ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2021 року Справа № 902/627/20

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Філіпова Т.Л. , суддя Бучинська Г.Б.

розглянувши матеріали апеляційної скарги Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця на рішення Господарського суду Вінницької області, від 26 листопада 2020 року в справі №902/627/20 (суддя - Нешик О.С.)

за позовом Військового прокурора Вінницького гарнізону в інтересах держави, уповноваженим органом якої є Державна екологічна інспекція у Вінницькій області

до Квартирно-експлуатаційного відділу

про стягнення 25 020 грн 92 коп.

Апеляційну скаргу розглянуто судом без повідомлення учасників справи, відповідно до частин 2, 10 статті 270, частини 13 статті 8 та частини 3 статті 252 ГПК України.

ВСТАНОВИВ:

Військовий прокурор Вінницького гарнізону (надалі - Прокурор) в інтересах держави в особі повноваженого органу Державної екологічної інспекції у Вінницькій області (надалі- Позивач) звернувся в Господарський суд Вінницької області з позовом до Державної екологічної інспекції (надалі -Відповідач) про стягнення з Відповідача 25020 грн 92 коп. за самовільний забір підземних вод та зарахування їх рахунок, зазначений в позовній заяві.

В обгрунтування своїх позовних вимог Прокурор посилається на те, що 19 липня 2019 року державним інспектором з охорони навколишнього природного середовища Вінницької області проведено плановий захід державного нагляду (контролю) щодо додержання Відповідачем вимог законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, зокрема 4 водозабірних свердловин. За результатом вищевказаного обстеження встановлено, що Відповідач без дозволу на спеціальне водокористування використав 5382 куб.м підземних вод через мережу ДП "Калинівкаводоканал". За результатом вказаного обстеження, державним інспектором з охорони навколишнього природного середовища Вінницької області складено відповідний акт.

Прокурор в позовній обґрунтував, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду, а також зазначив Позивача як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 26 листопада 2020 року позов задоволено. Стягнуто з Відповідача на користь Позивача 25020 грн 29 коп. за самовільний збір підземних вод. Також даним судовим рішенням покладено на Відповідача витрати по сплаті судового збору в сумі 2102 грн.

Приймаючи дане рішення, суд першої інстанції виходив, зокрема з того, що Позивач самостійно звернувся до Прокурора з листом №2002/12/20 від 5 червня 2020 року про подання прокуратурою позову в інтересах Держави в особі Позивача з огляду на відсутність достатнього фінансування на сплату судового збору. Одночасно Позивач повідомив, що не заперечує щодо можливості здійснення Прокуратурою представництва інтересів держави в особі Позивача з метою стягнення з Відповідача коштів за самовільний забір води (без дозволу на спеціальне водокористування) із артезіанських свердловин, що розташовані на території Вінницької області.

Також, місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні зазначив, що належними та допустимими доказами у даній справі (документи, складені за результатами перевірки) підтверджується те, що Відповідач у період починаючи з 27 листопада 2015 року по 11 січня 2016 року здійснював самовільне водокористування, тому поведінка Відповідача є неправомірною, а його вина полягає у здійсненні водокористування без відповідного дозволу, що призвело до спричинення державі збитків в сумі 25020 грн 92 коп, які розраховані Позивачем відповідно до Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону і раціональне використання водних ресурсів.

Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, Відповідач звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (том 2, а.с. 2-6), в якій, з підстав, висвітлених в ній, просив рішення місцевого господарського суду скасувати та застосувати строки позовної давності і відмовити у задоволенні позову.

Мотивуючи дану апеляційну скаргу Відповідач, зокрема виходив з того, що рішення місцевого господарського суду є необґрунтованим, таким, що прийнято не відповідно до обставин та матеріалів справи. Як зазначає Відповідач у даному випадку місцевим господарським судом невірно застосовано частину 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», оскільки на його переконання відсутні докази щодо визначення підстав для захисту інтересів держави саме Прокурором.

