Справа № 750/11957/20

Провадження № 2/750/508/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 березня 2021 року м. Чернігів

Деснянський районний суд м. Чернігова в складі:

судді - Маринченко О.А.,

секретар судового засідання - Шилова Ж.О.,

за участю позивача ОСОБА_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах малолітньої ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору довічного утримання (догляду),

в с т а н о в и в:

31 грудня 2020 року ОСОБА_1 в інтересах малолітньої ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , в якому просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 та скасувати право власності відповідача на вказану квартиру.

Обґрунтовано позов тим, що 05 липня 2018 року між позивачем та її дочкою - ОСОБА_3 було укладено договір довічного утримання (догляду), який зареєстрований в реєстрі за № 1008. Позивач має двох доньок: повнолітню ОСОБА_3 та малолітню ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Квартира за адресою: АДРЕСА_1 , в якій вона проживає з серпня 2017 року зі своїми дочками, належала їй на підставі договору купівлі-продажу. Позивач була єдиним власником житла. Іншого житла в неї та її малолітньої дочки немає. Дітей позивач виховувала і виховує сама. Весь час, крім часу перебування за кордоном, позивач була зареєстрована у вказаній квартирі. Її малолітня дочка на час укладення договору довічного утримання (догляду), що оспорюється, зареєстрована у відчуженій квартирі не була і зараз її місце проживання ніде не зареєстровано, але вона постійно проживала і проживає на даний час у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , з нею, про що є рішення суду про визначення місця проживання дитини разом з матір`ю. У липні 2018 року позивач була змушена поїхати на роботу за кордон і взяти з собою молодшу дочку, тому вона уклала зі старшою дочкою договір довічного утримання (догляду) щодо вказаної квартири. Договір укладався з тією метою, щоб на час відсутності позивача з малолітньою дочкою в країні залишалася людина, яка б могла на законних підставах представляти інтереси з питань щодо нерухомого майна, які можуть виникнути за час їх відсутності. Позивачу було важливо, щоб її квартиру не було продано, оскільки в такому разі їм з дочкою не було б де жити. Тому перед укладенням договору позивач з відповідачем домовились, що згодом, якщо (або коли) вони повернуться в країну і виникне потреба, то вони розірвуть вказаний договір за двосторонньою згодою. За час перебування в іншій країні позивач надсилала гроші старшій доньці для оплати комунальних послуг за квартиру, сплачує їх весь час і повністю утримує житло. Позивач все життя працювала і працює, і ніколи не перебувала на утриманні у старшої дочки ОСОБА_3 , як до, так і після укладення оспорюваного правочину. Через півроку позивач з донькою повернулися і весь час проживали разом у вказаній квартирі. Через деякий час позивач зрозуміла свою помилку, усвідомивши, що уклавши договір, вона вчинила нерозумно і протизаконно по відношенню до малолітньої дочки і не врахувала її інтересів, оскільки квартира, яку відчужено за договором, це єдине житло позивача і її малолітньої дочки, а тому коли позивача не стане, її старша дочка може продати квартиру, щодо якої вона набула право власності за договором, і малолітня дочка залишиться без права на єдине житло. Таким чином, уклавши договір довічного утримання (догляду) позивач не врахувала, що наслідки укладення цього правочину суперечать правам і інтересам малолітньої дочки та обмежують та/або позбавляють її права мати житло. Позивач вирішила виправити свою помилку і розірвати договір довічного утримання зі старшою дочкою, про що сказала їй, однак відповідач відмовилась йти до нотаріуса для розірвання договору. Оскільки відповідач продовжує відмовлятися вирішити питання за взаємною згодою, позивачу довелося звернутися до суду з позовом. При цьому, позивач посилається на статтю 177 Сімейного кодексу України та частину шосту статті 203 Цивільного кодексу України, якою визначено, що правочин, що вчиняється батьками не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 січня 2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.

25 січня 2021 року позивач подала до суду заяву про зміну предмета позову, в якій просить визнати договір довічного утримання (догляду), укладений між позивачем та відповідачем 05 липня 2018 року, зареєстрований в реєстрі № 1008, недійсним з припиненням речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 29 січня 2021 року, яка занесена до протоколу судового засідання, прийнято до розгляду заяву про зміну предмета позову.

В установлений судом строк відповідач відзив на позов не подала.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 19 лютого 2021 року закрито підготовче провадження у справі і призначено справу до судового розгляду по суті на 16 березня 2021 року.

