____________________________________________________________________________________________________________________

справа № 947/25880/19

провадження № 2/947/728/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.02.2021 року м. Одеса

Київський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого - Літвінової І.А.,

при секретарі судового засідання - Молодові В.С.,

за участю:

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - адвоката Бабіної К.О.,

відповідача - ОСОБА_2 ,

представників відповідача - адвокатів Кобилянського М.Ю., Луньової В.М.,

розглянувши в залі суду у місті Одесі у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу № 947/25880/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування будинку недійсним,

ВСТАНОВИВ:

22 жовтня 2019 року ОСОБА_1 звернувся із позовом, яким, в остаточній редакції, просив визнати нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луняченко Наною Володимирівною договір дарування житлового будинку за реєстровим № 1587 від 24.07.2013, який укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , недійсним.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що 15.07.2013 року Київський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано та визначено місце проживання дітей з ОСОБА_2 .. Від шлюбу подружжя має спільних дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .. Із позовом про стягнення аліментів ОСОБА_2 до суду не зверталась. Окрім того, після розірвання шлюбу досягнуто усної домовленості про придбання позивачем для дітей двох квартир та одного будинку із реєстрацією права власності на ОСОБА_2 . Також, за умов цієї усної домовленості, право власності на зазначену нерухомість мало бути перереєстровано на кожну дитину відповідно, при досягненні ними шістнадцятирічного віку. Старший син ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_4 досяг шістнадцятирічного віку, однак ОСОБА_2 не уклала договір дарування, що було узгоджено в рамках усної домовленості під час розірвання шлюбу із позивачем ОСОБА_1 . Таким чином, позивач вважає, що відповідач оманним шляхом заволоділа об`єктами нерухомості, чим порушила права їх спільного старшого сина. Додатково позивач зазначає, що у разі дотримання умов усної угоди, його старший син мав би змогу здавати в оренду власне житло в м. Одесі і на отриманні кошти орендувати житло в м. Києві, де він, наразі, навчається у вищому навчальному закладі. Замість цього, позивач вимушений сплачувати оренду квартири в м. Києві для свого сина.

Ухвалою суду від 14.11.2019 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, розгляд справи призначено проводити за правилами спрощеного позовного провадження з викликом учасників судового процесу.

12 грудня 2019 року на електронну адресу суду надійшов відзив (вхід. № ЕП-8756/19), відповідно до якого в задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування будинку АДРЕСА_1 сторона відповідача просить відмовити в повному обсязі, підтверджуючи, що дійсно сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 29.09.2000 року по 15.07.2013 рік. В період шлюбу у подружжя народилося троє дітей. Місце проживання спільних дітей за домовленістю визначено разом з матір`ю. Із позовом про стягнення аліментів з ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 до суду не зверталась оскільки батько самостійно надавав допомогу на утримання дітей. При цьому, позивач зазначає, що між ним та колишньою дружиною було досягнуто домовленість, відповідно до якої ОСОБА_1 придбав для дітей 2 квартири та будинок, зареєструвавши їх на колишню дружину ОСОБА_2 , яка наче б то після досягнення старшим сином повноліття мала передати право власності на будинок ОСОБА_3 . Із доводами позову в цій частині не сторона позивача не погоджується, оскільки в період шлюбу за ОСОБА_1 , на підставі свідоцтва про право власності на житло від 13.07.2009 року, виданого на підставі свідоцтва про відповідність збудованого об`єкта проектній документації; замість договору купівлі-продажу від 10.05.2007 року, було зареєстровано право власності на будинок АДРЕСА_1 . Вказаний будинок є спільним сумісним майном подружжя, у зв`язку із чим ОСОБА_2 від початку належала Ѕ частина. Окрім того, після розлучення до суду із позовом про поділ спільного сумісного майна ніхто із подружжя не звертався з тих підстав, що поділ майна було здійснено в добровільному порядку. Так, після розірвання шлюбу, 24.07.2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луняченко Н.В. було посвідчено договір дарування будинку АДРЕСА_1 , за реєстровим № 1587. За умовами вказаного договору ОСОБА_1 (Дарувальник) передав у власність, а ОСОБА_2 (Обдарована) безоплатно прийняла у власність житловий будинок АДРЕСА_1 . Також, вказаний договір підписано на виконання усних домовленостей саме про поділ спільного майна подружжя та жодним чином не стосувався прав дітей на нерухоме майно, яке було набуте подружжям за час шлюбу. Зазначено, що ОСОБА_1 безпідставно стверджує, що між ним та ОСОБА_2 існувала домовленість, згідно якої ОСОБА_2 , отримавши в дар від ОСОБА_1 спірний будинок, після досягнення старшим сином шістнадцятиріччя мала передати право власності на будинок їх сину ОСОБА_3 . Таких домовленостей між сторонами не існувало та при посвідчені оспорюваного договору жодного введення позивача в оману не відбувалося. Усі дії ОСОБА_1 були добровільними та спрямовувалися на добровільний поділ спільного сумісного майна. Вказано, що позивачем не доведено, що ОСОБА_6 при укладанні договору дарування діяла недобросовісно та ввела ОСОБА_1 в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Посвідчення правочину відбувалося на підставі вільного волевиявлення сторін, кожна з яких розуміла значення своїх дій та наслідки укладення договору дарування і бажала їх настання саме в тому вигляді, в якому викладено в договорі.

