Справа №521/8822/16-ц

Провадження №2/521/741/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2021 року місто Одеса

Малиновський районний суд міста Одеси в складі:

головуючий суддя Плавич І.В.,

секретар судового засідання Дукіна Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору довічного утримання недійсним, визнання права власності на частину квартири у порядку спадкування за законом та скасування державної реєстрації права власності, треті особи Приморська державна нотаріальна контора у місті Одеса, ОСОБА_3 ,

УСТАНОВИВ:

У провадженні суду знаходиться на розгляді цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору довічного утримання недійсним, визнання права власності на частину квартири у порядку спадкування за законом та скасування державної реєстрації права власності, треті особи Приморська державна нотаріальна контора у місті Одеса, ОСОБА_3 .

Обґрунтовуючи заявлені вимоги та пояснюючи підстави звернення до суду сторона позивача первісно вказувала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача ОСОБА_4 .

Вже після смерті особи позивач дізнався, що 27 вересня 2013 року між ОСОБА_4 з одної сторони, та ОСОБА_2 з іншої сторони, був укладений та нотаріально посвідчений договір довічного утримання, відповідно до умов якого відчужувач ОСОБА_4 передав у власність набувача ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 , в свою чергу, зобов`язалась довічно утримувати ОСОБА_4 на умовах та в порядку, що визначені договором.

Як свідчив позивач, в означеній квартирі він постійно проживає з 1978 року, утримував батька по момент його смерті. ОСОБА_2 ніколи не бачив, про укладення батьком договору довычного утримання не знав.

Зважаючи на викладене, 18 травня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним договір довічного утримання від 27 вересня 2013 року.

19 вересня 2016 року позивач ОСОБА_1 збільшив позовні вимоги.

В обґрунтування відповідних вимог позивач посилався, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла його матір ОСОБА_5 . Після смерті матері позивач та його батько вирішили не звертатись до нотаріальної контори за прийняттям спадщини з метою економії грошових коштів, а також зважаючи на те, що за правилами статті 1268 ЦК України ОСОБА_1 та ОСОБА_4 вважаються такими, що прийняли спадщину.

Відтак, позивач вважає, що померлий ОСОБА_4 не мав права на укладення оспорюваного договору довічного утримання, оскільки не може вважатись єдиним власником цієї квартири.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір довічного утримання від 27 вересня 2013 року та визнати за ним право власності на 1/4 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 .

19 вересня 2019 року позивач ОСОБА_1 збільшив розмір позовних вимог, доповнивши їх вимогою про скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 .

Відповідач ОСОБА_2 скористалась відповідним процесуальним правом, від сторони надійшли заперечення на первісний позов ОСОБА_1 та відзив на відповідні збільшення позовних вимог. Заперечуючи проти позову ОСОБА_2 , зокрема, посилалась, що ОСОБА_1 не проживав з ОСОБА_4 у спірній квартири, яка була приватизована батьками позивача ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в 1995 році в рівних частках. Договір довічного утримання, що оспорюється позивачем, був укладений та виконувався сторонами у відповідності до вимог закону.

При цьому відповідач свідчила, що ОСОБА_4 у вересні 2013 року особисто звернувся до ТОВ «Центр допомоги та соціального захисту пенсіонерів» із письмовою заявою щодо укладення з ним договору довічного утримання, завдяки чому і познайомився із ОСОБА_2 .

Зважаючи на викладене, ОСОБА_2 просила суд відмовити в позові.

Ухвалою, постановленою іншим складом Малиновського районного суду міста Одеси від 20 травня 2016 року відкрито провадження у справі.

Ухвалою, постановленою іншим складом Малиновського районного суду міста Одеси від 24 березня 2017 року провадження у справі зупинене до набрання законної сили рішенням у цивільній справі №521/2464/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 про скасування свідоцтва про право на спадщину, яка знаходилась в провадженні Малиновського районного суду міста Одеси.

На підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 травня 2019 року цивільну справу №521/8822/16-ц передано для розгляду судді Плавичу І.В.