Також, Відповідач в своїй апеляційній скарзі покликається на положення частини 2 статті 5 Закону України "Про основні засади державного нагляду та контролю у сфері господарської діяльності" та вказав, що оскільки останній плановий захід контролю Відповідача Позивачем проводився з 14 березня 2011 року по 1 квітня 2011 року, то на його переконання, Позивач міг провести плановий захід контролю в межах строку позовної давності та встановити порушення, однак цього не зробив, а тому Відповідач вважає, що 11 січня 2016 року є моментом коли Позивач міг дізнатися про порушення прав (інтересів) держави у розумінні частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 лютого 2021 року справу №902/627/20 було прийнято до провадження суду в складі колегії суддів: головуючий суддя Василишин А.Р., судді Філіпова Т.Л., суддя Бучинська Г.Б.. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Відповідача та запропоновано Прокурору та Позивачу в строк протягом 5 днів з дня вручення даної ухвали надати до відділу канцелярії та документообігу суду відзив на апеляційну скаргу з доказами його надсилання Відповідачу.

На адресу Північно-західного апеляційного господарського суду надійшов відзив від Позивача, в котрому Позивач, заперечив проти доводів апеляційної скарги Відповідача та просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. При цьому, Позивач зазначив, що про порушення природоохоронного законодавства Відповідачем йому стало відомо 19 липня 2019 року, тобто на момент закінчення перевірки, а тому строк позовної давності слід відраховувати з 19 липня 2019 року.

Північно-західний апеляційний господарський суд констатує, що відповідно до частини 1 статті 270 ГПК України: у суду апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження, з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

Згідно частини 2 статті 270 ГПК України: розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п`ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи.

Частиною 3 статті 270 ГПК України передбачено, що розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.

В силу дії частини 10 статті 270 ГПК України: апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову меншою ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно частини 13 статті 8 ГПК України: розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Разом з тим, суд констатує, що види справ, що не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження визначені в частині 4 статті 247 ГПК України.

Суд констатує, що дана справа № 902/627/20 не підпадає під дані винятки.

Водночас, суд констатує, що згідно статті 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік", з 1 січня 2021 року встановлено прожитковий мінімуму на одну працездатну особу в розмірі 2270 грн. Відтак, максимальна ціна позову, що підлягає під дію частини 10 статті 270 ГПК України складає 227000 грн 00 коп. (що є більшою сумою, ніж сума позовних вимог в даній справі).

З огляду на вищевказане, колегія апеляційного господарського суду дослідивши матеріали справи на предмет їх підставності та предметності в розрізі вимог частини 10 статті 270 Господарського процесуального кодексу України, ухвалила рішення здійснювати розгляд даної скарги без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, в такому випадку судове засідання не проводиться.

Відповідно, ухвалою суду від 3 лютого 2021 року було повідомлено сторін про те, що розгляд справи №902/627/20 буде проводитися в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи, постанова по даній справі буде виготовлена до 2 квітня 2021 року включно.

Відтак, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, суд прийшов до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.

При цьому, суд апеляційної інстанції виходив з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що 19 липня 2019 року державним інспектором з охорони навколишнього природного середовища Вінницької області проведено плановий захід державного нагляду (контролю) щодо додержання Відповідачем вимог законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, зокрема 4 водозабірних свердловин, що розташовані на території військового містечка №75 за адресою: вул.Арсенальна, 22, м.Калинівка, Вінницька область.

За результатом вищевказаного обстеження встановлено, що в період часу з 17 листопада 2015 року по 11 червня 2016 року службові особи Відповідача без дозволу на спеціальне водокористування використали 5382 куб.м підземних вод через мережу ДП "Калинівкаводоканал".

За результатом вказаного обстеження, державним інспектором з охорони навколишнього природного середовища Вінницької області складено відповідний акт (том 1, а.с. 22-40).