19 грудня 2019 року за вхід. № 64920 до канцелярії суду надійшла відповідь на відзив, з викладеними у відзиві обставинами сторона позивача не погоджується у відповідності до наступного. ОСОБА_1 із ОСОБА_2 мали трьох дітей. Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 подарував ОСОБА_2 саме три об`єкти нерухомості, відповідно по об`єкту для кожної дитини. Позивач після розірвання шлюбу все належне йому майно подарував колишній дружині для передачі у власність трьом дітям, а відповідачу під час розлучення подарував автомобіль BMW X3 2013 року випуску. ОСОБА_1 постійно допомагав колишній дружині із утриманням дітей. На думку позивача, розподіл майна є неправдивим, так як об`єкти нерухомості призначалися для дітей. ОСОБА_2 не працювала до 2018 року, обіцяла чоловіку виховувати дітей та передати їм майно у власність після досягнення ними повноліття. Тобто, за період шлюбу ОСОБА_2 жила за рахунок чоловіка та навіть після розлучення відповідач до 2018 року не працювала, а забезпечувала себе за рахунок отриманих грошей від допомоги на дітей колишнім чоловіком. А отже, щодо посилання на спільно набуте майно та частину будинку мови йти не могло. Таким чином, відповідач оманними діями заволоділа спірним об`єктом нерухомості, не подарувала його синові лише із власних корисних цілей, чим грубо порушила право позивача та їх сина.

27 грудня 2019 року на електронну адресу суду надійшли заперечення від представника відповідача (вхід. № ЕП-9189/19) на пояснення позивача, викладені у відповіді на відзив. Сторона відповідача доводи позивача надуманими та такими, що не ґрунтуються на дійсних обставинах подій. Так, відповідач вказує, що у відповіді на відзив ОСОБА_1 вкотре безпідставно стверджує, що ОСОБА_2 оманним шляхом заволоділа спірним будинком АДРЕСА_1 , що не відповідає дійсності. Як вже зазначалося у відзиві, вказаний будинок ОСОБА_2 набула у власність за вільним волевиявленням ОСОБА_1 , який бажав подарувати його колишній дружині. Враховуючи той факт, що на утриманні ОСОБА_2 після розлучення залишилося троє неповнолітніх дітей, одному з яких присвоєно групу інвалідності, ОСОБА_1 вирішив подарувати ОСОБА_2 спірний об`єкт нерухомості. Відповідач наголошує, що укладення договору дарування було вільним волевиявленням позивача, оскільки у його власності на момент розлучення перебувала квартира та 28 транспортних засобів та ОСОБА_1 бажав настання саме тих наслідків, які передбачені договором дарування будинку, тобто безоплатне передання у власність ОСОБА_2 житлового будинку. ОСОБА_1 є матеріально забезпеченою особою, що підтверджується наявністю у нього у власності 60 вантажних транспортних засобів та 5 об`єктів нерухомості, а тому мав можливість подарувати колишній дружині будинок. Вказані обставини повністю спростовують доводи ОСОБА_1 щодо наявності будь-яких домовленостей про перереєстрацію права власності на спірний будинок на старшого сина та, як наслідок, вказують на відсутність омани зі сторони ОСОБА_2 при укладанні оспорюваного договору дарування будинку. Жодних повідомлень про будь-які обставини, яких насправді не було чи свідомого замовчування обставин, що могли перешкоджати укладенню правочину з боку ОСОБА_2 не було.

