Справа № 369/16393/19

Провадження № 2/369/642/21

РІШЕННЯ

Іменем України

24.03.2021 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Дубас Т.В.,

при секретарі Мазурик Д.С.,

за участю представника позивача ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 ,

відповідача ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні правом власності шляхом виселення, -

ВСТАНОВИВ:

Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій звернулось до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні правом власності шляхом виселення відповідачів.

Свої позовні вимоги мотивує наступним.

На балансі Головного управління ДСНС України у Київській області (далі - Головне управління) знаходиться комплекс будівель і споруд частини технічної служби за адресою: АДРЕСА_1 , у тому числі будівля діючого пожежного депо, в якій розташована квартира АДРЕСА_2 для проживання особового складу Головного управління.

З реєстраційних записів відомо, що квартиру АДРЕСА_3 було надано ОСОБА_5 відповідно до протокольного рішення житлово- побутової комісії Управління пожежної охорони від 12.05.1985 № 20.

12.12.1989 згідно поданого ОСОБА_5 рапорту від 04.11.1989, наказом УВС Київського облвиконкому № 126 о/с від 19.12.1989 року, ОСОБА_5 було звільнено зі служби по п. «є» ст.67 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (в зв`язку з переведенням на роботу в інші міністерства) з 12 грудня 1989 року.

В квартирі АДРЕСА_2 з 1985 року по теперішній час проживають (дружина) ОСОБА_2 (дружина до 29.01.1991 згідно свідоцтва про розірвання шлюбу), ОСОБА_4 (син), ОСОБА_3 (син) (далі - Відповідачі), які не мають жодних законних підстав на проживання в даному приміщенні, та в трудових відносинах з Головним управлінням ДСНС України у Київській області не перебувають.

30.09.2016 згідно доповідної записки начальника ЧТС ГУ ДСНС України у Київській області Пшеничного В.О. мешканка квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_2 продовжує розраховуватися за спожиту електричну енергію по тарифам як для населення, не зважаючи на висновки КРУ у 2014 році. Виставлені рахунки керівництвом ЧТС ГУ ДСНС України у Київській області, злісно ігнорує, чим провокує інших мешканців будинку на відмову від оплати по тарифах бюджетних організацій. Відповідачі відмовляються від сплати рахунків за спожиту електричну енергію по тарифам бюджетних організацій і в подальшому.

Головним управлінням було запропоновано Відповідачам укласти договір найму службового приміщення. Відповідачі від укладення даного договору відмовилися.

До того ж, відповідно до розділу 1, 2 Положення про Частину технічної служби ГУ ДСНС України у Київській області, затвердженого наказом ГУ ДСНС України у Київській області від 28.01.2019 № 96, ЧТС ГУ ДСНС України у Київській області являється структурним підрозділом Головного управління ДСНС України у Київській області з метою утримання в бойовій готовності аварійно-рятувальної, спеціалізованої пожежної та допоміжної техніки, пожежно-технічного устаткування, засобів зв`язку, що знаходяться на озброєнні частини; отримання, зберігання, видача, а в необхідних випадках доставка в підрозділи транспортних засобів, пожежно-технічного та аварійно- рятувального устаткування, ремонтно-експлуатаційних, паливно-мастильних матеріалів, засобів зв`язку, вогнегасних речовин, спецодягу, спорядження тощо; пошиття та ремонт форменого одягу для забезпечення особового складу ГУ ДСНС України у Київській області та підпорядкованих підрозділів; бере участь у ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій і тому подібне.

Тобто, за адресою: АДРЕСА_1 , розташований пост, комплекс будівель та споруд частини технічної служби ГУ ДСНС України у Київській області, який призначений для виконання відповідних функцій.

Оскільки, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, комплекс нежитлових будівель ЧТС ГУ ДСНС України у Київській області за адресою: Київська область, Києво- Святошинський район, м. Вишневе, вул. Київська, 6, є державною власністю, перебуває у оперативному управлінні ГУ ДСНС України у Київській області.

29.03.2017 за підписом начальника ГУ ДСНС України у Київській області Слободяника В.Д. було направлено лист-повідомлення № 66/11/2370 ОСОБА_2 про те, що оскільки ОСОБА_2 відмовляється укласти договір найму службового приміщення, то право проживання в даному приміщенні не підтверджено жодним документом.

