П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 квітня 2021 року

м. Київ

Справа № 9901/36/20

Провадження № 11-207заі20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Князєва В. С.,

суддів Анцупової Т. О., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М.,Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України, третя особа - Державне бюро розслідувань, про визнання протиправним та нечинним Указу Президента України

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2020 року (судді

Соколов В. М., Білак М. В., Губська О. А., Загороднюк А. Г., Калашнікова О. В.).

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Президента України (далі - Президент), третя особа - Державне бюро розслідувань (далі - ДБР), у якому просив визнати протиправним та нечинним Указ Президента від 27 грудня 2019 року № 960/2019

«Про звільнення Р. Труби з посади Директора ДБР» (далі - Указ).

2. Позов обґрунтований тим, що оскаржуваний Указ підлягає визнанню протиправним та нечинним у зв`язку з його невідповідністю вимогам Закону України від 03 грудня

2019 року № 305-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» (далі - Закон № 305-IX), оскільки вказаний Закон не передбачає окремого повноваження Президента України на звільнення із займаної посади діючого Директора ДБР; відповідачем не зазначено формулювання підстави звільнення позивача із займаної посади.

3. Зазначає, що позивач не міг бути звільнений з посади Директора ДБР з мотивів реорганізації державного органу, оскільки станом на день видання відповідачем оскаржуваного Указу до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних

осіб - підприємців та громадських формувань не було внесено запису про припинення ДБР як центрального органу виконавчої влади та утворення на його основі державного правоохоронного органу.

4. Крім того, позивач указує на невідповідність Указу Висновку Конституційного Суду України від 16 грудня 2019 року у справі № 2-249/2019 (5581/19) щодо відповідності законопроекту про внесення змін до статті 106 Конституції України (щодо закріплення повноважень Президента України утворювати незалежні регуляторні органи, Національне антикорупційне бюро України, призначати на посади та звільняти з

посад Директора Національного антикорупційного бюро України і Директора ДБР)

(реєстр. № 1014) вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

Короткий зміст рішення суду попередньої інстанції

5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від

12 червня 2020 року у задоволенні позову відмовив.

6. Постановляючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що при виданні Указу Президент діяв у межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України, а отже, підстав для задоволення позову немає.

Короткий зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги

7. В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом норм

процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить

скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

від 12 червня 2020 року та ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю.

8. Зазначає, що до повноважень Президента, визначених Конституцією України, не віднесено звільнення з посади Директора ДБР; підстава, за якою він був звільнений, не передбачена статтею 10 Закону України «Про Державне бюро розслідувань»; строк, на який його було призначено на посаду, не сплинув; була порушена процедура підготовки Указу Президента; реорганізація ДБР не відбулася, а отже, він не міг бути звільнений з посади; суд першої інстанції помилково не взяв до уваги Висновок Конституційного Суду України від 16 грудня 2019 року у справі № 2-249/2019 (5581/19) щодо відповідності законопроекту про внесення змін до статті 106 Конституції України (щодо закріплення повноважень Президента України утворювати незалежні регуляторні органи, Національне антикорупційне бюро України, призначати на посади та звільняти

з посад Директора Національного антикорупційного бюро України і Директора ДБР)

(реєстр. № 1014) вимогам статей 157 і 158 Конституції України, прийняття Верховною Радою України Закону № 305-IX.

Позиція інших учасників справи стосовно апеляційної скарги

9. Від Президента та ДБР надійшли письмові відзиви на апеляційну скаргу, у яких, посилаючись на законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вони просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Рух апеляційної скарги

10. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 вересня 2020 року відкрила апеляційне провадження у справі, а ухвалою від 03 листопада 2020 року призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Установлені обставини справи, оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи

11. Судом установлено, що Указом Президента від 22 листопада 2017 року № 386/2017 ОСОБА_1 призначено на посаду Директора ДБР.

12. 27 грудня 2019 року Президент видав Указ про звільнення позивача з посади.