Ухвалою суду від 06.02.2020 року відмовлено у задоволенні заяви зі сторони позивача ОСОБА_1 про забезпечення його позову до ОСОБА_2 про визнання договору дарування будинку недійсним.

Протокольною ухвалою від 26.02.2020 року змінено порядок провадження у справі та призначено підготовче судове засідання.

Підготовче провадження у цивільній справі № 947/25880/19 закрито та призначено справу до розгляду по суті протокольною ухвалою суду від 04.08.2020 року.

У судовому засіданні позивач та представник позивача підтримали заявлені вимоги. Також просили врахувати обставини, викладені у заявах по суті справи.

Відповідач та його представники позов не визнали з підстав, зазначених у відзиві та запереченнях.

Відповідно до визначеного статтею 13 ЦПК України принципу диспозитивності цивільного судочинства суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Встановивши фактичні обставини, дослідивши надані докази, суд при вирішені справи виходить з такого.

Громадянин ОСОБА_1 та громадянка ОСОБА_2 уклали шлюб 10 серпня 2000 року, про що в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу зроблено актовий запис № 936 (а.с. 12).

Під час перебування у шлюбі у подружжя народилося троє дітей: син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим відділом реєстрації актів громадянського стану Приморського районного управління юстиції м. Одеси; син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим Другим Приморським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції, актовий запис № 210; син - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 , виданим Другим Приморським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції, актовий запис № 256 (а.с. 6-8).

Згодом шлюб між батьками дітей ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано рішенням Київського районного суду міста Одеси від 15.07.2013 (а.с. 9-11).

Місце проживання дітей визначено разом з матір`ю.

Свідоцтвом про право власності серії НОМЕР_4 , виданим Виконавчим комітетом Одеської міської ради від 13 липня 2009 року, підтверджена належність гр. ОСОБА_1 на праві приватної власності об`єкту (в цілому), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 17).

Згідно договору дарування житлового будинку та земельної ділянки від 24.07.2013 року, ОСОБА_1 передав у власність, а ОСОБА_2 безоплатно прийняла у власність житловий будинок № 1 , загальною площею 587,8 м?, житловою площею 124,5 м?, який в цілому складається з житлового будинку літ. «Л», сараю літ. «К», огорожі № 3 та земельну ділянку № НОМЕР_5 , площею 0,1152 га, кадастровий номер 5110136900:48:026:0010, на якій розташований будинок за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 87-89).

Пунктом 1.6. Дарувальник, тобто ОСОБА_1 , свідчить, що на момент укладення цього договору вказані житловий будинок та земельна ділянка належать йому на праві приватної власності, до цього часу нікому іншому не продані, не подаровані, не передані як внесок до статутного капіталу юридичних осіб, іншим способом не відчужені, не заставлені, під забороною відчуження (арештом) не перебувають, у заставі (в тому числі податковій) не перебувають, обов`язками щодо третіх осіб Дарувальник відносно житлового будинку та земельної ділянки не пов`язаний, судового спору щодо них немає, а також прав у третіх осіб (в тому числі за договором оренди, найму або лізингу) як в межах, так і за межами України немає, сервітути відносно них не встановлені, відносно них не укладено будь-яких договорів по відчуженню чи користуванню з іншими особами, відносно них не укладено шлюбного контракту, малолітні та неповнолітні діти не мають прав власності, та їх права не порушені, житловий будинок та земельна ділянка знаходяться у стані, який є повністю придатним для використання їх за цільовим призначенням. Зміст ст.ст. 401, 659 Цивільного кодексу України Сторонам роз`яснено.

