З аналізу Методичних рекомендацій щодо підготовки методик для інвентаризації викидів парникових газів від антропогенних джерел, затверджених наказом Національного агентства екологічних інвестицій України від 5 жовтня 2009 року №73, та Методики розрахунку викидів забруднюючих речовин та парникових газів у повітря від використання палива на побутові потреби в домогосподарствах, затвердженої наказом Держкомстату України від 22 квітня 2011 року №98, Методики розрахунку викидів забруднюючих речовин та парникових газів у повітря від транспортних засобів, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 листопада 2008 року №452 висновуємо, що зазначеними нормативно-правовими актами викиди в атмосферне повітря чітко диференціюються на такі дві складові як забруднюючі речовини і парникові гази, даючи їм такі відмінні визначення: забруднююча речовина - речовина хімічного або біологічного походження, що присутня або надходить в атмосферне повітря і може прямо або опосередковано справляти негативний вплив на здоров`я людини та стан навколишнього природного середовища; парниковий газ - газ, який затримує інфрачервоне випромінювання земної поверхні, що призводить до глобального потепління на планеті. Будя-яка диференціація проводиться з метою класифікації за відмінними ознаками для наступного окремого регулювання. Віднесення певної сполуки до одного з визначених понять означає відповідність її властивостей визначеним ним критеріям, і, водночас, невідповідність критеріям іншого поняття. Наведеними НПА прямо віднесено до основних парникових газів: двоокис вуглецю, метан, оксид азоту, гідрофторовуглеці, перфторвуглеці та гексафторид сірки. Тобто, кожним з них метан визначений виключно парниковим газом, і до переліку забруднюючих речовин не внесений. З наведеного висновуємо, що загальнодержавне регулювання метану як парникового газу виключає можливість заперечення цього в окремій сфері державного регулювання - оподаткування, адже у Податковому кодексі для цілей оподаткування окремо терміну забруднююча речовина не визначено, а використовується загальний термін, наведений у Законі № 2707-XII, а в межах дії одного закону одна і та ж сполука не може одночасно регулюватися нормативно і як парниковий газ, і як забруднююча речовина.

Отже, на рівні національного законодавства для цілей державного регулювання (встановлення нормативів граничнодопустимих викидів та видачі відповідних дозволів) метан розглядається виключно як парниковий газ і його викиди не нормуються.

Що стосується міжнародного законодавства, то чинним міжнародним договором, яким регулюються питання, що впливають на оподаткування екологічним податком, є Кіотський протокол (ратифікований Верховною Радою України 04 лютого 2004 року, набрав чинності 17 листопада 2006 року), оскільки він охоплює питання «поступового скорочення або усунення ринкових диспропорцій, фіскальних стимулів, звільнення від податків та мита і субсидій, що суперечать цілям Рамкової конвенції Організації Об`єднаних Націй про зміну клімату (далі - Рамкової конвенції, (ратифіковано Законом № 435/96-ВР від 29 жовтня 1996 року)), в усіх галузях, які є джерелами викидів парникових газів, і застосування ринкових механізмів». Відповідно до Додатку A до Кіотського протоколу парниковими газами є: Діоксид вуглецю (CO2); Метан (CH4); Закис азоту (N2O); Гидрофторвуглеводи (ГФВ); Перфторвуглеводи (ПФВ); Гексафторид сірки (SF6).

Самою Рамковою конвенцією надано такі визначення: "Викиди" - означають емісію парникових газів і/або їх прекурсорів в атмосферу над конкретним районом і за конкретний період часу; "Парникові гази" - означають такі газоподібні складові атмосфери - як природного, так і антропогенного походження, - які поглинають і перевипромінюють інфрачервоне випромінювання.

Своєю чергою, Рамкова конвенція і Кіотський протокол посилаються далі на Віденську конвенцію 1985 року про охорону озонового шару і Монреальський протокол 1987 року про речовини, які руйнують озоновий шар, із змінами і поправками від 29 червня 1990 року, що набув чинності для України з 29 червня 1990 року, яким метан також не внесений до відповідного переліку.

Директива №2008/1/ЕС Європейського Парламенту та Ради "Про комплексне запобігання та контроль забруднень", адресована державам - членам ЄС, містить примірний перелік забруднюючих речовин, для яких встановлюють граничні величини викидів, серед яких метану також немає.