13. Наказом т. в. о. Директора ДБР від 28 грудня 2019 року № 532-ос вирішено вважати ОСОБА_1 таким, що припинив виконання обов`язків на посаді Директора ДБР

28 грудня 2019 року.

14. Вважаючи Указ протиправним та таким, що суперечить Конституції та законам України, позивач звернувся до суду із цим позовом.

15. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо;

з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

16. Згідно з частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

17. Положеннями частини другої статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

18. Відповідно до частини другої статті 102 Конституції України Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

19. Пунктом 1 частини першої статті 106 Конституції України визначено, що Президент України забезпечує державну незалежність та національну безпеку.

20. Відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України.

21. Особливості спеціального статусу, правові основи організації та діяльності ДБР визначаються Законом України від 12 листопада 2015 року № 794-VIII «Про Державне бюро розслідувань».

22. Положеннями статті 1 цього Закону (тут і далі - в редакції, чинній на час призначення позивача на посаду) правовий статус ДБР визначався, як є центрального органу виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.

23. Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» незалежність ДБР від незаконного втручання у його діяльність гарантується, зокрема, визначеними цим та іншими законами спеціальним статусом ДБР, особливим порядком визначення його загальної структури, фінансування та організаційного забезпечення діяльності; особливим порядком добору, призначення та звільнення Директора ДБР, першого заступника Директора ДБР і заступника Директора ДБР, а також вичерпним, визначеним законом, переліком підстав для припинення їхніх повноважень.

24. Згідно зі статтею 5 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» ДБР вирішує завдання із запобігання, виявлення, припинення, розкриття і розслідування:

1) злочинів, вчинених службовими особами, які займають особливо відповідальне становище відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про державну службу», особами, посади яких віднесено до першої - третьої категорій посад державної служби, суддями та працівниками правоохоронних органів, крім випадків, коли ці злочини віднесено до підслідності детективів Національного антикорупційного бюро України;

2) злочинів, вчинених службовими особами Національного антикорупційного бюро України, заступником Генерального прокурора - керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури або іншими прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, крім випадків, коли досудове розслідування цих злочинів віднесено до підслідності детективів підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України;

3) злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військових злочинів), крім злочинів, передбачених статтею 422 Кримінального кодексу України.

25. Відповідно до частин першої, третьої статті 10 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» керівництво діяльністю ДБР здійснює його Директор, який частину своїх повноважень реалізує спільно із першим заступником Директора ДБР і заступником Директора ДБР відповідно до частини другої статті 12 цього Закону. Директор ДБР, перший заступник Директора ДБР і заступник Директора ДБР призначаються строком на п`ять років. Одна і та сама особа не може обіймати ці посади більше двох строків підряд.

26. Положеннями частини першої статті 11 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» було визначено, що Директор ДБР призначається на посаду Президентом України за поданням Прем`єр-міністра України відповідно до подання комісії з проведення конкурсу на зайняття посади Директора ДБР.

27. При цьому підстави припинення повноважень Директора ДБР, першого заступника Директора ДБР і заступника Директора ДБР були зазначені у частині четвертій статті 10 Закону України «Про Державне бюро розслідувань».

28. 03 грудня 2019 року Верховна Рада України прийняла Закон № 305-IX, який набрав чинності 27 грудня 2019 року, яким змінила порядок призначення та звільнення Директора ДБР, його повноваження та перелік підстав припинення повноважень Директора ДБР.

29. Відповідно до частини третьої статті 10 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» (тут і далі - у редакції Закону № 305-IX) Директор ДБР, перший заступник Директора ДБР і заступники Директора ДБР призначаються строком на п`ять років. Одна і та сама особа не може обіймати одну і ту саму посаду або іншу із зазначених більше двох строків підряд.

