Справа № 308/13416/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 квітня 2021 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області у складі:

головуючого судді Хамник М.М.,

за участі:

секретаря судових засідань Івашко Я.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Закарпатавтотранс», Генерального директора Приватного акціонерного товариства «Закарпатавтотранс» - Кречко Йосипа Васильовича, про зобов`язання вчинити певні дії та відшкодування шкоди,

за участі:

позивача - ОСОБА_1

представника відповідачів - Логойди В.М.,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області з позовом до Приватного акціонерного товариства «Закарпатавтотранс», Генерального директора Приватного акціонерного товариства «Закарпатавтотранс» - Кречко Йосипа Васильовича, про визнання бездіяльність відповідачів щодо порушення ними вимог ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу», ст.15, 20 Закону України «Про звернення громадян» та ст.ст. 8, 22-27 Закону України «Про захист прав споживачів» незаконною та зобов`язати надати відповідь по суті його звернень від 13 жовтня та 17 листопада 2020 року, як особі що має гарантовані державою пільги, а також відшкодувати солідарно за рахунок відповідачів матеріальні збитки в сумі 12340грн., моральні збитки в сумі 15000грн. та витрати на юридичну допомогу в сумі 3500грн.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що маючи пільги гарантовані Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу» касир ОСОБА_2 категорично відмовила у наданні пільгового квитка, пославшись на те, що рейс № ОМ 99 ДОТ за маршрутом «Мукачеве - Львів» обслуговує приватний перевізник і на нього, на думку ОСОБА_2 , не розповсюджуються пільги на проїзд, як інваліда війни. Намагаючись захистити свої права, позивач звернувся до диспетчера автостанції, яка також не забезпечила права на пільговий проїзд. З огляду на це до «Книги скарг і пропозицій» автостанції Мукачеве позивач подав письмову скаргу.

Позивач стверджує, що станом на 14 грудня 2020 року жодної відповіді на свою скаргу від 13.10.2020 року та претензію від 17 листопада 2020 року від відповідачів не отримав.

До матеріальної шкоди, яку просить позивач стягнути з відповідачів, належить: транспортні витрати, пов`язані з придбанням 13 жовтня 2020 року за повну вартість проїзного квитка за маршрутом Мукачеве - Стрий Львівської області - 249 грн.10 коп.; витрати на поїздку до відповідача 17 листопада 2020 року -10 грн.00 коп.; втрати робочого часу через неправомірні дії відповідачів: а) підготовка скарги на ім`я відповідача від 17 листопада 2020 року - 1 година; б) виїзд листопад 2020 року з м. Мукачева до м. Ужгорода для вручення відповідачу скарги та участі можливих перемовинах з ціллю врегулювання спору 5 годин; в) підготовка позову до суду; виготовлення ксерокопій, вивчення судової практики, направлення позову до суду - 18 год. Виходячи з вартості одного робочого часу у сумі 600 грн.00 коп. загальна сума втрат склала 600 х 24 год. = 12000 грн. 00 коп.

Витрати на придбання поштових конвертів, паперу для письма та копіювання документів по справі - 80 грн. 00 коп. Разом матеріальні витрати склали - 12340 грн. 00 коп.

Моральна шкода, яку позивач оцінює у 15000грн., полягає у тому, що через обструкцію відповідачів він втратив звичайний для себе спосіб життя, оскільки не передбачав, що оздоровлення, яке мало початися 13 жовтня 2020 року, почнеться з грубощів персоналу відповідачів направлених на приниження людської гідності, честі та ділової репутації.

Відповідач 1 у відзиві на позовну заяву проти позову заперечує в повному обсязі. Зокрема, зазначає, що відповідач-1 (за підписом відповідача-2) надав позивачу відповідь по суті порушеного позивачем питання протягом 3 днів з моменту отримання претензії. Поштове відправлення здійснювалося шляхом надсилання засобами поштового зв`язку простою кореспонденцією. Вважає безпідставним посилання позивача на норми Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки такий стосується придбання товарів неналежної якості. Також, на думку відповідача, є необґрунтованим розрахунок сум заподіяної шкоди.

