справа № 631/767/20

провадження № 2/631/237/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 лютого 2021 року селище міського типу Нова Водолага

Нововодолазький районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Трояновської Т. М.

за участі секретаря судового засідання М`ячиної Ю. В.,

позивача ОСОБА_1 ,

відповідачів ОСОБА_2

ОСОБА_3 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 1 приміщення Нововодолазького районного суду Харківської області цивільну справу в порядку спрощеного позовного провадження за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Нововодолазького районного суду Харківської області з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просить визнати останніх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що йому на підставі свідоцтва про право особистої власності від 20 вересня 1988 року, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Нововодолазької районної ради народних депутатів за № 147, належить будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . У даному будинку окрім позивача, зареєстровані наступні особи: ОСОБА_4 (син позивача), ОСОБА_2 (колишня дружина сина), ОСОБА_3 (син колишньої дружини сина) та ОСОБА_5 (онук позивача).

Шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 був розірваний відповідно до рішення Нововодолазького районного суду Харківської області від 12 березня 2020 року (справа № 631/14/20). Відповідачі по справі житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , не користуються досить тривалий час, їх місце мешкання позивачеві не відоме. Відповідачі по справі не сплачують рахунки за комунальні послуги, в утриманні житла участі не приймають, з листопада 2019 року житлом не користуються. Посилаючись на приписи статтей 319, 321 та 391 Цивільного кодексу України, позивач просить суд визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

В поданих до суду відзивах на позовну заяву, зареєстрованих за вхідними № 6574/20-вх. та № 6575/20-вх. від 26 листопада 2020 року, відповідачами зазначено наступне. Місце реєстрації відповідачі були змушені залишити 23 січня 2020 року у зв`язку з діями ОСОБА_4 , колишнього чоловіка та відповідно вітчима, оскільки останній зловживав спиртними напоями, вчиняв сварки, вимикав опалення взимку та всілякими діями змушував виселиться із будинку. У свою чергу, позивач змінив замок на вхідних дверях будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що унеможливило потрапляння відповідачів до приміщення. Проти задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заперечують у повному обсязі, посилаючись на приписи статтей 383, 405 Цивільного кодексу України та статті 116, 150, 156 Житлового кодексу Української РСР (а. с. 38 - 39, 41 - 42).

Ухвалою Нововодолазького районного суду Харківської області від 09 листопада 2020 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Ухвалою Нововодолазького районного суду Харківської області від 03 грудня 2020 року було відкладено розгляд справи № 631/767/20 (провадження № 2/631/677/20) у зв`язку із неявкою у судове засідання учасників справи.

Інших процесуальних дій (забезпечення доказів, зупинення і поновлення провадження тощо) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням судом не вживалось.

Позивач, ОСОБА_1 у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просили суд їх задовольнити з підстав, зазначених у позові. Наголошував на тому, що ОСОБА_2 та її син ОСОБА_3 порушують його права як власника домоволодіння, зареєстровані у домоволодінні, але фактично там не мешкають, що підтверджується відповідним актом депутата, складеного у присутності свідків. Позивач вважав, що наявних в матеріалах справи доказів достатньо для прийняття рішення щодо визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком, який належить йому на праві приватної власності.

Відповідачі, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у судовому засіданні проти задоволення позову заперечували з підстав, викладених у поданих до суду письмових відзивах, наголосивши на тому, що були вимушені у січні 2020 року покинути домоволодіння позивача, оскільки ОСОБА_1 та його сином постійно вчинялися перешкоди щодо здійснення ними користування будинком, в який вони вселились зі згоди позивача. На даний час, як вказали відповідачі, вони змушені винаймати інше житло, оскільки фактично іншого місця проживання не мають, а мешкати разом із ОСОБА_1 та його сином - ОСОБА_4 не можливо.

Вислухавши пояснення та доводи позивача і відповідачів, всебічно, повно та об`єктивно з`ясувавши всі обставини справи в межах заявлених вимог, перевіривши їх доказами, які були безпосередньо досліджені у судовому засіданні, проаналізувавши зміст норм матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд виходить з наступних підстав та мотивів.

Згідно з частиною 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до положень статті 5 Цивільного процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист (пункт 2 рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року по справі № 9-зп).