30. Згідно з частинами четвертою і п`ятою вказаної статті повноваження Директора ДБР, першого заступника Директора ДБР і заступника Директора ДБР припиняються у зв`язку із закінченням строку повноважень або у разі: подання письмової заяви про припинення повноважень за власним бажанням; призначення чи обрання на іншу посаду за його згодою; досягнення 65 років; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я відповідно до висновку медичної комісії, що утворюється за рішенням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я; набрання законної сили рішенням суду про визнання його недієздатним або про обмеження його цивільної дієздатності, про визнання його безвісно відсутнім чи про оголошення його померлим; набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього у зв`язку із вчиненням злочину чи кримінального проступку (крім необережного кримінального проступку) або притягнення до адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, пов`язане з корупцією, а так само набрання законної сили рішенням суду про визнання його активів або активів, набутих за його дорученням іншими особами або в інших передбачених статтею 290 Цивільного процесуального кодексу України випадках, необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави; припинення ним громадянства України або виїзду на постійне проживання за межі України; смерті; набуття громадянства (підданства) іншої держави; наявності заборгованості зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців з дня пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання.

31. Верховна Рада України за результатами розгляду звіту Директора ДБР про результати діяльності цього органу за календарний рік, стан виконання покладених на нього завдань, додержання законодавства, прав і свобод людини і громадянина, а також напрями та шляхи підвищення ефективності діяльності ДБР може визнати роботу Директора ДБР задовільною чи незадовільною. Визнання роботи Директора ДБР незадовільною є підставою для звільнення зазначеної особи із займаної посади.

32. Згідно з частиною першою статті 11 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» Директор ДБР призначається на посаду Президентом України за поданням комісії з проведення конкурсу на зайняття посади Директора ДБР. Директор ДБР звільняється з посади Президентом України за наявності підстав, визначених частинами четвертою та п`ятою статті 10 цього Закону.

33. Разом з тим, відповідно до підпунктів 1, 2 пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 305-IX установлено, що з дня набрання чинності цим Законом: 1) ДБР як державний правоохоронний орган є правонаступником прав та обов`язків ДБР як центрального органу виконавчої влади; 2) повноваження Директора ДБР, першого заступника Директора ДБР і заступника Директора ДБР припиняються достроково. Президент України упродовж п`яти робочих днів з дня набрання чинності цим Законом призначає тимчасово виконуючого обов`язки Директора ДБР, який має повноваження Директора ДБР, передбачені Законом України «Про Державне бюро розслідувань».

34. Отже, рішення про припинення повноважень позивача на займаній ним посаді було прийнято Верховною Радою України як законодавчим органом шляхом ухвалення Закону № 305-IX. Тому твердження позивача, що його звільнення з посади було здійснено Президентом за межами його повноважень, визначених Конституцією України, не засновані на відповідних нормах законодавства.

35. Оскільки питання призначення на посаду директора ДБР, а також призначення тимчасово виконуючого обов`язки Директора ДБР нормами зазначеного Закону було покладено на Президента України, відповідно саме він мав видати акт про звільнення позивача з посади, реалізуючи при цьому рішення, прийняте законодавчим органом у формі Закону.

36. Відповідно до частини другої статті 106 Конституції України Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України.

37. У цьому випадку Президент України діяв на реалізацію спеціального (тимчасового) порядку звільнення з посади Директора ДБР, який був запроваджений парламентом в рамках реформи органів ДБР. Закон не передбачав для Президента можливості розсуду у зазначеному питанні, а так само іншого варіанта поведінки.

38. Тому не можна погодитися з тією позицією, що рішення про звільнення позивача з посади було прийняте Президентом України, оскільки в такому випадку прийняття рішення означало би розв`язання юридичного питання, яке передбачає кілька варіантів його вирішення, та у зв`язку із цим - реалізацію волі відповідного суб`єкта на обрання того чи іншого варіанта поведінки.

39. У зазначеному випадку рішення про звільнення позивача було ухвалено Верховною Радою України, а не Президентом України, підписання яким відповідного указу було фактично формальною дією, а не прийняттям того чи іншого юридично-значимого рішення.

40. Навіть у випадку неприйняття оскарженого Указу Президента для позивача юридична ситуація суттєво не змінилася б, адже він все одно вважався би звільненим у силу закону.

