справа № 165/309/21

провадження №2/165/290/21

НОВОВОЛИНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2021 року м. Нововолинськ

Нововолинський міський суд Волинської області в складі головуючого судді Ференс-Піжук О.Р., за участю секретаря Пилипчук М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Нововолинську в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ДП "Волиньвугілля" про стягнення заборгованої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

встановив:

01.02.2021 позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ДП "Волиньвугілля" про стягнення заборгованої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що він з 09.12.2008 працював на ВП «Шахта Бужанська», яка є відокремленим підрозділом Державного підприємства «Волиньвугілля».

20.11.2020 був звільнений з підприємства за власним бажанням, у зв`язку з невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства умов колективного чи трудового договору з виплатою вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку.

У день звільнення роботодавець не виплатив ОСОБА_1 заробітну плату належну йому при звільненні. Вказує, що відповідач і на даний час не провів з ним повного розрахунку і не виплатив сум, належних позивачу при звільненні і наголошує,ю що заборгованість, розмір якої не оспорюється відповідачем, становить 71560,97 грн.

Враховуючи, що середньоденний заробіток позивача становив 695,55 грн., просить суд стягнути з відповідача на його користь 32690,85 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період 23.11.2020 по 29.01.2021.

У поданому відзиві представник відповідача ДП «Волиньвугілля» просить при стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку врахувати такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості з врахуванням розумності, справедливості та пропорційності при вирішенні спору. Щодо стягнення заборгованості по заробітній платті при звільненні в розмірі 71560,97 позовні вимоги визнають (а.с. 11,12).

Представник відповідача ДП «Волиньвугілля» до початку першого судового засідання, будучи належним чином повідомленим про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, у визначений судом строк відзиву на позовну заяву не подав.

Відповідно до ч.5 ст.279 ЦПК України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

На підставі вказаної норми процесуального права, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає до задоволення.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені в день звільнення працівника.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 20 постанови від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 справа № 761/9584/15-ц, відступивши від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, вважала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Суд, з урахуванням конкретних обставин, може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Відшкодування, яке нараховується відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану роботу, а за затримку розрахунку при звільненні.

Міжнародними правовими актами, Конституцією України, законами України та підзаконними нормативними актами, рішеннями Конституційного Суду України урегульовано питання оплати праці та захисту прав найманих працівників.

Такими актами є як міжнародні акти, які передбачають захист природніх прав людини, а саме, Загальна декларація прав людини 1948 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Енцикліка прав людини 1963 року, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року тощо.

Можна навести і міжнародні акти, які безпосередньо стосуються регулювання заробітної плати, якими є Конвенція Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95 (ратифікована Україною 30 червня 1961 року), Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03 травня 1996 року (ратифікована із заявами Законом № 137-V від 14 вересня 2006 року), Конвенція Міжнародної організації праці № 158 «Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року» (ратифікована 04

Статтею першою Конвенції про захист заробітної плати № 95 (ратифікована 04 лютого 1994 року), надано визначення заробітної плати, відповідно до мети якої, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити, на підставі письмового або усного договору про наймання послуг, працівникові за працю, яку виконано, чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано, чи має бути надано.

У частині другій статті 12 Конвенції закріплено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Тобто у міжнародних Конвенціях, які ратифіковані Україною, закріплені права найманих працівників не лише на оплату праці, але і гарантії такої оплати, її реальний, а не ефемерний, ілюзорний характер, що пов`язане з природою заробітної плати, як основного засобу існування не лише найманого працівника, але і членів його сім`ї, а відтак забезпечення нормального існування та розвитку суспільства і держави.

Вимоги міжнародних Конвенцій знайшли свій розвиток і закріплення у Конституції України, яка у статті 1 проголосила Україну соціальною державою, визначила обов`язок держави щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини.

Складовою цього обов`язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (статті 13, 43 Конституції України).

Конституційний Суд України в Рішенні від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене.

Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та КЗпП України, є мінімальними державними гарантіями.

Відповідно до статті 1 КЗпП України, цей Кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи, як зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності виробництва, зміцненню трудової дисципліни, що свідчить про врахування та захист інтересів роботодавців, так і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, всемірну охорону трудових прав працівників.

Тобто у самому кодексі законодавець так урегулював взаємовідносини сторін трудових правовідносин, за яких враховано інтереси кожної із них.

Зазначений нормативний акт уточнює і розвиває конституційне право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. А держава, у свою чергу, гарантує на рівні закріплення у Конституції України у статті 43, у тому числі, право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, захист від незаконного звільнення та право на своєчасне одержання винагороди за працю, яке захищається законом.

Саме на деталізацію та гарантування дотримання вказаного конституційного положення і прийнято ряд законодавчих актів, якими є як КЗпП України, так і Закон № 108/95-ВР.

Відповідно до статті 1 Закону № 108/95-ВР заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У статті 25 цього Закону передбачено, що забороняється будь-яким способом обмежувати працівника вільно розпоряджатися своєю заробітною платою, крім випадків, передбачених законодавством.

Відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини за невиплату належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Тобто із системного аналізу. як міжнародних нормативних актів, так і Конституції України, законів України, норм КЗпП України, можна зробити висновок, що на виконання своїх зобов`язань у соціальній сфері держава урегулювала питання виплати заробітної плати, а також передбачила гарантії того, що її своєчасна і у повному обсязі виплата є реальною, оскільки гарантована негативними для власника наслідками фінансового характеру у разі порушення вказаних імперативних норм.