При цьому, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках (частина 1 статті 13 Цивільного процесуального кодексу України).

Частиною 1 статті 77 вказаного нормативно - правового документа визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Положення частини 2 статті 129 Конституції України визначають основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Аналогічні приписи передбачені частиною 3 статті 12 та частиною 1 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього кодексу.

Частиною 2 статті 77 та частиною 1 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Отже у ході розгляду справи в межах заявлених позовних вимог та зазначених і доведених обставин, судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини, що мають значення для вирішення справи за суттю.

Відповідно до Свідоцтва про право приватної власності на житловий будинок від 20 вересня 1988 року, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Нововодолазької районної Ради народних депутатів № 194 від 01 квітня 1998 року, житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , в цілому на праві приватної власності належить ОСОБА_1 . Дане свідоцтво зареєстроване Валківським міським бюро технічної інвентаризації 20 вересня 1998 року, записано в реєстрову книгу №2 за реєстровим № 147 (а.с. 8).

У житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 23 червня 2020 року зареєстровані наступні особи: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (уповноважений власник), ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (син), ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (невістка), ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (онук), ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (син невістки), що підтверджується довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб, виданою Новоселівським старостинським округом № 6 Нововодолазької селищної ради Харківської області від 23 червня 2020 року за №239/19-39 (а.с. 9).

Як вбачається з копії рішення Нововодолазького районного суду Харківської області від 12 березня 2020 року, ухваленого у справі з єдиним унікальним № 631/14/20 (провадження № 2/631/418/20) позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задоволені; шлюб між ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 27 серпня 2016 року Нововодолазьким районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області, розірвано. Вказане рішення суду набрало законної сили 07 серпня 2020 року (а. с. 11 - 14).

З матеріалів справи вбачається, що депутатом Нововодолазької селищної ради Харківської області по виборчому округу № 19 ОСОБА_6 , складений акт за № 323 від 19 червня 2020 року на предмет того, що в домоволодінні, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані, але фактично з листопада місяця 2019 року не проживають громадянка ОСОБА_2 та її син ОСОБА_3 , місце знаходження яких не відоме. Даний акт складений у присутності свідків - ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , які його скріпили своїми підписами (а.с. 10).

Надані сторонами та учасниками судового провадження у справі докази не містять суперечностей, очевидних ознак недопустимості, є належними у розумінні предмета доказування у даній справі, приймаються до уваги судом у повному обсязі та оцінюються відповідно до вимог чинного законодавства.

Під час вирішення спірних правовідносин суд виходить з того, що їх правове регулювання здійснюється нормами Конституції України, Цивільного кодексу України та Житлового кодексів Української РСР.

Так, з огляду на положення статті 47 Конституції України та статті 1 Житлового кодексу України кожен громадянин має право на житло.

У свою чергу, положеннями частини 4 статті 9 Житлового кодексу Української РСР закріплена гарантія кожного громадянина, відповідно до якої ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Положення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплюють, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» (заява № 17365/14) зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40 - 44 рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, пункт 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципівстатті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних сводоб в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці Європейського суду з прав людини напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. Європейський суд з прав людини констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Європейського суду з прав людини.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосуваннястатті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободта статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Такого висновку дійшла і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 14-64цс20.

У даному випадку спір виник між власником житлового будинку, який є одночасно і його користувачем, та користувачем цього будинку з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з сином власника житлового будинку.

Статтею 41 Основного Закону України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Право власності - це право особи на річ (майно) яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі осіб (частина 1 статті 316 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 379 Цивільного кодексу України житлом фізичної особи є жилий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Однак, реалізуючи право на житло, людина може користуватись тільки тим житлом, право користування яким у неї виникло з правочину або на підставі закону.

Положеннями частин 1 та 2 статті 319 Цивільного кодексу України регламентовано, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь - які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, відповідно до частини 1 наведеної вище норми права, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб`єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту.

Частинами 1 та 2 статті 321 Цивільного кодексу України регламентовано, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

При цьому власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 Цивільного кодексу України).

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Зі змісту частини 3 статті 16 Цивільного кодексу України вбачається, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 Цивільного кодексу України.

