ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3775/21 Справа № 202/8259/18 Суддя у 1-й інстанції - Марченко Н. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2021 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді Свистунової О.В.,

суддів Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А.,

за участю секретаря Гулієва М.І.о.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05 жовтня 2020 року

по цивільнійсправі запозовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства ОТП Банк про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними,

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства ОТП Банк (далі АТ ОТП Банк) про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що 26 червня 2018 року між ним та Закритим акціонерним товариством ОТП Банк, найменування якого в подальшому змінено на Публічне акціонерне товариство ОТП Банк, був укладений кредитний договір № ML-301/285/2008, відповідно до умов якого банк надав йому кредит на споживчі цілі.

Згідно з кредитним договором № ML-301/285/2008 відповідач у порядку та на умовах, визначених цим договором, взяв на себе зобов`язання надати позичальнику кредитні кошти шляхом дебетування позичкового рахунку позичальника та перерахування кредитних коштів за реквізитами, вказаними в кредитній заявці позичальника, зменшених на утриману комісію банку відповідно до Тарифів та умов цього договору в розмірі 25 000,00 доларів США, на споживчі цілі зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 4,25 % річних + FIDR без зазначення в умовах кредитного договору точного розміру платежу в грошовому виразі, що має сплатити позичальник.

Згідно з умовами кредитного договору забезпеченням виконання зобов`язань позичальника за договором виступає іпотека нерухомості квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач вважав, що банком було порушено його право як споживача на інформацію, на безпечну продукцію, на рівність у договірних відносинах.

Зокрема, на думку позивача, кредитний договір суперечить законодавству України про захист прав споживачів, оскільки відповідачем не було виконано переддоговірну роботу з позивачем.

Зазначав, що згідно з пунктом 2 частиною другою статті 19 Закону України Про захист прав споживачів підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Згідно з частиною першою статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Зміст спірного договору суперечить частині 2 статті 11 Закону України Про захист прав споживачів, оскільки ні перед укладенням договору, ні протягом його дії, відповідач не повідомив йому в письмовій формі про умови надання кредиту, не надав в повному обсязі інформацію про умови кредитування.

Звертав увагу, що пунктом 1.3 кредитного договору передбачено відкриття позичальником поточного рахунку в банку та сплату банку комісії відповідно до діючих тарифів. Згідно з пунктом 1.5.1 кредитного договору повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, що визначені у графіку платежів, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівковим перерахуванням на поточний рахунок.

На думку позивача, поточний рахунок не відповідає вимогам чинного законодавства України щодо валюти рахунку, оскільки рахунок може бути відкритий в одній із валют, але в жодному разі не в двох-трьох валютах одночасно. При перевірці ключового розряду його поточного рахунку встановлено, що рахунок є недійсним, так як ключовий розряд не співпадає з тим розрядом, який повинен бути при підрахунках згідно з Додатком до Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України від 17 червня 2004 року № 280.

Вважав, що банк порушив його право на вільний вибір, нав`язавши ануїтетну схему погашення, лише зазначивши, що дана схема погашення передбачає погашення рівними частинами, приховавши той факт, що за даною схемою погашення він переплачує банку 12 215,03 доларів США, що становить майже половину суми кредиту.

Банк навмисно ввів його в оману з метою отримання надприбутку, що є нечесною підприємницькою діяльністю, спрямованою на обман позичальника, посягає на свободу його волевиявлення.

Зазначав, що пункти кредитного договору не містяться розміру вартості страхових платежів, комісій, вартості супутніх послуг третіх осіб, які позичальник повинен сплатити у випадках і порядку, передбачених цим договором. Банком не зазначено в кредитному договорі сукупну вартість кредиту в процентному значенні (реальна процентна ставка) та в грошовому виразі (абсолютне значення подорожчання кредиту) у валюті платежу за кредитним договором, не попереджено про валютні ризики під час виконання зобов`язань за кредитним договором.

Враховуючи наведене, кредитний договір містить несправедливі умови. Банком під час укладення кредитного договору не доведено до позичальника детальний розпис сукупної вартості кредиту, не попереджено про валютні ризики. Банком не отримано письмове підтвердження споживача про ознайомлення з вищенаведеною інформацією. Відповідач не попередив його, що вартість робіт (послуг) може істотно зрости, ніж можна було очікувати під час укладення договору. Банком не було надано жодної інформації про можливість різкого і значеного подорожчання кредиту через зміну курсу долара США до гривні, не надано інформацію про вірогідність і наслідки такого подорожчання, що спричинило придбання позивачем продукції (кредиту), яка не має потрібних властивостей, а саме стійкої вартості оплати за кредит.