Ухвалою судді Малиновського районного суду міста Одеси Плавича І.В. від 02 серпня 2019 року провадження у справі відновлене у зв`язку із набранням законної сили рішенням у цивільній справі №521/2464/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 про скасування свідоцтва про право на спадщину після перегляду судами апеляційної та касаційної інстанції.

Представник позивача ОСОБА_1 у відкрите судове засідання з`явився, заявлені вимоги підтримав, просив суд позов задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_2 у відкрите судове засідання з`явилась, заявлені вимоги не визнала, поросила суд у позові відмовити.

Третя особа ОСОБА_3 у відкрите судове засідання не з`явився, повідомлявся судом про розгляд цивільної справи, причини неявки суду не відомі.

Представник третьої особи Приморської державної нотаріальної контори у місті Одеса у відкрите судове засідання не з`явився, контора повідомлялась судом про розгляд цивільної справи, причини неявки суду не відомі.

Вивчивши наявні матеріали справи, установивши фактичні обставини спору, дослідивши зібрані докази у їх сукупності, надавши правовідносинам, що виникли між сторонами у справі належну правову оцінку, суд доходить наступного висновку.

Під час розгляду справи суд установив, що 27 вересня 2013 року між ОСОБА_4 з одної сторони, та ОСОБА_2 з іншої сторони, був укладений договір довічного утримання, посвідчений держаним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори (в теперішній час Приморська державна нотаріальна контора у місті Одеса) ОСОБА_7 , зареєстрований в реєстрі за №5-1097.

Відповідно до умов договору відчужувач ОСОБА_4 передав у власність набувача ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 , в свою чергу, зобов`язалась довічно утримувати ОСОБА_4 на умовах та в порядку, що визначені договором.

27 вересня 2013 року держаним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори (в теперішній час Приморська державнанотаріальна конторау містіОдеса) ОСОБА_7 накладено заборону відчуження вказаної квартири до припинення чи розірвання договору.

Майнові права набувача були належним чином зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що свідчить витяг з реєстру №10104137 від 27 вересня 2013 року.

Технічна характеристика квартири відображена у технічному паспорті від 05 жовтня 2007 року, складеному Одеським міським агентством з приватизації житла від 11 листопада 1994 року, мс-477.

Як визначили сторони у пункті 7 договору, обов`язок набувача майна ОСОБА_2 з надання відчужувачу ОСОБА_4 довічного утримання визначається у виді забезпечення харчуванням, одягом, необхідною допомогою, включаючи і медичну, та має грошовий еквівалент і оцінюється сторонами за спільною згодою в розмірі 500,00 гривень на місяць.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

Відповідно до матеріалів справи, квартира АДРЕСА_1 на момент відчуження в цілому належала ОСОБА_4 : на підставі свідоцтва про право власності на житло від 16 січня 1995 року, виданого УЖКГ виконкому Одеської міської ради народних депутатів, зареєстрованого і записаного в реєстрову книгу за №3-5821 (1/2 ідеальна частка); а також на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 19 січня 2006 року, виданого державним нотаріусом Сьомої одеської державної нотаріальної контори Михальовою Л.І., зареєстрованого в реєстрі за №3-333 (1/2 ідеальна частка).

Однак, рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 11 квітня 2018 року в цивільній справі №521/2464/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_8 , ОСОБА_2 про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем, визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, залишеним без змін постановою апеляційного суду Одеської області від 20 жовтня 2018 року, встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 разом із спадкодавцем ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , на час відкриття спадщини; визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 19 січня 2006 року, видане ОСОБА_4 державним нотаріусом Сьомої Одеської державної нотаріальної контори, в частині 1/2 частки спадкового майна.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 11 квітня 2018 року та постанову апеляційного суду Одеської області від 20 жовтня 2018 року змінено, із зазначенням, що свідоцтво про право на спадщину за законом від 19 січня 2006 року, видане ОСОБА_4 державним нотаріусом Сьомої одеської державної нотаріальної контори, є недійсним щодо 1/4 частки спадкового майна. В іншій частині судові рішення першої та апеляційної інстанції залишенні без змін.

