415/5372/20

2/415/501/21

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 квітня 2021 року м. Лисичанськ

Лисичанський міський суд Луганської області в складі:

головуючого судді Луньової Д.Ю.,

за участю: секретаря судового засідання Рибки Я.Ю.,

за відсутності сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ), ОСОБА_3 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) про усунення перешкод у користуванні власністю, -

ВСТАНОВИВ:

Позивачка звернулась до суду із вищезазначеним позовом, в якому, з урахуванням змінених позовних вимог, просила усунути перешкоди в користуванні власністю шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що їй на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 . В цій квартирі також зареєстровані відповідачі, які виїхали до Російської Федерації та не проживають за вказаною адресою з 2010 року. Відповідачі в квартирі не проживають, отримали громадянство Російської Федерації та повертатись не збираються, не сплачують за комунальні платежі, в утриманні та обслуговуванні житла участі не беруть, їх особистих речей в квартирі немає. Реєстрація відповідачів у квартирі за вказаною адресою, позбавляє її можливості в повній мірі користуватись належними правами, а саме відсутня можливість призначення субсидії на покриття виплат за комунальні платежі, у зв`язку з чим вона несе додаткові витрати по утриманню квартири, це і стало підставою для звернення до суду з даною позовною заявою.

У судове засідання позивач не з`явилась, в позовній заяві просила справу розглядати без її участі. 05 квітня 2021 року надала суду заяву в якій проти заочного розгляду справи не заперечувала, позов підтримала.

Під час розгляду справи судом приймалися усі передбачені діючим законодавством заходи щодо належного повідомлення відповідачів про місце, день та час розгляду справи, однак в судове засідання вони не з`явились. Про час розгляду справи повідомлялись шляхом направлення повісток на зареєстровану адресу та розміщення оголошення про виклик до суду на офіційному веб-порталі судової влади України.

У визначений судом строк відповідачі відзив на позовну заяву не направили, будь-яких заяв чи клопотань на адресу суду не надходило.

З урахуванням положень ст. ст. 223, 280 ЦПК України та думки позивача щодо заочного розгляду справи, суд вважає за можливе ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів та провести заочний розгляд справи.

Враховуючи вищевикладене, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

В силу ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 06 жовтня 1999 року квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 належить на підставі спільної сумісної власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (а.с. 11).

З копії довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб станом на 21 травня 2019 року в квартирі, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (а.с. 10).

З довідки № 428, від 13 серпня 2020 року виданої КП «Лисичанська житлово-експлуатаційна контора № 8» вбачається, що відповідачі в квартирі за адресою АДРЕСА_1 не проживають з 2010 року і по теперішній час (а.с. 9).

Оцінюючи аргументи позивачки, суд зазначає наступне.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до п. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Частиною першою ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

У відповідності до положень ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Частинами першою - сьомою статті 319 ЦК України, передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Власність зобов`язує.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

В пункті 34 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» зазначено, що оскільки право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном, якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом (стаття 41 Конституції України, статті 316-319 ЦК), то власник на підставі статті 391 ЦК не може бути визнаний таким, що втратив право користування своїм майном, зокрема жилим приміщенням або виселений із нього, оскільки це не відповідає характеру спірних правовідносин, й такі вимоги регулюються, зокрема, статтями 71, 72, 110, 116 Житлового кодексу Української РСР.

Відповідно до ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Статтею 346 ЦК України, врегульовані підстави припинення права власності, а саме: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам`яток культурної спадщини; 6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; 8) звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника; 9) реквізиції; 10) конфіскації; 11) припинення юридичної особи чи смерті власника; 12) визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.

Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Суд установив, що квартира є спільним майном, набутим сторонами згідно з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», отже, відповідачі є співвласниками зазначеного майна, а ч. 2 ст. 405 ЦК України не передбачає можливості позбавлення права користування квартирою особи, яка є її співвласником, в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про припинення права власності відповідачів на вказану квартиру, а також не надано доказів визнання цієї квартири особистою власністю позивача за рішенням суду.

Ті обставини, що відповідачі відсутні у квартирі за місцем своєї реєстрації понад один рік, не свідчать про їх відмову від права власності на нерухоме майно та не є підставами для припинення права власності на нього, оскільки положення ч. 2 ст. 405 ЦК України (член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом) не поширюються на спірні правовідносини, які врегульовані нормами статей 319, 321 ЦК України.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 28 лютого 2018 у справі № 647/1683/15-ц (провадження №61-4509св18).

Таким чином, враховуючи досліджені в судовому засіданні обставини та зазначені вище положення законодавства суд прийшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_4 не підлягають задоволенню.

На підставі ст.ст. 317, 319, 321, 346, 383, 386, 391, 405 ЦК України та ст. ст. 10-13, 81, 141, 258-259, 263-265, 280-282, 352, 354 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ), ОСОБА_3 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) про усунення перешкод у користуванні власністю - відмовити.

Рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів, з дня його проголошення.

Із урахуванням пункту 15.5 Перехідних положень ЦПК України апеляційні скарги подаються до або через суд першої інстанції, тобто апеляційна скарга може бути подана до Луганського апеляційного суду через Лисичанський міський суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Д.Ю. Луньова