З метою виконання вимог Кіотського протоколу до Рамкової конвенції та рішень Конференції Сторін постановою Кабінету Міністрів України від 21 квітня 2006 року № 554 затверджений Порядок функціонування національної системи оцінки антропогенних викидів та абсорбції парникових газів, які не регулюються Монреальським протоколом про речовини, що руйнують озоновий шар. Цей Порядок визначає механізм функціонування національної системи оцінки антропогенних викидів та абсорбції парникових газів, і стосується спостереження, збирання, оброблення, передачі і збереження інформації, необхідної для оцінки антропогенних викидів та абсорбції парникових газів та підготовки і подання національного кадастру антропогенних викидів та абсорбції парникових газів і національного повідомлення з питань зміни клімату відповідно до Кіотського протоколу, які віднесені до відання Міндовкілля.

З наведеного висновуємо, що національна політика держави Україна щодо цього питання не вирізняється за ключовими напрямами від міжнародної політики, Україна як сторона означених міжнародних угод розробляє і впроваджує відповідне національне законодавство, зокрема, 12 грудня 2019 року був прийнятий Закон України «Про засади моніторингу, звітності та верифікації викидів парникових газів» від 12 грудня 2019 року № 377-IX, за яким до «парникових газів» віднесено гази, а саме: двоокис вуглецю (СО2), метан (CH4), закис азоту (N2O), гідрофторвуглеці (ГФВ), перфторвуглеці (ПФВ), гексафторид сірки (SF6) та інші газоподібні складові атмосфери, які поглинають та випромінюють інфрачервоне випромінювання; а «викиди парникових газів» - надходження в атмосферне повітря парникових газів, визначених щодо певного виду діяльності, з джерел викидів парникових газів на установці; запроваджено процедури верифікації й моніторингу парникових газів та передбачено відповідальність за порушення встановлених правил.

Наведене зовсім не виключає відносної ролі метану як парникового газу в посиленні парникового ефекту і не звільняє позивача з-під обов`язкового державного контролю за дотриманням правил поводження з ним, як і не спростовує необхідності застосування заходів по обмеженню викидів, але відповідні заходи перебувають у віданні інших компетентних органів держави і не стосуються питань оподаткування.

З урахуванням викладеного вище не можемо погодитися з висновками палати, що спірними у цій справі є питання наявності/відсутності обов`язку сплачувати екологічний податок за викиди в атмосферне повітря природного газу (метану). Імперативний обов`язок сплачувати екологічний податок за фактичний обсяг викидів в атмосферне повітря забруднюючих речовин визначено законом і додаткової констатації суду не потребує. Спірним у даних правовідносинах питанням видається наявність чинного, обов`язкового до виконання у період, що співвідноситься із періодом перевірки, релевантного до спірних правовідносин (такого, що узгоджується з вимогами пункту 3.2 статті 3 ПК України), виданого уповноваженим державою компетентним органом на виконання Розділу VIII ПК України (щодо екологічного податку, правильність нарахування якого є предметом судового розгляду, а не збору як рудимента попередньої податкової системи) нормативно-правового акта, яким природний газ (однією зі складових якого метан), або метан як його складова (але з урахуванням коефіцієнта у компонентному складі природного газу), віднесено до переліку забруднюючих речовин і безпосередньо вуглеводнів. А ключовими питаннями у справі є встановлення судом факту дотримання суб`єктом владних повноважень критеріїв діяльності, визначених частиною 2 статті 2 КАС України. При цьому тягар доведення правомірності своїх дій покладається саме на відповідача.

Іншим «спірним питанням» у справі, як зазначено у постанові Палати, є можливість визначення обсягу фактичних викидів за допомогою «Методики визначення питомих втрат та виробничо-технологічних витрат природного газу під час його транспортування газорозподільними мережами», затвердженої Наказом Міністерства палива та енергетики України від 30 травня 2003 року №264. За результатами його вирішення, виходячи з того, що «сутність виробничо-технологічних витрат та втрат (нормованих втрат) газу розкрито в методиках» у постанові висновано, що «Судова палата не вбачає перешкод для застосування при нарахуванні екологічного податку величин, розрахованих згідно з наведеними Методиками, ураховуючи те, що такі величини були враховані податковим органом при визначенні фактичного обсягу викидів». Дійсно, семантичний аналіз речення доводить, що це є «висновок під умовою», а по своїй логічній суті це є «сirculus vitiosus», але більш чіткого постанова не містить, то ж, аналізуватимемо те, що написано.