ОСОБА_2 не відреагувала на лист-повідомлення № 66/11/2370, який було направлено 29.03.2017 за адресою: АДРЕСА_4 .

До цього часу зазначені вимоги Відповідачі не виконали, чим створюють перешкоди для Власника у користуванні правом власності.

Головне управління хоче зазначити, що подібні судові прецеденти вже існують в Київській області, а саме: 18.09.2019 постановою Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою 8 ДПРЗ ГУ ДСНС у Київській області на рішення Бородянського районного суду Київської області від 19.06.2019 у справі № 360/573/19 за позовом 8 ДПРЗ ГУ ДСНС у Київській області до ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні власністю - задоволено.

Відповідно до ч. 1 ст. 137 Господарського Кодексу України правом оперативного управління визнається речове право суб`єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Відповідно до ч. ст. 317 Цивільного Кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 2 ст. 319, Цивільного Кодексу України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ч. 2, ст.. 386 Цивільного Кодексу України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Відповідно до ч. 1, ст. 391 Цивільного Кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 1, ст. 392 Цивільного Кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до п. 5. Постанови від 07.02.2014 Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ, вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 387 Цивільного Кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ч. 8 ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Позивач зазначає про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.

На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 8, 15, 57, 118, 119 Цивільного процесуального кодексу України, 137 Господарського кодексу України, ст. 317, 319, 386, 391, 392, Цивільного кодексу України та п. 5, власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного Кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 2 ст. 319, Цивільного Кодексу України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ч. 2, ст.. 386 Цивільного Кодексу України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Відповідно до ч. 1, ст. 391 Цивільного Кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 1, ст. 392 Цивільного Кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до п. 5. Постанови від 07.02.2014 Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ, вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 387 Цивільного Кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ч. 8 ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 8, 15, 57, 118, 119 Цивільного процесуального кодексу України, 137 Господарського кодексу України, ст. 317, 319, 386, 391, 392, Цивільного кодексу України та п. 5 Постанови Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ просить:

Усунути перешкоди в користуванні правом власності га нерухоме майно, а саме квартирою АДРЕСА_2 при діючому пожежному депо комплекс будівель і споруд частини технічної служби ГУ ДСНС України у Київській області, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з боку ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ), ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 ), шляхом їх виселення.

Відповідачі у відзиві проти позову заперечують, мотивуючи це наступним.

Ознайомившись із змістом заявлених до них позовних вимог з боку Головного Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Київській області про усунення перешкод у користуванні правом власності шляхом виселення із квартири АДРЕСА_3 , заявляють, що вказаний позов не визнають у повному обсязі та просять суд відмовити у його задоволенні повністю виходячи із наступних підстав та міркувань.

Квартира АДРЕСА_3 складається із трьох житлових кімнат, загальною площею 53,4 кв.м., житловою площею 37,2 кв.м. була надана 12.05.1985 року чоловіку ОСОБА_2 - ОСОБА_5 на сім`ю у складі 4 осіб: ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 для постійного проживання на підставі ордеру на право зайнятгя службового житлового приміщення та на підставі протокольного рішення №20 житлово-побутової комісії Управління пожежної охорони від 12.05.1985 р.

ОСОБА_5 працював на різних посадах в органах ДСНС починаючи з серпня 1979 року і закінчуючи груднем 1989 роком, тобто загалом він відпрацював більше 10 років в органах ДСНС, які надали йому на сім`ю службове приміщення, що у відповідності до приписів ст. 125 ЖК України унеможливлює виселення із службового житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення осіб, які пропрацювали на підприємстві, установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років. Зазначена норма закону діяла як на момент звільнення ОСОБА_5 з роботи з органу ДСНС, так і станом на сьогоднішній день.

Звертається увага суду на те, що позовні вимоги ГУ ДСНС України у Київській області не передбачають надання відповідачам іншого благоустроєного житлового приміщення, що є першою підставою для відмови в позові.

Звертається увага, що квартира АДРЕСА_3 складається із 3 житлових кімнат, надавалась із розрахунку на всю сім`ю ( 4 особи), а не одну особу, як припускає позивач. Відповідачі станом на час подачі та розгляду цього позову не мають іншого житла, крім вказаної квартири. Відповідачі неодноразово зверталися у досудовому порядку до ГУ ДСНС України у Київській області, органів місцевої влади з проханням надати благоустроєне житлове приміщення для відселення. проте отримали фактичну відмову у задоволенні заяви з огляду на відсутність такого житла (докази звернень та відповіді додаються).