Крім того, кредитний договір містить умови, які надають банку змінити умови договору вимагати від позичальника дострокового повернення всього кредиту, сплати комісії й відсотків, навіть за однієї причини у разі погіршення фінансового стану (платоспроможності) позичальника, що передбачає одностороннє розірвання договору з боку банку. Умови кредитного договору не містять умов про порядок зміни та припинення договору, які б враховували інтереси споживача.

На думку позивача, кредитний договір у цілому суперечить пункту 8 частині першій статті 6 Закону України Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг.

Відповідно до пункту 1.4.1.5.1 кредитного договору в разі порушення позичальником своїх обов`язків процентна ставка по кредиту підвищується на 4 % річних за кожні 12 місяців невиконання чи неналежного виконання будь-якого з підпунктів пунктів 2.3.6, 2.3.7, зміст яких можна трактувати досить широко і не на користь позичальника.

Вважав, що в момент підписання договору його як позичальника поставлено у невигідне та таке, що порушує його права, становище. Банк в односторонньому порядку залишив за собою право в будь-який час підвищувати процентну ставку, передбачив своє право вимагати повернення всієї суми кредиту.

Договір не містить жодних умов, які б регулювали відповідальність банку за невиконання або неналежне виконання умов договору. Натомість цього договір містить цілий ряд пунктів щодо відповідальності позичальника, а саме за невиконання або неналежне виконання прийнятих на себе зобов`язань, за прострочення виконання зобов`язань, за нецільове використання кредиту тощо. Якщо застосувати всі санкції, передбачені договором, одночасно, то позивач мав би сплатити більше 50 % процентів.

Кредитний договір має суттєві невідповідності актам законодавства: в кредитному договорі відсутня інформація стосовно дати перерахування кредитних коштів на рахунок позичальника та надання їх безпосередньо позичальнику, спосіб видачі готівки через касу, валюти та курсу, за яким наданий кредит, загальної суми кредиту в національній валюті, не наведено розрахунок сукупної і реальної вартості кредиту, абсолютне значення подорожчання кредиту.

В умовах кредитного договору взагалі відсутня інформація щодо необхідності сплати комісії (розміру комісії) та всіх інших супутніх платежів (послуги реєстратора, нотаріуса, вартість страхових послуг), що має сплатити позичальник, виконуючи умови кредитного договору.

Отже, під час укладення кредитного договору відповідачем було порушено його права, кредитний договір не відповідає законодавству, а також його інтересам і волі.

Крім того, положення кредитного договору, згідно з якими банк зобов`язується надати позичальнику кредитні кошти в розмірі 25 000,00 доларів США, суперечить вимогам частини першої статті 524 ЦК України, частини першої статті 533 ЦК України, згідно з якими грошове зобов`язання має бути виражене та виконане виключно в грошовій одиниці України гривні.

Звертав увагу, що договори, які передбачають отримання позичальником суми кредиту в іноземній валюті, є такими, що суперечать закону.

Таким чином, вважав, що він як позичальник був введений відповідачем в оману з використанням елементів нечесної підприємницької практики, у зв`язку з чим кредитний договір має бути визнаний недійсним.

Також, оскільки відповідно до приписів частини другої статті 548 ЦК України недійсне зобов`язання не підлягає забезпеченню, недійсність основного зобов`язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, при визнанні недійсним договору споживчого кредиту в іноземній валюті втрачають своє правове значення й інші правочини, укладені на виконання недійсного договору, а тому договір іпотеки також має бути визнаний недійсним.

Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд визнати недійсними кредитний договір № ML-301/285/2008 від 26 червня 2008 року та договір іпотеки № РML-301/285/2008 від 26 червня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. в реєстрі за № 9817, зобов`язати зняти заборону на відчуження зазначеного в договорі майна.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05 жовтня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та висновки суду не відповідають встановленим обставинам.

У відзиві на апеляційну скаргу, відповідач просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а скаргу позивача без задоволення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції установлено, що 26 червня 2008 року між Закритим акціонерним товариством ОТП Банк, правонаступником якого є Акціонерне товариство ОТП Банк, та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № ML-301/285/2008, відповідно до умов якого банк надав позивачу кредит в розмірі 25 000,00 доларів США на придбання нерухомості на строк до 26 червня 2028 року.