З такими висновками Палати категорично не погоджуємося внаслідок низки причин.

Перш за все, за приписами частини 2 статті 92 Конституції України виключно законами України встановлюються податки і збори. Тобто усі елементи податку, включаючи об`єкт і базу оподаткування, повинен визначати закон, а не будь-який підзаконний нормативно-правовий акт. Означений НПА взагалі не відноситься до джерел податкового права з підстав, що неодноразово викладалися вище, - бо не регулює питань оподаткування й прийнятий задовго до запровадження екологічного податку. Цієї причини вже достатньо для висновку про його незастосовність для визначених цілей у будь-якій правовій державі, однак, допускаючи, що Судова палата усвідомлювала це, та все ж віднесла цей документ до числа тих, якими має керуватися податковий орган, наведемо й інші аргументи.

Звернімо увагу на суб`єкт нормотворення, який затвердив цю Методику, - Міністерство палива та енергетики України, у співвідношенні з тим фактом, що воно не регулює діяльності ДФС. Зобов`язавши податкові органи використовувати затверджений цим відомством документ, Судова палата фактично підпорядкувала перші останньому. Більше того, контроль за виконанням наказу № 264 покладено на заступника Державного секретаря - голову правління НАК «Нафтогаз України», Бойка Ю.А., що взагалі виглядає, як казус. Разом з тим, за чинним Положенням Державна податкова служба України (ДПС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів, такий самий порядок стосувався і Державної фіскальної служби України, яку було реорганізовано шляхом поділу. З урахуванням вимог частини 2 статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» органи ДПС отримали досить небезпечний прецедент.

Не менш важливим є й об`єкт регулювання та сфера дії цього наказу. Він визначає питомі виробничо-технологічні втрати та витрати природного газу під час його транспортування газорозподільними мережами (а не фактичні обсяги викидів забруднюючих речовин, як того вимагає ПК України), і є обов`язковим лише для підприємств з газопостачання та газифікації НАК «Нафтогаз України», - принагідно виникає питання універсальності документа як НПА і його застосовності до інших платників екологічного податку, що не відносяться до цієї нафтогазової компанії.

Ця Методика, як зазначено у пункті 1, розроблена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 року № 786 «Про порядок нормування питомих витрат паливно-енергетичних ресурсів у суспільному виробництві», яка втратила чинність на підставі Постанови КМУ № 1158 від 23 жовтня 2019 року, що ставить під сумнів можливість його використання як чинного НПА взагалі.

Методикою передбачена диференціація нормативів відповідно до складу конкретної газорозподільної мережі. Тут постає питання, як це узгоджується з рівністю платників податків перед законом. І, зрештою, нею визначаються «максимально допустимі обсяги виробничо-технологічних втрат газу визначаються шляхом розрахунку згідно з даною Методикою», тобто така призначена для визначення планових (прогнозованих) показників, які шляхом запровадження низки визначених порядком заходів можуть бути зменшені, так само внаслідок моніторингу фактично можуть значно перевищувати їх (до прикладу, на 8,7% та 34,9%, як наглядно демонструє ситуація у справі, що розглядається (т. 1 а.с. 231)). Взагалі, у податкового органу немає повноважень використовувати НПА, який регулює визначення питомих (нормативних) показників виробничо-технологічних витрат і втрат, які впливають на формування собівартості, і самостійно, на власний розсуд, шляхом вирахування з нього обсягу певних величин, які, за припущенням податкового органу, в атмосферу все ж не потрапили, визначити «фактичний обсяг викидів» з метою оподаткування. Це грубе порушення Конституції України (частини 2 статті 19).

Отже, наведений перелік причин виключає можливість застосування цього НПА для визначення об`єкта оподаткування екологічним податком, а сама Методика є документом, взятим зі сфери, що перебуває поза колом суперечки (argumentum externum).