Згідно розрахунку, проведеного спеціалістами Позивача відповідно до "Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів" (затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 20 липня 2009 року №389) розмір збитків, заподіяних державі Відповідачем внаслідок самовільного забору підземних вод (без дозволу на спеціальне водокористування) із артезіанської свердловини, що розташована на території м.Калинівка Вінницької області становить 25020 грн 92 коп. (том 1, а.с. 46-47).

Позивачем винесено Припис від 19 липня 2019 року відносно Відповідача в котрому, зокрема, зазначено про необхідгість здійснення сеціального водокористування за наявності дозволу (том 1, а.с. 41).

29 липня 2019 року Позивачем складено протокол про адміністративне правопорушення, яким зафіксовано порушення посадовою особою Відповідача статті 44 Водного кодексу України та на підстави Постанови про накладення адміністративного стягнення накладено на останнього стягнення у вигляді штрафу в розмірі 850 грн (том 1, а.с. 42).

На виконання вказаної постанови начальником відділення експлуатації фондів КЕВ м.Вінниця Колбасою В.І. сплачено штраф у розмірі 850 грн, що підтверджується квитанцією №0.0.14222866741 від 29 липня 2019 року (том 1, а.с. 43-44).

В подальшому на адресу Відповідача Позивачем надіслано претензію №3289/03 від 19 серпня 2019 року про відшкодування збитків, завданих державі внаслідок порушення законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища в розмірі 25020 грн 92 коп. (том 1, а.с. 45).

Відповідач на вказану претензію не відреагував, вказану суму коштів не сплатив, що стало підставою для звернення Прокурора до суду з даним позовом.

Надаючи в процесі апеляційного перегляду оцінку обставинам справи в межах доводів апеляційної скарги щодо відсутності процесуальних підстав для здійснення Прокурором представництва інтересів держави та заперечень викладених у апеляційній скарзі, колегія суддів зазначає, що відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України.

Даний спір пов`язаний із реалізацією Прокурором повноважень згідно зі статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", зокрема представництва інтересів держави у суді.

Згідно частини 2 статті 2 Цивільного кодексу України одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка відповідно до статтей 167, 170 Цивільного кодексу України набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Статтею 53 Господарського процесуального кодексу України визначено участь у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Передумовою участі органів та осіб, передбачених статтею 53 Господарського процесуального кодексу України, в господарському процесі у будь-якій із п`яти форм є набуття ними господарського процесуального статусу органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, та наявність процесуальної правосуб`єктності, яка передбачає процесуальну правоздатність і процесуальну дієздатність.

На відміну від осіб, які беруть участь у справі (позивач, відповідач, третя особа, представник), відповідні органи та особи повинні бути наділені спеціальною процесуальною правоздатністю, тобто здатністю мати процесуальні права та обов`язки органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Така процесуальна правоздатність настає з моменту виникнення у цих осіб відповідної компетенції або передбачених законом повноважень. Необхідною умовою такої участі є норми матеріального права, які визначають випадки такої участі, тобто особи, перелічені статтею 53 ГПК України, можуть звернутися до суду із позовною заявою або беруть участь в процесі лише у випадках, чітко встановлених законом.

Так, відповідно до частин третьої-п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 Господарського процесуального кодексу України.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

У рішенні від 5 червня 2019 року №4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Положення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".

Так, відповідно до частини першої, абзацу першого частини третьої та абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Про необхідність обґрунтування прокурором підстав представництва у суді зазначено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року в справі № 587/430/16-ц.

Аналіз положень частин третьої-п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у взаємозв`язку зі змістом частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави вважати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

Поняття "нездійснення захисту" має прояв в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача (аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 4 квітня 2019 року №914/882/17, від 22 жовтня 2019 року №926/979/19).

Отже, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень. При цьому, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічна правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду від 25 квітня 2018 року в справі № 806/1000/17, від 20 вересня 2018 року в справі № 924/1237/17, від 5 грудня 2018 року в справі №923/129/17 та від 20 березня 2019 року в справі № 905/1135/18, від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18.

