ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 березня 2021 року
м. Київ
Справа № 904/2073/19
Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду: Баранця О. М. (головуючий), Булгакової І. В., Васьковського О. В., Дроботової Т. Б., Львова Б. Ю, Кібенко О. Р., Селіваненка В.П., Ткаченко Н. Г., Уркевича В. Ю.,
за участю секретаря Низенко В.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк»
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області
у складі колегії суддів: Ніколенко М.О., Соловйова А.Є., Ярошенко В.І.
від 29.10.2019
та постанову Центрального апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Кузнецова В.О., Чус О.В., Вечірко І.О.
від 18.02.2020
за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД»
про стягнення винагороди за користування кредитом у розмірі 14 025 253,01 грн,
за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД»
до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк»
про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору № 4С09021И від 05.01.2009,
за участю представників:
від позивача за первісним позовом: Сокуренко Є. С.
від відповідача за первісним позовом: Трубаков Є. О.
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» про стягнення винагороди за користування кредитом у розмірі 32 619 993,75 грн.
Заявою № б/н від 23.07.2019 позивачем за первісним позовом зменшено розмір позовних вимог та визначено до стягнення з відповідача винагороди за користування кредитом у розмірі 14 025 253,01 грн.
Позов обґрунтований порушенням відповідачем своїх зобов`язань за договором про надання кредиту у вигляді відновлюваної кредитної лінії № 4С09021И від 05.01.2009 та додаткової угоди від 21.08.2014 зі сплати винагороди за користування кредитом.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» звернулося до суду із зустрічною позовною заявою до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору №4С09021И від 05.01.2009.
Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій
Між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», яке, в свою чергу, було перейменоване на Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк») та Товариством з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» був укладений договір про надання кредиту у вигляді відновлюваної кредитної лінії № 4С09021И від 05.01.2009.
Відповідно до розділу А. «Істотні умови кредитування» кредитного договору сторони погодили, що ліміт кредитного договору складає 210 000 000,00 грн для фінансування поточної діяльності (п.А.2).
Строк повернення кредиту визначений в п. А.3 - 28 грудня 2009 року.
За користування кредитом позичальник сплачує відсотки в розмірі 14 % річних згідно з п.А.6 кредитного договору, та відповідно до п. А.7 цього договору в розмірі 56 % річних від суми залишку непогашеної заборгованості у разі порушення позичальником будь-якого зобов?язання по погашенню кредиту.
У пункті А.10 кредитного договору сторони передбачили, що позичальник сплачує банку винагороду за користування кредитом за встановленою формулою.
Згідно з п. 2.2.5 кредитного договору позичальник зобов`язався сплатити банку винагороду відповідно до пунктів 4.5., 4.7., 4.15 цього договору.
За умовами пункту 2.4.1. кредитного договору позичальник має право за згодою банку здійснити дострокове (як повне так і часткове) повернення кредиту, сплату процентів за його користування та винагороди за користування кредитом. При цьому позичальник зобов`язаний одночасно сплатити банку неустойку (штраф, пеню), якщо на дату дострокового повернення кредиту (частини кредиту) у банка виникли підстави для стягнення неустойки згідно з п.п. 5.1., 5.2., 5.3. цього договору.
Згідно з п. 4.1. кредитного договору плата за користування кредитом складається з фіксованої процентної ставки, відповідно до п.4.2., 4.3. договору та винагороди за користування кредитом, відповідно до п. 4.5.
Пунктом 4.5. кредитного договору передбачено що позичальник сплачує банку винагороду за користування кредитом згідно з п. А.10.
Згідно з пунктом 4.6 кредитного договору сума винагороди за користування кредитом сплачується у строк, установлений п. 1.2 цього договору або в день дострокового повного погашення зобов?язань за договором. При несплаті винагороди за користування кредитом у вказаний строк, винагорода вважається простроченою.
Також позичальник сплачує банку, відповідно до пункту 4.7 договору, винагороду за відкриття позичкового рахунку згідно з п. А.9.
Згідно з п. 4.15. кредитного договору за здійснення договірного списання коштів в межах сум, що підлягають сплаті банку по даному договору згідно з п.п. 2.2.6, 2.3.5, позичальник сплачує банку винагороду в розмірі та строки, установлені тарифами банку на момент оплати.
Відповідно до п. 4.16 кредитного договору при порушенні позичальником строків виконання зобов?язання з повернення кредиту, передбачених пунктами 1.2., 2.2.3., 2.3.2., винагорода за користування кредитом розраховується на дату повного погашення зобов?язань по кредиту.
У пункті 5.7 договору сторони дійшли згоди, що строки позовної давності по вимогам про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів по даному договору встановлюється сторонами протягом 5 років.
В подальшому між сторонами було укладено ряд додаткових угод до кредитного договору № 4С09021И від 05.01.2009, якими сторонами змінювались строки повернення кредиту, розмір процентної ставки, ліміт кредитування, формулу розрахунку винагороди, передбачену п. А.10 кредитного договору.
Так, додатковою угодою від 21.08.2014 до кредитного договору № 4С09021И від 05.01.2009 сторони визначили, що відповідно до п. А.10 кредитного договору, позичальник сплачує банку винагороду за користування кредитом у розмірі, який визначається за формулою.