Крім того, сторонами визнається і таке покладено в основу позиції відповідача, що згідно положенням статті 31 Закону № 1264-XII, статті 4 Закону № 2707-XII та з метою удосконалення розробки екологічних нормативів, наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 10 лютого 1995 року №7 затверджено Інструкцію про зміст та порядок складання звіту проведення інвентаризації викидів забруднюючих речовин на підприємстві (далі по тексту - Інструкція). Пунктом 1.2 цієї Інструкції узагальнені та викладені основні вимоги до порядку проведення інвентаризації викидів забруднюючих речовин та оформлення звіту по проведенню інвентаризації викидів забруднюючих речовин, а відповідно до пункту 1.7, при інвентаризації викидів забруднюючих речовин використовуються матеріали прямих методів вимірів, які ґрунтуються на проведенні безпосередніх інструментальних вимірів; розрахункових методів; матеріали технологічного регламенту та проектних показників. В необхідних випадках для розрахунку кількісних характеристик викидів повинні застосовуватись галузеві методики, затверджені Мінприроди. Разом з тим, відповіач стверджує, що під час проведеної перевірки встановити фактичний обсяг викидів чи проведення їх інвентаризації не виявляється можливим, оскільки для цього не існує галузевих методик, затверджених Мінприроди. Саме тому відповідачем використані дані з НКРЕП та розрахунки на підставі Методичних рекомендацій № 264.

Але невиконання державою своїх зобовязань із розробки та впровадження необхідних для повноцінної діяльності її органів процедур і механізмів (нормативно-правової бази у т.ч.) не можуть слугувати підставою до підшуковування й прилаштування як засобів фіскалізації інших документів зі сфери, що не регулює питань оподаткування.

Окремо слід проаналізувати зміст сформульованого Палатою правового висновку про те, що "ПК України встановлено обов`язок сплачувати екологічний податок за викиди в атмосферне повітря природного газу (метану), який належить до вуглеводнів". Як вбачається з тексту постанови, суд дістався таких висновків внаслідок низки проміжних суджень, які й слугували його засновками, отже, насправді цей висновок є умовиводом суддів Палати як наслідку поєднання певного обсягу знань у галузі природничих наук чи з інформації щодо них, отриманої з відкритих джерел, з низкою нечинних та/або нерелевантних нормативно-правових актів, а зацитоване твердження про безпосередню наявність подібного припису у тексті ПК України не відповідає дійсності. Ніде в ПК України не міститься норми, яка б встановлювала обов`язок сплачувати екологічний податок за викиди в атмосферне повітря природного газу. І навіть метану як його складової. І ніде в ПК України ви не знайдете вказівки про належність природного газу чи його складової - метану, до вуглеводнів. Усього цього в кодексі нема. Як і нема у жодному іншому нормативно-правовому акті з питань оподаткування, який може бути джерелом податкового права.

Отже, наведений узагальнений висновок Палати не є висновоком щодо застосування жодної з норм Податкового кодексу і не відповідає вимогам, що висуває до правового висновку Палати норма частини 2 статті 356 КАС України. Крім того, він суперечить раніше викладеному у цьому ж рішенні засновку про те, що «норми ПК України не встановлюють виключного переліку забруднюючих речовин, обсяги яких є об`єктом та базою оподаткування екологічним податком».

Разом з тим, описане питання піднімає іншу, глибшу проблематику, з якою ми вже неодноразово стикалися у цій справі, як і в багатьох інших, - меж повноважень адміністративного органу й суду, і «традиції» ухвалення Палатою рішень contra legem, але не на користь, а проти особи, - що буде розкрито в наступному розділі ОД.

V. Останнім часом Судова палата з розгляду податкових спорів все частіше допускає негативне суддівське правотворення, особливо це стосується справ щодо здійснення державою фіскальної функції, що має наслідком посягання на сферу чи не найбільш чутливих з числа охоронюваних прав особи - майнових прав.

Разом з тим, за принципом належного урядування влада має здійснюватись у правомірний, справедливий та розумний спосіб. З принципу «правової держави» витікає вимога законності та узгодженості діяльності її органів. Саме тому на рівні Основного закону закріплено, що органи державної влади зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

І судова влада, і орган виконавчої влади мають перебувати під дією тотального застереження законом. При цьому спосіб, у який повинен діяти суб`єкт владних повноважень, має чітко визначатися законом, він не може приблизно співпадати із ним, або висновуватися з нього. Саме тому на рівні імперативного припису закону визначено, що аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування (частина 6 статті 7 КАС України).