Щодо наявності у позивача пільг, відповідач зазначає, що згідно п. 7 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» особам з інвалідністю внаслідок війни надається право безоплатного проїзду автобусами міжміських маршрутів, в тому числі міжобласних, незалежно від відстані та місця проживання, за наявності посвідчення встановленого зразка. Водночас, згідно ст. 37 Закону України «Про автомобільний транспорт» пільгові перевезення пасажирів, які відповідно до законодавства користуються такими правами, забезпечують автомобільні перевізники, які здійснюють перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування. Відповідач-1 не є перевізником і не здійснює перевезення пасажирів. Господарська діяльність відповідача-1 у відповідності до ст. 36 Закону України «Про автомобільний транспорт» полягає у наданні перевізникам та пасажирам обов`язкових автостанційних послуг на договірних умовах, тобто відповідач-1 по суті є посередником між пасажиром та перевізником. Підтвердженням цьому слугує і ст. 42 Закону України «Про автомобільний транспорт», яка зазначає, що договір перевезення пасажира автобусом на маршруті загального користування (формою існування якого є квиток на проїзд пасажира та квитанція на перевезення багажу) укладається між автомобільним перевізником і пасажиром.

Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03.02.2021 відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити з мотивів викладених у позовній заяві, зокрема зазначає, що як учасник бойових дій та учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС має гарантовані пільги, зокрема право безкоштовного проїзду в громадському транспорті, однак в порушення вимог закону відповідачі відмовили йому в отриманні пільгового квитка. Також вважає, що відповідачами порушено вимоги Закону України «Про звернення громадян», оскільки його звернення з приводу ненадання пільгового проїзду не розглянуті відповідачами у встановлений законом строк.

Представник відповідачів 1 та 2, адвокат Логойда В.М., проти позову заперечував, просив суд відмовити у задоволенні позову, оскільки вважає його безпідставним. Щодо вимог про стягнення матеріальної та моральної шкоди зазначає, що такі є необґрунтованими.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.

Щодо права позивача на пільговий проїзд та відмови відповідача 1 у наданні такої пільги.

Як установлено судом позивач 13.10.2020 звернувся до касира АС «Мукачево» з метою придбання квитка на рейс за маршрутом від АС «Мукачево» (Закарпатська область) до АС «Стрий» (Львівська область) та пред`явив посвідчення НОМЕР_1 з метою отримання пільги, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», у вигляді безкоштовного проїзду. Однак, позивачу було відмовлено у придбанні квитка за пільгою, у зв`язку з тим, що вказаний рейс обслуговує приватний перевізник ФОП ОСОБА_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , тел. НОМЕР_2 , у зв`язку з чим реалізовано квиток за повну вартість, яка склала 249 грн. 10 коп.

Згідно з п. 7 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» особам з інвалідністю внаслідок війни надається право безоплатного проїзду автобусами міжміських маршрутів, в тому числі міжобласних, незалежно від відстані та місця проживання, за наявності посвідчення встановленого зразка.

Пільгове перевезення осіб з інвалідністю здійснюють усі підприємства транспорту незалежно від форми власності та підпорядкування відповідно до Закону України «Про транспорт». Звуження змісту та обсягу права осіб з інвалідністю на пільговий проїзд транспортом не допускається.

Діяльність автостанцій в Україні регулюється Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України «Про автомобільний транспорт», постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту» від 18 лютого 1997 р. № 176, наказом Міністерства транспорту та зв`язку України «Про затвердження Порядку регулювання діяльності автостанцій» від 27 вересня 2010 р. № 700.

Відповідно до ст.37 Закону України «Про автомобільний транспорт» пільгові перевезення пасажирів, які відповідно до законодавства користуються такими правами, забезпечують автомобільні перевізники, які здійснюють перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування.

ПрАТ «Закарпатавтотранс» не є автомобільним перевізником і перевезень не здійснює, а виступає в якості посередника між пасажиром і перевізником.

Відповідно до ст.39 Закону України «Про автомобільний транспорт» документами для регулярних пасажирських перевезень для пасажира є квиток на проїзд в автобусі та на перевезення багажу (для пільгового проїзду - посвідчення особи встановленого зразка чи довідка, на підставі якої надається пільга), а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - електронний квиток та документи для пільгового проїзду.

