КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
вул. Солом`янська, 2-а, м. Київ, 03110
факс 284-15-77 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
Унікальний номер справи № 761/33136/19 Апеляційне провадження № 22-ц/824/1723/2021Головуючий у суді першої інстанції - Мальцев Д.О. Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
11 лютого 2021 року Київський апеляційний суд у складі:
суддя-доповідач Нежура В.А.,
судді Березовенко Р.В., Мостова Г.І.,
секретар Рудик О.Л.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану від його імені та в його інтересах адвокатом Губіним Олександром Тимофійовичем, який діє на підставі договору, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 липня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дітей та стягнення додаткових витрат на дітей,
В С Т А Н О В И В:
20 серпня 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Служба у справах дітей Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, в якому просила визначити місце проживання дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з нею; стягнути з ОСОБА_1 на її користь додаткові витрати на утримання: ОСОБА_3 - у розмірі 11 241,50 грн., ОСОБА_4 - у розмірі 16 137,50 грн.
Зазначала, що сторони перебували у шлюбі з червня 2012 року та проживали у м. Лондоні (Великобританія). Під час шлюбу у них народилися дві дочки. У січні 2016 року сімейні відносини між сторонами припинились, вони почали жити окремо. Протягом всього часу діти проживали разом з позивачем. Між сторонами 16.05.2016 у м. Лондоні (Великобританія) було укладено договір про участь у вихованні дітей та договір про їх утримання. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 06.06.2016 у справі №761/19604/16 шлюб між позивачем та відповідачем розірвано. З дозволу відповідача 13.07.2018 позивач разом з дітьми повернулась до України, де проживає у власному будинку разом з дітьми та новою родиною. Нею створені належні умови для фізичного та духовного розвитку дітей, здійснюється їх матеріальне забезпечення. Відповідач проти проживання дітей разом з матір`ю в Україні заперечує. Позивач, посилаючись на нікчемність окремих положень договору про участь у вихованні дітей, просила задовольнити позов, визначити місце проживання дітей разом з нею в Україні, що буде відповідати їх найкращим інтересам.
Відповідач проти позову заперечував, вказував, що питання щодо проживання дітей врегульовано договором, укладеним між позивачем та відповідачем, а також зазначив про наявність рішень судів Великобританії, якими зобов`язано позивача повернути дітей у цю країну і відсутність у судів України юрисдикції для розгляду позову.
Представник третьої особи вважав позовні вимоги обґрунтованими та просив про їх задоволення (т. 1 а.с. 2-16).
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 09.07.2020 позов задоволено. Визначено місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір`ю - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , стягнуто з ОСОБА_1 додаткові витрати на утримання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 11 241,50 грн., ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 16 137,50 грн., а на користь ОСОБА_2 768,40 грн. судового збору(т. 5 а.с. 158-171).
У вересні 2020 року представник ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на це рішення в якій просив про поновлення строку на апеляційне оскарження, скасування рішення і ухвалення нового, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити повністю. Зазначав, що український суд не має компетенції розглядати питання щодо визначення місця проживання дітей, а спори, які стосуються місця проживання, батьківських обов`язків та добробуту дітей мають вирішуватись виключно на території Великобританії і тільки англійські суди мають юрисдикцію приймати рішення щодо них. Вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував положення Конвенції від 19.10.1996, помилково встановив свою юрисдикцію та незаконно вирішив справу по суті. Зважаючи на відсутність юрисдикції, наявність рішення англійського суду про визначення місця проживання дітей разом з матір`ю, український суд мав закрити провадження у справі або відмовити у задоволенні позовних вимог позивача.
Крім того, в апеляційній скарзі містяться заперечення щодо ухвал суду першої інстанції від 18.12.2019 про відмову у роз`єднанні позовних вимог, від 21.02.2020 про відмову у задоволенні клопотання про зупинення провадження. Відповідач вважає, що заявлені вимоги про визначення місця проживання дітей та стягнення додаткових витрат на них не пов`язані між собою, не є похідними одна від одної, тобто вирішення позовних вимог про стягнення додаткових витрат на дітей не залежить від вирішення позовних вимог про визначення їх місця проживання. Питання сплати додаткових витрат на дітей було вирішено між сторонами шляхом укладення відповідного договору від 16.05.2016. Справи про стягнення додаткових витрат на дітей та визначення їх місця проживання відрізняються за предметом та підставою позовів, що тягне за собою необхідність встановлення різних фактичних обставин, а тому спільний розгляд таких вимог неможливий. Справа про визначення місця проживання дітей прямо пов`язана із іноземним елементом - діти та відповідач є громадянами Англії, мають постійне (звичайне) місце проживання в цій країні. У зв`язку з цим апелянт вважає, що суд першої інстанції був зобов`язаний роз`єднати позовні вимоги про визначення місця проживання дітей, стягнення додаткових витрат на дітей у цивільній справі №761/33136/19, виділивши у самостійне провадження вимогу про визначення місця проживання дітей разом з матір`ю. Втім, цього зроблено не було, що суперечить завданням цивільного судочинства та порушує вимоги ст.ст. 1, 2, 188 ЦПК України (т. 5 а.с. 184-199).