Під компетенцією державного органу розуміється сукупність встановлених для цього органу повноважень, які визначають предмет його діяльності. Коспетенція, повноваження, функції і завдання адміністративного органу визначаються у Конституції України, профільних законах чи актах уряду, які приймаються саме для цього орагну. Лише визначений законом орган уповноважений представляти державу у конкретній сфері державного управління, і жоден інший не уповноважений діяти замість нього та реалізовувати його повноваження. Тобто, органи державної влади не взаємозамінні, одні не вправі ухвалювати рішень чи робити у своїх актах висновки з питань, що належать до компетенції інших. Компетенція податкового органу на прийняття індивідуального податково-правового акта встановлюється у Податковому кодексі України та означає, по-перше, перебування питання, яке належить вирішити, у межах предмета його владного відання, дозволеного законом; і, по-друге, наявність у нього необхідних владних повноважень.

Отже, перед початком здійснення діяльності уповноважений орган повинен пересвідчитися у наявності в нього компетенції на вирішення кожної конкретної справи з прийняттям акта за його наслідками чи вчинення певної дії. Цим орган визначає підвідомчість справи і свою правомочність на її вирішення. Недотримання органом правил підвідомчості або вихід за межі повноважень при прийнятті індивідуального податкового повідомлення-рішення є таким, що не може бути виправлений, дефектом цього акта, а його прийняття має наслідком безумовну недійсність та наступне скасування останнього.

Безпосереднє вирішення судом як незалежним органом питань, віднесених до компетенції органів законодавчої чи виконавчої гілок влади, є неприпустимим, протилежне суперечитиме спільній для усіх демократичної держави концепції - принципові поділу влади, закріпленому на рівні Конституції України у статті шостій: «органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України».

Отже, кожен орган влади, використовуючи визначені саме для нього законом владні повноваження, зобов`язаний повно і правильно оцінювати обставини, наявні у справі факти та правильно застосовувати до встановлених фактів чинні правові норми, не допускаючи при цьому зловживання владою у процесі прийняття відповідного рішення, в основі якого мають бути закладені конкретно визначені публічні інтереси. А завданням суду є належний та ефективний контроль відповідності таких дій закону й принципам права задля забезпечення дотримання таким органом прав особи, що звернулася за захистом, на кожній стадії такого провадження та за його наслідками. Не можна довільно змінювати, скасовувати, ігнорувати чи вільно тлумачити такі, що набрали чинності судові рішення чи акти інших органів, що ухвалені ними при вирішенні питань, що належать до їх відання, особливо коли такі мають бути враховані податковим органом при прийняття власного рішення.

Своєю чергою, суд не вправі здійснювати нормотворчу діяльність, це завдає непоправної шкоди передбачуваності правового порядку та єдності правозастосування, які є більш важливими цінностями порівняно з отриманими вигодами у вигляді вирішення конкретної справи. За загальним правилом у спорі між особою і державою принцип contra legem може застосовуватися виключно на користь особи. Держава, яка запровадила недосконале правове регулювання конкретної сфери правовідносин, або, як у випадку цієї справи, законодавство щодо конкретного питання правозастосування перебуває у стадії перетворення (реоранізації), має самостійно нести тягар відповідальності за неквапливість. Уявлення про справедливість і доцільність всіх правозастосувачів різне, саме тому законодавчий орган обирається в Україні безпосереднім прямим голосуванням, аби максимально наближено відображати волю народу, підмінити яку власним рішенням суд не вправі. Проте навіть у разі очевидної несправедливості якоїсь норми застосування contra legem не усуває правову деструкцію, а лише поглиблює її, оскільки з часом таке правозастосування перетворюється на звичайне, а законотворець вже не вбачає за потрібне її усувати. Саме так відбулося із нормами Конституції про здійснення представництва в судах виключно адвокатами, є й безліч інших прикладів. Між тим, межі вседозволеності розмиваються дедалі ширше, а суспільство щодалі частіше толерує порушенням. Проте це шлях із зустрічним рухом, прояви порушень стають обопільними, і сподівань на суд платники податків вже не демонструють, обираючи такий спосіб оптимізації оподаткування, який дозволяє продовжити здійснення підприємницької діяльності з урахуванням майбутнього програшу в суді.

Листом № 11211/9/28-10-14-11 від 12 грудня 2017 року Міністерство екології та природних ресурсів України на запит про обсяги втрат природного газу при транспортуванні повідомило відповідача, що дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря - це офіційний документ, який дає право експлуатувати об`єкти, з яких надходять в атмосферне повітря забруднюючі речовини або їх суміші за умови дотримання встановлених відповідних нормативів граничнодопустимих викидів та вимог технологічних процесів у частині обмеження викидів протягом визначеного в дозволі терміну; у дозволі встановлюються граничнодопустимі обсяги викидів (мг/м3 та г/сек), умови до технологічного процесу, устаткування, споруд, очищення газопилового потоку, виробничого контролю адміністративних дій за надзвичайних ситуацій і т.і. На додаток зазначило, що Мінприроди не видає дозволи на викиди суб`єктам господарювання, які здійснюють діяльність, пов`язану із транспортуванням природного газу.