Згідно зі ст.41 Закону України «Про автомобільний транспорт» пасажир зобов`язаний мати при собі квиток на проїзд, на перевезення багажу, за наявності права пільгового проїзду - відповідне посвідчення чи довідку, на підставі якої надається пільга, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - зареєструвати електронний квиток.

За приписами ст. 42 Закону України «Про автомобільний транспорт» договір перевезення пасажира автобусом на маршруті загального користування укладається між автомобільним перевізником та пасажиром. Цей договір вважається укладеним з моменту придбання пасажиром квитка на право проїзду, а для осіб, які користуються правом пільгового проїзду, - з моменту посадки в автобус, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - з моменту реєстрації електронного квитка.

Таким чином, Законом України «Про автомобільний транспорт» встановлено право пасажира, який користується пільгами на транспорті, безпосередньо скористатися пільговим проїздом, пред`явивши водієві автобусу посвідчення встановленого зразка.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про автомобільний транспорт»:

автостанція - споруда або комплекс будівель, споруд, стоянок та під`їздів для прийняття, відправлення, управління рухом автобусів та обслуговування пасажирів;

автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами.

Згідно з положеннями ст.32 Закону України «Про автомобільний транспорт» власники автостанцій зобов`язані укласти договір з автомобільним перевізником, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, тільки за наявності в нього договору із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування про організацію перевезення на автобусних маршрутах загального користування чи дозволу органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на обслуговування маршрутів загального користування, що пролягають через цю автостанцію.

Ураховуючи положення ст. 42 Закону України «Про автомобільний транспорт», яка регулює договори щодо перевезення пасажирів, діяльність автостанцій із продажу квитків підпадає під правове регулювання посередницької діяльності.

Правове регулювання посередницької діяльності визначене статтями 243, 1003 ЦК України, відповідно до яких комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Комерційна посередницька (агентська) діяльність в Україні врегульована главою 31 ГК України, відповідно до положень якої угода, укладена від імені суб`єкта, якого представляє комерційний агент, без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого йому повноваження, вважається схваленою цим суб`єктом за умови, якщо він не відхилить перед третьою особою дії комерційного агента (стаття 298).

Автомобільний пасажирський перевізник вправі встановлювати автостанції як його комерційному агенту, обсяги здійснення угод - продажу квитків.

При цьому, зазначена діяльність не є монопольною у розумінні статті 299 ГК України, оскільки відповідно до пункту 115 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту перевізники відповідно до укладених договорів здійснюють продаж квитків через автостанції, агентства з продажу квитків та/або самостійно.

Отже, кількість комерційних посередників перевізника є необмеженою.

Згідно додаткової угоди №2 до договору про надання послуг автостанцією перевізникові №10 від 03.03.2014, укладеної між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 та Приватним акціонерним товариством «Закарпатавтотранс», власник автостанції зобов`язаний не здійснювати оформлення квитків пасажирам, які користуються пільгами на автомобільному транспорті у випадку відсутності державного замовлення на пільгові перевезення (договору про компенсацію державою збитків від пільгових перевезень) у перевізника (п.1 додаткової угоди), а в разі отримання державного замовлення на пільгові перевезення перевізник зобов`язаний негайно повідомити про це власника шляхом надання копії такого замовлення (договору) власнику. В такому випадку власник починає здійснювати оформлення квитків пасажирам, які користуються пільгами на автомобільному транспорті у порядку, передбаченому чинним законодавством (п.2 додаткової угоди)

Відповідальність через безпідставну відмову від пільгового перевезення покладається на перевізника.

Отже, позивач згідно вимог чинного законодавства мав право безоплатного проїзду автобусами міжміських маршрутів на пільгове перевезення та купівлю квитка для проїзду на автомобільному транспорті, однак таке право йому повинен був забезпечити саме перевізник, який здійснює перевезення за відповідним маршрутом - фізична особа-підприємець ОСОБА_4 .

Відповідач 1, ПрАТ «Закарпатавтотранс», не є автомобільним перевізником і не здійснює перевезень, а виступає лише посередником між пасажиром та перевізником, а відтак - не може здійснювати оформлення квитків пасажирам, які користуються пільгами без відповідного рішення перевізника та не несе відповідальність через безпідставну відмову від пільгового перевезення.

