Дата документу 16.03.2021

Справа № 937/8901/20

Провадження № 2/937/933/21

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

«16» березня 2021 року м. Мелітополь

Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області в складі:

головуючого - судді Сметаніної А.В.,

за участю секретаря - Горбань Н.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Мелітополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до суду з позовом до відповідача, в якому просить стягнути з нього заборгованість за договором позики в сумі 140 000 доларів США та стягнути понесені судові витрати, які складаються з витрат по сплаті судового збору у розмірі 10510,00 гривень.

В позові зазначено, що 27.01.2015 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір позики грошових коштів, відповідно до умов якого відповідач отримав від позивача позику в сумі 140 000 доларів США. При укладенні договору відповідач, відповідно до статті 509 ЦК України, прийняв на себе зобов`язання повернути позику на першу вимогу. Позивач виконала свої зобов`язання в повному обсязі та надала відповідачу кошти в повному обсязі в момент укладення договору позики. На підтвердження укладення договору позики відповідач надав розписку про отримання грошових коштів в сумі 140 000 доларів США та підтвердив свій обов`язок повернути гроші у визначений термін - на першу вимогу. В зв`язку із тим, що позивачу необхідні були грошові кошти для особистих потреб вона звернулася до відповідача із вимогою про повернення коштів. Враховуючи, що відповідач змінив місце проживання та реєстрації, позивач направила вимогу за всіма відомими їй адресами. У порушення встановлених норм закону та умов укладеного між сторонами договору позики, відповідач не виконав взяті на себе зобов`язання по поверненню позики. Останню вимогу було направлено за адресою реєстрації місця проживання відповідача по АДРЕСА_1 , яку він отримав 13.05.2020 року. Таким чином, строк встановлений ст. 1049 ЦК України, а саме 30 днів від дня пред`явлення вимоги, сплинув 12.06.2020 року. На неодноразові звернення позивача відповідач жодним чином не реагує, грошові кошти не повертає, у зв`язку з чим позивач змушена звернутися до суду з відповідним позовом.

В судове засідання позивач не з`явилася, від представника позивача адвоката Цимбалюка М.Г. надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, на задоволенні позову наполягає в повному обсязі, проти заочного розгляду справи не заперечує.

Відповідач в судове засідання, призначене на 16.03.2021 року на 10.00 годину не з`явився з невідомої суду причини, конверт з судовою повісткою та іншими документами, направлений за адресою його місця проживання, зареєстрованого у встановленому законом порядку повернувся до суду, причина повернення - «адресат відсутній за вказаною адресою», про що зазначено в довідці поштового відділення.

У відповідності до ч.10 ст. 130 ЦПК України, якщо місцеперебування відповідача невідоме, суд розглядає справу після надходження до суду відомостей щодо його виклику до суду в порядку, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до ст. 280 ЦПК України, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказі за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Таким чином, суд вважає, що відповідач ОСОБА_2 вважається належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, не з`явився в судове засідання без поважних причин та не повідомив про причини неявки, відзив на позовну заяву не подав, позивач не заперечує проти ухвалення по справі заочного рішення, тому суд, з урахуванням вимог ст. 280 ЦПК України, вважає можливим розглянути справу за відсутності відповідача, ухваливши заочне рішення на підставі наявних у справі доказів.

Відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України з урахуванням заяви представника позивача про слухання справи за його відсутності та у зв`язку з неявкою відповідача фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, дослідивши матеріали цивільної справи, оцінивши зібрані у справі докази, вважає, що позов підлягає повному задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Як вбачається з вимог ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін, при цьому кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.76 цього Кодексу доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі письмових, речових та електронних доказів, висновків експертів та показаннями свідків.

За правилами ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Судом встановлено, що 27 січня 2015 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 140 000 доларів США, які зобов`язався повернути за першою вимогою.

Вказані факти підтверджені розпискою ОСОБА_2 від 27.01.2015 року (а.с.28), оригінал якої було надано представником позивача до матеріалів справи.

Таким чином, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики. Згідно умов укладеного договору грошові кошти відповідач ОСОБА_2 зобов`язався повернути за першою вимогою позивача.

Факт написання відповідачем власноручної розписки, оригінал якої знаходиться у позивача, є підтвердженням отримання відповідачем грошової суми, вказаної в розписці та за умовами ст. 545 ЦК України вказує на відсутність виконання грошового зобов`язання відповідачем в повному обсязі.

Позивачем ОСОБА_1 31.01.2020 року було направлено за останніми відомими адресами проживання ОСОБА_2 вимоги щодо повернення грошових коштів за договором позики (а.с.7,8,9-13).

Останню вимогу було направлено за адресою реєстрації місця проживання відповідача, зареєстрованою у встановленому законом порядку: АДРЕСА_1 , яку він отримав 13.05.2020 року.

В абз. 2 ч.1 статті 1049 ЦК України зазначено, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Таким чином, строк, встановлений ст. 1049 ЦК України, а саме 30 днів від дня пред`явлення вимоги, сплинув 12.06.2020 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного Кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

З вимог ст. 525 ЦК України вбачається, що одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Крім того, статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто, відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

У статті 1 Декрету № 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення: «валютні цінності»: валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України; іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Для цілей цього Декрету надалі під термінами: «валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України; «іноземна валюта»: розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах; «валютні операції»: операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; «резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном; «нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України.

У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України (далі - НБУ).

У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком: вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ; вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах; платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов`язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя; платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій; вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності; платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що справляється Європейською організацією з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м. Брюсселі 12 лютого 1981 року, та інших міжнародних договорів; переказ інвестором (представництвом іноземного інвестора на території України) за межі України іноземної валюти іншим інвесторам за відповідною угодою про розподіл продукції; б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету; в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком: відкриття фізичними особами - резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном; відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками; відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету; відкриття рахунків у іноземній валюті інвесторами - учасниками угод про розподіл продукції, в тому числі представництвами іноземних інвесторів за угодами про розподіл продукції; е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як дарунок або у спадщину.

У частині четвертій статті 5 Декрету № 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов`язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами - резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Таким чином, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача боргу у валюті, визначеній договором, а саме доларів США.

Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Аналізуючи зібрані у справі докази, кожний окремо та всі в сукупності, суд приходить до висновку, що у визначений договором строк грошові кошти позивачу повернуті так і не були, відповідач умови договору не виконав, що свідчить про порушення відповідачем взятих на себе зобов`язань за договором позики, а тому є всі підстави для задоволення позову в повному обсязі та стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів у розмірі 140 000 доларів США.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При зверненні до суду позивачем сплачений судовий збір в сумі 10510,00 грн., що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Керуючись ст.ст.525, 526, 527, 530, 545, 610, 1046, 1047, 1049 ЦК України, ст.ст. 4, 5, 12, 13, 19, 76-81, 133, 141, 263-265, 280-282 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - задовольнити повністю.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості за договором позики від 27 січня 2015 року у розмірі 140 000 /сто сорок тисяч/ доларів США, а також витрати по сплаті судового збору у розмірі 10 510 /десять тисяч п`ятсот десять/ гривень.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку до Запорізького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги через Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області протягом 30 днів з дня його складення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справі, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ст.284 ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повне найменування та ім`я сторін та інших учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована та проживає: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_2 .

Повне судове рішення складено 16 березня 2021 року.

Суддя Мелітопольського

міськрайонного суду

Запорізької області: А.В. Сметаніна