Номер провадження: 22-ц/813/1834/21

Номер справи місцевого суду: 509/3034/19

Головуючий у першій інстанції Козирський Є.С.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.04.2021 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка І.А.,

переглянувши успрощеному позовномупровадженні цивільнусправу заапеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 нарішення Овідіопольськогорайонного суду Одеської області від 17 липня 2020 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дитини, -

В С Т А Н О В И В:

14 червня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 15 000 гривень щомісячно, починаючи з дня подачі позову і до повноліття дитини, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 , посилаючись на те, що відповідач самоусунувся від виконання батьківських обов`язків: не піклується про здоров`я сина, його фізичний та духовний розвиток, не приймає участь у додаткових витратах на нього, всі обов`язки щодо виховання та утримання дитини мати несе самостійно, угоди про добровільну сплату аліментів не досягнуто, тому вона змушена звернутися до суду із позовом про стягнення аліментів на утримання дитини.

Відповідач ОСОБА_2 надав відзив на позов, у якому зазначав, що з червня 2014 року він і позивач припинили шлюбні відносини та перестали вести спільне господарство та з цього часу мешкають у різних місцях, малолітній син залишився проживати з матір`ю. На теперішній час він не в змозі платити аліменти у розмірі 15 000 гривень щомісячно,стабільного заробітку на даний час немає, у нього знаходяться на утриманні його непрацездатна мати пенсійного віку ОСОБА_4 . Він ніколи не відмовлявся виконувати свої батьківські обов`язки, а навпаки завжди підтримує сина та продовжує добровільно надавати йому матеріальну допомогу. До того ж, він неодноразово здійснював пропозиції позивачу щодо відкриття банківського рахунку на ім`я малолітньої дитини, на який в добровільному порядку ним би сплачувалися кошти на утримання дитини та здійснював пропозиції щодо укладення нотаріально посвідченого договору про сплату аліментів на утримання дитини, але позивач з невідомих причин ігнорувала ці пропозиції. З часу звернення до суду із зазначеним позовом у позивачки суттєво збільшилися доходи на 1 794 976,00 гривень від продажу квартири, яка була нею придбана за пожертвувані ним у 2015 році кошти у розмірі 1 892 500,00 гривень напридбання квартири в будинку під АДРЕСА_1 для проживання його малолітнього сина разом з позивачкою. Позивачем не надано до позову доказів матеріального становища відповідача,які свідчилиб проте,що вінмає можливістьсплачувати аліментиу розмірі15000грн.щомісячно.Він здатнийсплачувати аліментив розмірідо 2500гривень щомісячной просиву задоволенніпозову у частині стягнення аліментів в розмірі 15 000 гривень відмовити.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 17 липня 2020 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дитини задоволено частково. Суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 5 000,00 грн. щомісяця, починаючи з дня подачі позовної заяви 14 червня 2019 року та до досягнення дитиною повноліття. В решті вимог відмовлено. Суд стягнув з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 840,80 грн..

В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції змінити й ухвалити нове рішення, яким стягнути з нього на утримання дитини аліменти в розмірі 1 059 грн. щомісяця до досягнення дитиною повноліття, в іншій частині рішення суду залишити без змін, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Вказані особливості встановлюються у ст. 369 ЦПК України, а саме відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 274 ЦПК України, в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя.

Згідно із частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. В такому випадку судове засідання не проводиться.

Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлене 12 квітня 2021 року.

Заслухавши суддю-доповідача,дослідивши матеріалисправи таперевіривши наведеніу апеляційнихскаргах доводистороні посправі,колегія суддівдійшла висновку,що апеляційнаскарга позивачки ОСОБА_1 підлягаєзадоволенню,а апеляційнаскарга відповідача ОСОБА_2 задоволенню не підлягає, за таких підстав.

У частинах1та 2статті 367ЦПК Українизазначено,що судапеляційної інстанціїпереглядає справуза наявнимив нійі додатковоподаними доказамита перевіряєзаконність іобґрунтованість рішеннясуду першоїінстанції вмежах доводівта вимогапеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що,здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

У статті 3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Раду Української PCP від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ та набрала чинності для України з 27 вересня 1991 року, закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 названої Конвенції, держави-учасники визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення умов життя, необхідних для розвитку дитини, в межах своїх здібностей і фінансових можливостей.

