Справа № 369/3531/20

Провадження № 2/369/760/21

РІШЕННЯ

Іменем України

22.03.2021 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Дубас Т.В

за участю секретаря Мазурик Д.С.,

за участю представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача

Центральної військово-лікарської комісії ЗСУ Богрєєва Н.В.,

представника відповідача Міністерства Оборони України Небожук В.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Центральної військово-лікарської комісії Збройних сил України, Міністерства оборони України про визнання незаконним наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

У березні 2020 року позивач звернувся з даним позовом, в якому просив суд:

визнати незаконним наказ Центральної військово-лікарської комісії Збройних сил України № 81 від 29.11.2019 про його;

зобов`язати Центральну військово-лікарську комісію Збройних сил України та Міністерство оборони України поновити його на роботі на посаді лікаря соціальної експертизи Центральної військово-лікарської комісії Збройних сил України;

зобов`язати Центральну військово-лікарську комісію Збройних сил України та Міністерство оборони України виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу з 15.12.2019 по 16.03.2020 включно у розмірі 19 426,05 грн., без врахування відповідних податків та інших обов`язкових платежів, а також 50 000 грн. моральної шкоди.

Свої позовні вимоги обґрунтував тим, що працював лікарем відділу соціальної експертизи Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України з 06.10.2014 (призначений згідно з наказом від 06.10.2014 № 52) і по 14.12.2019 (звільнений відповідно до наказу від 29.11.2019 № 81).

Позивач наголошує на тому, що під час звільнення на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України були грубо порушені його права, а саме: по-перше, роботодавець не повідомив його про скорочення займаної ним посади належним чином; по-друге, позивача було звільнено в останній день його відпустки, крім цього, день звільнення припадає на неробочий день тижня, а саме: на суботу; по-третє, трудову книжку було видано на підставі поданої позивачем письмової заяви 18.12.2019, а фінансові розрахунки по заробітній платі в повному обсязі проведені лише 27.12.2019; по-четверте, при написанні позивачем заяви на додаткову відпустку терміном 7 (сім) днів з 19.11.2019 керівництвом ЦВЛК ЗСУ в задоволені заяви було відмовлено.

За розрахунками позивача з урахуванням того, що його середньоденна заробітна плата становить 308,35 грн., середній заробіток за час його вимушеного прогулу складає 19 426,05 грн.

Також позивач вважав, що з відповідачів підлягає стягненню моральна шкоду, яку він оцінив у розмірі 50 000 грн.

Викладені обставини і стали підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.

Ухвалою судді від 20.03.2020 було відкрито позовне провадження у справі, постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

05.05.2020 Центральна військово-лікарська комісія Збройних Сил України подала відзив на позовну заяву, в якому вказала, що її дії під час звільнення позивача були законними, вимоги позивача є необґрунтованими та просила відмовити у задоволенні позову.

10.03.2021 позивач подав відповідь на відзив, просив суд позовні вимоги з урахуванням уточнення задовольнити в повному обсязі.

Представник позивача в судове засідання 22.03.2021 з`явився, позов підтримав, просив його задовольнити.

Представник відповідача Центральної військово-лікарської комісії ЗСУ в судове засідання 22.03.2021 також з`явився, проти задоволення позову заперечував, просив залишити його без задоволення.

Представник відповідача Міністерства Оборони України в судове засідання 22.03.2021 також з`явився, проти задоволення позову заперечував, просив залишити його без задоволення.

Суд, заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши матеріали справи та письмові докази в їх сукупності, оцінивши їх відповідно до ст. 89 ЦПК України, приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що позивач був прийнятий на посаду лікаря відділу соціальної експертизи Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України на умовах строкового трудового договору від 06.10.2014, наказ № 52, що підтверджується записом у трудовій книжці.

З трудової книжки також вбачається, що:

14.08.2015 позивача було на підставі наказу № 82 від 14.08.2019 переведено на посаду лікаря відділу експертизи;

31.05.2019 на підставі директиви МО та ГШЗСУ № Д-322/1/1 від 31.01.2019 Центральну військово-лікарську комісію Міністерства оборони України було перейменовано на Центральну військово-лікарську комісію Збройних Сил України;

31.05.2019 позивача було на підставі наказу № 61 від 31.05.2019 переведено на посаду лікаря відділу експертизи.

Відповідно до Переліку змін до штатів військових частин, підпорядкованих Головному військово-медичному правлінню Міністерства оборони України, складеного на виконання Плану проведення додаткових організаційних заходів у Збройних Силах України у 2019 році введеного в дію спільною директивою Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України від 19.09.2019 № Д-322/1/7дск у структурі ЦВЛК ЗС України змінено штатну чисельність (штатних одиниць) працівників і військовослужбовців, що мало наслідком виведення посади працівника, яку обіймав позивач, та введення посади військовослужбовця з 01.12.2019.

Про попереднє звільнення позивача було повідомлено двічі 11.10.2019 та 19.11.2019, що підтверджується копією листа Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України до позивача від 29.11.2019 № 5615. Позивач під час першого повідомлення 11.10.2019 відмовився від підпису на повідомленні про наступне звільнення, про що було складено відповідний акт від 11.10.2019 року.

14.11.2019 позивач звернувся з письмовою заявою до керівництва Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України про надання йому другої частини основної відпустки за 2019 рік та додаткової відпустки за 2019 рік, як особі з інвалідністю II групи, яка має пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни.

