Відповідно до вимог ч.ч.1,2 ст.509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

У п.1 ч.2 ст.11 ЦК України встановлено, що однією із підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договір, який в силу вимог ч.1 ст.629 ЦК України є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Як вище встановлено господарським судом, між ПТ «Ломбард «УМКВ і Компанія» (позивач, замовник) та Управлінням поліції охорони в Одеській області (відповідач, виконавець) було укладено Договір №ПЦО-3/32-19 від 01.01.2019р., за умовами п. 2.1 якого, позивач доручає, а відповідач зобов`язується здійснювати охорону майна позивача, а пунктом 2.2. договору визначено, що періодом охорони є час з моменту прийняття відповідачем сигналізації під спостереження до зняття її з-під спостереження.

Відповідно до розділу 1 договору об`єктом охорони є зазначене у додатку №1 до цього договору складське приміщення за адресою: м. Ізмаїл, проспект Суворова, 33.

Відповідно до підпункту 5.1.1. пункту 5.1. договору, відповідач зобов`язаний здійснювати охорону майна позивача.

Таким чином судом встановлено, що між сторонами виникли правовідносини стосовно виконання послуг, а відтак вказані правовідносини регулюються положеннями ст. 901 ЦК України.

Згідно ст.ст.525, 526 Цивільного кодексу України зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а при відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (частина 2 статті 22 Кодексу).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (абзац 1 частини 3 статті 22 Кодексу).

Так, положення ст.224 ГК України передбачають, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до ч.1 ст.225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Породжуючи настання цивільних прав та обов`язків згідно ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України, відповідальність у вигляді відшкодування збитків вимагає для її застосування наявності складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки (дії чи бездіяльності особи), шкідливого результату такої поведінки, причинного зв`язку між протиправною поведінкою та заподіяними збитками, вини особи, яка заподіяла збитки. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою порушника та збитками полягає, передусім, у прямому (безпосередньому) зв`язку між протиправною поведінкою та настанням негативного результату. Вказані обставини підлягають доведенню позивачем належними та допустимими у справі доказами. Стягнення збитків як виду цивільно-правової відповідальності можливе у випадку наявності таких збитків та обґрунтованості їх розміру.

З аналізу вищевказаних норм законодавства, вбачається, що об`єктивною стороною правопорушення є наявність збитків в майновій сфері кредитора, протиправна поведінка, яка втілилась в невиконанні або неналежному виконанні боржником зобов`язання, причинний зв`язок між протиправною поведінкою боржника та збитками. Відсутність хоч би одного з вищевказаних елементів, які утворюють склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання ним зобов`язань, оскільки в даному випадку його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.

У позовній заяві та відповіді на відзив Позивач стверджує, що наданий ним разом із позовною заявою витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР) може бути доказом у даній господарській справі, що розглядається.

Суд не погоджується з позивачем та вважає, що витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 06.05.2020 не може вважатися належним та допустимим доказом, як наявності самої події кримінального правопорушення, так і конкретних обставин такої події. Внесення інформації до Єдиного реєстру досудових розслідувань ще не свідчить про наявність певних обставин. Наявність або відсутність правопорушення та його обставин встановлюються вже у ході досудового розслідування, щодо якого Позивач більше ніяких документів не надавав. Між тим, у рамках кримінального провадження підлягають з`ясуванню обставини, які мають значення для вирішення даної господарської справи, і перш за все - чи дійсно мало місце розкрадання майна у відділенні ломбарду за адресою: м. Ізмаїл, проспект Суворова, 33; і якщо таке розкрадання відбулося, то чи відбулося воно саме у той період часу, коли об`єкт знаходився під централізованою охороною Відповідача.

