Єдиний державний реєстр судових рішень
П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
________________________________________________________________________________
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
04 березня 2021 р.м.ОдесаСправа № 400/3514/20
Головуючий в 1 інстанції: Мороз А. О.
рішення суду першої інстанції прийнято у
м. Миколаїв, 30 жовтня 2020 року
П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача: Танасогло Т.М.,
суддів: Димерлій О.О., Єщенко О.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у м. Миколаєві Миколаївської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, про стягнення матеріальної шкоди у розмірі 261000,00 грн.,-
В С Т А Н О В И В :
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державної казначейської служби України у м. Миколаєві Миколаївської області (надалі - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області (надалі - третя особа або ТУ ДСА), про стягнення з Держави Україна матеріальної шкоди в розмірі 261 000,00 грн., завдану невиплатою вихідної допомоги судді у відставці, внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону, а саме підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 р. № 1166-VІІ (надалі - Закон № 1166-VІІ); зобов`язання Управління Державної казначейської служби України в м. Миколаєві Миколаївської області перерахувати зазначені грошові кошти на особистий пенсійний рахунок позивача № НОМЕР_1 в АТ КБ "Приватбанк".
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що норма, яка надавала йому право на отримання вихідної допомоги при виході у відставку виключена із Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 р. № 2453-VI Законом № 1166-VII, відповідно, позивач не мав законних підстав для отримання такої допомоги на момент виходу у відставку. Разом з тим, Конституційним Судом України (надалі - КСУ) рішенням від 15 квітня 2020 р. визнано неконституційним виключення вищезазначеної норми. З огляду на це позивач вважає, що згідно з ч. 3 ст. 152 Конституції України має право на відшкодування матеріальної шкоди, завданої актом, що визнаний неконституційним. На думку позивача, суд має застосувати статтю 1173 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), оскільки окремий порядок відшкодування шкоди законом не встановлений.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, ОСОБА_1 подано до суду апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове про задоволення позову.
В обґрунтування скарги апелянт зазначив, що суд першої інстанції помилкового послався у судовому рішенні на приписи ст. 1175 ЦК України, в той час, як обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 посилався на ст. 1173 ЦК України. Водночас, у скарзі апелянт наголошує, що саме приписами ч.3 ст. 152 Конституції України, яка є нормою прямої дії, передбачено відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої законами, визнаними такими, що не відповідають Конституції України. Таким чином, на думку апелянта, оскільки норму Закону України №1166-VII «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України» від 27 березня 2014 року, а саме пп. 1 п.28 розділу ІІ, яким з 01.04.2014 року із Закону України «Про судоустрій і статус суддів» було виключено ст. 136, передбачавшу виплату вихідної допомоги судді у зв`язку із відставкою в розмірі 10 місячних заробітних плат судді за останньою посадою, було визнано неконституційною відповідно до рішення Конституційного Суду України від 15.04.2020р. №2-р9ІІ)/2020, апелянт вважає наявним підстави для відшкодування йому матеріальної шкоди на підставі ст. 152 Конституції України.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 22 вересня 2016 р. постановою Верховної Ради України, ОСОБА_1 звільнений у відставку з посади судді Корабельного районного суду м. Миколаєва (а. с. 6-8).
В реалізацію цього, 7 жовтня 2016 р. в. о. голови Корабельного районного суду м. Миколаєва видано наказ № 46-О «Про звільнення к зв`язку з виходом у відставку ОСОБА_1 , яким наказано:
Вважати звільненим з посади судді Корабельного районного суу м. Миколаєва від ОСОБА_1 у зв`язку з виходом у відставку 07 жовтня 2016 року, відрахувати зі штату Корабельного районного суду м. Миколаєва (а. с. 9);
Виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки.
Стаття 136 ч. 1 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 р. № 2453-VI (в редакції від 19 березня 2014 р.) передбачала, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Однак, ТУ ДСА України в Миколаївській області таку вихідну допомогу ОСОБА_1 на час виходу у відставку в жовтні 2016 р. не нарахував та не виплатив.