Відповідач зазначає, що ним були надані достатні та належні докази того, що у провадженні Шевченківського районного суду м. Києва перебувала цивільна справа № 761/4386/20 про визнання та надання дозволу на виконання в Україні судового наказу Відділу у справах сім`ї Високого суду правосуддя у справі № FBББ18Р00561 від 01.08.2019 із змінами від 12.12.2019. Цей наказ англійського суду винесений на підставі ст. 5 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19.10.1996 (надалі по тексту - Конвенція від 19.10.1996), він вступив у законну силу і є чинним. Цим наказом англійський суд зобов`язав позивача повернути ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 до юрисдикції Англії та Уельсу. Між вказаним наказом від 01.08.2019, із змінами від 12.12.2019, та позовними вимогами позивача у справі №761/33136/19 про визначення місця проживання дітей разом із матір`ю вбачається прямий і безпосередній зв`язок. Тому, до розгляду клопотання відповідача про визнання та надання дозволу на виконання в Україні судового наказу Відділу у справах сім`ї Високого суду правосуддя від 01.08.2019, із змінами від 12.12.2019, розгляд справи № 761/33136/19 про визначення місця проживання дітей не міг проводитись.
Зважаючи на те, що визначення місця проживання дітей та стягнення додаткових витрат на дітей не є невідкладними заходами в розумінні ст. 11 Конвенції від 19.10.1996,Шевченківський районний суд м. Києва був зобов`язаний зупинити провадження у справі до розгляду клопотання відповідача про визнання та надання дозволу на виконання в Україні судового наказу Відділу у справах сім`ї Високого суду правосуддя від 01.08.2019, із змінами від 12.12.2019.
01.10.2020 позивачем було подано відзив на апеляційну скаргу, в якому вона вказує на те, що юрисдикція суду розглядати спір щодо дітей не є сталою, а слідує за зміною звичайного місця проживання, тобто якщо змінюється звичайне місце проживання дітей - юрисдикцію по розгляду справ щодо дітей має суд нового звичайного їх місця проживання. З огляду на зазначене, Високий Суд Англії та Уельсу встановлював юрисдикцію розглядати спір щодо дітей у кожному окремому випадку та станом на дату прийняття відповідного судового рішення чи судового наказу і жодним своїм судовим рішенням чи наказом не встановив і, власне, не мав таких повноважень встановити, що юрисдикція Судів Англії та Уельсу зберігається назавжди чи на будь-який інший строк після прийняття відповідного судового рішення чи судового наказу.
Крім того, діти набули звичайного місця проживання на території України, тому щонайменше з 13.07.2019 або альтернативно з 17.08.2019 юрисдикція для вирішення всіх питань щодо дітей перейшла до судів України. Зокрема, дотримані умови п. б ч. 1 статті 7 Конвенції від 19.10.1996, а саме: діти набули звичайного місця проживання на території України, минув понад 1 рік із моменту, коли батько дізнався про місце перебування дітей в Україні; діти прижилися (соціалізувалися) в новому середовищі; не триває розгляд прохання про повернення дітей до Великій Британії відповідно до Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (т. 6 а.с. 2-18).
У судовому засіданні представники позивач ОСОБА_2 - ОСОБА_6 , ОСОБА_7 заперечували проти поданої апеляційної скарги та просили її відхилити.
Представник відповідача - ОСОБА_8 у судовому засіданні 01.02.2020 підтримав подану ним апеляційну скаргу із наведених у ній підстав, в судове засідання 11.02.2021 він, а також інші учасники справи,будучи повідомленими належним чином про час та місце її розгляду, не з`явилися,. Суд апеляційної інстанції визнав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явились, оскільки їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).
