ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1289/21 Справа № 203/2817/19 Суддя у 1-й інстанції - Казак С. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Лаченкова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 квітня 2021 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого - Лаченкової О.В.

суддів - Городничої В.С., Петешенкової М.Ю.

при секретарі - Кравченко Р.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 17 вересня 2020 року

по справіза позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення матеріальної та моральної шкоди, -

ВСТАНОВИЛА:

В серпні 2019 року до Кіровського районногосуду м.Дніпропетровська надійшов позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 простягнення матеріальноїта моральноїшкоди.

Рішенням Кіровського районногосуду м.Дніпропетровськавід 17вересня 2020року у позовних вимогах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення матеріальної та моральної шкоди - відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 на рішення Кіровського районногосуду м.Дніпропетровськавід 17вересня 2020року просить рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 17.09.2020 року у цивільній справі № 203/2817/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення матеріальної та моральної шкоди - скасувати. Ухвалити нове рішення у цивільній справі № 203/2817/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення матеріальної та моральної шкоди, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

У відзиві ОСОБА_2 на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 17 вересня 2020 року просить залишити без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 17.09.2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення матеріальної та моральної шкоди. Залишити без змін рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 17.09.2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення матеріальної та моральної шкоди.

У відзиві ОСОБА_3 на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 17 вересня 2020 року просить залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 17.09.2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення матеріальної та моральної шкоди без задоволення, рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 17.09.2020 року - без змін.

Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_4 на праві власності належала 21/100 частина, що складається з квартири АДРЕСА_1 (на теперішній час м.Дніпро).

18.04.2007 року між ОСОБА_4 та ТОВ «НВФ «Варіант» було укладено договір дарування зазначеного вище нерухомого майна.

Заочним рішенням Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 24.02.2009 року у цивільній справі №2-329/2009, яке набрало законної сили, було задоволено позов прокурора Кіровського району м.Дніпропетровська в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ТОВ «НВФ «Варіант», третя особа ОСОБА_5 , визнано недійсним договір дарування від 18.04.2007 року та зобов`язано ТОВ «НВФ «Варіант» повернути ОСОБА_4 в натурі все одержане на виконання договору дарування, а саме: квартиру АДРЕСА_1 .

12.09.2007 року між ТОВ «НВФ «Варіант» та ОСОБА_3 було укладено договір дарування 1/100 частини вказаного домоволодіння та договір купівлі-продажу 20/100 частин останнього, а 14.09.2007 року за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на відповідні частини домоволодіння за вказаними вище договорами.

06.03.2014 року Кіровським районним судом м.Дніпропетровська було ухвалено рішення у цивільній справі №203/6757/13-ц, яким частково задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи П`ята Дніпропетровська державна нотаріальна контора, ТОВ «НВФ «Варіант», Реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, про визнання права власності в порядку спадкування, витребування майна, скасування реєстрації права власності та здійснення реєстрації права власності.

Зокрема, вказаним рішенням, яке набрало законної сили, було витребувано у ОСОБА_3 21/100 частину (до якої входить квартира АДРЕСА_1 та визнано за ОСОБА_1 право власності на 21/100 частину (до якої входить квартира АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі рішення суду від 06.03.2014 року у цивільній справі №203/6757/13, за ОСОБА_1 09.01.2018 року було зареєстровано право власності на 2/100 частину домоволодіння по АДРЕСА_2 .

Також судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 01.02.2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір оренди, згідно якої в оренду передано 21/100 частину домоволодіння по АДРЕСА_2 .

Відповідно до умов вказаного договору останній було укладено на строк до 01.12.2016 року, а ціна орендної плати визначена в розмірі 10 грн. за один календарний рік.

Крім того, 13.09.2016 року за договором суборенди (піднайму) ОСОБА_2 21/100 частину домоволодіння по АДРЕСА_2 було передано в суборенду ОСОБА_6 .

Відповідно до умов вказаного договору, останній було укладено строком на 11 місяців.

Пунктами 2.1-2.3 розділу 2 договору було визначено, що договірна ціна орендної плати визначається в розмірі, вказаному в окремому додатку (ціна договору). Суборендатор на початку дії договору сплачує аванс в сумі 3000 грн. та в подальшому сплачує орендну плату авансом один раз на місяць до останнього оплаченого числа.

Статтею 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.

Згідно ч.ч.1-4 ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Згідно приписів ч.2 ст.331 ЦК України право власності на нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно до ч.1 ст.810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Статтею 814 ЦК України встановлено, що у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов`язки наймодавця.