На виконання умов кредитного договору, відповідач отримав кредитні кошти у розмірі 210 000 000 грн.
24.12.2014 відповідачем здійснено дострокове повернення кредитних коштів, а також сплачено відсотки за користування кредитом, у зв?язку з чим у нього виник обов?язок сплатити винагороду за користування кредитом у розмірі 14 025 253,01 грн, встановлену п.п.А.10, 2.2.5, 2.4.1, 4.1, 4.5, 4.6, 4.13, 5.1 кредитного договору.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції і мотиви їх прийняття.
Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 29.10.2019 у задоволенні первісних позовних вимог відмовив у повному обсязі.
Судові витрати за подання первісного позову поклав на Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк».
У задоволенні зустрічних позовних вимог відмовив у повному обсязі.
Судові витрати за подання зустрічного позову поклав на Товариство з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД».
Центральний апеляційний господарський суд постановою від 18.02.2020 у справі № 904/2073/19 у задоволенні апеляційної скарги Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» відмовив. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 у справі №904/2073/19 залишив без змін.
Рішення судів мотивовані тим, що за умовами спірного кредитного договору окрім фіксованого розміру процентів за користування кредитом, боржник зобов`язався сплачувати банку винагороду за користування кредитом згідно з п. А. 10, що визначається за формулою (п. п. 4.5., 4.6. кредитного договору з урахуванням змін, внесених додатковими угодами до нього). При невиплаті винагороди за користування кредитом у визначену дату, винагорода вважається простроченою. Тобто, оплату за користування кредитом встановлено двома паралельними способами, а саме проценти за користування кредитом, виходячи з процентної ставки в розмірі 10,3% річних (41,2 % у разі неналежного виконання зобов`язань) (розмір процентів вказано з врахуванням внесених змін до кредитного договору на підставі підписаних між сторонами додаткових угод) та винагорода за користування кредитом згідно з п. п. А.10., 4.5., 4.6. договору, сплата якої визначена у формулі, до якої включено також дані щодо офіційного курсу гривні до долару США.
Винагорода ж банку за надані послуги має компенсаційний характер і її призначення полягає у тому, щоб покрити витрати банку, понесені ним у зв`язку з наданням кредиту. Це є безперечно дохід банку від проведення своєї банківської діяльності і поняття винагороди банку відсутнє у договірному законодавстві, внаслідок чого правова природа такої винагороди залежить від індивідуальної правової регламентації кожного банку.
Отже, винагорода за користування кредитом за формулою, яка міститься в кредитному договорі та залежить від коефіцієнта зміни курсу гривні до долара США, не відповідає вимогам змінюваної процентної ставки. Крім того, зазначена у договорі формула має значну кількість змінних величин, з яких не можливо визначити точну суму або відсоток, які мають бути в подальшому сплачені та фактичну кінцеву сукупну вартість кредиту. Формула нарахування винагороди, також, не визначає максимальний розмір збільшення процентної ставки, що не відповідає частині 6 статті 1056-1 Цивільного кодексу України.
У даному випадку, формула, по якій нарахована винагорода, передбачає її розрахунок з урахуванням і процентів, і різниці між сплаченими і несплаченими коштами, нібито ця різниця має самостійне правове значення.
У зв`язку з чим суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що нарахування/виплата такої винагороди не може бути передбачена ні за що інше, як надання якихось послуг банком, і винагорода не може нараховуватися за належне виконання своїх обов`язків клієнтом (за користування кредитом), оскільки вона не може стосуватися чи враховувати проценти, які є самостійною платою за користування кредитними коштами.
Також судами попередніх інстанцій зазначено, що свобода договору передбачає абсолютну прозорість всіх його елементів, що не вбачається з оспорюваної редакції формули винагороди, яка не містить зазначення послуги, за яку вона нараховується, а тому умовами договору, в редакції додаткової угоди від 21.08.2014, фактично визначено додаткову плату, що створило ситуацію подвійної оплати за користування кредитом.
З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що сплата винагороди (комісії) не є обов`язковою умовою для виконання відповідачем, оскільки не відповідає вимогам розумності та справедливості договору, передбаченим в статті 627 Цивільного кодексу України.
При цьому, суди попередніх інстанцій послались на правові позиції Верховного Суду України викладені у постановах від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16 та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.07.2018 у справі №910/11436/16, від 10.10.2019 у справі №904/8902/17, відповідно до яких нарахування винагороди (комісії) за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок боржника є незаконною.
Суд першої інстанції також послався на правову позицію щодо наявності у суду правових підстав для відмови у захисті цивільного права, яким особа зловживала, яка викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі №910/7547/17.
У задоволенні зустрічних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору №4С09021И від 05.01.2009 суди попередніх інстанцій відмовили за пропуском строку позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» просить скасувати постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 у справі № 904/2073/19, в частині відмови в задоволенні первісних позовних вимог про стягнення заборгованості за винагородою та прийняти в цій частині нову постанову про задоволення первісних позовних вимог в повному обсязі.