ГУ ДСНС України у Київській області звернулося із позовом до суду про захист на його думку, порушених прав, шляхом виселення 19 грудня 2019 року. Позовні вимоги для усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення мотивують тим. що у 1989 році особа, якій надано житло - ОСОБА_5 звільнився з роботи, а інші члени сім`ї не перебувають у трудових відносинах із органом ДСНС. Позовна заява не містить посилань про те, чому особи, які вселились на законних підставах у житлове приміщення, тривалий час у ньому проживають, сплачують необхідну плату за нього, є такими, що не мають жодних прав на таке жиле приміщення та коли, з якого часу позивач дізнався про порушення своїх прав чи про особу, яка його порушила (ч. І ст. 261 ЦК України).

Таким чином, позивач пропустив строк позовної давності, встановлений ч. ст. 257 ЦК України.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ч. І ст. 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.І ст. 261 ЦК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідачі вважають, що оскільки позивач пов`язує їхнє виселення із житлового приміщення з припиненням трудових відносин ОСОБА_5 у 1989 році, то перебіг строку позовної давності починається з 1989 року і пропущений позивачем неодноразово.

Відповідно відповідачі, як сторони у цій цивільній справі, заявляють про застосування положень ч.4 ст. 267 ЦК України до даних правовідносин, що є підставою для відмови позивачу у позові, про що також просимо суд.

Це є другою самостійною правовою підставою для відмови позивачу у задоволенні його позову у повному обсязі.

По-третє. Звертають увагу суду на те, що позивач у відповідності до ч.2 ст. 83 ЦПК України повинен подати до суду усі наявні у нього докази разом з подачею позовної заяви.

Із додатку до позовної заяви вбачається, що він складається із 10 найменувань серед яких: докази сплати судового збору; копія доповідної записки начальника ЧТС; копія постанови Київського апеляційного суду від 18.09.2019 у справі №360/573/19 та інші, що не є доказами у даній справі і не стосуються предмету спору взагалі. Разом з тим, у тексті позовної заяві позивач називає квартиру АДРЕСА_3 - службовим житлом. Проте належних, допустимих доказів на підтвердження того, що вказана квартира є службовим житлом до позову не надано. З цього приводу слід зазначити, що статус чи є жиле приміщення службовим визначено у постанові Ради Міністрів Української РСР від 04 лютого 1988 р. №37 «Про службові жилі приміщення», де п. 3 розділу 1 Постанови зазначено, що жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів за клопотанням адміністрації підприємства, установи, організації. В тих випадках, коли підприємство, установа, організація розташована на території одного населеного пункту (району в місті), а жиле приміщення на території іншого, рішення про його включення до числа службових приймається виконавчим комітетом Ради народних депутатів за місцем знаходження приміщення. Відповідно до п.5 розділу 1 Постанови службові жилі приміщення обліковуються в журналі обліку службових жилих приміщень.

Таким чином, про те, що спірне жиле приміщення має статус службового Позивачем не надано суду жодного доказу на час подачі позову і зокрема не надано ні рішення виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів, про визнання його таким, ні журналу обліку службових житлових приміщень, що є підставою для відмови у позові з огляду на недоведеність обставин, які зазначаються у позові.

Звертаю увагу головуючого судді на те, що позивач не звертався із клопотанням про те, що він не може з якихось причин надати такий доказ суду разом із подачею позову, що у нього є труднощі з його витребуванням, чи про встановлення додаткового строку надання такого доказу, а тому у відповідності до приписів ч.8 ст. 83 ЦПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Також звертаю увагу суду на те, що у відповідності до приписів п.5 частини 3 ст. 175 ЦПК України позовна заява повинна містити: як виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги так і зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. Позов ГУ ДСНС України у Київській області не містить жодних посилань на докази, які б свідчили про те, що спірне приміщення визнано службовим. Частиною 5 ст. 177 ЦПК України визначено, що позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні у нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