Статтею 51 Конституції України проголошено, що батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Тобто, держава визнає захист прав і свобод дитини одним з пріоритетів своєї політики та гарантує дитині рівень життя, необхідний для гармонійного розвитку.

У частині 8статті 7СК Українизазначено,що регулюваннясімейних відносинмає здійснюватисяз максимальноможливим урахуваннямінтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

Статтею 141 СК Українивстановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Отже, обсяг відповідальності батьків не залежить від проживання їх разом чи окремо від дитини, і цей факт не звільняє від обов`язку забезпечувати такі умови життя дитини, які є достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку.

Згідно із частиною 2 статті 150 СК України, батьки зобов`язані піклуватись про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (частини 1, 2 статті 155 СК України).

Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

У частині 3 статті 181 СК України, в редакції чинної на час виникнення спірних правовідносин, зазначено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.

У частині 1 та 2 статті 182 СК України визначено, при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.

Відповідно до частин 1 та 2статті 184 СК України, суд зазаявою одержувачавизначає розміраліментів утвердій грошовійсумі. Розмір аліментів, визначений судом або домовленістю між батьками у твердій грошовій сумі, щорічно підлягає індексації відповідно до закону, якщо платник і одержувач аліментів не домовилися про інше. За заявою одержувача аліментів індексація може бути здійснена судом за інший період.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони по справі перебували у шлюбі з 09 вересня 2005 року, рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 02 червня 2014 року шлюб був розірваний, ІНФОРМАЦІЯ_3 в них народився син ОСОБА_3 .

Після припинення шлюбних відносин дитина залишилася проживати разом із матір`ю, позивачкою ОСОБА_1 .

Позивачка ОСОБА_1 у позовній заяві зазначала, що відповідач ОСОБА_2 не піклується про здоров`я сина, його фізичний та духовний розвиток, не приймає участі у додаткових витратах на нього, всі обов`язки щодо виховання та утримання дитини позивачка несе самостійно, угоди про добровільну сплату аліментів не досягнуто.

Відповідач ОСОБА_2 у відзиві на позов стверджував, що ніколи не відмовлявся виконувати свої батьківські обов`язки та сплачувати грошові кошти на утримання свого малолітнього сина, а навпаки завжди підтримує свого сина та продовжує надавати йому і колишній дружині матеріальну допомогу.

На утриманні відповідача перебуває його непрацездатна мати ОСОБА_4 , яка досягли пенсійного віку, що підтверджується копією свідоцтва про народження ОСОБА_2 та пенсійного посвідчення ОСОБА_4 № НОМЕР_1 .

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що будь-яких доказів на підтвердження достатності заробітку (доходу) відповідача для сплати ним 15 000 гривен аліментів щомісячно позивачем не подано. Тому з урахуванням того, що відповідач має на утриманні мати пенсійного віку, положень статті 182 СК Українищодо обставин, які обов`язково враховуються судом при визначенні розміру аліментів (матеріальне становище платника аліментів, знаходження на його утримання інших дітей, батьків та ін.) розмір стягнення аліментів на утримання сина в сумі 15 000 грн. щомісяця значно завищений позивачем, а тому позов підлягає частковому задоволенню з встановленням розміру аліментів, що підлягають стягненню з відповідача ОСОБА_2 у твердій грошовій сумі в розмірі 5 000 грн., щомісячно, починаючи з дня подачі заяви і до повноліття дитини.

Щодо тверджень позивачки про врахування при визначенні розміру аліментів, витрат у зв`язку з розвитком спортивних здібностей у сина, купівля спортивного одягу, оплата гуртків, спортивних секцій, курсів з англійської мови, санітарно-курортне лікування, відпочинок та витрати на лікування брекет системою для корекції зубів, то дані витрати відносяться до категорії додаткових витрат на дитину, у розумінні статті 185 СК України, за якими вимоги не висувались.

Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Так,частиною 1та 2статті 13ЦПК Українипередбачено,що судрозглядає справине інакшеяк зазверненням особи,поданим відповіднодо цьогоКодексу,в межахзаявлених неювимог іна підставідоказів,поданих учасникамисправи абовитребуваних судому передбаченихцим Кодексомвипадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістомстатей 12та 81ЦПК України,цивільне судочинствоздійснюється назасадах змагальностісторін. Учасникисправи маютьрівні праващодо здійсненнявсіх процесуальнихправ таобов`язків,передбачених законом. Кожнасторона повиннадовести обставини,які маютьзначення длясправи іна яківона посилаєтьсяяк напідставу своїхвимог абозаперечень,крім випадків,встановлених цимКодексом.Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами єбудь-якідані,на підставіяких судвстановлює наявністьабо відсутністьобставин (фактів),що обґрунтовуютьвимоги ізаперечення учасниківсправи,та іншихобставин,які маютьзначення длявирішення справи. Цідані встановлюютьсятакими засобами: 1)письмовими,речовими іелектронними доказами; 2)висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними єдокази,які містятьінформацію щодопредмета доказування. Предметомдоказування єобставини,що підтверджуютьзаявлені вимогичи запереченняабо маютьінше значеннядля розглядусправи іпідлягають встановленнюпри ухваленнісудового рішення. Сторонимають правообґрунтовувати належністьконкретного доказудля підтвердженняїхніх вимогабо заперечень. Судне бередо розглядудокази,що нестосуються предметадоказування. Судне бередо увагидокази,що одержаніз порушеннямпорядку,встановленого законом. Обставинисправи,які зазаконом маютьбути підтвердженіпевними засобамидоказування,не можутьпідтверджуватися іншимизасобами доказування. Достовірнимиє докази,на підставіяких можнавстановити дійсніобставини справи. Достатнімиє докази,які усвоїй сукупностідають змогудійти висновкупро наявністьабо відсутністьобставин справи,які входятьдо предметадоказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів частині вимог про збільшення розміру аліментів.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Проте,в судіпершої інстанціїта всуді апеляційноїінстанції відповідачем ОСОБА_2 не доведеноналежним чиномзаперечення протипозову,а саме,не наданорозрахунок свогодійсного щорічногодоходу тане надано належних та достовірних доказів того, що у нього немає можливості сплачувати аліменти у визначеному розмірі.

Так,у пункті18постанови Пленуму«Про застосуваннясудами окремихнорм Сімейногокодексу Українипри розглядісправ щодобатьківства,материнства тастягнення аліментів»№3від 15травня 2006року ВерховнийСуд Українироз`яснив,щоза відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом. Згідно із ч. 3 ст. 181 СК аліменти на дитину присуджуються в частці від заробітку (доходу) її матері, батька (ст. 183 цього Кодексу) або в твердій грошовій сумі (ст. 184 СК) і виплачуються щомісячно.

Вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен ураховувати: стан здоров`я, матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.

Розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж зазначений у ч. 2 ст. 182 СК. При цьому, необхідно мати на увазі, що зміна законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на одну дитину не є підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх стягнення. Що ж до максимального розміру аліментів, які стягуються з боржника, то відповідно до ч. 3 ст. 70 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV «Про виконавче провадження» він не повинен перевищувати 50 відсотків заробітної плати цієї особи.

Відповідно до частини 3 статті 70 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-УІІІ, який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року, загальний розмір усіх відрахувань під час кожної виплати заробітної плати та інших доходів боржника не може перевищувати 50 відсотків заробітної плати, що має бути виплачена працівнику, у тому числі у разі відрахування за кількома виконавчими документами.

В порушенняположень статей10,81ЦПК Українивідповідач ОСОБА_2 не надав відомості про місце роботи та розрахунок свого дійсного щорічного доходу, що свідчить про недобросовісність відповідача при здійсненні своїх процесуальних та батьківських прав й ухилення від надання належних та достовірних доказів щодо своїх доходів, а також не спростував твердження позички про те, що він має можливість сплачувати аліменти на утримання дитини у визначеному позивачем розміру.