Скаржник оскаржує судові рішення з підстав неправильного застосування пункту 6 частини 1 статті 3, статей 6, 13, частини 3 статті 16, статті 204, частини 1 статті 212, частини 3 статті 509, статей 525, 626-628, 1048, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України, частини 1 статті 173, частини 4 статті 179, 180 Господарського кодексу України та порушення статей 33, 43, 73, 78, 79, 86, 236, 237 Господарського процесуального кодексу України у випадках, зазначених у пунктах 1-3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Заявник вважає, що суди застосували до спірних правовідносин висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі №904/8902/17; від 16.11.2016 у справі №6-1746цс16; від 07.12.2018 у справі №910/7547/17; 12.07.2018 у справі №910/11436/16; від 10.10.2012 у справі №6-110цс12, які не стосуються тотожного спору, а стосуються інших правовідносин сторін, обставин справи, норм матеріального права, що регулюють такі правовідносини, що призвело до ухвалення незаконних рішень.
Заявник зазначає, що у постанові від 04.07.2018 у справі №917/2033/16 за подібних правовідносин Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог та вважає, що вказані висновки мали бути враховані при розгляді цієї справи.
Скаржник зазначає, що суди не врахували правові висновки щодо застосування статей 509, 627 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 13.06.2018 у справі № 910/19197/17 та у постанові Верховного Суду у справі № 910/14406/17 від 10.05.2018.
Також суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 22.05.2019 у справі № 910/6404/18, щодо застосування у спірних правовідносинах положень Закону України «Про захист прав споживачів», а також у постанові від 11.09.2018 у справі № 910/18812/17 (аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду України від 19.08.2014 у справі № 3-59гс14, від 06.04.2016 у справі № 3-84гс16) щодо застосування положень статті 241 Цивільного кодексу України.
Скаржник також зазначив, що суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, оскільки у цій справі підставою позову було відсутність згоди і повноважень у боржника на укладення правочину за яким валютні ризики покладено на позичальника, а також зазначив, про необхідність відступити від висновку, викладеного у цій постанові, з тих підстав, що між сторонами не укладались договори про надання споживчих кредитів, тобто відсутні підстави для застосування правових норм, що регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», яка визначає підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача та закріплює поняття «несправедливі умови договору».
Також, заявник вважає, що інститут винагороди окремо не врегульовано ані цивільним, ані господарським законодавством, спори щодо стягнення винагороди (розрахованої за формулою зазначеною в кредитному договорі, яка залежить від курсу долара США) за користування кредитним коштами не розглядалися Верховним Судом, тому на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у таких правовідносинах, а тому суди попередніх інстанцій застосовують позиції, які не регулюють такі правовідносини.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просив залишити її без задоволення, постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 у справі № 904/2073/19 залишити без змін.
Зазначив, що умови кредитного договору № 4С09021И від 05.01.2009 про сплату винагороди за користування кредитом суперечать вимогам статей 345, 346 Господарського кодексу України та статей 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України, а тому суди попередніх інстанцій правильно застосували положення вказаних норм, які не передбачають сплату додаткових платежів за користування кредитом, крім плати у вигляді процентів, та відмовили Акціонерному товариству Комерційний банк «Приватбанк» у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача винагороди за користування кредитом у розмірі 14 025 253,01 грн.
Вважає, що: - законодавство України не передбачає за кредитним договором сплати позичальником кредитодавцеві додатково до процентів інших видів компенсації за користування кредитом, що свідчить про незаконний характер вимог позивача про стягнення з відповідача винагороди за користування кредитом, яка нарахована ним додатково до сплачених відповідачем процентів за користування кредитом;
- свобода договору має свої чітко окреслені законодавцем межі, загальне правило яких полягає в тому, що сторони в договорі не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це або якщо обов?язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами, а законодавство України не передбачає можливості встановлення плати за кредитним договором в інших формах, ніж проценти;
- розрахунок винагороди в залежності від курсу долара США хоч і не залежить від волі сторін, але передбачає можливість матеріальних втрат лише для позичальника, що додатково свідчить про порушення у цій частині кредитного договору засад розумності та справедливості під час укладення договору та носять дискримінаційний характер;
- враховуючи принципи Конституції України, які гарантують рівність перед законом усіх суб?єктів права власності, суди правильно застосували до спірних правовідносин аналогію закону, пославшись на норми Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, що затверджені постановою Правління НБУ від 10.05.2007 № 168, які регулюють подібні правовідносини у сфері кредитування, а також висновки, викладені у постановах Верховного Суду України;
- позивач у власному балансі не визнає і не нараховує суму винагороди як грошове зобов?язання клієнта, а обліковує її лише в управлінському обліку банку, чим підтверджує незаконність такої винагороди.
Також відповідач послався на рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 № 15-рп/2011 у справі №1-26/2011 відповідно до якого, держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини 2 статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.
Підстави для передачі справи на розгляд Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 15.06.2020 у справі № 904/2073/19 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 та зупинив провадження у справі № 904/2073/19 до розгляду Верховним Судом у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду справи № 910/12787/17.
Ухвалою від 20.11.2020 провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 у справі № 904/2073/19 поновлено та призначено її до розгляду у судовому засіданні.
За розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 09.12.2020 № 29.3-02/3472 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 904/2073/19 у зв`язку з обранням судді Ткача І.В. до Великої Палати Верховного Суду згідно з рішенням зборів суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.11.2020 № 13.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 09.12.2020 для розгляду справи визначено склад суду: Баранець О.М. - головуючий, судді - Мамалуй О.О., Студенець В.І.
Ухвалою від 10.12.2020 касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 у справі № 904/2073/19 прийнято до провадження та призначено до розгляду у судовому засіданні.
Акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» подано заяву про передачу справи № 904/2073/19 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, яка обґрунтована необхідністю відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, в частині від якої не було відступлено об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 21.01.2021 справу № 904/2073/19 за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» про стягнення винагороди за користування кредитом у розмірі 14 025 253,01 грн та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору № 4С09021И від 05.01.2009 разом із касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 передав на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду.
В обґрунтування підстав для передачі зазначив, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду (судова палата для розгляду справ про банкрутство) від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17 зроблено висновок, що винагорода за користування кредитом за формулою, яка залежить від коефіцієнта зміни курсу гривні до долара США, не відповідає вимогам змінюваної процентної ставки. Формула нарахування винагороди не визначає максимальний розмір збільшення процентної ставки, що не відповідає частині 6 статті 1056-1 Цивільного кодексу України.
На думку колегії суддів у справі № 904/8902/17, умовами кредитного договору фактично встановлено додаткову плату, що створило ситуацію подвійної оплати за користування кредитом. Має місце порушення вимог принципу справедливості, добросовісності і розумності, і сплата винагороди (комісії) в установленому спірним договором порядку та розмірі не відповідає вимогам розумності та справедливості договору, передбаченим в статті 627 Цивільного кодексу України.
Верховний Суд послався на правову позицію викладену у постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16.
Також Верховний Суд у справі № 904/8902/17 дійшов висновку, що положення кредитного договору, які передбачають обов`язок боржника сплачувати винагороду за користування кредитом, суперечать положенням частини 1 статті 1048, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України та принципам справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства. Умови кредитного договору, за якими сторона повинна сплатити крім відсотків за користування кредитом, ще й винагороду за користування кредитом, є несправедливими умовами договору та відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України ці умови договору є недійсними.
Як вбачається з матеріалів справи та постанови Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, умови кредитних договорів у справі №904/8902/17 та у справі № 904/2073/19 передбачають встановлення плати за користування кредитом: 1) фіксованої процентної ставки на основну суму кредиту; 2) винагороди за користування кредитом, що обраховується за певною формулою.
На думку колегії суддів у цій справі, у разі погодження сторонами у кредитному договорі обов?язку боржника сплатити винагороду за користування кредитом за певною формулою, немає підстав вважати, що у такому разі порушуються вимоги статті 1056-1 Цивільного кодексу України. Ця правова норма визначає тип процентної ставки у кредитних договорах, яка може бути фіксованою або змінюваною. Встановлює, що розмір процентів за кредитним договором і порядок їх сплати є договірними умовами, які узгоджуються сторонами у договорі кредиту. Судом у справі № 904/8902/17, а також Господарським судом Дніпропетровської області у рішенні від 29.10.2019 та Центральним апеляційним господарським судом у постанові від 18.02.2020 у цій справі помилково ототожнено поняття «винагороди за користування кредитом» та «змінюваної процентної ставки». При цьому сторони кредитних договорів у справі №904/8902/17 та № 904/2073/19 узгодили тип процентної ставки - фіксовану кредитну ставку, передбачили певний її розмір. Стаття 1056-1 Цивільного кодексу України не передбачає можливості визначати у кредитному договорі одночасно фіксовану та змінювану кредитну ставку.
Крім того, правові наслідки недійсності окремих частин правочину визначено у статті 217 Цивільного кодексу України, згідно з якою недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки у такому випадку правочин має бути визнаний недійсним в цілому.
Тобто, у разі якщо кваліфікувати оспорювані умови кредитних договорів як такі, що встановлюють змінювану процентну ставку, необхідно визнавати кредитний договір недійсним в цілому, тому що оспорюється істотна умова кредитного договору.
При розгляді спорів про визнання недійсним кредитного договору в частині щодо встановлення банку винагороди за користування кредитом не у всіх випадках необхідно застосовувати правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16.
У справі № 6-1746цс16 розглядався позов фізичної особи до банку про визнання кредитного договору частково недійсним у частині умов договору про щомісячну комісію. Предметом розгляду були відносини за договором про надання споживчого кредиту, що підпадали, на момент їх розгляду, під правове регулювання, зокрема, Закону України «Про захист прав споживачів» та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168.
На відміну від справи № 6-1746цс16, у справах № 904/8902/17 та № 904/2073/19 кредити надавалися для забезпечення фінансування господарської/поточної діяльності товариств, між сторонами не укладалися договори про надання споживчих кредитів, тобто відсутні підстави для застосування правових норм, що регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», яка визначає підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача та закріплює поняття «несправедливі умови договору».
Верховний Суд у постанові від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17 послався на правову позицію Верховного Суду України викладену у постанові від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16 без врахування викладеного.