У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримала та просила суд їх задовольнити.

Відповідач у судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце розгляду справи по суті повідомлялася завчасно та належним чином. Судова повістка відповідачу надсилалася за адресою її місця проживання, зареєстрованою у встановленому законом порядку. Також, відповідач повідомлялася судом шляхом направлення телефонограми, яку відповідач отримала 04.03.2021, при цьому повідомила, що їй відомо про те, що в провадженні суду перебуває вказана справа.

Заслухавши пояснення позивача, допитавши свідка ОСОБА_4 та дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 10).

05 липня 2018 року між ОСОБА_1 (відчужувач) та ОСОБА_3 (набувач) було укладено договір довічного утримання (догляду), який посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Бєгаєвою Г.М., зареєстрований в реєстрі за № 1008 (а.с. 6-7).

За умовами вказаного договору відчужувач передає, а набувач отримує у власність квартиру, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та доглядом довічно. Квартира, що відчужується за даним договором, розташована за адресою: АДРЕСА_1 (нерухоме майно).

Відповідно до пункту 1.4 договору відчужувач, зокрема, стверджує, що договір не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частина шоста статті 203 Цивільного кодексу України).

Також, у пункті 1.5 договору вказано, що внаслідок відчуження не було порушено прав та законних інтересів інших осіб, в тому числі неповнолітніх, малолітніх, непрацездатних дітей та інших осіб, яких відчужувач зобов`язана утримувати за законом або договором. Відповідно до довідки, виданої Приватним підприємством «Техкомсервіс» 04 липня 2018 року за № 799, за вказаною вище адресою зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2.

Крім того, при посвідченні цього договору накладається заборона відчуження квартири (пункт 1.6 договору).

У розділі 2 договору сторони погодили, що матеріальне забезпечення з утримання (догляду), яке щомісячно має надаватись відчужувачу, оцінюється сторонами у суму 2000 грн., за їх взаємною згодою. Утримання (догляд) визначається сторонами у вигляді забезпечення відчужувача житлом шляхом збереження права безоплатного довічного проживання у відчужуваній квартирі. У обох сторін є право користування допоміжними та службовими приміщеннями квартири.

Розділом 3 договору встановлені права та обов`язки сторін. Зокрема, відчужувач має право вимагати розірвання договору у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків за цим договором, а набувач зобов`язаний до смерті відчужувача не укладати щодо майна, яке отримане за цим договором, правочини купівлі-продажу, міни, дарування, ренти, застави чи інші, не передавати майно у власність іншій особі.

На підставі вказаного договору право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_3 , про що свідчить копія витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 05 липня 2018 року (а.с. 8). Також, 05 липня 2018 року було зареєстровано заборону відчуження вказаної квартири (а.с. 9).

Як встановлено судом у судовому засіданні на час укладення спірного договору малолітня дочка позивача - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_1 , не була. На даний час вона ніде не зареєстрована.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 25 лютого 2015 року визначено місце проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за місцем проживання матері ОСОБА_1 (а.с. 11-12). При цьому, у рішенні суду відсутня інформація, за якою саме адресою визначено місце проживання дитини.

Позивач у судовому засіданні пояснила, що у 2017 році вона купила квартиру АДРЕСА_1 , яка була її єдиною власністю. Іншого житла у неї та її малолітньої доньки немає. В цій квартирі вона з серпня 2017 року разом з доньками постійно проживала. Батько малолітньої доньки - ОСОБА_4 у власності житла немає.

Відповідно до частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із частиною першою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 Цивільного кодексу України).

Згідно з вимогами статті 745 Цивільного кодексу України договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Частиною першою статті 748 Цивільного кодексу України визначено, що набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 754 Цивільного кодексу України набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання (догляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину. На майно, передане набувачу за договором довічного утримання (догляду), не може бути звернене стягнення протягом життя відчужувача.

Згідно зі статтею 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини другої статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.

Так, статтею 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із частиною шостою статті 203 Цивільного кодексу України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, за змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Стаття 177 Сімейного кодексу України, на яку посилається у позові позивач, передбачає положення щодо управління майном дитини.

Частиною першою статті 177 Сімейного кодексу України визначено, що батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов`язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах. Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси.