По-четверте. Як відомо з обставин, які в тому числі зазначив сам позивач, ми, відповідачі постійно, безперервно проживаємо у житловому приміщенні - квартирі АДРЕСА_3 з часу її надання, тобто з 12 травня 1985 року і по цей час (січень 2020 року). Отже, загалом ми, відповідачі, проживаємо у спірній квартирі більше 35 років. Суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог, зазначених та доведених ним обставин. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень ( ч. І ст. 81ЦПК України). Згідно з ч. 2 ст. 318 ІДК України усі суб`єкти права власності є рівними перед законом. Разом з цим, захисту підлягають не тільки права й законні інтереси власників майна, а й можливий захист осіб, які є потенційними власниками, тобто у таких осіб, у яких лише у разі звернення до суду виникне право власності (ст. ст. 344, 376 ЦК України). За нормами діючого законодавства застосовування механізмів захисту права власності використовується і для захисту прав не власників. Так само повинні захищатись права осіб, яким майно належить на договірних підставах, тобто які перебувають з власником майна в зобов`язальних правовідносинах. До них відносяться орендарі (наймачі), зберігачі, заставодержателі тощо. Крім цього, ст. 395 ЦК України передбачається можливість існування інших видів речових прав, як зазначених у ній, так і таких, що можуть встановлюватися іншими законами. Положення ст. 396 ЦК України визначають для особи, яка має інше речове право на чуже майно, право на захист цього права, в тому числі й від власника майна, відповідно до положень глави 29 ЦК України. Отже, законний володілець може пред`являти позов до власника про захист від незаконних дій останнього, що не пов`язані з умовами відповідного договору (орендар до орендодавця у разі порушення його прав тощо).

З обставин зазначених самим позивачем вбачається, що ми, відповідачі, не є особами, які самоправно чи без будь-яких правових підстав вселились у це житло чи заволоділи ним. За це житло їхній чоловік і батько відпрацював в органах ДСНС більше 10 років, як того вимагає закон. Обставини, які визнаються сторонами у цивільному спорі. Не доказуються при вирішення спору (ч. І ст. 82 ЦПК України).

Правовою підставою, яку позивач застосовує до правовідносин пов`язаних із усуненням перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення із житла є норма ч. І ст.387 ЦК України яка передбачає, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Отже, позивач у поданому позові сам собі суперечить, з одного боку вказує, що вселились на підставі рішення житлової комісії УПО. Позивач також не вказує, що на підставі свого рішення виконавчий комітет Вишневської міськради Києво-Святошинського району видавав мешканцям будинку АДРЕСА_1 спеціальні ордери для зайняття службового житла, а після судових спорів з нашою сім`єю та іншими став їх приховувати.

Згідно із частиною 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Підставою для задоволення негаторного позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.

Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Житло має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, особливої ваги надається процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс в результаті застосування виселення («Кривіцька та Кривіцький проти України», № 30856/03, § 41 та § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ІІГЖ України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства»), заява № 66746/01, § 82). ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини», заява № 7205/02, § 60-63).

Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» заява № 33202/96, § 110). Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 2 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов`як проти України» від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14).

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» заява № 58255/00, п. 36, ЕСНК 2004-ХІ. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010 р. Відповідно до пункту 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63). Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Отже, звертає увагу суду на те, що при вирішенні питання про виселення відповідачів, суду необхідно встановити баланс між правами та інтересами відповідачів, які більше 35 років проживають у спірному приміщенні, що є тривалим часом проживання у спірному житлі, та метою, яку переслідує позивач при поданні даного позову про виселення відповідача із спірного житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення і самим цим заходом.

Метою позивача, що переслідує поданий позов є те, що він бажає нав`язати відповідачам свої умови договору найму за яких вони будуть ущемлені у своїх правах на житлове приміщення. Зокрема, хоча ним і не надано суду будь-яких доказів того, що він направляв їм договір найму житлового приміщення, проте сама дія свідчить про те, що він фактично визнає за нами право на спірне житлове приміщення, інакше такого б договору не направляв, проте в ньому зазначив, що він вправі у будь-який час у односторонньому порядку без будь-яких попереджень і підстав нас виселити на вулицю без надання іншого житла, що є дискримінацією з боку ГУДСНС України у Київській області. Взагалі за 35 років органи державної влади зобов`язані були їх забезпечити житловим приміщенням у порядку відселення, оскільки, як сім`я, яка його отримала, відпрацювали більше 10 років, визначених законом для надання його їм за ордером серії Б з можливістю подальшої приватизації, проте фактично вони є заручниками невиконання Державою і установою ДСНС, яка створена цією ж Державою вимог діючого законодавства.