Зазначені підстави для відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, були зазначені в ухвалі від 22.01.2020 про передачу справи № 910/12787/17 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Крім цього в ухвалі від 22.01.2020 про передачу справи № 910/12787/17 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду було зазначено, що у справі №904/8902/17 та у справі №910/12787/17 позови про визнання недійсними кредитних договорів в частині сплати винагороди за користування кредитом подавали особи, які не були сторонами кредитних договорів, тобто заінтересовані особи.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси, як заінтересованої особи, безпосередньо порушені спірним договором та в результаті визнання недійсним договору майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені. Позивач, реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси. Суд, в свою чергу, зобов`язаний перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
З врахуванням вказаного, передаючи справу № 910/12787/17 на розгляд об`єднаної палати, колегія суддів виходила з того, що при розгляді справ про визнання недійсними кредитних договорів або їх частин за позовами заінтересованих осіб, необхідно враховувати, що сторони кредитних договорів були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, узгодили ці умови, підписавши кредитні договори, а тому всі умови спірних договорів з моменту їх укладення стають однаково обов`язковими для виконання сторонами, сторони на свій розсуд вчиняли правочини на певних встановлених умовах, виконували договори та не оспорювали їх умови. Наведені обставини зобов`язують суд встановити безумовне порушення майнових прав та інтересів позивача, який не є стороною кредитного договору.
Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 16.10.2020 відступила від висновку, викладеного у раніше ухваленій постанові Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, зокрема в частині наявності підстав та правомірності задоволення позову про визнання недійсними умов договору, стороною якого позивач не є, без дослідження і встановлення обставин порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача внаслідок укладання оспорюваного договору.
Іншим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, про необхідність відступлення від яких було зазначено в ухвалі від 22.01.2020 у справі №910/12787/17, правова оцінка в постанові об`єднаної плати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 в межах її розгляду не надавалась.
Оскільки колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17 (судова палата для розгляду справ про банкрутство), справа № 904/2073/19 передана на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду згідно з частиною 2 статті 302 Господарського процесуального кодексу України.
Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду ухвалою від 05.02.2021 прийняв касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 у справі № 904/2073/19 до розгляду.
Розгляд клопотань.
19.03.2021 до Верховного Суду надійшло клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» про зупинення провадження у справі № 904/2073/19, яке обґрунтоване тим, що 16.03.2021 ним подано до Центрального апеляційного господарського суду апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 у справі №904/2073/19 в частині відмови у задоволенні зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору.
Верховний Суд у складі суддів об?єднаної палати Касаційного господарського суду відхиляє заявлене відповідачем за первісним позовом клопотання про зупинення провадження у справі № 904/2073/19, оскільки встановлені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України межі розгляду справи судом касаційної інстанції не надають суду касаційної інстанції права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду. На час ухвалення оскарженої постанови Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 у справі №904/2073/19 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 в частині відмови в задоволенні зустрічного позову про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору Товариством з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» оскаржено не було.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного господарського суду в частині відмови в задоволенні первісного позову з прийняттям в цій частині нового рішення про задоволення позову.
Щодо суті спору
Предметом спору у даній справі є матеріально-правова вимога про стягнення винагороди за користування кредитом, розрахованої за погодженою сторонами договору формулою, виходячи з офіційного курсу гривні до долару США на день погашення кредиту.
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій
Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України, зокрема є, договори та інші правочини.
За приписами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частиною першою статті 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.
Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Частиною 1 статті 1049 Цивільного кодексу України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Отже, за своєю правовою природою кредитний договір є окремим видом цивільно-правових договорів, який визначає взаємні зобов?язання і відповідальність між комерційним банком і клієнтом з метою одержання останнім кредиту. Кредитний договір є консенсуальним, оплатним та двостороннім. Предметом кредитного договору є грошові кошти (кредит) в будь-якій валюті. Кредитний договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди по всім істотним умовам договору.
Тобто правовідносини з надання кредиту за своєю правовою природою є договірними правовідносинами, регулюються самостійно сторонами, шляхом укладення договору.
Законодавство України надає сторонам можливість укладати договори в яких містяться елементи різних договорів, так звані, «змішані договори».
На кожну із сторін, яка підписує договір, покладається обов?язок узгодження всіх спірних питань, які виникають під час укладення договору, до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що між Акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» був укладений договір про надання кредиту у вигляді відновлюваної кредитної лінії № 4С09021И від 05.01.2009.
Відповідно до розділу А. «Істотні умови кредитування» кредитного договору сторони погодили, що ліміт кредитного договору складає 210 000 000,00 грн для фінансування поточної діяльності (п.А.2).
Також сторони погодили, що за користування кредитом позичальник сплачує відсотки в розмірі 14 % річних згідно з п.А.6 кредитного договору, та відповідно до п. А.7 цього договору в розмірі 56 % річних від суми залишку непогашеної заборгованості у разі порушення позичальником будь-якого зобов?язання по погашенню кредиту.
У пункті А.10 кредитного договору сторони передбачили, що позичальник сплачує банку винагороду за користування кредитом за встановленою формулою.