Щодо звернень позивача від 13.10.2020 та 17.11.2020.

Позивач стверджує, що 13.10.2020 у зв`язку з відмовою касира автостанції Мукачеве забезпечити його право на безкоштовний проїзд, подав письмову скаргу, виклавши її зміст у «Книзі скарг і пропозицій» автостанції Мукачеве. Однак, в порушення вимог Закону України «Про звернення громадян», відповідачі не повідомили про наслідки розгляду такої скарги.

17.11.2020 позивач особисто звернувся до відповідача-1 стосовно пільгового проїзду та повернення сплачених за квиток коштів, подавши претензію (зареєстрована за вх. №1383 17.11.2020), однак, як стверджує, відповіді в установлений строк не отримав.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про звернення громадян» громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Статтею 3 цього закону передбачено, що під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про звернення громадян» звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду.

Системний аналіз вказаних норм дає підстави дійти висновку, що розгляду підлягають звернення, які відповідають вимогам статті 3 ЗУ «Про звернення громадян», викладені в усній та письмовій формі. Позивачем у свою чергу було подано скаргу шляхом занесення її змісту до «Книги скарг і пропозицій», обов`язковість ведення якої, згідно постанови Кабінету Міністрів України від 6 березня 2019 р. № 168 «Про внесення змін до Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування на ринку споживчих товарів» з 13.03.2019, скасовано. Отже, у відповідачів відсутній обов`язок розгляду поданої позивачем скарги від 13.10.2020 як згідно Закону України «Про звернення громадян» так і Закону України «Про захист прав споживачів».

Стосовно поданого позивачем 17.11.2020 звернення суд констатує наступне. Позивач стверджує, що відповідачем в супереч вимог Закону України «Про звернення громадян» вказане звернення не вирішено в установленому Законом порядку та строк, однак з таким твердженням суд не погоджується, з огляду на таке.

Стаття 3 Закону України «Про звернення громадян» визначає, які саме форми звернення є предметом регулювання вказаного закону та дає їх визначення.

Так, пропозиція (зауваження) це - звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об`єднань громадян, посадових осіб.

Однак, як вбачається зі змісту та назви звернення - претензія, воно не відповідає вимогам Закону України «Про звернення громадян» та відповідно порядок розгляду такого звернення не є предметом регулювання вказаного Закону. Відтак твердження позивача про порушення відповідачами вимог Закону України «Про звернення громадян» при розгляді претензії від 17.11.2020 є хибними.

Зі змісту претензії від 17.11.2020 вбачається, що позивач виклав у ній суть своїх вимог, з якими має намір звернутися до суду, та вказав, що бажаючи врегулювати спір у досудовому порядку просить відповідачів притягнути до відповідальності касира ОСОБА_2 та повернути на його картковий рахунок кошти у розмірі 350грн. При цьому зазначив, що в разі відсутності порозуміння буде змушений звернутися до суду за захистом своїх прав.

Отже, позивач звернувшись до відповідачів з претензією мав намір врегулювати спір в досудовому порядку. Хоча у законодавстві відсутнє визначення поняття досудового врегулювання спору, вказаний термін, зокрема вжито у ст. 16 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до якої сторони вживають заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю між собою або у випадках, коли такі заходи є обов`язковими згідно із законом. Особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов`язані поновити їх, не чекаючи пред`явлення претензії чи позову.

Стаття 175 ЦПК України, яка визначає вимоги до позовної заяви, також зобов`язує позивачів зазначати у позові відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору.

Цивільним кодексом України визначено обов`язковий досудовий порядок врегулювання спору тільки щодо пред`явлення перевізникові позову, що випливає із договору перевезення вантажу, пошти (ст.925 ЦК України). Отже, в інших категоріях спору сторони самостійно, на свій розсуд, вживають заходи досудового врегулювання спору.

