Постанова
Іменем України
31 березня 2021 року
м. Київ
справа № 753/72/17
провадження № 61-18178св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Пікуль А. А., Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій
У січні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі -
ТОВ «Кей-Колект») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позов обґрунтований тим, що згідно з договором факторингу та договору відступлення прав вимоги за договорами іпотек, укладених між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект», ТОВ «Кей-Колект» є правонаступником ПАТ «УкрСиббанк» щодо права вимоги за зобов`язаннями договору іпотеки, які виникли на підставі кредитного договору, укладеного між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 . На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором між
ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 19 лютого 2008 року укладений договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , як співвласники квартири
АДРЕСА_1 , передали в іпотеку вказане майно. 13 лютого 2012 року ПАТ «УкрСиббанк» згідно з договором факторингу та договору про відступлення прав за договором іпотеки свої права вимоги за зобов`язаннями за кредитним та іпотечним договорам передав ТОВ «Кей-Колект». Пункт 5 іпотечного договору містить застереження про задоволення вимоги іпотекодержателя. У зв`язку з грубим порушенням ОСОБА_4 умов кредитного договору, зокрема неповернення кредиту, несплати процентів та комісій за користування кредитом.
ТОВ «Кей-Колект» у позасудовому порядку звернуло стягнення на предмет іпотеки, що передбачено іпотечним договором та Законом України «Про іпотеку». Зокрема,
25 листопада 2015 року ТОВ «Кей-Колект» набув у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» право власності на предмет іпотеки, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Набувши права власності на квартиру у грудні 2016 року ТОВ «Кей-Колект» була здійснена спроба потрапити у квартиру, проте виявлено, що у квартирі проживають відповідачі, які не допустили позивача до житла, за наслідками якого ТОВ «Кей-Колект» складені акти обстеження майна, в яких засвідчені факти проживання відповідачів у квартирі.
Посилаючись на вказані обставини, ТОВ «Кей-Колект» просило усунути перешкоди у здійсненні його права користування майном шляхом надання постійного безперешкодного доступу до квартири та визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням у зв`язку з втратою ними права власності на нього.
Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 05 липня 2017 року у задоволенні позову ТОВ «Кей-Колект» відмовлено.
Рішення мотивовано тим, що відсутні докази про порушене право позивача у межах заявлених вимог про зобов`язання не чинити перешкод у користуванні житлом; акти перевірки майна складені заінтересованою особою, а тому не можуть бути прийняті судом як належні докази. Крім того, спірна квартира, яка передана в іпотеку, набута відповідачами не за рахунок кредитних коштів, а отже, набуття позивачем права власності на спірну квартиру є оспорюваним.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року апеляційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково. Заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 05 липня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Усунуто ТОВ «Кей-Колект» перешкоди у здійсненні права користування квартирою
АДРЕСА_1 . Визнано ОСОБА_1 , ОСОБА_2 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що оскільки право власності відповідачів на спірну квартиру є припиненим, тому останні втратили правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження цим майном. Указані правомочності перейшли до нового власника майна - ТОВ «Кей-Колект».
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги
У грудні 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду міста Києва від 28 листопада
2017 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення в частині задоволення позову та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15.
Позиція Верховного Суду
Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Статтею 413 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Встановлені судами обставини
19 лютого 2008 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 укладений кредитний договір. На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором 19 лютого 2008 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 укладений договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , як співвласники квартири АДРЕСА_1 , передали в іпотеку вказане майно.
13 лютого 2012 року ПАТ «УкрСиббанк», згідно з договором факторингу та договору про відступлення прав за договором іпотеки, передало свої права вимоги за зобов`язаннями за кредитним та іпотечним договорами ТОВ «Кей-Колект».
У пункті 5 іпотечного договору міститься застереження про задоволення вимоги іпотекодержателя.