Ухвалою ВерховногоСуду ускладі колегіїсуддів Другоїсудової палатиКасаційного цивільногосуду від16жовтня 2019року внесеневиправлення втекст постановиВерховного Судуу складіколегії суддівДругої судовоїпалати Касаційногоцивільного судувід 15травня 2019року,згідно зяким заміненоформулювання «1/4частка спадковогомайна» набільш конкретизоване«1/4частка квартири АДРЕСА_1 ».

При розгляді справи №521/2464/17 судами встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є батьками ОСОБА_1 .

Із заяви про обмін житлової площі від 13 лютого 1978 року встановлено, що у спірній квартирі проживали ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_9

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_5 , після смерті якої до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини звернувся її чоловік ОСОБА_4 , якому було видано оспорюване свідоцтво про право на спадщину від 19 січня 2006 року.

При цьому суди погодились із доведеністю тієї обставини, що ОСОБА_1 проживав у спірній квартирі з 1978 року з батьком ОСОБА_4 до дня смерті батька, та вони вели спільне господарство. Суди також дійшли висновку про наявність підстав для встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_1 разом із ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , на час відкриття спадщини.

З урахуванням викладеного Верховний Суд зазначив, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_5 успадкували по 1/4 частці квартири, а тому свідоцтво про право на спадщину за законом від 19 січня 2006 року, видане ОСОБА_4 , є недійсним щодо 1/4 частки спадкового майна.

Згідно з частиною 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, суд доходить висновку, що означені обставини встановлені судом касаційної інстанції, не потребують доказування в рамках цієї цивільної справи та мають преюдиційне значення для її вирішення.

Правова позиція сторони позивача ґрунтується на тому, що в померлого ОСОБА_4 були відсутні підстави для відчуження квартири АДРЕСА_1 на підставі оспорюваного договору довічного утримання, оскільки при цьому були порушені спадкові та майнові права ОСОБА_1 .

Перевіряючи обґрунтованість викладеної позиції суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

За положеннями частин 1, 2 статті 746 ЦК України відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров`я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа.

Згідно зі статтею 747 ЦК України майно, що належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, зокрема майно, що належить подружжю, може бути відчужене ними на підставі договору довічного утримання (догляду). У разі смерті одного із співвласників майна, що було відчужене ними на підставі договору довічного утримання (догляду), обсяг зобов`язання набувача відповідно зменшується.

Якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання (догляду) може бути укладений після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення між співвласниками порядку користування цим майном (частина 2 статті 744 ЦК України).

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України. Частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Зважаючи на викладене суд убачає обґрунтованим погодитись з позицією сторони позивача, що померлий ОСОБА_4 не може вважатись єдиним власником спірної квартири, а тому й не мав достатніх правових підстав для відчуження квартири в цілому.

Згідно з частиною 3 статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Водночас, відповідно до статті 217 ЦК України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Таким чином, судом доходить висновку про обґрунтованість визнання недійсним оспорюваного правочину. Однак не в цілому, як заявлено в позові, а в частині відчуження 1/4 ідеальної частки квартири АДРЕСА_1 , на яку поширюються майнові права ОСОБА_1 .

При цьому суд зазначає, що посилання сторони відповідача на письмові докази належного виконання оспорюваного правочину, а також відповідні пояснення свідків не можуть мати для суду істотного значення, оскільки предметом позову є визнання договору довічного утримання недійсним, а не його розірвання внаслідок неналежного виконання зобов`язання.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Суд зазначає, що у зв`язку з відсутністю заповіту спадкування після померлої ОСОБА_5 здійснювалось за законом.

Як регламентує стаття 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Питання, що пов`язані зі спадкуванням, чітко регламентовані положеннями Книги шостої ЦК України. Так, відповідно до статті 1258 ЦК України, спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Згідно з частинами 1, 3, 5 статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Як регламентує стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У параграфі 22 рішення у справі «Кечко проти України» («Kechko v. Ukraine», заява №63134/00) Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «власності», яке міститься в першій частині статті 1 Першого Протоколу, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Першого Протоколу (див. рішення у справі «Броніовський проти Польщі» («Broniowski v. Poland», заява №31443/96, п. 98).