З огляду на неотримання вихідної допомоги у зв`язку із відставкою, позивач звернувся до суд з даним позов про стягнення матеріальної шкоди, внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного Закону.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що станом на момент виходу ОСОБА_1 у відставку в жовтні 2016 р., ст. 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 р. № 2453-VI, яка передбачала право отримання суддею, який йде у відставку, вихідної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, була виключена Законом № 1166-VII, який набрав чинності 1 квітня 2014 р., у зв`язку із чим ТУ ДСА не мало підстав для нарахування та виплати позивачу вихідної допомоги на підставі виключеної норми Закону.
Стосовно посилань позивача на рішення Конституційного Суду України від 15.04.2020р. № 2-р(ІІ)-2020 суд першої інстанції зазначив, що з урахуванням часових меж дії рішення КСУ, воно не може бути застосовано до правовідносин, які виникли до набрання ним чинності.
До того ж, суд першої інстанції зауважив, що недоотриманий позивачем дохід у вигляді вихідної допомоги при виході у відставку не може вважатися матеріальною шкодою (збитками) у розумінні вимог Цивільного кодексу України, у зв`язку із чим прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, вважає їх обґрунтованими, виходячи з наступного.
Згідно з ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч.1 ст. 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 р. № 2453-VI (в редакції від 19 березня 2014 р.) судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
В подальшому, Законом України від 27 березня 2014 р. № 1166-VII, який набрав чинності 1 квітня 2014 р. до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 р. № 2453-VI були внесені зміни, а саме виключено статтю 136 (пп. 1 п. 28 розділ ІІ).
Оскільки, у відставку ОСОБА_1 вийшов з жовтня 2016 року, з урахуванням наведених законодавчих приписів, судом першої інстанції вірно зазначено, що на момент виходу позивача у відставку, ст. 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 р. № 2453-VI, яка передбачала право отримання суддею, який йде у відставку, вихідної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, була виключена Законом № 1166-VII, який набрав чинності 1 квітня 2014 р.
Вказані обставини свідчать про те, що станом на 07.10.2016р. у ТУ ДСА України в Миколаївській області були відсутні підстави для виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги у зв`язку із виходом у відставку.
Водночас, 15 квітня 2020 р. Рішенням КСУ № 2-р(ІІ)/2020 у справі за конституційними скаргами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 р. № 1166-VII.
Конституційний суд України у своєму Рішенні також зазначив, що положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону № 1166-VII, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення КСУ цього Рішення.
Приписами ст. 56 Конституції України закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до ч.3 ст. 152 Конституції України, матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Колегія суддів погоджується з твердженням апелянта про те, що у розумінні ст. 8 Конституції України, норми Конституції України є нормами прямої дії.
При цьому, положення ч. 3 ст. 152 Основного Закону прямо відсилається на спеціальний закон, а тому відшкодування шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, не може здійснюватися в іншому, аніж у встановленому законом порядку.
Проте, закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на даний час не прийнятий.
Поряд з наведеним, судова колегія звертає увагу апелянта на положення ст. 91 Закону України "Про Конституційний Суд України", згідно яких закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що акти Конституційного Суду України не регулюють суспільні відносини, оскільки до повноважень Конституційного Суду України, згідно конституції і Закону № 2136-VIII, не входить нормотворчість. Акти Конституційного Суду України лише конкретизують чинне законодавство, здійснюють тлумачення положень Конституції.
Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Закон діє з моменту набрання ним чинності до втрати ним чинності, яка може наступити внаслідок його скасування, заміни його іншим законом, закінчення терміну дії закону або ухвалення рішення Конституційного Суду України про визнання закону (його окремих положень) неконституційним.
Отже, Закони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чинності.
Позиція щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України.
Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Отже, до прийняття Конституційним Судом України рішення від 15 квітня 2020 року № 2-р(ІІ)/2020, пп.1 п. 28 розділу ІІ ЗУ «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 р. № 1166-VII підлягав застосуванню, оскільки був прийнятий законодавчим органом в установленому порядку.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що факт прийняття Конституційним Судом України рішення від 15 квітня 2020 року № 2-р(ІІ)/2020, не може вплинути на спірні правовідносини, також вказане рішення не містить положень, які б поширювали його дію на відносини, що виникли до його прийняття.