З огляду на судову практику ЄСПЛ, Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, а також на те, що позивачем не надано відповідних доказів того, що відповідачі вселилися до спірного будинку з порушенням встановленого законом порядку, та проживають більше 35 років у цьому житлі, є невиправданим втручанням у право на повагу до нашого житла та є четвертою самостійною підставою для відмови у позові.

При цьому, оскільки позивач посилається на рішення апеляційної інстанції у інших правовідносинах, які не є подібними до тих, які виникли між нами, як сторонами цивільного спору, є необхідність послатися нам на відповідне рішення, яким вищенаведені норми міжнародного права, Конвенції та практики ЄСПЛ застосовані правомірно ( це постанова Херсонського апеляційного суду від 15 липня 2019 року у цивільній справі № 654/2097/17-ц номер справи апеляційного провадження 22ц - 819/871/2019).

По-п`яте. Просять суд звернути увагу на зміст так званого позову. Позивач посилається на норми ст.ст.8,15,57,118,119 ЦПК України, що передбачають відкритість інформації щодо справи, визначення, що є правничою допомогою, процесуальні права органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, розгляд заяви про забезпечення доказів, відшкодування витрат, пов`язаних із забезпеченням доказів, тобто на все те, що ніякого відношення до вирішення спору не має і не може мати, так як позивач не є органом, що звертається в інтересах інших осіб, не заявляв жодних клопотань у позові, відповідно ні про яке забезпечення доказів у позові мова не йдеться. Також позивач просить усунути перешкоди у користуванні правом власності. Що таке користування правом власності нам не відомо. Позовна заява вочевидь не відповідала вимогам викладеним у ч. 3 ст. 175 ЦПК України. В позові, як зазначено вище не вказано жодних доказів, які б підтверджували обставини, що викладені у ньому, не зазначено попереднього розрахунку судових витрат, у відповідачів засоби електронної пошти, не містить посилань на те де знаходяться оригінали доданих до позову документів, які подані у копіях; власне підтвердження, не містить інформації про подачу до інших судів України аналогічного позову, підпис виконано особою, повноваження якої невідомі, оскільки наказу про те, що станом на час подачі позову начальником ГУДСНС України у Київській області був саме В. Слободяник немає. В справі відсутні докази того, що ГУДСНС України у Київській області є належним позивачем, оскільки із відповіді КП «Бюро технічної інвентаризації Києво-Святошинської районної ради Київської області» від 26.03.2019 р. №421 зазначено, що власником квартири АДРЕСА_3 є Держава в особі Міністерства з надзвичайних ситуацій України. Таким чином, чи уповноважувало Міністерство НС України, як власник, звертатися до суду ДСНС України у Київській області жодних документів немає, а тому суд повинен був керуючись п.2 ч.1 ст. 257 ЦПК України залишити позов без розгляду, оскільки особа не наділена повноваженнями на подачу позову. У разі розгляду справи судом просимо у задоволенні позовних вимог відмовити повністю з підстав, які зазначені у відзиві, а також стягнути з позивача на користь відповідачів понесені судові витрати).

Ухвалою судді від 26.12.2019 було відкрито провадження у справі у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі.

Ухвалою суду від 29.09.2020 було закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду по суті.

В судове засідання 25.02.2021 представник позивача ОСОБА_1 з`явився. Позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.

Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання 25.02.2021 з`явилися. Проти позову заперечували та просили суд відмовити.

Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання 25.02.2021 не з`явився. Подав до суду заяву про розгляд справи у його відсутності. Проти задоволення позовних вимог заперечував.

В судовому засіданні 25.02.2021 оголошено перерву до 25.02.2021 17 год. 00хв. Учасники справи в подальшому в судове засідання не з`явилися.

У зв`язку з неявкою сторін в силу ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши письмові докази по справі, проаналізувавши норми діючого законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

По суті позовні вимоги зводяться до виселення позивачів із квартири, і якій вони тривалий час постійно проживають, без надання їм іншого житла.

В п. 8.1. постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, провадження N 14-499цс19, зазначено: «Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі N 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі N 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі N 487/10132/14-ц. У пункті 7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі N 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Ч. 1 ст. 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Офіційне тлумачення частини першої статті 58 Конституції України надано в рішенні Конституційного Суду № 1-рп/99 від 09.02.99 за яким положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).

З матеріалів справи вбачається, що квартиру АДРЕСА_3 було надано ОСОБА_5 відповідно до протокольного рішення житлово-побутової комісії Управління пожежної охорони від 12.05.1985 № 20.