Відповідно до пункту 3 частини № 1 кредитного договору для розрахунку процентів за користування кредитом використовується плаваюча процентна ставка, яка визначається як фіксований відсоток + FIDR, де фіксований відсоток дорівнює 4,25 % річних. FIDR - це процентна ставка по строковим депозитам фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк в 366 днів з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору.

Зазначеним пунктом кредитного договору передбачено, що в залежності від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватися банком (збільшуватися чи зменшуватися) в порядку передбаченим цим договором.

Пунктом 4 частини 1 кредитного договору визначено, що сума кредиту та нарахованих процентів щомісяця погашається рівними частинами протягом всього строку дії кредитного договору. Щомісячне погашення кредиту відбувається рівними частинами з нарахуванням процентів на залишок заборгованості по кредиту.

В пункті 1.4.1.5.1 кредитного договору сторони передбачили, що у випадку порушення позичальником своїх зобов`язань, встановлених будь-яким з пунктів 2.3.6., 2.3.7 цього договору, фіксована процентна ставка чи фіксований відсоток (в залежності від виду процентної ставки, що застосовується за цим договором (плаваюча чи фіксована процентна ставка) підвищується на 4 % річних, в порядку передбаченому цим договором.

У забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_1 26 червня 2008 року був укладений договір іпотеки № РML-301/285/2008, предметом якого є нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Також судом установлено, що перед укладенням кредитного договору 26 червня 2008 року банком ОСОБА_1 був наданий інформаційний листок щодо умов кредитування по програмі «Житло в кредит», в якому роз`яснено, що погашення заборгованості по кредиту та відсотків здійснюється щомісяця відповідно до обраної схеми погашення:

1) Ануїтет щомісячні платежі здійснюються рівними частинами протягом всього строку дії кредитного договору. При цьому протягом перших років строку дії кредитного договору в цих платежах переважають відсотки і менше погашається сума кредиту. Надалі з кожним платежем частка відсотків зменшується і більше погашається сума кредиту. Перевага цієї схеми погашення полягає в тому, що протягом перших років дії кредитного договору розмір щомісячного платежу за кредитом буде менший ніж за стандартною схемою;

2) Платежі, що зменшуються (стандартна схема) щомісячне погашення кредиту здійснюється рівними частинами з нарахуванням відсотків на залишок заборгованості по кредиту. За цією схемою погашення позичальник повинен з першого місяця кредитування сплачувати платежі, що за своїм розміром будуть перевищувати розмір ануїтетних платежів, хоча сума відсотків, яку сплатить позичальник за весь строк дії кредитного договору буде меншою, ніж при застосуванні ануїтетної схеми погашення кредиту.

Крім того, у зазначеному інформаційному листі також були зазначені розміри процентних ставок за кредитом в залежності від валюти кредиту (гривня, долар США, Євро, швейцарський франк), а також роз`яснено, що плаваюча процента ставка залежить від ставок за річними депозитами фізичних осіб у валюті тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору (FIDR). Банк переглядає розмір плаваючої процентної ставки (збільшує або зменшує) не частіше одного разу на рік. Фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку дії кредитного договору, крім випадків порушення позичальником умов кредитного договору.

Також у зазначеному інформаційному листі були наведені послуги банку та плата за них, орієнтовні витрати на послуги страхових компаній, послуги нотаріуса та оцінювача.

Цей інформаційний лист був підписаний ОСОБА_1 , який своїм підписом засвідчив, що банк ознайомив його в письмовій формі з умовами кредитування по програмі «Житло в кредит», а також надав інформацію щодо орієнтовної сукупної вартості кредиту (Додаток № 1), наявних у банку форм кредитування та відмінностей між ними, у тому числі між зобов`язаннями споживача, переваг та недоліків пропонованих схем кредитування.

Зокрема у Додатку № 1 до кредитного договору № ML-301/285/2008 від 26.06.2008 року (Графік платежів) зазначено суму кредиту, загальну вартість кредиту, в том числі розмір процентів за користування кредитом, що підлягають сплаті, у грошовому виразі, а також вартість супутних витрат позичальника.

Отже, при укладенні кредитного договору позивачу була надана повна інформація щодо умов кредитування, в тому числі щодо валюти кредиту, схем погашення заборгованості по кредиту, відсотків, а також страхування, послуг банку, орієнтовних витрат за послуги страхових компаній, нотаріуса, оцінювача.

