Справа № 203/3995/20

Провадження № 2/752/4484/21

РІШЕННЯ

Іменем України

01.03.2021 року Голосіївський районний суд м. Києва

в складі головуючого судді Чередніченко Н.П.

з участю секретаря Шевчук М.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «ОТП Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа: ОСОБА_2 про визнання в частині недійсними договорів, -

в с т а н о в и в:

в листопаді 2020 року позивач ОСОБА_1 звернулась до Кіровського районного суду м. Дніпропетровська із позовом до відповідачів АТ «ОТП Банк», ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа: ОСОБА_2 , в якому просила суд визнати недійсним договір факторингу від 05.11.2010 року, укладений між ЗАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині відступлення права вимоги по кредитному договору № ML-301/430/2008 від 07.10.2008 року, укладеному між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 , а також визнати недійсним договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 12.11.2010 року, укладений між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині відступлення права грошової вимоги по кредитному договору № ML-301/430/2008 від 07.10.2008 року, укладеному між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 , та по договору іпотеки № PML-301/430/2008 від 07.10.2008 року, укалденому між ЗАТ "ОТП Банк» та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 .

В обгрунтування позову, зазначено, що 07.10.2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 , було укладено кредитний договір № ML-301/430/2008, за умовами якого ОСОБА_3 отримав кредит в сумі 34490,00 доларів США. Крім того, 07.10.2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки № PML-301/430/2008, відповідно до умов якого в іпотеку було передано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . 07.10.2008 року тако було укладено договір поруки № SR-301/430/2008/1 між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 , де, остання, виступила майновим поручителем по вказаному кредитному договору. 12.11.2010 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ПАТ «ОТП Банк» було укладено договір відступленя парва вимоги, відповідно до умов якого ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за договорами іпотеки, в тому числі і за договором іпотеки № № PML-301/430/2008 від 07.10.2008 року. 12.11.2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, відповідно до умов якого ПАТ «ОТП Банк» продав права на кредитний портфель, в тому числі і по кредитному договору № ML-301/430/2008. Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 25.05.2012 року у справі № 2-3523/11, позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було задоволено, та солідарно стягнуто із ОСОБА_3 , ОСОБА_1 ОСОБА_4 , ОСОБА_5 заборгованість в сумі 361804,65 грн. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Позивач, як дружина ОСОБА_3 , на момент його смерті проживала разом із чоловіком та фактично прийняла спадщину - квартиру АДРЕСА_1 . Позивач вказує, що зазначена квартира все ще перебуває в іпотеці, та укладення зазначених договорів безпосередньо впливає на її права, оскільки, вона може втратити свої права на спадкування зазначеної квартири. В листопаді 2019 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулось до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки квартиру АДРЕСА_1 , та справа перебуває в провадженні Кіровського районного суду м. Дніпропетровська. Позивач зазначає, що вказані договори відповідно до вимог закону є договорами факторингу. Відповідно до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», в редакції, яка була чинна на час укладення зазначеного договору, - договір факторингу є фінансовою послугою, за якою набувається відступлене право грошової вимоги до боржників - суб`єктів господарювання за договором, на базується таке відступлення. Всупереч наведеному, за спірними договорами від 12.11.2010 року було відступлено право грошової вимоги до боржника ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , які не є суб`єктами господарювання, що не відповідає вимогам зазначеного розпорядження. Позивач вказує, що у фактора були відсутні права на придбання права відступної вимоги до фізичних осіб, які не є суб`єктами господарювання за договором, на якому базується таке відступлення, в даному випадку лише в частині оспорюваної частини договорів щодо відступленя права вимоги до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 щодо сплати заборгованості за кредитним договором. Крім того, за договором купівлі-продажу кредитного портфелю від 12.11.2010 року, укладеному між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відбулось відступлення прав та обв`язків за винагороду в сумі 395125507,95 грн., однак, квитанції про сплату вказаної суми не надано. З огляду на те, що укладення спірних правочинів відбулось із порушенням вимог актів цивільного законодавства, а тому вказані правочини в частині відступлення права вимоги по кредитному договору, боржником за яким є ОСОБА_3 та договору іпотеки слід винати недійсним. За наведених обставин, зазначені договори в окремій їх частині є недійсними, в зв`язку з чим позивач вимушена звернутись до суду із даним позовом.

Ухвалою судді Кіровського районного суду м. Києва від 11.11.2020 року, справу було передано за підсудністю до Голосіївського районного суду м. Києва.

09.12.2020 року справа надійшла до канцелярії Голосіївського аронного суду м. Києва.

Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва від 23.12.2020 року, у справі було відкрито провадження та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

18.01.2021 року до суду від відповідача ТОВ «ОТП Факторинг Україна» надійшов відзив на позов, відповідно до якого відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на їх безпідставність. Крім того, стороною відповідача було зазначено про те, що доводи позивача є необгрунтованими, оскільки, відповідно до п. 1 розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», було віднесено до фінансової послуги факторингу сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів) набуття відступного права грошової вимоги, в тому числі, права вимоги, яке виникне в майбутньому до боржників - суб`єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення. Тобто, зазначеним вище розпорядженням, яким було додатково віднесено, а не обмежено, як помилково вважає позивач, до операцій факторингу і набуття відступленого права грошової вимоги, в тому числі і до суб`єктів господарювання. Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не встановлено будь-яких обмежень щодо складу боржників, право вимоги за яким може бути відступленим, а відтак доводи сторони позивача є безпідставними.

Після відкриття провадження у справі позивач з будь-якими клопотаннями до суду не зверталась. Від відповідача ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до суду надійшов відзив. Інші сторони відзив на позов та/або заперечення, пояснення на позов до суду не подали, в зв`язку з чим суд вважає за можливе розглянути справу в порядку спрощеного позовного проваження на підставі доказів, які містяться в матеріалах справи.

Суд, дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з`ясувавши обставини справи і перевіривши їх наявними у справі письмовими доказами, вважає, що в задоволенні позову слід відмовити за наступних підстав.

Судом встановлено, що 07.10.2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 , було укладено кредитний договір № ML-301/430/2008, за умовами якого ОСОБА_3 отримав кредит в сумі 34490,00 доларів США.

07.10.2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки № PML-301/430/2008, відповідно до умов якого в іпотеку було передано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

07.10.2008 року також було укладено договір поруки № SR-301/430/2008/1 між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 , де, остання, виступила майновим поручителем по вказаному кредитному договору.

12.11.2010 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ПАТ «ОТП Банк» було укладено договір відступленя права вимоги, відповідно до умов якого ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за договорами іпотеки, в тому числі і за договором іпотеки № № PML-301/430/2008 від 07.10.2008 року.

12.11.2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, відповідно до умов якого ПАТ «ОТП Банк» продав права на кредитний портфель, в тому числі і по кредитному договору № ML-301/430/2008.

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 25.05.2012 року у справі № 2-3523/11, позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було задоволено, та солідарно стягнуто із ОСОБА_3 , ОСОБА_1 ОСОБА_4 , ОСОБА_5 заборгованість в сумі 361804,65 грн.

Зазначене рішення суду набрало законної сили 06.06.2021 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть.

В обґрунтування позову позивачем, зокрема, зазначено про те, що оспорювані договори були укладені із порушенням вимог актів цивільного законодавства, а саме: розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», а тому наявні підстави для визнання вказаних правочинів недійсними в частині відступлення права вимоги до ОСОБА_3 , спадкоємцем якого є позивач та ОСОБА_2 .

Стороною відповідача ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в обґрунтування заперечень на позов зазначалось, зокрема, про те, що розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», було додатково віднесено, а не обмежено, як помилково вважає позивач, до операцій факторингу і набуття відступленого права грошової вимоги, в тому числі і до суб`єктів господарювання. Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не встановлено будь-яких обмежень щодо складу боржників право вимоги, за яким може бути відступленим, а відтак доводи сторони позивача є безпідставними.

Перевіряючи обґрунтованість та доведеність позовних вимог, а також заперечень на позов суд приймає до уваги те, що частина 3 статті 6 ЦК України визначає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, проте не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно зі статтею 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Зазначені положення узгоджуються з нормами частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно частини першої статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України, сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема, договору відступлення права вимоги (цесії), визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, у тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Разом з тим розділ І книги п`ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов`язання, зокрема, положення щодо сторін у зобов`язанні.

Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов`язанні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

У частині першій статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору.

Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб`єктного складу договору факторингу відповідно до статті 203ЦК України зумовлює його недійсність.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у Цивільному кодексі України, як вбачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

З аналізу статей 512-518Цивільного кодексуУкраїни можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим, із частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексуУкраїни та частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина другастатті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У статті 350 Господарського кодексуУкраїни зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 Цивільного кодексу України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 Цивільного кодексу України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону, фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України). (пункти 50-62 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 909/968/16).

Таким чином, право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, укладеними зі ОСОБА_3 , спадкоємцем якого є позивач, та ОСОБА_2 , перейшло до ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» на підставі договору факторингу, зі змісту якого вбачається, що у ньому встановлено всі істотні умови для таких видів договорів, відповідно до вимог чинного на той час законодавства та інших нормативно-правових актів.

Підписуючи оспорюваний договір, сторони дійшли згоди щодо укладання договору на зазначених у ньому умовах, а відтак, з власної ініціативи визначили для себе правила подальшої поведінки.