В подальшому між сторонами було підписано ряд додаткових угод до кредитного договору № 4С09021И від 05.01.2009, якими змінювались строки повернення кредиту, розмір процентної ставки, ліміт кредитування, тощо.
Зокрема, додатковою угодою від 21.08.2014 до кредитного договору № 4С09021И від 05.01.2009 сторони змінили формулу розрахунку винагороди, передбаченою п. А.10 кредитного договору.
Отже, відповідачем, шляхом підписання додаткових угод до кредитного договору, зокрема, від 21.08.2014, якою уточнювалась формула визначення розміру винагороди за користування кредитом, неодноразово свідомо вчинялись дії щодо схвалення окремих пунктів договору, у т.ч. пункту 2.2.5 відповідно до якого позичальник зобов?язався сплатити банку винагороду відповідно до пунктів 4.5, 4.7, 4.15 цього договору.
Сторони погодили умови договору щодо сплати винагороди та встановили відповідні зобов?язання з урахуванням загальних принципів цивільного законодавства.
Відповідно до положень статті 526 Цивільного кодексу України, статей 193, 198 Господарського кодексу України, зобов`язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов і порядку укладеного між сторонами договору та згідно з вимогами закону, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (статті 629 Цивільного кодексу України), а в силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.
Місцевим господарським судом відмовлено у задоволенні зустрічних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору № 4С09021И від 05.01.2009 у справі № 904/2073/19, рішення суду першої інстанції в частині зустрічних позовних вимог не оскаржено.
Незгода позичальника з умовою договору про нарахування та сплату винагороди, на стадії виконання, за відсутності зауважень щодо змісту та умов договору під час його укладення та підписання додаткових угод до договору, не є підставою для визначення умов договору такими що не підлягають виконанню під час вирішення спору про стягнення заборгованості за цим договором, оскільки суперечать принципам цивільного законодавства, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій в цій частині є помилковими.
Крім того, суди попередніх інстанцій помилково ототожнювали передбачену умовами договору винагороду із змінюваною процентною ставкою та зазначили, що її формула має значну кількість змінних величин, з яких не можливо визначити точну суму або відсоток, які мають бути в подальшому сплачені та фактичну кінцеву сукупну вартість кредиту, а також не визначає максимальний розмір збільшення процентної ставки, що не відповідає частині шостій статті 1056-1 Цивільного кодексу України.
Цивільний кодекс України доповнено статтею 1056-1, якою передбачено, що процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» № 661-VІ від 12.12.2008, який набрав чинності 10.01.2009. Тобто на час укладення між сторонами кредитного договору статті 1056-1 Цивільного кодексу України не існувало.
За умовами укладеного між сторонами кредитного договору сторонами погоджено сплату позичальником фіксованої процентної ставки по кредиту та її розмір. Одночасне встановлення у кредитному договорі фіксованої та змінюваної процентної ставки законодавством не передбачено.
У зв?язку з викладеним, слушними є доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій у подібних правовідносинах висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 04.07.2018 у справі № 917/2033/16, у якій вирішувався спір за позовом ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» щодо стягнення з боржників строкової заборгованості за основним боргом кредиту, простроченої заборгованості за основним боргом кредиту, строкової заборгованості за відсотками, простроченої заборгованості за відсотками, простроченої заборгованості за щомісячною комісійною винагородою; пені за прострочення заборгованості за основним боргом кредиту, відсотками та щомісячною комісією. У цій справі Верховний Суд підтримав рішення судів попередніх інстанцій про підставність вимог банку про стягнення, передбаченої умовами кредитного договору, комісійної винагороди, тобто визнано право встановити у договорі кредитування за згодою сторін додаткових зобов?язань позичальника, які не обмежуються виключно сплатою процентів.
Щодо наведених скаржником доводів про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків щодо застосування статей 509, 627 Цивільного кодексу України, викладених у постановах Верховного Суду від 13.06.2018 у справі № 910/19197/17 та від 10.05.2018 у справі № 910/14406/17, то висновки судів у цих справах щодо справедливості умов оспорюваного пункту договору фінансового лізингу сформовані, виходячи з аналізу того чи не суперечать вони нормі статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», у той час як у справі №904/2073/19 судами попередніх інстанцій перевірялась відповідність умов кредитного договору положенням статей 1048, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України, тобто матеріально-правове регулювання у цих справах є різним, що свідчить про їх неподібність.
Також суди попередніх інстанцій у своїх рішеннях зазначили, що свобода договору не є безмежною, та послались на постанову Верховного Суду України від 10.10.2012 у справі №6-110цс12.
Свої висновки щодо того, що передбачена умовами укладеного між сторонами кредитного договору не відповідає принципам розумності та справедливості договору, суди попередніх інстанцій обґрунтовували посиланням на правові позиції викладені в постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16 та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.07.2018 у справі №910/11436/16, від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, відповідно до яких нарахування винагороди (комісії) за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок боржника є незаконною.
Верховний Суд у складі суддів об?єднаної палати Касаційного господарського суду вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги, що суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 10.10.2012 у справі №6-110цс12, від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16 та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.07.2018 у справі №910/11436/16.