41. При цьому, на думку Великої Палати Верховного Суду, визначений у частинах четвертій та п`ятій статті 10 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» перелік підстав припинення повноважень Директора ДБР не є вичерпним, а такі повноваження можуть бути припинені також у випадках, пов`язаних зі звільненням із підстав, передбачених спеціальним законом.

42. Право на доступ до публічної служби не є абсолютним. Про це неодноразово зазначав у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ). У разі коли є конфлікт декількох прав, кожне з яких гарантоване Конвенцією, варто зважити всі інтереси, що поставлені на карту. У разі якщо держава зобов`язана однаково забезпечувати права, які гарантовані Конвенцією і між якими існує конфлікт, та якщо захист одного права призведе до втручання в інше право, саме держава покликана обрати адекватний засіб для того, щоб відповідне втручання у право було пропорційним і таким, що переслідує легітимну мету. Втручання може вважатись необхідним у демократичному суспільстві для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає невідкладній соціальній потребі і здійснені національними органами засоби є відповідними та достатніми (див. mutatis mutandis пунктів 123, 124 рішення ЄСПЛ від 12 червня 2014 року у справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії»).

43. Обговоривши правомірність втручання у право позивача обіймати посаду Директора ДБР з підстав удосконалення діяльності ДБР шляхом внесення змін до деяких законів України, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що таке втручання (обмеження) передбачено законом, переслідувало легітимну мету та було пропорційним їй.

44. Щодо здійснення втручання «згідно із законом», то, як було зазначено вище, за змістом Прикінцевих та перехідних положень Закону № 305-IX повноваження Директора ДБР припиняються достроково, а Президента зобов`язано призначити тимчасово виконуючого обов`язки Директора ДБР.

45. Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № К(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

46. Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають їм можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох альтернативних варіантів управлінських рішень, кожен із яких є законним. При цьому повноваження державних органів не можуть визнаватися дискреційними за наявності лише одного правомірного та законно обґрунтованого варіанта поведінки суб`єкта владних повноважень.

47. Дискреція передбачає свободу вибору з-поміж декількох законних альтернатив. Коли ж передбачений тільки один законний варіант, тоді дискреція відсутня.

Адже дискреція передбачає відсутність обов`язку застосовувати лише одну визначену можливість і наявність декількох варіантів.

48. Виходячи з наведеного спеціальні процедури, передбачені під час звільнення особи з посади, не застосовуються у випадку звільнення із підстав, передбачених спеціальним законом.

49. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про помилковість твердження позивача, що оскаржуваний Указ Президента не відповідає Висновку Конституційного Суду України від 16 грудня 2019 року у справі

№ 2-249/2019 (5581/19) з огляду на таке.

50. 16 грудня 2019 року Велика Палата Конституційного Суду України розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до статті 106 Конституції України (щодо закріплення повноважень Президента України утворювати незалежні регуляторні органи, Національне антикорупційне бюро України, призначати на посади та звільняти з посад Директора Національного антикорупційного бюро України і Директора ДБР) (реєстр. № 1014) вимогам статей 157 і 158 Конституції України та склала Висновок № 7-в/2019 (опублікований в Офіційному віснику України 17 січня 2020 року,

№ 4, ст. 226).

51. У цій справі Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що законопроект про внесення змін до статті 106 Конституції України (щодо закріплення повноважень Президента України утворювати незалежні регуляторні органи, Національне антикорупційне бюро України, призначати на посади та звільняти з посад Директора Національного антикорупційного бюро України і Директора ДБР) (реєстр. № 1014) не відповідає вимогам частини першої статті 157 Конституції України, при цьому відповідає вимогам частини другої статті 157, статті 158 Конституції України.

52. Однак предметом дослідження на предмет відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України був саме законопроект про внесення змін до статті 106 Конституції України (щодо закріплення повноважень Президента України утворювати незалежні регуляторні органи, Національне антикорупційне бюро України, призначати на посади та звільняти з посад Директора Національного антикорупційного бюро України і Директора ДБР) (реєстр. № 1014), що має бути врахований Верховною Радою України при розгляді цього законопроекту.