Між тим, Позивач не надав суду будь-яких документів досудового слідства щодо встановлення обставин тієї події, на яку він посилається у позовній заяві. Тільки у ході досудового слідству може бути підтверджено, що крадіжка дійсно відбулася (а не має місця імітація крадіжки). І якщо буде встановлено, що розкрадання дійсно мало місце, то тільки у ході досудового слідства може бути встановлено, чи відбулося таке розкрадання саме у гой період часу, коли об`єкт знаходився під централізованою охороною Відповідача.

Крім того, слід звернути увагу на те, що відповідно до підпункту 6.1.1. пункту 6.1. Договору виконавець (Відповідач), за умови наявності його вини (п. 7.1. Договору), відповідає за збитки, що завдані замовнику (Позивачу) третіми особами. Під третіми особами розуміються сторонні особи, тобто такі особи, які не є працівниками Позивача. Отже, у випадку, якщо розкрадання дійсно мало б місце, але у ньому брали участь працівники Позивача, то за таких обставин Відповідач у будь-якому випадку перед Позивачем не відповідає. Однак, Позивач, стверджуючи, що на об`єкті відбулася крадіжка, не надав суду документального підтвердження на предмет того, що у ході досудового розслідування було б достовірно встановлено, що крадіжка вчинена саме третіми особами і без будь-якої співучасті у цьому працівників Позивача.

Також позивач стверджує що, з боку Відповідача мало місце неналежне виконання договірних зобов`язань по Договору № ПЦО-3/32-19 від 01.01.2019 року.

Так, 04.05.2020 року Відповідач при спрацюванні сигналізації, встановленої на об`єкті, двічі оперативно направляв наряд поліції охорони на об`єкт, що зазначений у позовній заяві.

Позивач посилається на «Інструкцію про порядок прийому (здачі) об`єктів та окремих приміщень під охорону» (додаток 3 до Договору).

Відповідно до змісту пунктів 14 і 16 Інструкції вбачається, що після перевірки цілісності об`єкта Відповідач зобов`язаний викликати представника Позивача на об`єкт виключно у тих випадках, коли має місце порушення цілісності будівельних конструкцій об`єкта, або у випадку пожежі на об`єкті чи його затоплення - тобто при наявності подій, коли наряд поліції охорони візуально спостерігає завдання шкоди цілісності об`єкту.

Отже, саме у таких випадках виникає необхідність крім зовнішнього огляду об`єкта у його внутрішньому огляді за участі відповідальної особи Замовника (Позивача). Тільки при виявленні порушення цілісності об`єкту, представниками сторін за результатами внутрішнього огляду об`єкту складається акт про відкриття об`єкта та вжиті заходи. В інших випадках, відкриття об`єкта і його внутрішній огляд не є обов`язковими.

У позові Позивач не наводить підтвердження пошкодження з 02.00 год. до 04.00 год. 04.05.2020 року цілісності дверей, вікон, стени, що виходить на вулицю, тобто тих елементів конструкції, які наряд поліції охорони може спостерігати при зовнішньому огляді об`єкту. При відсутності зовнішніх пошкоджень цілісності об`єкту у Відповідача не виникає обов`язку щодо виклику на об`єкт представника Позивача.

Позивачем разом з позовною заявою була надана до суду відповідь УПО в Одеській області від 25.05.2020 № 1295/43/35/03- 2020 на адвокатський запит, в якій між іншим було зазначено таке: «...стосовно надання даних щодо здійснення зв`язку з уповноваженою особою об`єкту по факту спрацювання сигналізації, то Вам надасться копія відомості за добу, а саме за період з 09.00 год. 03.05.2020 до 09.00 год. 04.05.2020 (на двох аркушах). На другому аркуші цієї відомості у графі 9 про спрацювання о 03 год. 59 хв. сигналізації на об`єкті за адресою: м. Ізмаїл, проспект Суворова, 33, зроблений запис про те, що служба безпеки не відповідає, а у Байрамової (примітка: ОСОБА_1 ) відключений телефон...».