Водночас Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема у справах «Меллахер та інші проти Австрії» («Mellacher and Others v. Austria», заяви №10522/83; №11011/84; №11070/84), «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії» («Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland», заява №12742/87), визначив, що під поняттям «майно» мають розумітись і «правомірні очікування», «законні сподівання» особи.

У параграфі 35 рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» («Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine», заяви №68385/10 та №71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (див. рішення у справі «Копецький проти Словаччини» («Kopecky v. Slovakia», заява №44912/98, п. 52).

Досліджені матеріали справи підтверджують наявність у ОСОБА_1 охоронюваного законом інтересу, спрямованого на відповідну частину спадкового майнова у порядку спадкування після померлої ОСОБА_5 .

З урахуванням викладеного, а також оскільки за загальним правилом спадщина належить спадкоємцеві з часу її відкриття та незалежно від часу її прийняття (частина 5 статті 1268 ЦК України), суд зазначає, що майнові права ОСОБА_1 на спадщину охоплюються категорією «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Такі права особи підлягають захисту та дієвим механізмом захист цих прав є їх визнання.

Таким чином, судом доходить висновку про обґрунтованість визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після ОСОБА_5 .

Але при цьому суд не може погодитись із обґрунтованістю позовних вимог ОСОБА_1 стосовно скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру в цілому за відповідачем ОСОБА_2 .

Суд зазначає, що за змістом статті 16 ЦК України правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від цього вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

Зважаючи на викладене суд убачає, що відповідні вимоги заявлені стороною безпідставно, передчасно, не ґрунтуються на фактичних обставинах справи та вимогах закону.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (стаття 13 ЦПК України).

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (стаття 16 ЦК України). Однак, за загальним правилом, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень та доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (частина 3 статті 12, частини 1, 6 статті 81 ЦПК України).

У параграфі 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04) Європейський суд з прав людини зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain», заява №18390/91, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» («Suominen v. Finland», заява №37801/97, п. 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland», заява №49684/99, п. 30).

Перевіривши факти і обставини, якими сторони обґрунтовували свої вимоги та заперечення, дослідивши та оцінивши докази у їх сукупності та взаємозв`язку, встановивши характер правовідносин, що виникли між сторонами, і надавши їм належну правову оцінку, суд дійшов висновку про часткове задоволення вимог ОСОБА_1 .

Згідно з частинами 1, 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову на відповідача; 2) у разі відмови в позові на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку з частковим задоволенням позову ОСОБА_1 , суд покладає пропорційну частину судових витрати на ОСОБА_2 та стягує з відповідача на користь позивача судові витрати: пропорційну суму оплаченого судового збору в загальному розмірі 2925,00 гривень.

Керуючись статтями 10, 11, 12, 13, 19, 76, 81, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 268, пунктами 8, 15.5 розділу ХІІІ ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору довічного утриманнянедійсним, визнання права власності на частину квартири у порядку спадкування за законом та скасування державної реєстрації права власності, треті особи Приморська державна нотаріальна контора у місті Одеса, ОСОБА_3 задовольнити частково.

Визнати частково недійсним договір довічного утримання (догляду) від 27 вересня 2013 року, укладений між ОСОБА_4 з одної сторони, та ОСОБА_2 з іншої сторони, посвідчений державним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Лангольф Юлією Давидівною, реєстровий №5-1097, в частині відчуження 1/4 ідеальної частки квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 57,0кв.м.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/4 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 57,0кв.м. у порядку спадкування за законом після ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 .

У задоволенні інших вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 пропорційну суму оплаченого судового збору в загальному розмірі 2925,00гривень.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Одеського апеляційного суду або через Малиновський районний суд міста Одеси протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Дату складення повного судового рішення 23 квітня 2021 року.

Повні відомості про учасників справи згідно з пунктом 4 частини 5 статті 265 ЦПК України:

Позивач ОСОБА_1 АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Третя особа: ОСОБА_3 АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Третя особа: Приморська державнанотаріальна конторау містіОдеса 65000, місто Одеса, вулиця Середньофонтанська, 19-Б, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 42511993.

Суддя: І.В. Плавич