При цьому ОСОБА_1 у день укладення кредитного договору була подана заява про відкриття поточного рахунку на його ім`я із зазначенням валюти: гривня, долар США, Євро.

Крім того, 26 червня 2008 року між ЗАТ ОТП Банк та ОСОБА_1 був укладений договір № 301/919/08 про відкриття та обслуговування банківського рахунку в іноземній та національній валюті для фізичних осіб, відповідно до якого банк відкрив йому поточний рахунок № НОМЕР_1 .

В своїй кредитній заявці від 26 червня 2008 року ОСОБА_1 просив банк видати йому кредит у розмірі 25 000 доларів США шляхом перерахування кредитних коштів у повній сумі з кредитного рахунку на поточний рахунок № НОМЕР_1 , відкритий у ЗАТ ОТП Банк на його ім`я.

Як убачається з виписки по рахунку № НОМЕР_1 , відкритого на ім`я ОСОБА_1 26 червня 2008 року йому був виданий кредит в розмірі 25 000,00 доларів США, що в національній валюті склало 121 242,50 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з підстав їх необґрунтованості та недоведеності, прийшовши до висновку про те, що позивач не надав належних та допустимих доказів, які б підтверджували обставини щодо введення його в оману, та не надав доказів ведення відповідачем нечесної підприємницької практики.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтями 526, 530, 610 ЦК України, частиною першою статті 612 ЦК України, зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до положень частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами першою, третьою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Підстави для визнання недійсним договору також передбачено у статтях 18 і 19 Закону України Про захист прав споживачів, укладення договору на умовах, що обмежують права споживача та вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики.

Згідно зі статтею 18 Закону України Про захист прав споживачів в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Аналізуючи норму статті 18 цього Закону можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності, що передбачено пунктом 6 частини першої статті 3, частиною третьою статті 509 ЦК України, по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Згідно з частинами першою, другою статті 19 Закону України Про захист прав споживачів, підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману є нечесною підприємницькою практикою. Нечесна підприємницька практика забороняється.

Відповідно до частини шостої статті 19 Закону України Про захист прав споживачів, правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Відповідно до статті 230 ЦК України, у взаємозв`язку зі статтею 12 ЦПК України, наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Отже, обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України та Законом України Про захист прав споживачів, позивач зобов`язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.

Проте, ОСОБА_1 не надав, а матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про наявність підстав для визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними з підстав, передбачених статтями 203, 215, 230 ЦК України та Закону України Про захист прав споживачів.

Заявляючи позовні вимоги про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними, а також зняття заборони на відчуження майна, позивач посилався на те, що кредитний договір був укладений ним під впливом обману з боку банку, який застосував нечесну підприємницьку діяльність та включив до договору несправедливі умови, які не відповідають його інтересам, банком не було надано в письмовій формі інформацію про умови кредитування, реальну процентну ставку, сукупну вартість кредиту, вартість супутних послуг, не попереджено про валютні ризики, нав`язано ануїтетну схему погашення кредиту та приховано переплату за нею, чим порушено його право на вільний вибір. Окрім цього, банк не мав права видавати кредит в іноземній валюті, відкритий у банку поточний рахунок не відповідає вимогам законодавства.

Вирішуючи спір між сторонами, суд враховує, що відповідно до положень статей 626, 627, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

При цьому загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України.

Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК України).

Нормою статті 230 ЦК України встановлено правові наслідки оспорюваного правочину, вчиненого під впливом обману.

Так, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування (частина перша статті 230 ЦК України).

У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними, що не суперечить практиці Верховного Суду, судам було роз`яснено, що ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Отже, обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Згідно з частинами першою та другою статті 11 Закону України Про захист прав споживачів (в редакції, яка діяла на час укладення кредитного договору) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов`язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов`язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У частині четвертій статті 11 Закону України Про захист прав споживачів зазначено, що договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: сума кредиту; детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; право дострокового повернення кредиту; річна відсоткова ставка за кредитом; інші умови, визначені законодавством.

Відповідно до частини п`ятої статті 11 Закону України Про захист прав споживачів до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Згідно зі статтею 18 Закону України Про захист прав споживачів умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

За змістом частини п`ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина 6 статті 18 Закону).