Частиною 1 статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 27.06.2012 між позивачем, громадянином України, та відповідачем, підданим Великобританії, було зареєстровано шлюб, про що Центральним відділом державної реєстрації шлюбів м. Києва з державним центром розвитку сім`ї було складено актовий запис № 1189 (т. 1 а.с. 20).
Під час шлюбу у сторін на території Великобританії народилося двоє дітей, -ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 24-30, т. 2 а.с. 62-63, 65-66).
У 2016 році відносини між подружжям стали погіршуватись, позивач разом з дітьми почала жити окремо. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 06.06.2016 у справі № 761/19604/16 шлюб між ними розірвано (т. 1 а.с. 52-54).
16.05.2016 між сторонами було укладено договір про участь у вихованні дітей. Відповідно до п. 2 договору, з моменту його укладання сторони визначили, що діти постійно проживатимуть з матір`ю на території Великобританії. Під постійним місцем проживання сторони розуміють проживання дітей тривалістю більшою за строк, що сумарно становить або перевищує 180 календарних днів упродовж календарного року. Зміна країни постійного проживання дітей допускається виключно з письмової згоди батька та внесення відповідних змін до цього договору. При цьому батько зобов`язується не перешкоджати у зміні країни постійного місця проживання дітей, у т.ч. щодо надання дозволу на виїзд дітей за кордон з огляду на зміну країни проживання дітей, відмінної від країни, визначеної п. 2 цього договору, за умови досягнення сторонами письмової домовленості щодо порядку виховання дітей батьками (т. 1 а.с. 34-50).
Сторони не заперечували, що з моменту народження діти постійно проживали і проживають разом з позивачем та ніколи не розлучались з нею надовго.
13.07.2018, на підставі судового наказу винесеного 13.07.2018 Палатою з розгляду сімейних справ Високого суду правосуддя, який був погоджений сторонами, діти разом із матір`ю виїхали до України на період до 16.08.2018, відтак переміщення дітей у цю країну відбулося на законних підставах. Зазначення в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції про те, що ця подія мала місце 25.11.2017 є явною опискою, у зв`язку з чим не може розцінюватись як порушення судом ст. 82 ЦПК України, на що вказує апелянт, та впливати на законність судового рішення. Виправлення такої описки здійснюється в порядку, передбаченому ст. 269 ЦПК України.
У зв`язку з тим, що судом було надано дозвіл, погоджений відповідачем, на тимчасове перебування дітей в Україні до 16.08.2018, то їх утримання позивачем після цієї дати неправомірне.
Позов про визначення місця проживання дітей подано позивачем до Шевченківського районного суду м. Києва 20.08.2019, тобто після спливу одного року з того часу, коли діти мали повернутись до країни постійного проживання.
Відповідно до пункту а) ч. 1 ст. 1 пункту 1 Конвенції від 19.10.1996, до якої Україна приєдналася на підставі Закону від 14.09.2006 № 136-V і яка набрала чинності для України 01.02.2008, цілями цієї Конвенції є визначення держави, органи якої мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини. Такими заходами, зокрема, є право визначати місце проживання дитини (пункт b) ст. 3 Конвенції від19.10.1996).
Згідно із пунктом b) ч.1 ст. 7 Конвенції від 19.10.1996 у разі неправомірного утримання дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до утримання, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та дитина не проживає в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають право опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі.
До подання позову про визначення місця проживання дітей останні проживали в Україні більше одного року і ОСОБА_1 було достеменно відомо про цю обставину.
За результатами психологічного обстеження дітей, проведеного міським центром дитини, діти характеризуються достатнім рівнем розвитку, їх емоційно-вольова сфера характеризується позитивною спрямованістю. Психологічний стан ОСОБА_4 характеризується стабільністю та відсутністю невротизації. Психологічний стан ОСОБА_3 характеризується тривожністю, дитина сприймає конфлікт батьків як загрозливу ситуацію, яка може розлучити її з матір`ю. У висновку міського центру дитини служби у справах дітей та сім`ї Київської міської державної адміністрації від 19.11.2018 № 231 (зі змінами від 28.12.2018) зазначено, що обидві дівчинки мають потребу в стабільному місці проживання, визначеності, безпечності, якості ситуації. Вони мають тісний емоційний зв`язок з позивачем та позитивно сприймають ОСОБА_12 , з яким16.12.2017 нею укладено шлюб, в якому також народилось двоє дітей: ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (т. 1 а.с. 55, 56, 180-183).