З урахуванням вищевикладеного колегія суддів відзначає, що підстави представництва Прокурором інтересів держави з`ясовуються, насамперед, судом першої інстанції, який має досить широкий розсуд (дискрецію) в оцінці підстав звернення Прокурора.

Велика Палата Верховного Суду своєю постановою від 26 червня 2019 року в справі №587/430/16-ц конкретизувала висновок Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 7 грудня 2018 року в справі №924/1256/17, вказавши, що процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру України", застосовується до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом таких підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (аналогічна правова позиція викладена об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи у постанові від 25 жовтня 2019 року в справі № 911/1107/18).

У свою чергу, врегульовуючи розбіжності у правових позиціях, Велика Палата Верховного Суду постановою від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18 уточнила висновки, зроблені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року в справі № 903/129/18; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 6 лютого 2019 року в справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 року в справах №910/3486/18 та №925/650/18; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року в справі №0440/6738/18, та вказала, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, суд не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Відтак, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу і на те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти у відповідних правовідносинах державу (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанова від 20 листопада 2018 року в справі №5023/10655/11 (пункти 6.21-6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19-4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26)).

Звертаючись з позовною заявою до суду у даній справі, Прокурор обґрунтував наявність інтересів держави, які, на його думку, полягають в порушенні законодавства щодо охорони навколишнього природного середовища, а також визначив уповноважений орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах - Позивача.

З матеріалів справи слідує, що подання даного позову саме Прокурором було зумовлено неналежним здійсненням захисту інтересів держави органом, до компетенції якого такі повноваження входять, з огляду на що Прокурор правомірно звернувся до суду з даною позовною заявою для захисту інтересів держави, уповноваженим органом якого є Позивач, оскільки останнім захист цих інтересів не здійснювався.

При цьому колегія суддів констатує, що Позивач самостійно звернулася до Прокурора з листом №2002/12/20 від 5 червня 2020 року про подання Прокуратурою позову в інтересах Держави в особі Позивача з огляду на відсутність достатнього фінансування на сплату судового збору. Одночасно Позивач повідомив, що не заперечує щодо можливості здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в особі Позивача з метою стягнення з Відповідача коштів за самовільний забір води (без дозволу на спеціальне водокористування) із артезіанських свердловин, що розташовані на території Вінницької області (том 1, а.с. 100).

Колегія суддів констатує, що перед зверненням з позовом до суду Прокурором на адресу Позивача було надіслано лист № 7/1290 від 18 червня 2020 року, в якому прокуратура повідомила що буде звертатися з відповідним позовом до суду (том 1, а.с. 48).

При цьому саме поняття бездіяльності не обумовлюється можливістю чи неможливістю Позивачем сплатити кошти за подання вказаного позову.

На переконання колегії суддів бездіяльність Позивача виходить саме з того, що ним не вчинялися будь-які дії для того, аби отримати кошти (фінансування від держави) для подачі відповідних позовів, і як наслідок відсторонення від таких дій.

Дане ж вказує на підставність звернення прокурора з огляду на бездіяльність Позивача щодо здійснення дій спрямованих на можливість отримання відповідного фінансування для сплати судового збору за подачу позовів.

З огляду на зазначене, враховуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18, колегія суддів апеляційної інстанції прийшла до висновку, що Прокурор, звертаючись до суду з позовом, дотримався порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", представництва інтересів держави у суді, а тому представництво прокурора в інтересах держави в особі Позивача є підставним та обгрунтованим.

Що ж стосується позовної вимоги про стягнення 25020 грн 92 коп. за самовільний забір підземних вод (без дозволу на спеціальне водокористування), то колегія суддів зазначає наступне.

Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних даних справи.

Відповідно до статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно зі статтею 38 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" в порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, - на пільгових умовах.

Статтями 68, 69 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" встановлено, що порушення законодавства України про охорону навколишнього природного середовища тягне за собою встановлену цим Законом та іншим законодавством України дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність. Шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації в повному обсязі.