Аналізуючи норми статті 18 Закону України Про захист прав споживачів можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак, якщо: умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; умови договору завдають шкоди споживачеві.

Частиною шостої статті 19 Закону України Про захист прав споживачів встановлено, що недійсними є правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики.

Нечесна підприємницька практика включає наступне: вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною (частина перша статті 19 Закону).

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

Отже, нечесність підприємницької діяльності, порушення принципу добросовісності в діях відповідача, наявність умислу та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, як й сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Суд враховує, що, укладаючи 26 червня 2008 року кредитний договір, його сторони ЗАТ ОТП Банк та ОСОБА_1 домовилися, що для розрахунку процентів за кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка, яка складається з фіксованого процента (у розмірі 4,25 % річних) + FIDR (процентна ставка за строковими депозитами фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк до 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору).

Виходячи з умов кредитного договору, суд вважає, що визначення сторонами плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого процента + FIDR не свідчить про відсутність у договорі умов про розмір платежу за кредитом.

На переконання суду, положення кредитного договору про встановлення плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого процента + FIDR, не можна вважати несправедливими чи такими, що не відповідають вимогам закону.

В даному випадку сторони узгодили в кредитному договорі всі істотні умови для такого виду договорів відповідно до вимог чинного на час його укладення законодавства, визначили суму кредиту, строк, на який надається кредит, розмір відсоткової ставки за користування кредитом, а також щомісячних платежів в іноземній валюті (доларах США), які підлягають сплаті позичальником у рахунок повернення кредиту, що не суперечить положенням частини п`ятої статті 11 та статті 18 Закону України Про захист прав споживачів.

Позивач як під час укладення кредитного договору, так і протягом наступних десяти років жодних заперечень щодо його умов не заявляв, будь-яких претензій щодо непроведення з ним переддоговірної роботи не мав, незгоду з окремими пунктами кредитного договору не висловлював, не здійснював дій щодо відмови від договору і, відповідно, не вважав веденим себе в оману банком.

Згідно з частиною першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Проте, позивач не довів наявність умислу в діях відповідача та обставини щодо яких, як він вважає, його було введено в оману, як і сам факт обману з боку відповідача при укладанні кредитного договору та договору іпотеки.

Щодо посилань на неможливість здійснення банком валютних операцій, то суд зазначає, що у статті 192 ЦК України закріплено, що гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України Про зовнішньоекономічну діяльність, Декретом Кабінету Міністрів України Про систему валютного регулювання і валютного контролю, Законом України Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті.

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16.

Частиною першою статі 5 Декрету Кабінету Міністрів України Про систему валютного регулювання та валютного контролю від 19 лютого 1993 року закріплено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.

У пункті 11 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин від 30 березня 2012 року № 5 роз`яснено, що у разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України Про Національний банк України в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028). Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

У зв`язку з наведеним суди повинні виходити з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Також відповідно до пункту 2.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України № 275 від 17 липня 2001 року (в редакції, чинній на момент укладення кредитного договору), за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного Банку України банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями.

Як убачається з матеріалів справи, на час видачі ОСОБА_1 кредиту в іноземній валюті ЗАТ ОТП Банк мало відповідну банківську ліцензію від 08 листопада 2006 року № 191 року та письмовий дозвіл Національного банку України № 191-1 з додатком на право здійснення операцій з валютними цінностями.

Отже, доводи щодо неможливості здійснення банком валютних операцій, зокрема видачі кредиту в іноземній валюті, є безпідставними.

При цьому суд звертає увагу, що на момент укладення кредитного договору між сторонами положення чинного законодавства не містили заборони щодо визначення грошового зобов`язання в іноземній валюті, в тому числі щомісячних платежів за кредитом та процентами за користування кредитом.

В даному випадку сторони договору з власної волі на свій розсуд визначили для себе ризики, пов`язані зі зміною обставин, з яких вони виходили при укладенні цього договору, в тому числі і щодо можливих економічних змін, а само по собі зростання курсу долара США до гривні протягом строку дії кредитного договору не може бути достатньою підставою для визнання кредитного договору недійсним.

Таким чином, жодного доказу на підтвердження того, що на момент укладення кредитного договору позивач був не згоден із його умовами, вважав їх відповідно до статті 18 Закону України Про захист прав споживачів несправедливими або такими, що не відповідають закону, суду не надано.