Відповідно до звіту соціального працівника та системного сімейного терапевта ОСОБА_17 від 04.01.2019 у справі FD18P00561 (розділ «Фізичні, емоційні та освітні потреби дітей») фізичні потреби дітей задовольняються матір`ю та її сім`єю. Вони живуть у сучасному будинку на приватній, відокремленій та захищеній території, відвідують дитячий садочок високого рівня «Ptit-CREF». У звіті також вказується, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 добре вписалися в сім`ю своєї матері та загалом у життя в Києві. У звіті ОСОБА_17 щодо дітей зазначає: «вони виглядали щасливими та добре влаштованими і, на мою думку, якби вони могли сформулювати свої поточні бажання та емоції, вони б сказали, що хочуть залишитись в Україні. Їх не вимушене спілкування з вітчимом ОСОБА_12 свідчить про те, що для них важливі ці відносини».
Позивачем організовано навчання дітей, що підтверджується договорами про надання платних послуг, квитанціями про їх оплату і забезпечується фізичний розвиток: вони активно займаються гімнастикою та плаванням у спортивному клубі « П`ятий елемент », на що вказується у звітах спортивного клубу.
Згідно карти профілактичних щеплень діти перебувають під медичним наглядом у медичній установі в м. Києві МЦ ТОВ «Доктор Сем».
Наведені обставини незаперечно свідчать про те, що Україна стала новим звичайним місцем проживання дітей і вони прижилися в цьому новому середовищі.
За правилами, встановленими ст. ст. 2, 6, 7, 11, 15, 29, 30 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, підписаної 25.10.1980 (далі - Конвенція від 25.10.1980), до якої Україна приєдналася згідно із Законом №3303-ІV від 11.01.2006, розгляд прохання про повернення дитини здійснюється судовими і адміністративними органами Договірної держави, в якій вона знаходиться. Ініціювання судових чи адміністративних процедур здійснюється Центральним органом договірної держави або безпосередньо особами, що заявляють про порушення прав піклування.
Відповідачем не надано жодного доказу, який би свідчив, що в судах України розглядається чи розглядалась його заява про повернення дітей, а також документів на підтвердження того, що така його заява взагалі надходила до Міністерства юстиції України, яке виконує в Україні функції Центрального органу, чи подавалась до суду в Україні.
З огляду на те, що вирішення питань, пов`язаних з поверненням дітей, згідно із Конвенцією від 25.10.1980 віднесено до юрисдикції судових органів держав, у яких вони незаконно утримуються, доводи відповідача про те, що розгляд заяви про повернення дітей проводився Відділом у справах сім`ї Високого суду правосуддя у справі № FB ББ18Р00561, який мав юрисдикцію на підставі ст. 5 Конвенції від 19.10.1996, не можуть бути враховані, оскільки згідно із ч. 2 цієї статті у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, що відбулося у випадку з дітьми сторін, юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання.
Отже, доведеність існування сукупності умов, передбачених ч. 2 ст. 5, пунктом b) ч. 1 ст. 7 Конвенції від 19.10.1996, наділяє суди України юрисдикцією по вирішенню спорів, пов`язаних з визначенням місця проживання дітей.
Згідно із ст. 8 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980 особа, яка стверджує, що дитина утримується з порушенням прав про піклування, може звернутися з заявою до Центрального органу держави за місцем постійного проживання дитини за допомогою у її поверненні. Однак, цей орган не уповноважений здійснювати розгляд такої заяви, він зобов`язаний без затримок передати її безпосередньо Центральному органу Договірної держави, в якій знаходиться дитина (ст. 9 цієї Конвенції).
З огляду на викладене, наведені положення Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19.10.1996, Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980 вирішення позову про визначення місця проживання дітей відносилось до юрисдикції Шевченківського районного суду м. Києва, доводи відповідача про неможливість вирішення таких вимог у цьому суді неспроможні.
Підлягають відхиленню доводи апеляційної скарги про те, що суд не міг вирішувати питання місця проживання дітей з тих підстав, що воно було врегульовано сторонами укладеним між ними договором.
Закріплене у ч. 1 ст. 160 СК України право батьків визначити за їх згодою місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, не виключає можливості закріплення такої згоди шляхом укладення відповідного договору. У цьому випадку у договорі фіксується наявність спільної згоди щодо місця проживання дитини виходячи з обставин, які існували на момент укладення угоди.