Як зазначено у ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Статтею 725 ЦК України передбачено, що договором дарування може бути встановлений обов`язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред`являти вимог до третьої особи про виселення тощо). Дарувальник має право вимагати від обдаровуваного виконання покладеного на нього обов`язку на користь третьої особи.

Проте, такого обов`язку договором дарування від 24.07.2013 року встановленого не було.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких необхідно для чинності правочину.

Тобто, правочин є недійсним, якщо він укладений із порушенням вимог закону.

Згідно зі статтею 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

При прийнятті рішення суд також керується практикою Верховного суду, а саме постановою від 18 грудня 2019 р. № 528/665/17 де міститься висновок про те, що при вчиненні правочину під впливом обману формування волі потерпілого відбувається не вільно, а вимушено, під впливом недобросовісних дій інших осіб, які полягають у навмисному створенні у потерпілого помилкового уявлення про обставини, які мають істотне значення: природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Внутрішня воля потерпілого на вчинення правочину відповідає його зовнішньому волевиявленню, однак її формування відбувається не вільно, а під впливом обману з боку інших осіб. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до вчинення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Обман може відбуватися як у вигляді активної поведінки сторони, повідомлення нею про будь-які обставини, яких насправді нема (повідомлення недостовірних відомостей про предмет договору, надання підроблених документів на право власності на продавану річ, на право вчинення такого правочину), так і у вигляді свідомого замовчування обставин, що можуть перешкодити укладенню правочину. Суб`єктом введення в оману може бути як сторона правочину, так і третя особа, яка діяла з відома або на прохання сторони правочину. Якщо ж обман здійснений третьою особою за власною ініціативою, підстав для визнання правочину недійсним нема.

Суд встановив, що з наведених доказів у матеріалах справи не вбачається введення позивача в оману.

Посвідчення правочину відбувалося на підставі вільного волевиявлення сторін, кожна з яких розуміла значення своїх дій та наслідки укладення договору дарування і бажала їх настання саме в тому вигляді, в якому викладено в договорі.

Пунктом 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Норми статті 230 ЦК не застосовуються щодо односторонніх правочинів.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Питання як про достовірність конкретного доказу, так і про достатність їх у сукупності суд вирішує у кожному випадку, виходячи з конкретних обставин справи. З іншого боку, принциповим можна вважати положення щодо неможливості доказування на основі припущень.

Достатніми є докази, яких може бути достатньо для встановлення певного факту або усієї сукупності фактів, що обґрунтовують вимоги або заперечення сторони. Однак це має місце поки існування цього факту не буде заперечене іншими доказами. Тобто такі докази не є безспірними, але якщо протилежна сторона не надасть належні докази для їх спростування, вони є достатніми для ухвалення рішення на користь особи, котра їх подала.

Доказування в цивільному процесі полягає в тому, що воно виступає як право і обов`язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні й письмові пояснення суду, подавати свої доводи, міркування та заперечення, тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право щодо доказування і одночасно виконують обов`язок стосовно доказування.

Згідно презумпції ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. (ч.1) Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. (ч.2)

На підставі вище викладеного суд дійшов висновку, що дослідженими судом доказами в їх сукупності, підстав для визнання спірного правочину недійсним не встановлено, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування будинку недійсним не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 15, 203, 215, 229-230, 725, 717 ЦК України, ст.ст. 13, 76, 89 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (ІПН: НОМЕР_6 ; адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ) до ОСОБА_2 (ІПН: НОМЕР_7 ; адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ) про визнання договору дарування будинку недійсним - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Літвінова І. А.