Частиною 1 статті 149, статтею 151 Господарського кодексу України передбачено, що суб`єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до цього Кодексу та інших законів. Суб`єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах). Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

Відповідно до Водного кодексу України підземні води належать до державного водного фонду України, а згідно з Кодексом України про надра вони є частиною надр (є корисними копалинами загальнодержавного значення відповідно до Переліку корисних копалин загальнодержавного значення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 року N 827).

Стаття 2 Водного кодексу України містить посилання на гірничі відносини, які виникають під час користування водними об`єктами та регулюються відповідним законодавством України.

Тобто, прісні підземні води - це природний ресурс із подвійним правовим режимом, а тому, використовуючи підземні води, слід керуватися і водним законодавством, і законодавством про надра.

Відповідно до положень статей 46, 48 Водного кодексу України водокористування може бути загальним або спеціальним. Спеціальне водокористування - це забір води з водних об`єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об`єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів. Спеціальне водокористування здійснюється фізичними та юридичними особами насамперед для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських (у тому числі для цілей аквакультури) та інших державних і громадських потреб.

Спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу.

Статтями 16, 19, 21 Кодексу України про надра передбачено, що користування надрами, у тому числі видобування підземних прісних вод, здійснюється на підставі спеціального дозволу на користування надрами.

Отже, чинним законодавством передбачено обов`язок отримання господарюючими суб`єктами як дозволу на спеціальне водокористування, так і спеціального дозволу на користування ділянкою надр. При цьому, спеціальний дозвіл на користування надрами дає право на видобування підземних вод, а дозвіл на спеціальне водокористування - право на їх використання.

Згідно частини 1 статті 23 Кодексу України про надра (у редакції чинній на момент здійснення відповідачем водокористування без спеціального дозволу), землевласники і землекористувачі в межах наданих їм земельних ділянок мають право без спеціальних дозволів та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів, підземні води для власних господарсько-побутових потреб, нецентралізованого та централізованого (крім виробництва фасованої питної води) господарсько-питного водопостачання, за умови що продуктивність водозаборів підземних вод не перевищує 300 кубічних метрів на добу, та використовувати надра для господарських і побутових потреб.

Таким чином, видобувати підземні води без спеціальних дозволів в обсязі, що не перевищує 300 кубічних метрів на добу, суб`єкти господарювання мають право лише для власних господарсько-побутових потреб, нецентралізованого та централізованого (крім виробництва фасованої питної води) господарсько-питного водопостачання. У свою чергу, видобуток підземних вод для задоволення господарсько-питних, питних і санітарно-гігієнічних потреб для населення вимагає отримання спеціального дозволу уповноваженого державою органу.

Як вбачається із результатів проведеної перевірки, Відповідач у період з 27 листопада 2015 року по 11 січня 2016 року здійснював водокористування без дозволу на спеціальне водокористування, про що зазначено в Акті, складеному за результатами проведення планового (позапланового) заходу державного нагляду (контролю) щодо додержання суб`єктом господарювання вимог законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів №445/ВН. При цьому при визначенні обсягів водокористування при перевірці були враховані показники, надані КЕВ м.Вінниця у довідці №3217 від 24 липня 2019 року.

Статтями 47, 68 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" та статтями 110, 111 Водного кодексу України передбачено, що за порушення при користуванні природними ресурсами настає відповідальність, у тому числі цивільна. Підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи зобов`язані відшкодувати збитки, завдані ними внаслідок порушень водного законодавства, в розмірах і порядку, встановлених законодавством України.

Відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства, за своєю правовою природою є відшкодуванням позадоговірної шкоди, тобто деліктною відповідальністю.

За приписами статті 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Підставою деліктної відповідальності є протиправне шкідливе винне діяння особи, яка завдала шкоду. Для відшкодування завданої шкоди необхідно довести такі факти як неправомірність поведінки особи; вина завдавача шкоди; наявність шкоди; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою.