Разом з тим, при зміні таких обставин, зокрема, у сімейному стані і життєвих умовах, та виникнення між батьками спору з приводу того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, наявність цього договору не може бути перешкодою для його вирішення судом відповідно до положень ч. 1 ст. 161 СК України.
Про існування спору між батьками спору з приводу визначення місця проживання дітей вказує те, що відповідач не погоджується з тим, щоб діти проживали разом з матір`ю по обраному нею місці проживання в Україні, а також його процесуальна поведінка, яка полягала у невизнанні позову і оскарженні ним рішення суду першої інстанції в т. ч. у частині вирішення позову про визначення місця проживання дітей.
Відповідно до п. 24 укладеного між сторонами договору про виховання дітей та п. 13 договору про утримання дітей всі спори та розбіжності щодо тлумачення окремих положень цього договору вирішуються сторонами шляхом переговорів, а у разі недосягнення згоди, - в судовому порядку відповідно до чинного законодавства України. Сторони визначають, що спори, які можуть виникнути з правовідносин, врегульованих цим договором, вирішуються в судах України. Територіальна підсудність визначається з огляду на вимоги відповідного процесуального законодавства України за станом на момент розгляду спору, а у разі відсутності прямого визначення територіальної підсудності - в суді за місцем знаходження зареєстрованого нерухомого майна матері в м. Києві на розсуд позивача.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно визнав за можливе вирішити спір з приводу визначення місця проживання дітей та обґрунтовано задовольнив вимоги в цій частині.
Відповідно до Висновку органу опіки та піклування Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 20.11.2019 № 109/04/40-10485 позивач належно виконує материнські обов`язки, займається вихованням, оздоровленням малолітніх дітей. Дівчата забезпечені всім необхідним для навчання та розвитку. Позивач піклується про здоров`я дітей, їх фізичний, духовний та моральний розвиток. Діти вивчають англійську та французьку мову, вільно спілкуються російською та українською мовами, виховуються у дусі українських традицій та культури. Позивач має близько 1,6 млн. грн. доходу для утримання себе та дітей.
Згідно із ч. 6 ст. 19 Сімейного кодексу України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Доводи відповідача щодо необ`єктивності висновку органу опіки та піклування Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 20.11.2019, колегією суддів відхиляються, оскільки на їх підтвердження не наведено переконливих аргументів, а сам висновок є обґрунтованим, він не суперечить інтересам дітей.
Відповідач двічі був повідомлений про дату та час засідання комісії з питань захисту прав дитини, однак особисто жодного разу на засідання комісії не з`явився, не направив уповноваженого представника, а також не надав ніяких пояснень ні в письмовому, ні в електронному вигляді.
Відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989, зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21.12.1995, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 № 789-XІІ (далі - Конвенція 1989 року), в усіх випадках щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно із ст. 18 Конвенції 1989 року батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини не повинні ставитись вище від інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання.
Вказаний висновок узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Так у § 54рішення від 07.12.2006 у справі «Хант проти України» суд зауважив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (рішення ЄСПЛ у справі «Мамчур проти України» від 16.07.2015 § 100, у справі «М. С. проти України» від 11.07.2017 § 76).
При визначенні місця проживання дітей з матір`ю відповідач, як батько, жодним чином не обмежений у можливості реалізації належного йому права на спілкування з доньками, ніяких перешкод у спілкуванні з дітьми для нього не чиниться і на такі обставини він не посилається.
Судом у процесі розгляду справи встановлено, що діти вже більше ніж два з половиною роки проживають з позивачем та її родиною, перебувають у родинному колі, звичному етнічному та мовному середовищі, мають постійне місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 , забезпечені належними житло-побутовими умовами, навчаються у закладах дошкільної та загальної освіти, їм створені умови для фізичного та духовного розвитку. Отже, за час проживання в Україні діти набули стале коло спілкування, мають стійкий соціальний зв`язок із молодшими братами та численними родичами позивача і її чоловіка.
Позивач у повному обсязі, належним чином і сумлінно виконує свої материнські обов`язки, обставин, які б згідно із ч. 2 ст. 161 СК України перешкоджали визначенню місця проживання дітей з матір`ю, не встановлено.
Фактично відповідач визнає необхідність проживання дітей з матір`ю, його заперечення проти позову зводяться до того, що вони мають проживати не в Україні, а у Великобританії.