З матеріалів справи вбачається, що при укладенні кредитного договору позивач був ознайомлений із умовами договору, про що свідчить його підпис у кредитному договорі та інформаційному листі щодо умов кредитування, що був попередньо наданий йому банком. Неналежність позивачу підпису на цьому документі під час судового розгляду не була доведена.

Суд вважає, що якщо позивач був не згодний із кредитним договором, вважав його умови несправедливими, такими, що не відповідають його інтересам, то міг не підписувати і не укладати договір, але матеріали справи свідчать, що волевиявлення відповідача було направлене саме на укладення договору та отримання кредиту на визначених у ньому умовах, зокрема, в іноземній валюті.

Доводи позивача щодо невідповідності законодавству відкритого поточного рахунку, відсутності доказів видачі кредиту в іноземній валюті доларах США ніяким чином не впливають на дійсність кредитного договору та, відповідно, договору іпотеки, оскільки в судовому засіданні встановлено, що на момент укладення кредитний договір відповідав вимогам закону та волевиявленню сторін, які визначили суму зобов`язання та щомісячний платіж у рахунок погашення кредиту та процентів за користування кредитом в іноземній валюті доларах США, і позивач з такими умовами договору був згодний. При цьому поточний рахунок був відкритий банком саме за заявою ОСОБА_1 на підставі укладеного з ним окремого договору, який ніким не оспорюється.

Суд звертає увагу, що в наявній у матеріалах справи виписці по рахунку позивача зазначено суму операції 25 000,00 доларів США та її еквівалент в національній валюті на день видачі кредитних коштів 121 242,50 грн. Позивач протягом десяти років з часу укладення кредитного договору не заявляв про невидачу йому кредитних коштів, питання про виконання умов кредитного договору щодо видачі кредитних коштів чи про розірвання кредитного договору не ставив, в певний період здійснював оплату за договором, що спростовує його доводи про недоведеність видачі йому кредиту, яка, до речі, відноситься до виконання договору та сама по собі не може бути підставою для визнання договору недійсним.

Оскільки як кредитний договір № ML-301/285/2008, так і договір іпотеки № РML-301/285/2008, які були укладені між сторонами 26 червня 2008 року, на момент їх укладення відповідали вимогам закону, кредитний договір не містить умов, які є несправедливими і наслідком яких є істотний дисбаланс прав та обов`язків споживача, суд вважає, що підстави для визнання зазначених договорів недійсними відсутні.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , пославшись на відсутність підстав для визнання спірних кредитного договору та договору іпотеки недійсними, не встановлення обставин протиправної поведінки АТ ОТП Банк, намір банку на порушення конституційних прав і свобод позивача, які були б підставою для визнання дій відповідача агресивною підприємницькою практикою.

Не можуть бути підставою для скасування рішення суду та задоволення позовних вимог доводи апеляційної скарги позивача про те, що суд першої інстанції залишив поза увагою, що на момент укладення договору, користуючись необізнаністю позивача у фінансових питання та складністю кредитних правовідносин, відповідач не надав інформації з приводу істотних умов кредитного договору, які позивач мав виконувати за обопільною згодою, оскільки матеріали справи не дають підстав вважати, що дії Банку при укладанні спірного кредитного договору суперечили волевиявленню позивача, а також про наявність у таких діях умислу з боку відповідача, який був би спрямований на введення споживача в оману. Позивачем по справі не спростовано, що під час підписання ним 26 червня 2008 року кредитного договору він діяв свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодився з його умовами, визначивши при цьому характер правочину і всі його істотні умови. При цьому, нерозуміння позичальником запропонованих Банком умов кредитного договору або неможливість їх оцінити в сукупності в момент укладення, щодо витрат на його обслуговування та здорожчання, в даному випадку, не свідчить про укладення договору під впливом обману.

Колегія суддів вважає такими, що не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що відповідач по справі провадить нечесну підприємницьку діяльність, оскільки вводить в оману споживачів, оскільки, відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Однак, ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що при укладенні спірних договорів, АТ ОТП Банк не надав йому всю необхідну, своєчасну і достовірну інформацію перед укладанням договорів, не надано належних та допустимих доказів ведення відповідачем нечесної підприємницької діяльності.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що з`ясувавши в достатньо повному об`ємі права та обов`язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись ст. 259,268,374,375,381,382,383,384 ЦПК України, колегія суддів,

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді: Т.П. Красвітна

І.А. Єлізаренко