Поряд з тим, Державною екологічною інспекцією у Дніпропетровській області, у період з 11 по 31 травня 2016 року проведено планову перевірку дотримання позивачем вимог природоохоронного законодавства в галузі охорони атмосферного повітря, водних і земельних ресурсів щодо поводження з відходами та небезпечними хімічними речовинами, про що складено відповідний Акт. Перевіркою, зокрема, досліджено звіти про інвентаризації викидів, 19 діючих дозволів, виданих на 17 промислових площадок, в ході інвентаризації викидів забруднюючих речовин за окремими їх видами і джерелами (з урахуванням нормативів за виданими підприємству дозволами) зафіксовано наднормативні викиди (викид без дозволу) джерел промислової площадки № 1: від котлів EUROTHERM TEHNOLODGY ДВ №1, ДВ №1-1, ДВ №1-2, ДВ №1-3 по оксидах азоту та вуглецю. Як зазначено в акті перевірки, ці наднормативні викиди будуть використані для розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі в результаті порушення законодавства. За висновком перевірки на підприємстві налічується 61 стаціонарне джерело викидів, у т ч 49 організованих. За результатами виробничого контролю 2014-2015 рр перевищення нормативів викидів на проконтрольованих джерелах викидів не зафіксовані.

Отже, жодної наднормативної емісії метану перевіркою компетентного органу із застосуванням належних методів вимірів встановлено не було, що пізніше підтверджено й актом податкової перевірки. Крім того, з усіх 14 досліджених податковим органом дозволів на викиди забруднюючих речовин в повітря стаціонарними джерелами жоден не стосується нормування природного газу.

Залишено поза увагою суддів палати і те, що у відповідності до пп.20.1.6 п.20.1 ст.20 ПК України контролюючі органи мають право запитувати та вивчати під час проведення перевірок лише первинні документи, що використовуються в бухгалтерському обліку, регістри, фінансову, статистичну та іншу звітність, пов`язану з обчисленням і сплатою податків, зборів, платежів, виконанням вимог законодавства, контроль за додержанням якого покладено на контролюючі органи. Отже, діяльність контролюючого органу зі збирання інформації від НКРЕП чи Мінприроди не узгоджується з вимогами частини 2 статті 19 Консттуції України та частиною 2 статті 2 КАС України.

Постанова Кабінету Міністрів України № 302 від 13 березня 2002 року «Про затвердження Порядку проведення та оплати робіт, пов`язаних з видачею дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, обліку підприємств, установ, організацій та громадян-підприємців, які отримали такі дозволи» (далі - Постанова № 302) встановлює механізм проведення робіт, пов`язаних з видачею дозволів на викиди. Так, відповідно до цієї Постанови, для отримання дозволу на викиди суб`єкту господарювання необхідно: провести і зареєструвати належним чином інвентаризацію стаціонарних джерел викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, видів та обсягів таких викидів; підготувати документи, в яких обґрунтовуються обсяги викидів у відповідності із Наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України № 108 від 9 березня 2006 року «Про затвердження Інструкції про загальні вимоги до оформлення документів, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, для отримання дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами для підприємств, установ, організацій та громадян-підприємців» (далі - Наказ № 108); провести оцінку впливу викидів на стан атмосферного повітря; визначити межі санітарно-захисної зони та обґрунтувати розміри нормативної санітарно-захисної зони згідно з Наказом Міністерства охорони здоров`я України № 173 від 10 червня 1996 року «Про затвердження Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів» (далі - Наказ № 173).

При цьому, суб`єкт господарювання для розроблення документів, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, може залучати виключно установи та організації, що внесені Мінприроди до відповідного переліку, затвердженого Наказом Мінприроди від 1 жовтня 2012 року № 475. Вміст інвентаризації регламентовано Наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України № 7 від 10 лютого 1995 року «Про затвердження інструкції про зміст та порядок складання звіту проведення інвентаризації викидів забруднюючих речовин на підприємстві» (далі - Наказ № 7) і включає в себе характеристику технології, газоочисних установок з точки зору утворення та відведення забруднюючих речовин, визначення параметрів стаціонарних джерел викидів, а також характеристику неорганізованих джерел.