У зв`язку з цим апеляційний суд відхиляє його доводи про те, що позивач мала надати довідки від компетентних медичних установ щодо того, що вона не зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, оскільки ніким не порушувалось питання про її схильність до вживання спиртних напоїв чи наркотичних речовин, доказів про це відповідач не надавав.
З урахуванням того, що місцем свого постійного проживання позивач обрала Україну, а відповідач, який також створив нову сім`ю, питання про визначення місця проживання дітей з ним і передачу йому їх на виховання не ставить, відмова у задоволенні вимог ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей з нею в Україні призведе до невизначеності щодо їх подальшої долі і може заподіяти дітям важку психологічну травму.
Що стосується доводів апелянта про порушення судом першої інстанції норм процесуального права при розгляді клопотання про зупинення провадження у справі та постановлення ухвали від 21.02.2020 про відмову в його задоволенні колегія суддів виходить з такого.
У лютому 2020 року представник ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва із клопотанням про визнання та надання дозволу на виконання в Україні судового наказу Відділу у справах сім`ї Високого суду правосуддя від 01.08.2019 із змінами від 12.12.2019.
21.02.2020 представником відповідача було подано клопотання про зупинення провадження у цій справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі про визнання та надання дозволу на виконання судового наказу.
Однак, на момент розгляду цього клопотання і постановлення ухвали від 21.02.2020 клопотання про визнання і надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не було прийнято судом до розгляду і провадження за цим клопотанням не було відкрите.
Після постановлення Шевченківським районним судом м. Києва 30.03.2020 ухвали про прийняття до розгляду цього клопотання (справа №761/4386/20) відповідачем чи його представником клопотання про зупинення провадження ц цій справі не подавалось.
За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі і постановлена з цього приводу ухвала є законною.
Крім того, сама по собі відмова у зупиненні провадження у справі до вирішення іншої справи не може свідчити про незаконність рішення суду першої інстанції і бути підставою для його скасування.
Як вбачається з долучених до справи документів, ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 03.08.2020 у справі № 761/4386/20 клопотання про надання дозволу на примусове виконання на території України судового наказу Відділу у справах сім`ї Високого суду правосуддя від 01.08.2019 із змінами від 12.12.2019 у справі № FD18P00561 задоволено і надано дозвіл на його примусове виконання на території України.
Постановою Київського апеляційного суду від 22.12.2020 цю ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва скасовано, клопотання про надання дозволу на примусове виконання на території України судового наказу залишено без розгляду.
За таких обставин, ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 03.08.2020, якою було надано дозвіл на примусове виконання на території України судового наказу Відділу у справах сім`ї Високого суду правосуддя від 01.08.2019 із змінами від 12.12.2019 у справі № FD18P00561, не набрала законної сили. Доказів, які б підтверджували ухвалення іншими судами України рішень про визнання і примусове виконання в Україні, як це передбачено ст. ст. 81, 82 Закону України «Про міжнародне приватне право», главою 1 розділу ІХ ЦПК України, цього судового наказу подано не було, на існування таких рішень відповідач не посилався.
З огляду на викладене та з урахуванням того, що вирішення питань про повернення дітей, які незаконно утримуються, віднесено до компетенції судових або адміністративних органів держави, на території якої вони утримуються, суд першої інстанції не повинен був давати оцінку судовому наказу Відділу у справах сім`ї Високого суду правосуддя від 01.08.2019 із змінами від 12.12.2019 у справі № FD18P00561, на необхідність чого безпідставно вказується в апеляційній скарзі,та враховувати його при вирішенні спору по суті про визначення місця проживання дітей, оскільки він не має правового значення.
Відповідно до ч. 1 ст. 188 ЦПК України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги, крім тих, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (ст. 20 цього Кодексу).
Ураховуючи те, що вимоги про визначення місця проживання дітей, стягнення додаткових витрат на їх утримання згідно із ст. 1 Сімейного кодексу України є предметом регулювання цього Кодексу, вони підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, їх об`єднання в одній позовній заяві не суперечить положенням цивільного процесуального законодавства.
Роз`єднання позовних вимог в самостійне провадження є правом, а не обов`язком суду (ч. 6 ст. 188 ЦПК України).
За таких обставин відсутні підстави для висновку, що постановлена судом першої інстанції ухвала від 18.12.2019 про відмову у роз`єднанні позовних вимог є незаконною, а відмова у задоволенні такого клопотання призвела до неправильного вирішення вимог, які були предметом розгляду.