Постанову Верховного Суду України від 10.10.2012 у справі №6-110цс12 прийнято за наслідками розгляду спору щодо укладення договору на надання житлово-комунальних послуг, який має відповідати типовому договору, проте у справі № 904/2073/19 спірними є умови кредитного договору, який не обмежується типовою формою договору, що виключає застосування викладеної у цій постанові правової позиції.
Викладені у постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16 висновки стосуються особливостей регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту. Оскільки у цій справі було встановлено, що відповідно до умов кредитного договору банк видав позичальнику (фізичній особі) кредит на споживчі цілі, то особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».
На відміну від справи № 6-1746цс16 у справі № 904/2073/19 кредит надавався юридичній особі для забезпечення фінансування господарської/поточної діяльності товариства, між сторонами не укладалися договори про надання споживчих кредитів, тобто у спірних правовідносинах позичальник не є споживачем, відповідно відсутні підстави для застосування правових норм, що регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», яка визначає підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача та закріплює поняття «несправедливі умови договору».
Подібні висновки щодо застосування у спірних правовідносинах положень Закону України «Про захист прав споживачів» були викладені в постанові Верховного Суду від 22.05.2019 у справі № 910/6404/18 про що правильно зазначив скаржник у касаційній скарзі.
Отже, правовідносини у справі № 904/2073/19 виникли не за договором про споживче кредитування, а тому не є подібними, відповідно застосування при вирішенні цієї справи висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16 є помилковим.
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.07.2018 у справі №910/11436/16 прийнята у справі про банкрутство та містить висновки про те, що справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником, розглядаються господарським судом, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство зазначеного боржника. Подібних правовідносин у справі № 904/2073/19 не встановлено.
Щодо висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, то Верховний Суд у складі суддів об?єднаної палати Касаційного господарського суду вважає, що суди попередніх інстанцій безпідставно послались на висновки, викладені у цій постанові, однак, при цьому не вбачає підстав для задоволення вимог касаційної скарги в частині відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, оскільки вони не є релевантними для справи № 904/2073/19.
Відповідно до положень статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
Матеріально-правовою вимогою у справі № 904/8902/17, за наслідками вирішення якої Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалено постанову від 10.10.2019, є визнання частково недійсним кредитного договору від 16.03.2011 № 4Д11108И, укладеного між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ПАТ «Авіаційна компанія «Дніпроавіа», з урахуванням змін та доповнень, в частині встановлення винагороди за користування кредитом.
У справі № 904/2073/19 предметом первісного позову є стягнення винагороди за користування кредитом, розрахованої за погодженою сторонами договору формулою, виходячи з офіційного курсу гривні до долару США на день погашення кредиту, яку боржник зобов?язався сплатити кредитору за умовами кредитного договору, який є чинним.
У частині першій статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно із частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 628 Цивільного кодексу України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
У статті 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.
У справі № 904/2073/19 судами попередніх інстанцій встановлено, що Товариству з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» у задоволенні зустрічного позову про визнання недійсними окремих положень кредитного договору № 4С09021И від 05.01.2009 відмовлено. Відповідно у судів попередніх інстанцій, з огляду на приписи статті 14 Господарського процесуального кодексу України, були відсутні підстави вирішувати питання про дійсність умов кредитного договору, при вирішенні спору про стягнення заборгованості за цим договором.
Разом з тим, враховуючи, що правовідносини у справах № 904/8902/17 та № 904/2073/19 не є подібними у Верховного Суду відсутні правові підстави для вирішення питання про відступ від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17 при вирішенні спору у справі № 904/2073/19. У цьому випадку відсутня, передбачена пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, умова (подібність правовідносин) за наявності якої Верховний Суд вирішує питання про відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Щодо посилань суду першої інстанції на правову позицію, яка викладена у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17 щодо наявності у суду правових підстав для відмови у захисті цивільного права, яким особа зловжила, то скаржником правильно зазначено про неподібність правовідносин у цих справах, оскільки правовою підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень у справі № 910/7547/17 було визначено статтю 234 Цивільного кодексу України.
У той же час доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених у постанові від 11.09.2018 у справі № 910/18812/17 щодо застосування положень статті 241 Цивільного кодексу України є безпідставними, оскільки у справі № 904/2073/19 не встановлено обставин підписання кредитного договору та додаткових угод до нього представником позичальника з перевищенням повноважень, відповідно відсутні підстави для встановлення чи були вчинені позичальником конклюдентні дії щодо схвалення оспорюваного правочину.
Щодо відсутності висновку Верховного Суду з питання застосування норми права у правовідносинах, що регулюють інститут винагороди, Верховний Суд у складі об?єднаної палати Касаційного господарського суду зазначає таке.
Відповідно до частини першої статті 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи).
До загальних засад цивільного законодавства належить, зокрема, свобода договору (частина перша статті 3 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною другою статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що між Акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» був укладений договір про надання кредиту у вигляді відновлюваної кредитної лінії № 4С09021И від 05.01.2009 для фінансування поточної діяльності.