Належних та допустимих доказів того, що ПАТ «ОТП Банк» та/або ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в момент підписання договорів не було додержано вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, матеріали справи не містять, та стороною позивача не наведено.

Враховуючи те, що відповідачами під час укладання договорів були дотримані вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми вчинених правочинів, їх воля була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договорами, суд вважає, що правових підстав для визнання в судовому порядку недійсними даних договорів немає.

Крім того, доводи позовної заяви, що оспорюваний правочин від 12.11.2010 року був укладений ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в порушення вимог розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», в редакції, яка була чинна на час укладення зазначеного договору, а відтак наявні підстави для визнання його недійсним, судом до уваги не приймаються з огляду на наступне.

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг», редакція якого діяла на момент укладення спірного договору факторингу, фінансові установи мають право надавати послуги з факторингу з урахуванням вимог Цивільного кодексу України та цього Закону.

Пунктом 7 статті 28 вказаного закону встановлено, що Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у межах своєї компетенції встановлює обмеження на суміщення надання певних видів фінансових послуг і не має права забороняти чи обмежувати надання передбачених законами фінансових послуг.

Оскільки нормами ЦК України та зазначеного закону не обмежено можливості укладення договорів факторингу по відношенню до боржників - фізичних осіб, та з урахуванням пріоритетності норм закону над підзаконним актом, суд вважає, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» мало право на укладання договору факторингу по відношенню до боржників-фізичних осіб.

З наведеного слід дійти висновку про те, що чинний Цивільний кодекс України не містить обмежень щодо правового статусу боржника, право грошової вимоги до якого передається за договором факторингу, а розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.2009 року № 231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» є підзаконним нормативно-правовим актом, який має нижчу юридичну силу, а відтак заперечення сторони відповідача в цій частині є слушними та такими, що спростовують обґрунтування позову в цій частині.

Окремо варто відзначити про те, що за змістом статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи скористатися заходами правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає та обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

Відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. Тобто сторонами в судовому процесі є суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення.

Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Відповідно до положень частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Отже, суб`єкт, право якого порушено, може захистити його у конкретний спосіб, що передбачений законом або договором. Способи захисту порушеного права або охоронюваного законом інтересу, які передбачені законом (договором), спрямовані на відновлення прав та інтересів позивачів.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені у правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ наголосив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, що його застосування не повинно бути ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява № 38722/02).

Отже, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права.

З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що ОСОБА_3 взяті на себе зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконував, сума заборгованості за судовим рішенням в повному обсязі сплачена не була.

За загальним правилом до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

Належних та допустимих доказів того, що під час переходу від ПАТ «ОТП Банк» до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прав кредитора у зобов`язанні, будь-яким чином збільшився та/або змінився обсяг зобов`язань за кредитним договором, матеріали справи не містять.

Позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження тієї обставини, що від визнання у судовому порядку недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю та договору про відступлення права вимоги залежить подальша можливість законної реалізації позивачем обов`язку щодо погашення заборгованості за кредитним договором.

При відступленні прав вимоги зобов`язання не припиняється, не змінюється - залишається одним і тим самим; відбувається тільки заміна особи на стороні кредитодавця. Відповідна заміна відбувається і в іпотечному договорі - новий кредитодавець стає іпотекодержателем.

За наведених обставин, суд вважає, що під час укладення договорів відповідачами не було порушено прав та обов`язків позивача у даній справі.

Окремо слід звернути увагу на те, що позивач просить визнати недійсним в частині договір факторингу від 05.11.2010 року, однак, доказів укладення зазначеного договору матеріали справи не містять, а вимог щодо визнання недійсним в частині договору про відступлення права вимоги від 12.11.2010 року, прохальна частина позову не містить, в зв`язк з чим суд вважає, що заперечення сторони відповідача в цій частині є слушними.

Інші доводи та обґрунтування позову не дають підстав для висновку про те, що оскаржувані договори, укладені без додержання норм матеріального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що стороною позивача не надано суду доказів на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, та доказів, які б свідчили про недійсність оспорюваних правочинів, а також, які б підтверджували наявність порушеного права позивача укладенням зазначених договорів, суд вважає позовні вимоги безпідставними та недоведеними, в зв`язку з чим в їх задоволенні слід відмовити.

В порядку ст. 141 ЦПК України, судовий збір слід залишити за позивачем по фактично понесеному.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 76, 77, 78, 81, 259, 261, 265, 273, 354 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

в задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «ОТП Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа: ОСОБА_2 про визнання в частині недійсними договорів, - відмовити.

Судовий збір залишити за ОСОБА_1 по фактично понесеному.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду через Голосіївський районний суд м. Києва.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Головуючий Н.П. Чередніченко