2014 році, так і в сьогоденні.

Крім того, у своїй постанові Велика Палата Верховного Суду вдалась до аналізу змісту та підстав ухвалення Рішення КСУ № 20-рп/2010та дійшла висновку, що в Парламенту були підстави для звільнення судді, оскільки позивачка, ухвалюючи таке Рішення КСУ з огляду на попередні рішення КСУ з аналогічних підстав, порушила присягу судді та не мала права сподіватись, що до неї не будуть застосовані заходи реагування.

Ці мотиви фактично є аналізом змісту та законності оскаржуваного Рішення КСУ в його порівнянні із законністю та змістом інших правових актів КСУ, що вочевидь до повноважень Верховного Суду не відноситься. Законність звільнення позивачки з посади повинна оцінюватись лише через призму наявності підстав для звільнення під час прийняття Постанови ВРУ № 775-VII та дотримання визначеної законом процедури такого звільнення.

Не можна погодитись із мотивами Великої Палати щодо врахування при ухваленні постанови суспільної реакції на Рішення КСУ № 20-рп/2010.

Приймаючи будь-яке рішення, суди, у тому числі й КСУ безумовно повинні враховувати соціальний аспект спору або поставленого питання. Однак зазначений аспект, а тим більше суспільна думка, не повинен бути визначальним у прийнятті будь-якого рішення, оскільки демократичність суспільства характеризується різноманітністю та відмінності поглядів і думок. Основою будь-якого рішення будь якого державного органу насамперед має бути мета законного і справедливого врегулювання суспільних правовідносин або відновлення порушеного права. Такий підхід до оцінки судових рішень є виправданим з огляду на те, що судові органи, порівняльно з іншими гілками влади, позбавлені ефективних важелів формування суспільної думки та повинні здійснювати таке формування лише шляхом ухвалення рішень, у тому числі непопулярних, які, вочевидь, будуть піддаватись критиці як суспільством, так і політикумом.

Крім того, той факт, що Велика Палата Верховного Суду на обґрунтування своїх висновків посилалась на суспільну думку та публікації засобів масової інформації, свідчить про те, що Верховний Суд при ухвалені цієї постанови знаходився під впливом суспільної думки та публікацій засобів масової інформації, а відтак виникають сумніви щодо безсторонності та незалежності при ухвалені такого рішення.

В апеляційній скарзі також є довід про те, що Рішення КСУ № 20-рп/2010 пізніше було виконане парламентом шляхом прийняття Постанови № 750-VII і Закону № 742-VII «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» (далі- Закон № 742-VII), якими було відновлено дію Конституції України, в редакції 2004 року, а це, на думку позивачки, виключає порушення присяги при прийнятті Рішення КСУ № 20-рп/2010.

З такими аргументами Велика Палата не погодилась, зазначивши, що в пункті 3 резолютивної частини Рішення КСУ № 20-рп/2010 з посиланням на частину другу статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» КСУ поклав на органи державної влади обов`язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV. Тобто КСУ фактично зобов`язав органи державної влади прийняти відповідні актина виконання Рішення № 20-рп/2010. Крім того, згідно зі статтею 69 Закону № 422/96-ВР рішення і висновки КСУ рівною мірою є обов`язковими до виконання.

Із цього приводу слід зазначити наступне.

Положення Конституції України в редакції, яка діяла на час ухвалення Рішення КСУ № 20-рп/2010 та на час звільнення позивачки з посади, передбачали, що КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. КСУ вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України (статті 147). Закони та інші правові акти за рішенням КСУ визнаються неконституційними повністю або у відповідній частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності (стаття 152). Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність.

Таким чином, саме на КСУ покладені конституційні завдання перевірити закони України та порядок їх прийняття на відповідність Конституції України і такі рішення КСУ є обов`язковими для виконання на всій території держави та всіма її органами, зокрема державними. Такий принцип є одним з основоположних принципів конституційного ладу в будь-якій країні та ставлення цього під сумнів і натяк на можливість невиконання рішення КСУ у випадку не погодження з ним може мати незворотні наслідки в подальшому розвитку держави як демократії. За логікою Великої Палати, виконання державним органом конституційного обов`язку виконати рішення суду може бути поставлено під сумнів за наявності на то суспільної або політичної волі та може не мати будь-яких суспільних або політичних наслідків у розвитку держави, а виконання державним органом судового рішення є ні чим іншим ніж вимушеним заходом.

Наприкінці слід зазначити, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду та Велика Палата Верховного Суду ухвалили судові рішення всупереч визначним положеннями статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства, зокрема справедливому, неупередженому та своєчасному вирішенню судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Так, КАС України зазначає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (частина друга статті 2).

Однак, ані Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 24 липня 2019 року, ані Велика Палата Верховного Суду зазначених питань не з`ясували, відповіді на них не надали. Не оцінили Постанову №775-VII про звільнення позивачки з посади на предмет відповідності зазначеним принципам ухвалення суб`єктом владних повноважень своїх рішень, а відповідно не надали оцінку, чи діяв суб`єкт владних повноважень у спосіб, визначений законом, за підстав визначених законом та у обсягах повноважень, визначених законом.

Натомість постанова ВРУ вочевидь, з вище викладених підстав, не була прийнята з підстав та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, без оцінки усіх обставин та усіх наслідків прийняття такої Постанови без дотримання принципу пропорційності між політичною необхідністю та наслідками прийняття такої Постанови з огляду на час, який минув з часу її прийняття та можливими шляхами подолання кризової ситуації, тощо.

З огляду на відсутність у судових рішеннях правової оцінки рішення суб`єкта владних повноважень у відповідності до положень статті 2 КАС України; відсутність визначених законами України процедур звільнення суддів КСУ, що знаходилось у компетенції Парламенту; звільнення позивачки за голосування за спірне судове рішення та за інші рішення, ухвалені КСУ за її участі; надання ВРУ правової оцінки рішенням КСУ, що не відповідає визначеним повноваженням ВРУ у Конституції України, рішення Касаційного адміністративного Суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року підлягало скасуванню з ухваленням нового рішення - про задоволення позову.

Суддя Великої Палати Верховного Суду В. М. Сімоненко