Аналіз зазначеної норми свідчить про те, що визначальними ознаками управління майном, малолітньої дитини, виступають сприяння у здійсненні прав, якщо особа сама не у змозі це зробити в силу віку, розвитку через інші фактори, а також спрямованість управління на забезпечення інтересів саме тих осіб, які є власниками майна, щодо якого встановлено управління. При цьому положення цієї статті щодо цього містять спеціальні приписи, які передбачають, що батьки зобов`язані дбати про збереження та використання майна дитинив її інтересах. А тому, дія даної норми в частині встановлення управління поширюється на те майно, яке є власністю малолітніх та неповнолітніх осіб, однак вони в силу віку чи інших обставин не можуть самостійно здійснювати права власника. Таким майном відповідно до положень Сімейного кодексу України є майно, яке призначене для розвитку, навчання і виховання дитини (стаття 174), та майно, яке знаходиться на праві спільної сумісної власності батьків і дітей (стаття 175). Щодо іншого майна, то воно перебуває у власності батьків, а тому управління щодо нього здійснювати непотрібно.

Як встановлено судом, малолітній ОСОБА_2 квартира, яка відчужена позивачем за договором, на праві власності не належала. Квартира належала на праві власності позивачу ОСОБА_1 .

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Також, відповідно до статті 177 Сімейного кодексу України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов`язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

Згідно із частиною четвертою статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

За змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.

Відтак, договір, що вчинений власником стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, в тому числі за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування, може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 Цивільного кодексу України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.

Також слід зазначити, що передбачені законодавством положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору.

Вказані висновки відповідають правовим висновкам, які викладені Верховним Судом України у постановах № 6-1793цс15 від 10 лютого 2016 року, № 6-589цс16 від 06 квітня 2016 року та № 6-806цс16 від 11 травня 2016 року.

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як встановлено судом, на момент укладення спірного договору малолітня ОСОБА_2 проживала у квартирі, яка була відчужена позивачем, разом з матір`ю та сестрою, тобто мала право користування цим житловим приміщенням.

Однак, вчинення позивачем оспорюваного договору ніяким чином не звузило обсягу існуючих на час укладення договору в малолітньої дитини прав, не зменшило чи обмежило прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення, оскільки, і на час вчинення правочину, і на даний час малолітня дочка позивача, як проживала, так і продовжує проживати у спірній квартирі і як користувалася, так і продовжує користуватися нею. Інших майнових прав, які мала малолітня щодо вказаного житла, і які могли б бути порушені вчиненням такого правочину на час укладення оспорюваного договору, судом не встановлено.

Також, і договором, і нормами законодавства передбачено накладення заборони на відчуження квартири, а тому відповідач не зможе відчужити квартиру. Крім того, договором визначено забезпечення позивача житлом шляхом збереження права безоплатного довічного проживання у відчужуваній квартирі, а отже, і її малолітньої доньки до досягнення нею відповідного віку, з досягненням якого вона зможе самостійно обирати собі місце проживання.

Посилання позивача на те, що після її смерті малолітня дочка не зможе успадкувати житло, суд вважає безпідставними, оскільки суд здійснює захист порушених прав, а не прав, які можуть виникнути у майбутньому. Окрім цього, суд перевіряє дотримання вимог закону саме на момент укладення спірного договору.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_4 , який доводиться батьком малолітній ОСОБА_2 , суду показав, що у власності він житла не має. Коли позивач з донькою перебувала за кордоном, то позивач передавала йому кошти для того, щоб він зі своєї картки сплачував за житлово-комунальні послуги, які надавалися у спірну квартиру. Також, свідок зі своєї картки і на даний час сплачує за комунальні послуги, які надаються у спірну квартиру, при цьому кошти для оплати цих послуг йому надає позивач. Також, свідку відомо, що відповідач не надавала і не надає кошти позивачу, як для утримання останньої, так і для утримання квартири.

Крім того, з наданих позивачем у судовому засіданні пояснень вбачається, що фактично умови укладеного договору не виконувалися відповідачем, останньою не надавалося позивачу матеріальне забезпечення за договором, всі витрати по утриманню квартири несе саме позивач, однак за вказаних обставин передбачено і договором і нормами закону право позивача вимагати саме розірвання договору.

За встановлених обставин, вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 12, 13, 81, 141, 258, 259, 265, 273, 354 ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

У задоволенні позову ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 ) в інтересах малолітньої ОСОБА_2 до ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 ) про визнання недійсним договору довічного утримання (догляду) - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене до Чернігівського апеляційного суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 17.03.2021.

Суддя