Тлумачення частини 3 статті 16 Цивільного кодексу України свідчить, що, за загальним правилом, при наявності порушення цивільного права або інтересу не допускається відмова в їх захисті. Винятком, який дозволяє відмовити в захисті цивільного права або інтересу, є недотримання частин другої - п`ятої статті 13 Цивільного кодексу України.

Разом із тим, як вже зазначалося вище кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду, що прямо передбачено у статті 47 Конституції України.

Частиною 1 статті 383 Цивільного кодексу України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Нормами статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, якіспільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно до частини1 статті 156 Житлового кодексу Української РСР, члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також частина 1 статті 405 Цивільного кодексу України. перша

Згідно з частиною 4 статті 156 Житлового кодексу Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині 2 статті 64 зазначеного Кодексу, а саме до членів сім`ї наймача належать подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї (частина 3 статті 64 Житлового кодексу Української РСР).

За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Положееннями статті 9 Житлового кодексу Української РСР регламентовано, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

За приписами частини 2 статті 405 Цивільного кодексу України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове та цивільне законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил щодо оцінки доказів.

Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суд повинен брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 Цивільного кодексу України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Отже, аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин не проживання за адресою такого житлового приміщення. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Із наданих сторонами пояснень у судовому засіданні встановлено, що відповідачі є колишніми членами сім`ї позивача - власника житла та були зареєстровані (вселенні) у житловому будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , зі згоди та дозволу позивача по справі - ОСОБА_1 , а отже проживали там на законних підставах.

У даній справі також з пояснень учасників, судом встановлено, що відповідачі з січня 2020 року були змушені залишити своє місце реєстрації та фактичного проживання, у зв`язку із неможливістю співіснуванням з ОСОБА_4 (сином власника житлового будинку та колишнім чоловіком відповідача - ОСОБА_2 ) та позивачем - ОСОБА_1 через наявні конфліктні ситуації з приводу користування житловим будинком, у зв`язку з чим ОСОБА_2 з малолітньою дитиною, та ОСОБА_3 позбавлені можливості проживати за місцем реєстрації та вимушені винаймати інше житло, де проживають без реєстрації, оскільки не мають у власності іншої нерухомості, проте не втрачали інтерес до спірного житлового будинку.

Отже, у зв`язку з неприязними стосунками між власником житла та особами, які мають право користуватись останнім, а також фізичну неможливість потрапляння до житлового приміщення, не можна вважати, що відсутність ОСОБА_2 , ОСОБА_3 понад строки, встановлені законом, відбулись з неповажних причин; більш того, такій відсутності у певній мірі сприяв сам позивач та члени його родини.

Крім того, матеріали справи не містять достовірних та переконливих доказів того, що тривалість тимчасової відсутності відповідачів у будинку на час звернення з даним позовом до суду перевищувала строк, зазначений у частині 2 статті 405 Цивільного кодексу України.

Позивачем, ОСОБА_1 , не підтверджено належними та допустими доказами у розумінні статтей 77 та 78 Цивільного процесуального кодексу України, окрім, як актом № 323, складеним 19 червня 2020 року депутатом Нововодолазької селищної ради Харківської області по виборчому округу № 19 ОСОБА_6 , факту відсутності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 понад строки, встановлені законом (понад один рік), за місцем своєї реєстрації.

Судом на підставі частини 5 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України роз`яснено позивачеві право заявити клопотання про виклик в судове засіданні для допиту в якості свідків осіб, для надання свідчень на підтвердження факту відсутності відповідачів за місцем реєстрації, від чого ОСОБА_1 відмовився.

Суд вважає за необхідне зазначити, що в позовній заяві ОСОБА_1 посилається на те, що відповідачі фактично не проживають за місцем своєї реєстрації з листопада 2019 року, на підтвердження чого надано акт депутата Нововодолазької селищної ради Харківської області № 223 від 19 червня 2020 року ОСОБА_6 . Проте, як вбачається з матеріалів справи позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом 04 вересня 2020 року, що на думку суду є передчасним з огляду на приписи частини 2 статті 405 Цивільного кодексу України.