Що ж стосується суті самого рішення щодо стягнення додаткових витрат на утримання дітей, то колегія суддів не погоджується із ним з таких підстав.
16.05.2016 між позивачем та відповідачем укладено договір про утримання дітей. Відповідно до п. 10 договору за попереднім погодженням батьків, витрати на організацію розвитку дітей (навчання в позашкільних установах, секціях, курсах тощо) можуть здійснюватися батьком у розмірі, що не перевищує 5 000,00 фунтів стерлінгів на рік.
Частиною 1 статті 185 СК України передбачено, що той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов`язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).
Аналіз норми ч. 1 ст. 185 СК України вказує на те, що в окремих випадках за наявності особливих обставин, крім звичайних витрат на дитину вимагаються додаткові витрати. Розмір додаткових витрат повинен визначатися залежно від передбачуваних або фактично понесених витрат на дитину. Доказами, що підтверджують наявність особливих обставин, що спричинили додаткові витрати на дитину, можуть бути документи, які свідчать, наприклад, про витрати на придбання спеціальних інструментів, призначених для розвитку здібностей дитини (музичного інструменту або спортивного спорядження тощо), витрати на навчання дитини у платному навчальному закладі, на заняття у музичних, мистецьких або спортивних закладах, на додаткові заняття, висновки МСЕК, довідки медичних закладів та інші документи, що підтверджують відповідний стан здоров`я дитини (хвороба, каліцтво), і свідчать про необхідність додаткових витрат на лікування (на придбання ліків, спеціальний медичний догляд, санаторно-курортне лікування тощо).
Доказів, які б підтверджували, що необхідність перебування дітей у спортивних закладах та їх харчування викликана особливими обставинами у розумінні ст. 185 СК України, пов`язаними із розвитком особливих їх здібностей або станом здоров`я,не подано, суд першої інстанції безпідставно відніс оплату пов`язаних з цим витрат до додаткових, обов`язок по участі в яких може бути покладено на одного з батьків.
З огляду на викладене, суд першої інстанції, задовольняючи позов про стягнення додаткових витрат на дітей, зробив помилковий висновок про потребу в таких витратах, який не ґрунтується на поданих позивачем доказах, у зв`язку з чим ухвалене ним в цій частині рішення, відповідно до п. 1 ч. 1 статті 376 ЦПК України, підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні цих вимог.
Апеляційний суд, з метою уникнення неоднозначності при виконанні рішення і його тлумаченні, вважає за необхідне змінити резолютивну частину рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, зазначивши в ній, що місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , визначається разом з матір`ю, - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за її місцем проживання.
Таке формулювання відповідатиме вимогам щодо змісту резолютивної частини судового рішення, закріпленим у ч. ч. 6, 7 ст. 265 ЦПК України і положенням СК України та інтересам дітей, оскільки при вирішенні даної категорії спорів, суттєве значення має встановлення місця проживання того із батьків, якому передаються діти, і, відповідно, якість житлово-побутових умов, в яких вони будуть проживати.
Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про стягнення додаткових витрат на утримання дітей з ухваленням нового судового рішення про відмову у їх задоволенні, а також зміну судового рішення в частині вирішення позовних вимог про визначення місця проживання дітей шляхом зміни його резолютивної частини.
Керуючись статтями 268, 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану від його імені та в його інтересах адвокатом Губіним Олександром Тимофійовичем, який діє на підставі договору задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 липня 2020 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення додаткових витрат на утримання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 11 241,50 грн. та на утримання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 16 137,50 грн. скасувати і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 липня 2020 року в частині визначення місця проживання дітей змінити, виклавши резолютивну частину наступним чином:
Визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за її місцем проживання.
Визначити місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір`ю - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за її місцем проживання.
Компенсувати ОСОБА_1 (реєстраційний номер НОМЕР_1 ) судові витрати у вигляді судового збору у сумі 768,40 грн. сплаченого ним 02 вересня 2020 року на розрахунковий рахунок ІІА548999980313101206080026010, отримувач платежу УК у Солом. р-ні/Соломян. р-н/22030101, ідентифікаційний код отримувача 38050812, банк отримувача Казначейство України (ЕАП), код установи банку 899998, згідно квитанції про сплату № 66583, за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст виготовлено 09 березня 2021 року.
Суддя-доповідач В.А. Нежура
Судді Р.В. Березовенко
Г.І. Мостова