Згідно ч.1 ст.820 ЦК України розмір плати за користування житлом встановлюється у договорі найму житла.

Відповідно до ч.ч.1.2 ст.823 ЦК України за договором піднайму житла наймач за згодою наймодавця передає на певний строк частину або все найняте ним помешкання у користування піднаймачеві. Піднаймач не набуває самостійного права користування житлом.

Договір піднайму житла є оплатним. Розмір плати за користування житлом встановлюється договором піднайму.

З огляду на встановлені судом першої інстанції обставини та наведені положення ЦК України, суд враховує, що право власності на 21/100 частину домоволодіння АДРЕСА_2 за позивачем було зареєстровано 09.01.2018 року та саме з цього часу відповідно до приписів ч.2 ст.331 ЦК України в останнього виникло право власності на вказане нерухоме майно.

А тому, суд першої інстанції вірно дійшов до висновку, що є безпідставними позовні вимоги в частині стягнення матеріальної шкоди, у вигляді неотриманих доходів, які б позивач мав можливість отримувати в разі здачі ним в найм (оренду) житла, що розраховані за період до 09.01.2018 року.

Згідно умов договору суборенди від 13.09.2016 року вбачається, що останній було укладено строком на 11 місяців, тобто до 03.08.2017 року.

Таким чином, строк дії вказаного договору скінчився до моменту набуття позивачем права власності на 21/100 частину домоволодіння АДРЕСА_2 .

Договір оренди від 01.02.2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено на строк до 01.12.2016 року. При цьому, відповідно до п.4.2 вказаного договору останній автоматично продовжувався в подальшому на первісний строк дії договору.

З огляду на це, після реєстрації права власності на відповідну частину домоволодіння 09.01.2018 року, позивач у відповідності до ст.814 ЦК України набув право орендодавця та отримання орендної плати з вказаного строку та до кінця строку дії договору оренди 01.10.2019 року.

Відповідно до умов договору оренди від 01.02.2014 року, ціна орендної плати за цим договором була визначена в розмірі 10 грн. за один календарний рік. Таким чином, за період з моменту набуття позивачем права власності на орендоване приміщення та до закінчення строку дії договору оренди, підлягала до сплати орендна плата в розмірі 17 грн. 50 коп.

З матеріалів справи вбачається та судом першої інстанції досліджено надану до відзиву на уточнену позовну заяву квитанцію, з якої вбачається, що на адресу позивача ОСОБА_1 відповідачем ОСОБА_2 29.10.2019 року було перераховано кошти в сумі 20 грн. в рахунок орендної плати.

Пунктом 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди передбачено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

У частині 4 статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції прийшов до правильного та обґрунтованого висновку, про відсутність факту завдання позивачу збитків в розумінні ст.22 ЦК України та про необхідність відмови в задоволенні відповідних позовних вимог про стягнення з відповідача ОСОБА_3 матеріальних збитків за період здачі останнім квартири в оренду з 01.02.2014 року по 29.04.2019 року, з відповідача ОСОБА_2 матеріальних збитків за період здачі останнім квартири в суборенду з 13.09.2016 року по 24.04.2019 року, а також в задоволенні похідних вимог про стягнення з відповідачів в порядку ч.2 ст.625 ЦК України інфляційних витрат та трьох відсотків річних.

Доводи апелянта, що у суді першої інстанції ним були надані усі необхідні докази того, що йому було завдано матеріальна та моральна шкода, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки суперечать наявним в матеріалах справи доказам та встановленим судом першої інстанції обставинам справи.

Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Твердження апелянта, що суд першої інстанції неправильно установив обставини, які мають значення для справи та прийшов до хибного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки судом першої інстанції під час розгляду справи було всебічно і повно досліджено та оцінено усі надані сторонами докази.

Також, з урахуванням вимог та заперечень сторін вірно і об`єктивно з`ясовано обставини справи, а тому будь-яких протиріч між висновками суду про права та взаємовідносини сторін і встановленими судом фактами не вбачається, судом в повному обсязі встановлено і досліджено предмет доказування у даній справі, виходячи з тих доказів, які надавалися сторонами у справі.

Приведені в апеляційній скарзі доводи про те, що суд не дав оцінки наданих ним доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, а тому апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду без змін.

Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 17 вересня 2020 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий суддя О.В.Лаченкова

Судді В.С.Городнича

М.Ю.Петешенкова