Тобто вселення ОСОБА_5 та членів його сім`ї в 1985 році у вказану квартиру не було самовільним.

В квартирі АДРЕСА_5 з 1985 року по теперішній час в квартирі проживають відповідачі члени сім`ї ОСОБА_5 : (дружина) ОСОБА_2 ( 29.01.1991 її шлюб з ОСОБА_5 розірваний), ОСОБА_4 (син), ОСОБА_3 (син). Вони в зареєстрували своє місце постійного проживання у вказаній квартирі.

Доказів про те, що надана ОСОБА_5 та членам його сім`ї квартира була службовою суду не надана.

Доказів про відсутність у ОСОБА_5 ордеру під час вселення разом з членами його сім`ї у квартиру не надано.

Також не надано доказів про те, що при вселенні ОСОБА_5 договір найму житлового приміщення з Управління пожежної охорони не укладався.

Доказів про те, скільки всього років ОСОБА_5 перебував на службі в Управлінні пожежної охорони позивачем не надано.

ОСОБА_2 , (РНОКПП НОМЕР_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , має вік 65 років, який дає право на пенсію за віком.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 розраховується з позивачем за спожиту електричну енергію по тарифам як для населення, не зважаючи на висновки КРУ у 2014 році. Виставлені рахунки керівництвом ЧТС ГУ ДСНС України у Київській області по тарифах бюджетних організацій ігнорує. Позивач нараховує заборгованість ОСОБА_2 станом на 29 вересня 2016 року в сумі 10933 грн. 71 коп..

Ці поведінкові акти (конклюдентні дії) позивача, які виявлялись у нарахуванні позивачем та прийнятті від відповідачки ОСОБА_2 плати за комунальні послуги, зокрема за спожиту жильцями квартири електроенергію, є волевиявленням, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення, що визначається правом України як доктрина venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) (див. постанову Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі N 3-59гс14). За відсутності договірних відносин щодо найму житлового приміщення систематичне нарахування та отримання комунальних платежів за комунальні послуги надані жильцям цього приміщення неможливе.

З технічного паспорту Вишгородського БТІ вбачається, що квартира АДРЕСА_3 складається із трьох житлових кімнат, загальною площею 53,4 кв.м., житловою площею 37,2 кв.м.

В проханні ОСОБА_2 про надання іншого житла для відселення її та інших членів сім`ї із займаної квартири позивачем відмовлено.

Доказів про наявність у відповідачів іншого житла суду не надано.

Відповідно до Відомостей з державного реєстру речових прав власником комплексу нежитлових будівель за адресою: АДРЕСА_1 є Державна служба України з надзвичайних ситуацій, код ЄДРПОУ 38516849.

Доказів про перебування нежитлових будівель за адресою: АДРЕСА_1 у власності Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Київській області, код ЄДРПОУ 38537963, суду не надано.

Не надано суду також доказів про перебування нежитлових будівель за адресою: АДРЕСА_1 на балансі Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Київській області, код ЄДРПОУ 38537963.

На час вселення в 1985 році відповідачами в квартиру АДРЕСА_3 їх житлові права громадян регулювались і на даний час регулюються нормами Житлового кодексу Української РСР, норми якого в частині регулювання житлових відносин є спеціальними по відношенні до норм Цивільного кодексу Української РСР, який діяв до 31 грудня 2003 року та норм Цивільного кодексу України.

Ч. 1 та ч. 2 ст. 4 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР (нині території України), утворюють житловий фонд. Житловий фонд включає: жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд).

Тобто житлом вважають квартири в житлових будинках, а і жилі приміщення в інших будівлях.

Згідно ч. 1 ст. 5 Житлового кодексу Української РСР державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих Рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).

Відповідно до ст. 18 Житлового кодексу Української РСР Житлового кодексу Української РСР управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Житлового кодексу Української РСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Згідно до п. 72 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 р. N 470 (з наступними змінами і доповненнями), при вселенні в надане жиле приміщення громадянин здає ордер у житлово-експлуатаційну організацію, а за її відсутності - відповідному підприємству, установі, організації. Одночасно подаються паспорти усіх членів сім`ї, включених до ордера, з відміткою про виписку з попереднього місця проживання.

Ч. 1 та 2 ст. 61 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення.

Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок (ч. 1 ст. 63 Житлового кодексу Української РСР).