Водночас, такий висновок узгоджується з принципом юридичної визначеності (res judicata). Дія принципу «res judicata» передбачає встановлення у відносинах між сторонами спору, вирішеного остаточним і обов`язковим для сторін судовим рішенням, стану правової визначеності. Принцип правової визначеності є невід`ємною, органічною складовою принципу верховенства права. У широкому розумінні принцип правової визначеності являє собою сукупність вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення перш за все стабільного правового становища індивіда шляхом вдосконалення процесів правотворчості та правозастосування.
Тобто, станом на час виходу позивача у відставку 07.10.2016 року, були чинними положення ЗУ «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 р. № 1166-VII, яким було виключено ст. 136 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI, що передбачала виплату вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
До того ж, апеляційний суд зауважує, що в п. 3.2 Рішення від 15 квітня 2020 р. № 2-р(ІІ)/2020, Конституційний Суд України наголосив на юридичній позиції, викладеній в його Рішенні від 19 листопада 2013 р. № 10-рп/2013, відповідно до якої право на отримання вихідної допомоги суддя набуває з моменту реалізації ним права на відставку. За своєю юридичною природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов`язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов`язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв`язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.
Тобто, з урахуванням часових меж дії рішення КСУ, воно не може бути застосовано до правовідносин, які виникли до набрання ним чинності.
Обґрунтовуючи вимоги позову, позивач зазначав, що прийняттям закону, який визнано неконституційним, йому завдано збитки, які підлягають стягненню за рахунок коштів з Державного бюджету України відповідно до статті 1173 ЦК України.
З цього приводу апеляційний суд зазначає, що станом на даний час відсутній закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними.
У свою чергу, підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначає Цивільний кодекс України.
Так, згідно з вимогами ст. 1173 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Особливості відшкодування шкоди, завданої у результаті виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку на підставі протиправних (незаконних) індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України особам, які на дату прийняття таких індивідуальних актів або рішень, відповідно, мали статус учасників такого банку, встановлюються Законом України "Про банки і банківську діяльність" та Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (ч.2 ст. 1173 ЦК України).
З наведеного слідує, що положення цієї статті підлягають застосуванню тільки у випадках, коли доведено, що шкода завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень.
На переконання колегії суддів, визнання Конституційним Судом України окремих положень закону неконституційними не вважається тотожним положенням ст. 1173 ЦК України.
Таким чином, вказана норма не може бути застосована до спірних правовідносин.
Згідно з ст. 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Ця норма є спеціальною по відношенню до положень ст. 1173 ЦК України, оскільки для її застосування необхідні певні особливі умови, а саме завдання шкоди в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта та визнання такого нормативно-правового акту незаконним та його скасування.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що до спірних правовідносин норма ст.1175 ЦК України застосуванню також не підлягає.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ однією з визначальних обставин, за яких легітимні (законні) очікування можуть охоронятися статтею 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є законодавче закріплення права особи на отримання спірного майна (коштів, соціальних виплат тощо) або коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування.
Разом з тим, не можна вважати законним очікування, коли у національному законодавстві відсутня норма права, яка передбачає право особи на отримання спірного майна (коштів, соціальних виплат, тощо) (напр. рішення Європейського суду з прав людини від 26.06.2014 в справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та 71378/10).
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що на момент виходу ОСОБА_1 у відставку 07.10.2016р. у позивача не могло виникнути законних сподівань на виплату у зв`язку із цим вихідної допомоги, оскільки з 01.04.2014 року до ухвалення Конституційним Судом України рішення від 15.04.2020р., діяла правова норма пп. 1 п. 28 розділу ІІ ЗУ №1166-VII, якою було виключено ст.136 ЗУ №2453-VI.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки норми закону.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «RuizTorija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Доводи апеляційної скарги є несуттєвими, встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає вказану апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2020 року у справі № 400/3514/20- залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено та підписано 04 березня 2021 року.
Головуючий суддя Танасогло Т.М.Судді Димерлій О.О. Єщенко О.В.