Стаття 117 КЗпП України передбачає не санкції у розумінні ЦК України за невиконання фінансового зобов`язання, а саме гарантії дотримання роботодавцем прав найманого працівника на своєчасне та у повному обсязі отримання заробітної плати.

Відповідно до статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці, працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Тобто сам законодавець чітко передбачив право найманого працівника звертатися до суду про стягнення заробітної плати без обмеження будь-якими часовими межами.

Як встановлено судом, позивач працював на ВП «Шахта Бужанська» ДП «Волиньвугілля» та 20.11.2020 був звільнений на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України (за власним бажанням, у зв`язку з невиконанням власником або уповноваженим органом законодавства, умов колективного чи трудового договору, з виплатою вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку) (а.с.2,3).

Згідно з довідкою відповідача №44/7.2.4/01-19 від 15.01.2021 (а.с. 9), заборгованість по виплаті заробітної плати ОСОБА_1 станом на 14.01.2021 становить 71560,97 грн. Середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 становить 696,55 грн. (а.с.4).

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду 01.02.2021, тобто через два місяці після звільнення з роботи з ВП «Шахта Бужанська» ДП «Волиньвугілля» і при цьому заборгованість по заробітній платі в сумі 71560,97грн. з моменту звільнення останнього по даний час, відповідачем не виплачена, тобто повний розрахунок із звільненим працівником роботодавцем не проведено.

З огляду на встановлені обставини, суд не вбачає підстав розцінити такий строк звернення невиправданим і занадто тривалим, а відтак вважає поведінку працівника такою, що відповідає належному захисту порушеного права на оплату праці.

У даному випадку, на думку суду, не працівник, а власник чи уповноважений ним орган, не здійснив певних дій та не виконав свого обов`язку з оплати виконаної найманим працівником роботи. Іншого способу спонукати роботодавця до здійснення розрахунку з найманим працівником та гарантувати останньому право на отримання заробітної плати, як встановлення суворих гарантій з негативними фінансовими наслідками для роботодавця, законодавець не визначає. Позивач в свою чергу, реалізував саме у такий спосіб, своє право на врегулювання спірних правовідносин.

Суд позовні вимоги щодо стягнення розрахункових в розмірі 71560,97 грн. задовольняє у повному обсязі.

З урахуванням того, що 20.11.2020 позивача було звільнено з посади електрослюсаря п`ятого розряду ВП «Шахта «Бужанська» ДП «Волиньвугілля» на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України, та з вини підприємства належні звільненому працівникові суми у строки зазначені в ст.116 КЗпП України не були виплачені, суд визначає розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що підлягає стягненню з відповідача ДП «Волиньвугілля» в користь позивача, таким чином: 32690,85 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23 листопада 2020 року по 29 січня 2021 року, із розрахунку 695,55 грн. (середньоденний заробіток) х 47 (робочі дні за вищевказаний період) = 32690,85 грн.

При визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку у даній справи, суд бере до уваги, що відсутність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення, повне задоволення позовних вимог щодо стягнення розрахункових, період та розмір невиплаченої заробітної плати в сумі 71560,97 грн., співмірність цієї суми із розміром заявленого позивачем середнього заробітку за час затримки розрахунку, бездіяльність відповідача, яка полягає у невиплаті ОСОБА_1 розрахункових по даний час, що свідчить про небажання роботодавця виконувати свої зобов`язання і обмеження колишнього найманого працівника у його правах.

За наведених обставин, суд не вбачає об`єктивних підстав скористатися своїм правом щодо зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, що підлягає стягненню на користь позивача.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Оскільки, саме з вини підприємства належні звільненому працівникові суми у строки зазначені в ст.116 КЗпП України не були виплачені і не виплачені на даний час, суд задоволює позовні вимоги про стягнення з відповідача ДП «Волиньвугілля» в користь позивача ОСОБА_1 71560,97 грн. заборгованості по заробітній платі та 32690,85 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.11.2020 по 29.01.2021.

Крім того з відповідача в дохід держави, відповідно до ст.141 ЦПК України, підлягає до стягнення 1042,52 грн. сплаченого судового збору.

Керуючись ст.13, ст.12, ст.81, ст.141, ст.211, ст.259, ст.263, ст. 279 ЦПК України, на підставі ст.47, ст.116, ст.117 КЗпП України, ст.1, ст.2, ст.5, ст.7, ст.10, ст.15 Закону України Про оплату праці, суд,

вирішив:

Позов задоволити.

Стягнути з Державного підприємства «Волиньвугілля», ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 32365965, адреса: вул. Луцька, буд.1, м. Нововолинськ, Волинська область, в користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , 71560 (сімдесят одна тисяча п`ятсот шістдесят) грн. 97 коп. заборгованої заробітної плати, 32690 (тридцять дві тисячі шістсот дев`яносто) грн. 85 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23 листопада 2020 року по 29 січня 2021 року, всього 104251 (сто чотири тисячі двісті п`ятдесят одна) грн 82 коп.

Стягнути з Державного підприємства «Волиньвугілля», ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 32365965, адреса: вул. Луцька, буд.1, м. Нововолинськ, Волинська область, в дохід держави 1042 (одну тисячу сорок дві) гривні 52 копійок судового збору.

Рішення суду може бути оскаржено шляхом подачі апеляційної скарги через Нововолинський міський суд Волинської області до Волинського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги, рішення набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Головуючий підпис О.Р. Ференс-Піжук