53. Надаючи Висновок щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України, Конституційний Суд України оцінював кожне окреме його положення у взаємозв`язку з іншими його положеннями.

54. Висновок Конституційного Суду України не може містити будь-якого тлумачення щодо конституційності/неконституційності інших актів (проектів актів), аніж ті, що є предметом конституційного звернення.

55. Щодо твердження позивача про порушення відповідачем при виданні оскаржуваного Указу вимог Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента, затвердженого Указом Президента від 15 листопада 2016 року

№ 970/2006 (далі - Положення), слід зазначити таке.

56. Вказаним Положенням визначаються вимоги щодо порядку підготовки та внесення на розгляд глави держави проектів актів Президента України - указів і розпоряджень.

57. Пунктом 8 Положення визначено, що проект акта Президента України вноситься на паперовому носії разом із його електронною копією, а також із супровідним листом, пояснювальною запискою, довідковими та аналітичними матеріалами, довідкою про погодження проекту (із зазначенням посадових осіб, з якими погоджено проект акта), якщо інше не передбачено законами України, актами Президента України.

58. Згідно з пунктом 15 Положення проекти актів Президента України, підготовлені та внесені з порушенням вимог, передбачених законами України, актами Президента України, цим Положенням, а також такі, що викликають зауваження концептуального характеру, може бути повернуто за рішенням Глави Секретаріату Президента України

(у разі його відсутності - Першого заступника, заступника Глави Секретаріату Президента України) суб`єктам, які їх внесли.

59. Відповідно до пункту 18 Положення у разі якщо Президент України відхилив проект акта, такий проект повертається у триденний строк суб`єкту, який його вносив.

60. Якщо Президентом України висловлено зауваження до поданого на підпис проекту акта, такий акт доопрацьовується в Секретаріаті Президента України, погоджується, візується в установленому цим Положенням порядку та повторно подається на підпис Президентові України.

61. Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що сама собою наявність або відсутність всіх визначених у Положенні погоджень не створює для позивача жодних юридичних наслідків, оскільки глава держави як суб`єкт прийняття акта оцінює та визначає, чи достатньо підстав та умов для його прийняття. У разі недостатності таких підстав або умов, то за нормами Положення передбачено механізм повернення такого проекту на доопрацювання.

62. Суд звертає увагу на те, що позивача було звільнено з посади саме на виконання прямої та безальтернативної вказівки закону, а тому сама по собі наявність певних порушень порядку підготовки Указу Президента про його звільнення не вплинула на права та обов`язки позивача, оскільки в цій ситуації Президент України, видаючи певний указ, виконував імперативний припис закону.

63. Щодо посилання позивача на те, що строк повноважень, на який його було призначено Директором ДБР, на момент прийняття оскаржуваного Указу не сплинув, слід зазначити, що підпунктом 2 пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 305-IX установлено, що з дня набрання чинності цим Законом повноваження, зокрема, Директора ДБР припиняються достроково. Ця норма є спеціальною по відношенню до частини третьої статті 10 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», на необхідності застосування якої до спірних правовідносин помилково наполягає скаржник.

64. Також не заслуговують на увагу твердження позивача, що оскаржуваний Указ не відповідає положенням Цивільного кодексу України та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», оскільки Законом № 305-IX не передбачено реорганізації ДБР як юридичної особи.

65. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції, що при виданні Указу Президент діяв в межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України, а отже, підстав для задоволення позову немає.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

66. Згідно зі статтею 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

67. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильних висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, а тому підстав для скасування рішення немає.

Висновки щодо розподілу судових витрат

68. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

69. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 308, 311, 316, 322 КАС, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

від 12 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. С. КнязєвСудді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік О. С. Золотніков В. М. Сімоненко Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач Г. Р. Крет С. П. Штелик