Наказом від 19.11.2019 №72 позивачу було надано другу частину основної відпустки за 2019 рік на 12 календарних днів та додаткову відпустку за 2019 рік на 14 календарних днів в термін з 19.11.2019 по 14.12.2019.

Позивач був звільнений з посади лікаря відділу соціальної експертизи Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України в зв`язку з проведенням організаційних заходів в Центральній військово-лікарській комісії Збройних Сил України на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю, що підтверджується наказом від 29.11.2019 №81 та відповідним записом у його трудовій книжці.

Відповідно до п. 19 Положення про Центральну військово-лікарську комісію Збройних Сил України, затвердженого наказом начальника ГВМУ від 15.1072019 № 158, Центральна військово-лікарська комісія Збройних Сил України не є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

У п. 17 цього ж Положення визначено, що забезпечення діяльності ЦВЛК ЗМУ здійснюється Національним військово-медичним клінічним центром «Головний військовий клінічний госпіталь», тобто фінансове забезпечення, до якого відноситься нарахування та виплата заробітної плати працівникам ЦВЛК ЗМУ, покладено саме на Національний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь».

З огляду на встановлені обставини у справі суд вважає за необхідне проаналізувати наступне законодавство та правові висновки ВС.

Як передбачено ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом не дієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Крім того, як зазначено у ст.ст.76, 77 ЦПК України, суд встановлює наявність або відсутність обставин, якими обґрунтовують свої вимоги і заперечення сторони, на підставі доказів, що містять інформацію щодо предмета доказування.

За змістом ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У відповідності до п.4 ч.1 ст.430 ЦПК України рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого позивача підлягає негайному виконанню.

Згідно зі статтею 43 Конституції України право на працю визнається за кожною людиною і становить собою можливість заробляти на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку погоджується.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою (ч.2 ст. 2 КЗпП України).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (ч.4 ст.36 КЗпП України).

Відповідно до положень ст.49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Частинами 1, 2 ст. 235 КЗпП України визначено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з ч. 1 ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення .

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п.1 ст.40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Обов`язок доведення правомірності звільнення працівника при оспорюванні такої покладається на роботодавця (постанова ВС від 23.01.2018 у справі № 273/212/16-ц).

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтування позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц).

Зважаючи на рекомендації Верховного Суду України, викладені у п. 11 Постанови Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» № 14 від 18.12.2009, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

З урахуванням встановлених судом обставин у справі та проаналізованих правових норм та правових висновків Верховного Суду суд приходить до наступних висновків.

Будь-яких належних та допустимих доказів того, що звільнення позивача відбулося згідно з визначеною законодавством України про працю процедурою, що описана вище за текстом даного рішення, відповідачами суду надано не було.

На підставі наведеного вище, суд приходить до висновку про те, що звільнення позивача за п.1 ст.40 КЗпП України відбулось з порушенням встановленої законодавством процедури розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, тобто здійснене без законної підстави, наказ, яким позивача було звільнено з роботи, підлягає скасуванню, а сам позивач підлягає поновленню на попередній роботі.

Стосовно вимог позивача про зобов`язання відповідачів виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду, то суд відмовляє у задоволенні цих вимоги, оскільки належним відповідачем у даному випадку є Національний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь», на якого покладено обов`язок фінансового забезпечення Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України, про залучення якого у якості співвідповідача позивач перед судом не клопотав, а суд з власної ініціативи позбавлений можливості вчиняти такі процесуальні дії.

Більш того, позивачем не було доведено того, що порушення його законних прав відповідачами призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя, що б вказувало на завдання йому моральної шкоди, а також що розмір даної шкоди дійсно становить з огляду на принципи розумності та справедливості 50 000 грн.

Разом з тим, з огляду на низку тверджень сторін, що не стали предметом аналізу в даному рішенні, суд зазначає, що Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v.UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010).

З урахуванням викладеного й керуючись правовими висновками, викладеними у постанові ВП ВС від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц та постанові ВС від 23.01.2018 у справі № 273/212/16-ц, рекомендаціями, викладеними у Постанові Пленуму ВСУ «Про судове рішення у цивільній справі» № 14 від 18.12.2009, ст.43 Конституції України, ст.ст. 2, 36, 40, 49-2, 231, 232, 235, 237-1 КЗпП України, ст. ст. 4, 10, 12, 13, 76-81, 259, 263-268, 351, 352, 354, 430 ЦПК України,-

У Х В А Л И В :

Позов ОСОБА_2 до Центральної військово-лікарської комісії Збройних сил України, Міністерства оборони України про визнання незаконним наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди- задовольнити частково.

Визнати незаконним наказ Центральної військово-лікарської комісії Збройних сил України № 81 від 29.11.2019 року про звільнення ОСОБА_2 .

Зобов`язати Центральну військово-лікарську комісію Збройних сил України та Міністерство оборони України поновити ОСОБА_2 на роботі на посаді лікаря соціальної експертизи Центральної військово-лікарської комісії Збройних сил України з 15 грудня 2019 року.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення в частині поновлення на роботі підлягає до негайного виконання.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Київського апеляційного суду через Києво-Святошинський районний суд Київської області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Центральна військово-лікарська комісія Збройних сил України, ЄДРПОУ 08356179, місцезнаходження за адресою: вул. Госпітальна, 16, м. Київ.

Відповідач: Міністерство оборони України, місцезнаходження за адресою: проспект Повітрофлотський, 6, м. Київ.

Повний текст рішення суду виготовлено 02.04.2021.

Суддя: Т.В. Дубас