При цьому суд відхиляє доводи позивача, що відповідачами порушується його права на володіння та розпорядження житловим будинком через реєстрацію у ньому колишньої невістки та її сина, оскільки останнім не надано доказів, які б указували на порушення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 правил співжиття, систематичного руйнування чи псування жилого приміщення, або використання його не за призначенням, або що роблять неможливим для інших проживання в одному будинку. Питання про витребування таких доказів в установленому законом порядку позивач не порушував.

З урахуванням встановлених у цій справі обставин, суд дійшов висновку, що позивач не обґрунтував належним чином мету, яку він переслідував, звернувшись до суду із позовом про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та не довів співмірність їх виселення відповідній меті.

У статті 7 Житлового кодексу Української РСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Виселення осіб з житлового приміщення, а також виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення здійснюється з підстав норм Житлового кодексу Української РСР, зокрема статтей 109 та 116, а також з підстав усунення власнику перешкод у користуванні житлової площею шляхом виселення (стаття 391 Цивільного кодексу України у поєднанні зі статтями 109, 116 Житлового кодексу Української РСР).

В силу принципу змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, з метою досягнення рішення на свою користь, зобов`язані повідомити суду істотні для справи обставини, надати суду докази, які підтверджують або спростовують ці факти, а також вчиняти процесуальні дії, спрямовані на те, щоб переконати суд у необхідності постановлення бажаного для них рішення.

Суд наголошує, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення за їх допомогою обставин цивільної справи. Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов`язків у сторін.

Учасники справи зобов`язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (пункт 4 частини 2 статті 43 Цивільного процесуального кодексу України).

Положеннями частини 2 статті 78 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Як вже зазначалося, у статті 81 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених Цивільним процесуальним кодексом України.

Згідно з частиною 4 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

При цьому, учасник справи розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини 2 та 3 статті 13 Цивільного процесуального кодексу України).

Положеннями частинами 2 та 4 статті 83 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частина 8 вищенаведеної норми процесуального Закону України).

У пункті 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» вказано, що виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Також слід відмітити, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Таким чином, оскільки позивач, на виконання свого процесуального обов`язку не надав належних і неспростовних доказів на підтвердження своєї позиції, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд ухвалює рішення про відмову у задоволенні позову за його недоведеністю.

Будь-яких переконливих і безспірних доказів на підтвердження обставин, з якими як з юридичним фактом пов`язувались матеріально-правові вимоги, позивачем не надано, не містять їх і матеріали справи, а обставини, на які ОСОБА_1 посилаються, не є достатніми для висновку про наявність цивільно-правових підстав для визнання відповідачів таким, що втратили право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням належить відмовити.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд відповідно до пункту 6 частини 1 статті 264 Цивільного процесуального кодексу України вважає за необхідне вирішити питання щодо розподілу між сторонами справи судових витрат.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (частини 1 та 2 статті 133 Цивільного процесуального кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У пункті 2 частини 2 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.

Таким чином судові втрати зі сплати судового збору слід залишити за позивачем.

На підставівищенаведеного, керуючисьстаттями 41 та 47 Конституції України, статтями 15, 16,316, частиною 1 та 2 статті 319, статтями 321, 379, 391, частинами 1 та 2 статті 405, частиною 2 статті 406 Цивільного кодексу України, статтями 1, 7, 9, 64, 150, 156, 162 Житлового кодексу Української РСР та статтями 1 - 5, 7, 10 - 13, 76 - 83, 89, 128 - 131, 133, 137, 141, 211, 214, 223, 235, пунктом 2 частини 1 та частиною 3 статті 258, статтями 259, 263 - 265, 267, 268, частинами 5 та 11 статті 272, частинами 1 і 2 статті 273, статтею 276 частиною 1 статті 352, статтями 354, 355 Цивільногопроцесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

У відповідності до пункту 15.5 розділу 1 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а саме Нововодолазький районний суд Харківської області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відомості щодо учасників справи, які не оголошуються при проголошенні рішення:

Позивач: ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , місце проживання чи перебування: АДРЕСА_1 ,

Відповідач: ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .

Відповідач: ОСОБА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .

Повний текст рішення складений та підписаний 01 березня 2021 року

Суддя: Т. М. Трояновська