Наявність всіх зазначених умов є обов`язковим для прийняття судом рішення про відшкодування шкоди. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.

Водночас, на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди, протиправність (незаконність) поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою, а відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні шкоди.

Вирішуючи спір про відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, слід виходити з презумпції вини правопорушника.

Прокурор в обґрунтування вимог посилається на використання Відповідачем у період з 27 листопада 2015 року по 11 січня 2016 року підземних вод (5382 куб.м) за відсутності відповідного дозволу на спеціальне водокористування.

Наведена обставина була встановлена проведеною Державною екологічною інспекцією в Вінницькій області перевіркою, про що складено відповідний акт (том 1, а.с. 22-40).

Згідно вищеописаних норм спеціалізованого законодавства в сфері охорони навколишнього середовища використання природних ресурсів без відповідного дозволу є самовільним таке водокористування має здійснюватися лише на підставі відповідного дозволу.

При цьому факт водокористування без спеціального дозволу протягом певного часу встановлено належними та допустимими доказами, та не спростовано Відповідачем те, що у період починаючи з 27 листопада 2015 року по 11 січня 2016 року здійснював самовільне водокористування.

Саме тому поведінка Відповідача є неправомірною, а його вина полягає у здійсненні водокористування без відповідного дозволу, що призвело до спричинення державі збитків в сумі 25020 грн 92 коп., які розраховані Позивачем відповідно до Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону і раціональне використання водних ресурсів, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 20 липня 2009 року за №389 (том 1, а.с. 46-47).

Розрахунок Позивача щодо визначення розміру відшкодування збитків, обумовлених самовільним використанням водних ресурсів при відсутності дозвільних документів, який проведений у відповідності до пункту 9.1 Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону і раціональне використання водних ресурсів, які обчислено за формулою: З сам. = 5*W*Тар, де W - об`єм води, що використовується самовільно без дозвільних документів (дозволів на спеціальне водокористування та/або спеціального дозволу на користування надрами (підземні води), куб.м.; Тар - розмір, грн/100 куб.м., аналогічний ставці рентної плати за спеціальне використання води, встановленої статтею 255 Податкового кодексу України, на дату виявлення порушення, відповідає дійсним обставинам справи та проведений відповідно до встановлених нормативів та формул, при цьому будь-яких порушень чи відхилень не виявлкено.

Відтак, усім вищевстановленим в даній судовій постанові підтверджується наявність шкоди, протиправність (незаконність) поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою, що є необхідними умовами для стягнення шкоди за самовільний забір підземних вод без дозволу на спеціальне водокористування. А тому колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги щодо стягнення 25020 грн 92 коп., є обґрунтованими та підставними, тому підлягають задоволенню.

Дане рішення в цій частині й було прийняте місцевим господарським судом.

Відповідно приймаючи таке рішенні Північно-західний апеляційний господарський суд залишає рішення місцевого господарського суду без змін.

Поряд з тим, Відповідач як в суді першої інстанції так і в своїй апеляційній скарзі просив застосувати строки позовної давності у зв`язку із чим, відмовити в задоволенні позовних вимог, з-приводу чого колегія суддів зауважує наступне.

Обґрунтовуючи вказану вимогу Відповідач в своїй апеляційній скарзі покликається на положення частини 2 статті 5 Закону України "Про основні засади державного нагляду та контролю у сфері господарської діяльності", відповідно до якого планові заходи державного нагляду (контролю) здійснюються органом державного нагляду (контролю) за діяльністю суб`єктів господарювання, яка віднесена: до високого ступеня ризику - не частіше одного разу на два роки; до середнього ступеня ризику - не частіше одного разу на три роки; до незначного ступеня ризику - не частіше одного разу на п`ять років.

Таким чином, оскільки останній плановий захід контролю Відповідача Позивачем проводився з 14 березня 2011 року по 1 квітня 2011 року, на переконання Відповідача, останній міг провести плановий захід контролю в межах строку позовної давності та встановити порушення, однак цього не зробив, а тому Відповідач вважає, що 11 січня 2016 року є моментом коли Позивач міг дізнатися про порушення прав (інтересів) держави у розумінні частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України.