Отже, суд доходить до висновку, що порушення обов`язку не може мати місця, якщо за конкретних обставин такий обов`язок у Відповідача не виник. Тому, всі ствердження Позивача про невиконання Відповідачем договірних обов`язків є безпідставними.

Крім того, суд звертає увагу на те, що позивачем не додержаний порядок проведення інвентаризації, що визначений Положенням про інвентаризацію активів та зобов`язань (далі - Положення), яке затверджено наказом Міністерства фінансів України від 02.09.2014 № 879 і зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30.10.2014 за № 1365/26142 (із подальшими змінами та доповненнями).

Пунктом 2 розділу І Положення передбачено, що це Положення застосовується юридичними особами, створеними відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності.

Пункт 4 розділу І Положення містить важливу вимогу щодо строків проведення інвентаризації, яка полягає в тому, що у тих випадках, коли проведення інвентаризації є обов`язковим, визначені на конкретному підприємстві строки проведення інвентаризації не можуть перевищувати строків, визначених цим Положенням.

Відповідно до пункту 7 розділу 1 Положення проведення інвентаризації є обов`язковим у разі встановлення фактів крадіжок на день встановлення таких фактів (абзац п`ятий пункту 7 розділу І Положення).

Таким чином, інвентаризація майна на об`єкті, вказаному у позовній заяві, повинна була згідно з нормативно-правовими вимогами бути проведена не пізніше 04.05.2020 року. Однак, як вбачається з Акту ревізії від 08.05.2020, інвентаризація на складі була проведена Позивачем лише 08.05.2020 року.

У відповіді на відзив Позивач визнав, що інвентаризація була проведена із запізненням. Позивач пояснює таке запізнення віддаленістю центрального офісу Позивача та технічною неможливістю прибуття для інвентаризації його уповноваженої особи. При цьому, Позивач не зазначив, які норми чинного законодавства дозволяють йому відстрочити проведення інвентаризації на кілька днів.

Отже, суд доходить до висновку, що з боку Позивача має місце грубе порушення вимог Положення в частині строків проведення інвентаризації, а тому Акт від 08.05.2020 року не можна розглядати як письмовий доказ на підтвердження як власно факту недостачі конкретних матеріальних цінностей Позивача так і вартісного розміру недостачі, оскільки цей Акт не відповідає критеріям допустимості та достовірності доказів (ст. 77 і ст. 78 ГПК України). Теж саме стосується звіряльної відомості до акту ревізії, копія якої також міститься у матеріалах справи.

У позовній заяві Позивач включив до складу своїх майнових вимог суму готівкових коштів у розмірі 19 888 грн. 24 коп., які як стверджує Позивач на момент крадіжки знаходилися у приміщенні відділення ломбарду та були викрадені невідомими особами.

Однак, незалежно від самого факту наявності коштів на вказану суму у ломбарді на момент події, така позовна вимога протирічить умовами, прописаними у підпункті 6.1.2. пункту 6.1. Договору, яким передбачено, що до збитків які підлягають відшкодуванню включаються суми викрадених грошових коштів у межах розміру ліміту залишку готівки в касі Позивача.

Крім того, Позивачем не підтверджено документально факт знаходження готівкових коштів у сумі 19888 грн. 24 коп. у відділенні ломбарду в ніч з 03.05.2020 на 04.05.2020, а також не надано обгрунтованих пояснень щодо підстав знаходження готівкових коштів на об`єкті на цей час

Також, Позивач стверджує, що був пошкоджений його сейф, залишковою вартістю 1277,50 грн.. але Позивачем не надано жодного підтвердження самого факту пошкодження цього сейфу. Надана Позивачем суду завірена копія бухгалтерської довідки не може засвідчувати факт пошкодження сейфу, вона лише містить інформацію стосовно того, що залишкова вартість сейфу серії ШО 065/Н (інвентарний номер 7128) станом на 04.05.2020 року складає 1277,50 грн.

Отже, на думку суду, вказана бухгалтерська довідка не може розглядатися як доказ по цій господарській справі.