Як убачається з поданих відповідачем 1 до відзиву на позовну заяву документів, 20.11.2020 позивачу відповідачем-1 було надано відповідь по суті поданої претензії (копія відповіді №285/07-08 від 20.11.2020). З відповіді випливає, що претензія позивача була відхилена з посиланням на відсутність у продажу в касах автостанції «Мукачево» пільгових квитків на даний міжміський рейс (оскільки вони не були надані відповідачу-1 перевізником через відсутність у нього відповідного бюджетного замовлення) і запропоновано позивачу звернутися за врегулюванням даного питання (повернення коштів) до перевізника, який забезпечує перевезення на даному маршруті. Також заявнику було роз`яснено, що пільги поширюються виключно на вартість самого перевезення і не поширюються на автостанційний і страховий збори, оскільки такого роду пільги законодавством України не передбачені. Відповідь на претензію надіслано позивачу засобами поштового зв`язку. Також на прохання позивача 03.12.2020 йому надіслано копію відповіді додатково на електронну пошту vivolosenko@gmail.com.

Враховуючи відсутність законодавчого врегулювання порядку пред`явлення претензії, строків її розгляду, вимога позивача про визнання незаконними дій відповідачів по розгляду претензії та зобов`язання надати відповідь по суті його звернень від 17 листопада 2020 року не підлягає до задоволення.

Щодо вимог про відшкодування солідарно за рахунок відповідачів матеріальних збитків в сумі 12340грн., моральних збитків у сумі 15000грн. та витрат на юридичну допомогу в сумі 3500грн.

Згідно зі статтею 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків в результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування в повному обсязі.

Збитками є втрати, яких особа зазнала, у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Відповідно до частин першої, другої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Отже, цивільно-правова деліктна відповідальність - це забезпечений державним примусом обов`язок відповідальної особи відшкодувати потерпілому заподіяну шкоду.

Аналіз положень статті 1166 ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, винне діяння заподіювача шкоди (цивільне правопорушення), яке містить такі складові: протиправна поведінка особи, настання шкоди, причинний зв`язок між ними та вина заподіювача шкоди.

Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Під шкодою розуміється майнова шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права.

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стає об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.

Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди (умислу або необережності).

Відсутність будь-якої з цих умов є підставою для звільнення особи від відповідальності, якщо інше не встановлено законом.

Враховуючи доведення відповідачами відсутність вини, у задоволенні вимог позивача про стягнення майнової шкоди на суму 12340грн належить відмовити.

Згідно приписів статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Згідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у постанові «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди №4 від 31.03.1995 року у пунктах 3 і 9 - під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

У свою чергу з наведених вище мотивів не підлягає до задоволення вимога позивача про відшкодування моральної шкоди у розмірі 15000грн.

Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

З урахуванням наведеного та ст.265 ЦПК України, суд констатує, що у даному рішенні мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім тих аргументів, які не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Щодо розподілу судових витрат.

Вимогами п.1 ст.141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розмі ру задоволених позовних вимог. Пунктом 6 даної статті передбачено, що якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.2 ст.141 ЦПК України).

Отже, враховуючи норми ч.2 ст.141 ЦПК України, у зв`язку з відмовою позивачу у задоволенні позову, витрати на правову допомогу у сумі 3500грн., які згідно статті 133 цього ж кодексу належать до судових витрат, слід покласти на позивача.

Керуючись ст.ст. 12, 81, 89, 141, 265, 268, 273 ЦПК України, суд,-

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Закарпатавтотранс», Генерального директора Приватного акціонерного товариства «Закарпатавтотранс» - Кречко Йосипа Васильовича, про зобов`язання вчинити певні дії та відшкодування шкоди, - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання його повного тексту до Закарпатського апеляційного суду через Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , паспорт громадянина України серії НОМЕР_3 , виданий Мукачівським МВ УМВС України в Закарпатській області 02.03.1998.

Відповідач 1: Приватне акціонерне товариство «Закарпатавтотранс», місцезнаходження: Закарпатська область м. Ужгород, вул. Перемоги, буд. 102, ідентифікаційний код юридичної особи - 03113934.

Відповідач 2: директор Приватного акціонерного товариства «Закарпатавтотранс» - Кречко Йосип Васильович, місце проживання: АДРЕСА_3 .

Повне рішення складено 26.04.2021.

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду

Закарпатської області М.М.Хамник