На вимогу суду апеляційної інстанції Головний центр обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 11 березня 2021 року надав інформацію що, у період з 03 березня 2016 року по 03 березня 2021 року відповідач ОСОБА_2 здійснив виїзд за межі України в інші держави багато разів (т. 2 а.с. 99-102), що свідчить про те, що він є достатньо заможною людиною, яка має можливість сплачувати аліменти на утримання дитини у визначеному позивачкою розмірі.

У постанові від 25 вересня 2019 року у справі №755/14148/18 Верховний Суд зробив висновок про те, що «факт відсутності у батька або матері можливості надавати дитині відповідного розміру утримання не фігурує в переліку обставин, які враховуються судом при визначенні розмірів аліментів. Ця обставина не звільняє батьків від обов`язку по утриманню дитини».

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, щопроцесуальні гарантії, викладені устатті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися досуду зпозовом щодо своїх цивільних прав таобов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право насуд», вякому право надоступ досуду, тобто право ініціювати всудах провадження зцивільних питань становить один зйого аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року усправі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп.2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі незадовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, якіє практичними та ефективними, а нетеоретичними абоілюзорними. Право надоступ досуду включає в себе нелише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було білюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати досуду цивільний позов без гарантії того, щосправу буде вирішено остаточним рішенням всудовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було бнеможливо детально описувати процесуальні гарантії, якінадаються сторонам усудовому процесі провадженні, яке єсправедливим, публічним ташвидким, негарантувавши сторонам того, щоїхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення усправах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідивши в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості на предмет пропорційності співвідношення міжзастосованими засобамиі поставленоюметою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що, враховуючи засади справедливості, добросовісності та розумності, вік,стан здоров`я,матеріальне становищедитини іплатника аліментів, дляфізичного,духовного,морального ісоціального розвиткудитини,розмір аліментівна утриманнянеповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , має бути визначений в розмірі 15 000 грн. щомісяця.

Колегія суддіввважає,що такийрозмір аліментіввизначений зурахуванням вимогсімейного законодавствата відповідаєінтересам неповнолітньоїдитини сторіну справі, є необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини та достойного рівня його матеріального забезпечення.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач ОСОБА_1 має правона захистсвого правау випадкупорушення йоговідповідачем,у даномувипадку всудовому засіданніпозивачем доведеноналежним чином,що відповідачпорушив їїправа таправа дитинина необхідний, достойний та достатній рівень його матеріального забезпечення для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України її право підлягає судовому захисту.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, вимоги позивача ОСОБА_1 є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі.

У абзаці 4 пункту 23 постанови Пленуму «Про застосування окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» №3 від 15 травня 2006 року Верховний Суд України роз`яснив, що у новому розмірі аліменти сплачуються з дня набрання рішенням законної сили.

Таким чином, у даному випадку присуджені з відповідача аліменти на утримання дитини у новому розмірі підлягають стягненню з дня набрання рішення законної сили.

Порушення судомнорм процесуальногоправа,а саме,статей 12,81,89,263,264ЦПК України,та нормматеріального права,а саме,статей 181,182-184СК України,у відповідностідо п.4ч.1ст.376ЦПК Україниє підставоюдля скасування рішеннясуду першоїінстанції вчастині вирішенняспору посуті йухвалення новогорішення прозадоволення позову в повному обсязі. Рішення суду першої інстанції в частині розподілу судового збору залишити без змін.

Оскільки ціна позову в даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа згідно п. 1 ч. 6 ст.19ЦПК України є малозначною і в силу вимог п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України ухвалене по ній апеляційним судом судове рішення не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.п. а) - г) п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 17 липня 2020 року скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дитини, задовольнити в повному обсязі.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , аліменти на утримання малолітньої дитини: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в розмірі 15 000,00 грн. щомісяця, починаючи з моментунабрання законноїсили рішенняапеляційного судута до досягнення дитиною повноліття.

Рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_2 на користь держави судового збору у розмірі 840,80 грн. залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складено: 12 квітня 2021 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

А.І. Дришлюк

Р.Д. Громік