У договорі сторони погодили, що за користування кредитом позичальник сплачує відсотки в розмірі 14 % річних згідно з п.А.6 кредитного договору, та відповідно до п. А.7 цього договору в розмірі 56 % річних від суми залишку непогашеної заборгованості у разі порушення позичальником будь-якого зобов?язання по погашенню кредиту (розмір процентів було змінено шляхом підписання між сторонами додаткових угод), а також передбачили, що позичальник сплачує банку винагороду за користування кредитом за встановленою формулою (пункт А.10 кредитного договору).
Відповідач заперечень щодо викладених у пункті А.10 договору умов щодо сплати винагороди за встановленою формулою ні під час укладення договору, ні під час підписання додаткової угоди від 21.08.2014, якою змінювалась формула розрахунку винагороди, не висловлював, питання про зміну умов договору не порушував.
Договір про надання кредиту у вигляді відновлюваної кредитної лінії №4С09021И від 05.01.2009 недійсним не визнаний.
Оскільки умови договору про надання кредиту у вигляді відновлюваної кредитної лінії № 4С09021И від 05.01.2009, за якими позичальник сплачує банку винагороду за користування кредитом за встановленою формулою (пункт А.10 кредитного договору) на час постановлення судами рішень у справі №904/2073/19 є чинними, у судів попередніх інстанцій були відсутні правові підстави для відмови в задоволенні позовних вимог банку про стягнення з ТОВ «Сентоза ЛТД» винагороди за користування кредитом у розмірі 14 025 253,01 грн.
Нерозуміння природи договору, складність розрахунку, не звільняє сторони від обов?язку його виконання.
Підписавши кредитний договір та додаткові угоди до нього, позичальник надав свою згоду на сплату усіх зазначених у них платежів (процентів та винагороди), які були визначені за взаємною згодою сторін та недійсними не визнані.
Здійснений позивачем розрахунок розміру винагороди не викликає сумніву, та не перевищує розрахунку, проведеного відповідачем, який зазначений ним у відзиві на позовну заяву, що в свою чергу спростовує доводи позичальника про складність розрахунку винагороди, передбаченої умовами договору.
Суд не бере до уваги заперечення відповідача, викладені у відзиві на касаційну скаргу, які засновані на правових позиціях, викладених у постанові Верховного Суду України від 10.10.2012 у справі № 6-110цс12, від 16.11.2016 у справі №6-1746цс16 та постановах Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 12.07.2018 у справі № 910/11436/16, від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, оскільки оцінка наведеним висновкам вже надана у цій постанові.
Безпідставним є і посилання відповідача на рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 №15-рп/2011 у справі № 1-26/2011, оскільки воно прийнято щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), який не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Щодо інших доводів відповідача, то вони викладених у цій постанові висновків не спростовують, зокрема, недотримання позивачем фінансової дисципліни не є предметом дослідження у цьому спорі.
З огляду на викладене вище, Верховний Суд у складі суддів об?єднаної палати Касаційного господарського суду доходить висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 та постанова Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 у справі № 904/2073/19 в частині відмови в задоволенні первісного позову скасуванню, з прийняттям нового рішення про його задоволення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За змістом пункту 3 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Згідно з частиною першою статті 311 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах наведених у касаційних скаргах доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені із неправильним застосуванням норм матеріального права, тому підлягають скасуванню в частині відмови в задоволенні первісного позову, із ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення позову.
Щодо судових витрат
З огляду на те, що суд касаційної інстанції ухвалює нове рішення, ним здійснюється розподіл судових витрат за правилами визначеними статтею 129 Господарського процесуального кодексу України. Понесені позивачем за первісним позовом судові витрати по сплаті судового збору у суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій покладаються на відповідача.
Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 Гоcподарського процесуального кодексу України, суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити.
2. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 у справі № 904/2073/19 в частині відмови в задоволенні первісних позовних вимог Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» про стягнення заборгованості за винагородою скасувати.
3. Ухвалити в цій частині нове рішення.
Позов Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» про стягнення заборгованості за винагородою задовольнити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» (49005, м. Дніпро, узвіз Лоцманський, 12-а, код ЄДРПОУ 13421602) на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д, код ЄДРПОУ 14360570) 14 025 253,01 (Чотирнадцять мільйонів двадцять п?ять тисяч двісті п?ятдесят три) грн 01 коп.
4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Сентоза ЛТД» (49005, м. Дніпро, узвіз Лоцманський, 12-а, код ЄДРПОУ 13421602) на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д, код ЄДРПОУ 14360570) судові витрати у розмірі 210 378,79 грн (Двісті десять тисяч триста сімдесят вісім) грн 79 коп. судового збору за подання позовної заяви, 315 568,19 грн (Триста п?ятнадцять тисяч п?ятсот шістдесят вісім) грн 19 коп. за подання апеляційної скарги, 420 757,59 грн (Чотириста двадцять тисяч сімсот п?ятдесят сім) грн 59 коп. за подання касаційної скарги.
5. В іншій частині рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 у справі № 904/2073/19 залишити без змін.
6. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О. Баранець
Судді І. Булгакова
О. Васьковський
Т. Дроботова
О. Кібенко
Б. Львов
В. Селіваненко
Н. Ткаченко
В. Уркевич