У зв`язку з порушенням ОСОБА_4 умов кредитного договору, зокрема неповернення кредиту, несплати процентів та комісій за користування кредитом, ТОВ «Кей-Колект» у позасудовому порядку звернуло стягнення на предмет іпотеки та 25 листопада
2015 року ТОВ «Кей-Колект» зареєструвало за собою у порядку, передбаченому
статтею 37 Закону України «Про іпотеку», право власності на предмет іпотеки, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що відсутні докази про порушене право позивача у межах заявлених вимог, а саме щодо чинення відповідачами перешкод у користуванні житлом, оскільки акти перевірки майна складені заінтересованою особою, а тому не можуть бути прийняті судом як докази. Крім того, спірна квартира, яка передана в іпотеку, набута відповідачами не за рахунок кредитних коштів, а отже, набуття позивачем права власності на спірну квартиру є оспорюваною.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, виходив із того, що оскільки право власності відповідачів на спірну квартиру є припиненим, тому останні втратили правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження цим майном. Указані правомочності перейшли до нового власника майна - ТОВ «Кей-Колект».
Проте із вказаним висновком апеляційного суду не можна погодитися з огляду на таке.
Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходить Верховний Суд
За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність
(пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня
2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Частина перша статті 60 ЦПК України, у редакції, чинній на час ухвалення судами попередніх інстанції рішення, встановлювала, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов`язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, обґрунтовував свої висновки необґрунтованістю вимог сторони позивача, оскільки відповідачі проживають та зареєстровані у спірній квартирі на законних підставах, будь-яких доказів того, що останні чинять перешкоди позивачу у користуванні житловим приміщенням матеріали справи не містять, спірна квартира придбана не за кредитні кошти.
Верховний Суд враховує, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
Апеляційним судом правильно встановлено, що право власності на спірну квартиру зареєстровано за позивачем на підставі іпотечного застереження. Отже, спірна квартири до набуття позивачем права власності на неї, була предметом іпотеки.
При вирішенні спорів щодо права користування колишніми власниками та членами їх сімей іпотечним майном, судам, керуючись частиною четвертою статті 263
ЦПК України, потрібно враховувати висновки Верховного Суду України, від яких Верховний Суд не відступав, у цій категорії справ.
Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 сформулював правовий висновок, від якого Верховний Суд не відступав, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону № 898-IV та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Отже, визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Аналогічний висновок висловлено і в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
Крім того, Законом України № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», запроваджено мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, тобто і на виселення із такого майна.
Можна зробити висновок, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов`язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб`єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі
№ 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) вказала, що вважає правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону
№ 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, законним та обґрунтованим, цей висновок враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Підсумовуючи наведене, у цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що колишні власники та особи, які проживають у житлі, яке придбано за їх кошти та передано в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, у силу положень статті 109 ЖК Української РСР мають право на користування таким житлом до моменту виселення із надання їм іншого постійного житла.
З огляду на викладене, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки спірна квартира придбана за особисті кошти позичальника, а не за кредитні, відповідно відсутні підстави для визнання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 таким, що втратили право користування спірною квартирою до моменту їх виселення та надання їм іншого постійного житла.
Апеляційним судом не враховано висновки Верховного Суду України, Верховного Суду щодо застосування положень статті 40 Закону України «Про іпотеку» та
статті 109 ЖК Української РСР, внаслідок чого апеляційним судом безпідставно скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону.
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо у передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Таким чином, Верховний Суд на підставі статті 413 ЦПК України дійшов висновку про задоволення касаційної скарги та скасування рішення апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.
У цій справі Верховний Суд не вбачає підстав для висновку про порушення принципу остаточності судового рішення, при скасуванні рішення апеляційного суду, постановленого у листопаді 2017 року, оскільки під час розгляду справи апеляційним судом, за наслідками якого постановлено рішення не на користь відповідачів, останні не були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, а тому перегляд рішення апеляційного суду судом касаційної інстанції по минуванню більше ніж трьох років відповідає вимогам статті 6 Конвенції, якою гарантовано право на справедливий суд усім сторонам судового процесу.
Розподіл судових витрат
Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню,то з ТОВ «Кей-Колект»на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір за перегляд справи у суді касаційної інстанції у розмірі 6 400,00 грн.
Керуючись статтями 141, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити.
Рішення Апеляційного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року скасувати, заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 05 липня 2017 року залишити в силі.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на користь ОСОБА_2 судовий збір за перегляд справи у суді касаційної інстанції у розмірі 6 400,00 грн.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
Г. І. Усик
В. В. Яремко