В той же час, колегія суддів звертає увагу Відповідача, що Позивач в правовому полі дії Закону України "Про основні засади державного нагляду та контролю у сфері господарської діяльності" має право планувати та проводити планові перевірки у будь-який час, але не частіше строку, визначеного статею 5 такого Закону. Законодавством не заборонено проведення перевірок рідше, але чітко визначено тривалість інтервалів заборони («не частіше»).

Статтею 256 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Загальна позовна давність на підставі статті 257 Цивільного кодексу України встановлюється тривалістю у три роки, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна давність на підставі частин 3, 4 статті 267 Цивільного кодексу України застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Також за змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи.

З огляду на наведене слідує, що перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушено, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушено, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові в зв`язку із спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Апеляційний господарський суд зазначає, що Прокурор стверджує, що трирічний строк позовної давності до заявлених вимог необхідно обчислювати з 19 липня 2019 року, тобто із дати закінчення перевірки державним інспектором Позивача вимог законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів та виявлення порушень щодо додержання Відповідачем вимог законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів. Таким чином, на переконання Позивача строк позовної давності закінчується 19 липня 2022 року (про що він зазначає у відзиві на апеляційну скаргу).

Положення частини 2 статті 5 Закону України "Про основні засади державного нагляду та контролю у сфері господарської діяльності" регулюють частоту проведення планових заходів державного нагляду (контролю) за діяльністю суб`єктів господарювання. При цьому вказана норма не визначає імперативний обов`язок проведення державного нагляду (контролю) за діяльністю суб`єктів господарювання у визначені в статті Закону періоди, натомість встановлює обмеження щодо частоти його проведення.

З наведеного слідує, що Позивач не був позбавлений можливості здійснити перевірку діяльності Відповідача у строк що перевищує 5 років від дати останньої перевірки, та у випадку встановлення порушень щодо додержання Відповідачем вимог законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів застосувати відносно останнього визначену Законом відповідальність.

Таким чином, на переконання колегії суддів, Прокурором та Позивачем не пропущено строк позовної давності звернення з позовом до суду, який у даному випадку обраховується з 19 липня 2019 року, тобто із дати закінчення перевірки державним інспектором Позивача вимог законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів та виявлення порушень щодо додержання Відповідачем вимог законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.

Враховуючи факт проведення перевірки дотримання Відповідачем вимог законодавства України, проведеного у строки визначені Законом України "Про основні засади державного нагляду та контролю у сфері господарської діяльності" та встановлення обставин порушення, що зафіксовано в акті за результатами проведення такої перевірки, колегія суду критично оцінює довід Відповідача про застосування строки позовної давності, в зв`язку з тим, що Позивачу ще в 2016 році повинно було б бути відомо про встановлені обставини.

Зважаючи усе вищеописане в даній судовій постанові, твердження Відповідача щодо застосування до даних правовідносин позовної давності є необгрунтованим, що є підставою для відмови колегією суддів у задоволенні заяви Відповідача про застосування до даних позовних вимог позовної давності.

Таким чином, колегія суддів вважає посилання Відповідача, викладені в апеляційній скарзі, безпідставними, документально необґрунтованими, такими, що належним чином досліджені судом першої інстанції при розгляді спору.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.

Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на Відповідача згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 129, 270, 269-276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу на рішення Господарського суду Вінницької області від 26 листопада 2020 року в справі №902/627/20 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Вінницької області від 26 листопада 2020 року в справі №902/627/20 - залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

4. Відповідно до частини 3 статті 287 ГПК України, дана справа не підлягає касаційному оскарженню, окрім випадків, визначених у підпунктах а, б, в, г пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України.

5.Справу №902/627/20 повернути Господарському суду Вінницької області.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Філіпова Т.Л.

Суддя Бучинська Г.Б.