Позивачем додані до позовної заяви завірені копії специфікацій до договорів і які останній вважає можуть виступати документальним підтвердженням знаходження ювелірних цінностей у відділенні ломбарду на вказану Позивачем дату - 04.05.2020 року.

Позивач посилається на свою майнову відповідальність перед третіми особами (власниками ювелірних виробів).

Між тим, надані Позивачем господарському суду специфікації до договорів не є належними доказами прийняття Позивачем на зберігання матеріальних цінностей третіх осіб.

По-перше, у вказаних специфікаціях відсутнє посилання на передачу Позивачу відповідних матеріальних цінностей на відповідальне зберігання.

До-друге, законодавством визначено порядок оформлення прийняття ломбардом цінностей на зберігання, а з наданих Позивачем матеріалів це не вбачається.

Так, частиною 1 статті 967 Цивільного кодексу України встановлено, що договір зберігання речі, прийнятої ломбардом від фізичної особи, оформляється видачею іменної квитанції.

Вказаною нормою матеріального права визначено те яким саме документом оформляється між ломбардом та фізичною особою укладення договору зберігання - це іменна квитанція.

Таким чином, згідно ч. 1 ст. 967 ЦК України та ч.1 ст. 79 ГПК України, на підтвердження укладення ним з фізичними особами договорів зберігання ювелірних виробів Позивач повинен був надати суду оригінали або належним чином завірені копії відповідних іменних квитанцій. Однак Позивач надав господарському суду завірені копії специфікацій до договорів.

Отже, суд вважає, що надані Позивачем специфікації до договорів застави не містять жодної інформації щодо передачі Позивачу ювелірних виробів на зберігання, і взагалі не відповідають критерію допустимості доказів.

Позивач також стверджує, що він прийняв ювелірні цінності на відповідальне зберігання, і тому його збитки, полягають у витратах Позивача при реалізації його відповідальності перед власниками цих цінностей за незабезпечення збереження цінностей. При цьому, закон покладає на зберігання обов`язок зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.

Таким чином, строк зберігання речей є суттєвою умовою договору зберігання. Однак. Позивач ні у позові, ні у відповіді на відзив не зазначив на який саме строк йому передавалися ювелірні цінності на зберігання.

Згідно з частиною 3 статті 950 ЦК України, зберігай відповідає за втрату речі після закінчення строку її зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності. Тому, обставини, що стосуються строків зберігання, мають важливе значення.

Таким чином, Позивач, стверджуючи про свої витрати в рамках реалізації його майнової відповідальності перед власниками ювелірних виробів, не надав суду жодних документів, з яких взагалі вбачалися б умови, за яких Позивач несе таку відповідальність перед вказаними особами і зазнає при цьому витрат.

Крім того, Позивач не надав доказів на підтвердження того, що він на момент розгляду господарським судом даної справи реально зазнав збитків, у вигляді витрат (платежів), здійснених Позивачем особам, які є власниками ювелірних цінностей.

У відповідності до частини першої статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно вимог ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Згідно зі ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Згідно зі ст.78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до ст.79 ГПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Інші посилання позивача не спростовують висновків, до яких дійшов суд.

При цьому, суд звертає увагу сторін на те, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЧ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів… мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. І хоча п.1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суду обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Саме такі висновки викладені у рішенні ЕСПЧ від 10.02.2010р.у справі "Серявін та інші проти України"

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Враховуючи вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 є не обґрунтованими, не підтверджені належними доказами тому задоволенню не підлягають.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви покладаються на позивача відповідно до приписів ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 73, 74, 79, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. В задоволені позову Повного Товариства "Ломбард "УМКВ і Компанія" до Управління поліції охорони в Одеській області про стягнення 282989,1 грн. відмовити повністю.

2. Судові витрати по сплаті судового збору у розмірі покласти на позивача.

Повний текст складено 11 травня 2021 р.

Відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.В. Літвінов