З урахуванням наведеного, висновуємо, що процес визначення дозволених обсягів викидів є складним і багатоетапним. Регулятором означених правовідносин є Міндовкілля, а видачею безпосередніх дозволів опікується місцева влада. І складно уявити, що і центральними, і місцевими органами виконавчої влади, до компетенції яких входить нормування граничнодопустимих викидів та видача відповідних дозволів, випадково «забуті» газорозподільні підприємства в масштабах усієї країни.

Оскільки і внаслідок того, що Судова палата визнала релевантним (застосовним) до правовідносин у період дії ПК України нормативно-правовий акт, що розроблявся у відповідності й на виконання постанови КМУ від 1 березня 1999 року (дію якої скасовано внаслідок набрання чинності ПК України) і регулював правовідносини, що виникали у зв`язку із адмініструванням збору за забруднення навколишнього природного середовища (далі - збір), - звернімося й ми до історичного методу наукового пізнання.

Протягом тривалого часу єдині на всій території України правила встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища, а також його стягнення визначалися спеціальним Порядком, затвердженим постановою КМУ "Про затвердження Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору" від 1 березня 1999 року № 303 (далі - Порядок № 303). Збір справлявся за: викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин (далі - викиди) стаціонарними та пересувними джерелами забруднення; скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об`єкти; розміщення відходів; утворення і тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками.

Нормативи збору за викиди встановлювалися відповідно до виду забруднюючих речовин та класу небезпеки відходів, наведених у таблицях 1.1, 1.7 і 1.9 додатка 1 Порядку № 303.

Суми збору, який справляється за викиди стаціонарними джерелами забруднення, скиди і розміщення відходів, обчислювалися платниками збору самостійно щокварталу наростаючим підсумком виходячи з фактичних обсягів викидів, нормативів збору та визначених за місцем знаходження цих джерел коригуючих коефіцієнтів, наведених відповідно в таблицях додатків 1 і 2 (пункт 4 Порядку № 303).

У відповідності до цієї постанови КМУ наказами Міністерства екології та природних ресурсів України № 161 від 10 жовтня 2000 року і № 104 від 14 березня 2002 року затверджувався "Перелік речовин, які входять до "твердих речовин" та "вуглеводнів" і за викиди яких справляється збір".

Разом з тим місцеві ради могли за поданням територіальних органів Мінприроди збільшувати перелік видів забруднюючих речовин, на які встановлюється збір за викиди і скиди. Нормативи збору за викиди і скиди цих забруднюючих речовин встановлюються за критеріями та відповідно до ставок, наведених у таблицях 1.2, 1.3, 1.8 додатка 1.

Отже, віднесення речовин до переліку забруднюючих нормативно регламентується і належить до спільної галузевої та функціональної компетенції органів місцевого самоврядування і охорони навколишнього середовища.

Важливо відзначити, що і тоді контроль за своєчасністю та повнотою сплати збору здійснювався органами державної податкової служби, які згідно з планом перевірок залучали за попереднім погодженням працівників органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та спеціальних підрозділів Мінприроди для перевірки правильності визначення платниками збору фактичних обсягів викидів стаціонарними джерелами забруднення (пункт 15 Порядку № 303).

Отже, в даному випадку судом безпідставно не застосовано норми матеріального та процесуального закону, що безпосередньо регулюють означені суспільні відносини, на підставі логічно неспроможних умовиводів, що, на нашу думку, є порушенням принципу законності.

Обґрунтовуючи необхідність скасування судових рішень попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції колегія суддів палати послалася на статтю 353 КАС України як на процесуальну підставу таких повноважень, вказавши на порушення судами норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, на те, що суд не дослідив зібрані у справі докази. Усі докази судом досліджені, і їм надано належну правову оцінку на підстави чинного, релевантного, чіткого й однозначного правового регулювання, на яке є відповідні посилання у судових рішеннях.

Враховуючи наведене вище у сукупності, вважаємо, що колегія суддів Судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду дійшла помилкового висновку щодо наявності правових підстав до скасування судових рішень, що були об`єктом касаційного перегляду.

Судді І.Л. Желтобрюх

Н.Є Блажівська

І.В. Дашутін