Відповідно до ст. 64 Житлового кодексу Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Ч. 4 ст. 9 Житлового кодексу Української РСР передбачає, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 109 Житлового кодексу Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Згідно ч. 1 ст. 110 Житлового кодексу Української РСР громадяни виселяються з жилих будинків державного і громадського житлового фонду з наданням іншого благоустроєного жилого приміщення, якщо:

будинок, у якому знаходиться жиле приміщення, підлягає знесенню;

будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом;

будинок (жиле приміщення) підлягає переобладнанню в нежилий.

Ч. 2 ст. 111 Житлового кодексу Української РСР передбачено, якщо будинок, у якому знаходиться жиле приміщення, у зв`язку з непридатністю для проживання підлягає знесенню або будинок (жиле приміщення) підлягає переобладнанню в нежилий, інше благоустроєне жиле приміщення надається виселюваним державною, кооперативною або іншою громадською організацією, якій належить будинок, що підлягає знесенню, або якій призначається підлягаючий переобладнанню будинок (жиле приміщення), а в разі відсутності цієї організації чи неможливості надання нею жилого приміщення - виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів.

Ч. 1 ст. 118 Житлового кодексу Української РСР встановлено, що службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 Житлового кодексу Української РСР на підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення.

Порядок користування службовими жилими приміщеннями встановлений постановою Ради Міністрів Української РСР від 04 лютого 1988 р. №37 «Про службові жилі приміщення» (з наступними змінами і доповненнями).

Згідно ст. 124 Житлового кодексу Української РСР робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Категорії осіб яких не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення встановлені ст.. 125 Житлового кодексу Української РСР.

Відповідно до ст.. 125 Житлового кодексу Української РСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, зокрема, не може бути виселено:

осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;

пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів.

В п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду Української РСР № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу Української РСР» роз`яснено,що у справах про виселення зі службових жилих приміщень необхідно встановлювати, чи віднесено спірне жиле приміщення до службових. При цьому слід виходити з того, що приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду вважаються службовими з часу винесення рішення виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради про включення їх до числа службових.

В п. 20 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду Української РСР вказано, оскільки в силу ст. 125 ЖК деякі категорії громадян, які проживають у службових жилих приміщеннях, не підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення, при розгляді справ про виселення зі службових жилих приміщень необхідно з`ясовувати, чи користуються відповідачі зазначеною пільгою. Зокрема, особи, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм жиле приміщення, не менше 10 років, користуються такою пільгою і в тому разі, коли цей стаж переривався.

У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Слід звернути увагу, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини").

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" ЄСПЛ визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Відтак, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла наступних висновків.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Отже врахуванням норм національного та міжнародного прав відсутні підстави для виселення позивачів із квартири яка тривалий час є їхнім постійним місцем проживання.

У відзиві на позов зазначено, що орієнтовний розрахунок витрат на правничу допомогу складає 30000 грн 00 коп. Однак суду сам розрахунок не наданий. Договір про надання суду правничої допомоги та докази оплати вказаної допомоги суду не надано.

За вказаних обставин відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивачів витрат по надання їм правничої допомоги.

Ст. 137 ЦПК України встановлено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Витрати фізичних осіб, пов`язані з оплатою професійної правничої допомоги при розгляді судом справ про оголошення померлою фізичної особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку, або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, несуть юридичні особи, на території яких мав місце нещасний випадок внаслідок таких надзвичайних ситуацій.

Ст. 137 ЦПК України встановлено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Витрати фізичних осіб, пов`язані з оплатою професійної правничої допомоги при розгляді судом справ про оголошення померлою фізичної особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку, або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, несуть юридичні особи, на території яких мав місце нещасний випадок внаслідок таких надзвичайних ситуацій.

Враховуючи наведене, керуючись ст. ст. 2, 4, 12, 13, 81, 82, 89, 206, 223, 258, 259, 263-265, 266, 273, 354, 355 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

В задоволенні позову Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні правом власності шляхом виселення відповідачів - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, до Київського апеляційного суду або через Києво-Святошинський районний суд Київської області.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про позивача: Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Київській області, код ЄДРПОУ 38537963, адреса: вул. Межигірська, 8, м. Київ, 04071.

Інформація про відповідачів:

1. ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_4 ..

2. ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 адреса: АДРЕСА_4 ..

3. ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 адреса: АДРЕСА_4 ..

Суддя Т.В. Дубас