Справа № 357/13061/20

2/357/101/21

Категорія 38

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

02 березня 2021 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області в складі:

головуючого судді - Орєхова О.І.,

за участю секретаря - Сокур О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в залі суду № 2 в м. Біла Церква цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів,-

В С Т А Н О В И В:

В грудні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою до ОСОБА_2 про стягнення коштів, мотивуючи тим, що 13 березня 2016 року ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 900 доларів США, на підтвердження чого надав власноручну розписку. Позивач повністю виконав свої зобов`язання, надав у розпорядження відповідача 900 доларів США. Натомість, відповідач свої зобов`язання по поверненню позики не виконав, у встановлений розпискою строк (до 01 лютого 2017 року) позику не повернув. Просила суд стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у сумі 900 доларів США (а.с. 1-4).

Ухвалою судді від 29 грудня 2020 року позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів була залишена без руху (а.с. 18-20).

Відповідно до ч. 6 ст. 187 ЦПК України у разі якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи.

13 січня 2021 року здійснено запит стосовно відомостей про реєстрацію місця проживання відповідача (а.с. 30).

08 лютого 2021 року за вх. № 5762 судом отримано з відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ЦМУ ДМС в Києві та Київській області щодо зареєстрованого місця проживання (перебування) відповідача (а.с. 31).

З матеріалів справи вбачається, що позивачем пред`явлено позов до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області у відповідності до вимог ч. 8 ст. 28 ЦПК України.

Згідно ч. 1 ст. 187 ЦПК України якщо відповідачем вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суд відкриває провадження не пізніше наступного дня з дня отримання судом у порядку, передбаченому частиною восьмою цієї статті, інформації про зареєстроване у встановлено законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - відповідача.

Ухвалою судді від 09 лютого 2021 року прийнято позовну заяву до провадження та відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів. Постановлено провести розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Призначено судове засідання у справі на 15 годину 30 хвилин 02 березня 2021 року (а.с. 32-33).

Відповідно до ч. 4 ст. 19 ЦПК України, спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Згідно до ч. 1 ст. 274 ЦПК України, у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута малозначна справа.

Відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів та поділ майна.

23 лютого 2021 року за вх. № 8777 судом отримано відзив на позовну заяву, в якому відповідач ОСОБА_2 зазначив, що 13.03.2016 року він позичив у позивача 900 доларів США із строком повернення боргу до 01.02.2017 року, про що власноручно написав розписку. Таким чином, 02.02.2017 року почав перебіг позовної давності, тобто строку, у межах якого позивач може звернутися до суду. Зазначений строк позовної давності сплив 02.02.2020 року, а з позовом про стягнення боргу позивач звернувся лише 23.12.2020 року. Просив суд застосувати позовну давність та відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову. Розглядати справу без його участі.

25 лютого 2021 року за вх. № 9280 судом отримано від позивача відповідь на відзив, в якому остання посилалася на те, що отримані на виконання умов договору позики грошові кошти за загальним правилом ч. 1 ст. 1049 ЦК України мають бути повернуті позивачу відповідачем протягом тридцяти днів від дня пред`явлення вимоги про це, а подання позовної заяви 23.12.2020 року є такою вимогою, аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 639/2989/16-ц. Окрім цього, розписка взагалі не містить строку повернення позики, про можливість встановлення якого Договором позики зазначено в ч. 1 ст. 1049 ЦК України. Тобто, розписка не містить строку повернення позики, а містить саме термін її повернення, встановлення якого в Договорі позики не передбачено ЦК України, і який не може мати жодних юридичних наслідків стосовно умов повернення позики. Просила задовольнити в повному обсязі позов та розглянути справу без її участі.

В судове засідання позивач ОСОБА_1 не з`явилася, звертаючись до суду з відповіддю на відзив 25.02.2021 року, остання просила розглянути справу без її участі.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, звертаючись до суду з відзивом на позовну заяву 23.02.2021 року, просив розглядати справу без його участі.

Відповідно до ч. 3 ст. 211 ЦПК України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Оскільки учасники судового розгляду в судове засідання не з`явилися, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Судом встановлені фактичні обставини та зміст спірних правовідносин.

В судовому засіданні встановлено, що 13 березня 2016 року відповідач ОСОБА_2 отримав у позивача ОСОБА_1 в борг грошову суму в розмірі 900 доларів США, про що в матеріалах справи свідчить оригінал відповідної розписки.

Одержання відповідачем ОСОБА_2 зазначеної суми підтверджується його власноручно виконаною розпискою.

В зазначеній розписці ОСОБА_2 зобов`язується повернути вказану суму ОСОБА_1 в строк не пізніше 01 лютого 2017 року без сплати процентів за їх використання.

Місцем виконання договору між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є місце Біла Церква Київської області.

Зазначена розписка була складена відповідачем ОСОБА_2 15 травня 2016 року.

Встановлено, що у визначений строк відповідач кошти не повернув.

Звертаючись до суду, позивач наголошує на тому, що відповідач ухиляється від виконання взятих на себе зобов`язань, тому його права повинні бути захищені в судовому порядку.

Відповідно до ч. ч. 1-4 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дні, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухвалені судового рішення.

Частиною 5, 6 статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Згідно з приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У свою чергу національне законодавство України встановлює наступне.

Поняття позикових відносин і договору позики визначаються положеннями гл.71 ЦК України.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

За своєю суттю розписка про отримання в борг коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладання, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Така позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у його Постанові від 13.12.2017 р. у справі № 309/3458/14-ц, а також у справі № 6-2789цс16 від 18.01.2017 р.

У постанові від 08.07.2019 у справі №524/4946/16-ц Верховний Суд також зазначив, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, повинна містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням його повернення і дати отримання коштів.

Постановою від 22.08.2019 р. у справі №369/3340/16-ц ВС вказав, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником Позикодавцеві за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору і зміст умов договору, так і факт отримання боржником від Позикодавця певної грошової суми. При цьому факт отримання коштів в борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можна встановити, що відбулася передача певної суми коштів від Позикодавця до позичальника.

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (п. 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій ст. 640 ЦК, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (ч. 1 ст. 207 ЦК).

Згідно ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника.

Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві грошові кошти у такій самій сумі, що була передана йому позикодавцем, у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Відповідно до ч. 2 статті 1049 ЦК України, позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором.

Отже, відповідно до вимог ЦК України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, де сторони є вільними в укладені договору.

Оскільки, відповідач не повернув позику, то вимоги позивача до відповідача є цілком обґрунтованими.

Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що тлумачення абзацу першого частини першої статті 1046, абзацу першого частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов`язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики.

Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац перший частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац перший частини першої статті 1049 ЦК України).

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказувала, що у пунктах 47, 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 14-134цс18 зроблено висновок, що правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов`язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, але не виключає здійснення платежів в іноземній валюті. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні, тобто Великою Палатою Верховного Суду допускається стягнення боргу в іноземній валюті, при цьому не здійснено відступу від постанови Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14.

Аналогічний правовий висновок викладений і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року справа №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс1

Отже, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18.

Така ж, правова позиція міститься і в постанові Великої Палати Верховного Суду в справі №373/2054/16-ц від 16.01.2019 року.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) зроблено висновок, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

При цьому, у розписці, яка надана позивачем до суду та міститься в матеріалах даної цивільної справи сторони не погоджували визначення гривневого еквіваленту виконання зобов`язання.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені ст.193, ч. 4 ст. 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Статтею 611 ЦК України передбачено, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, у тому числі і сплата неустойки. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання - ч. 1 ст. 625 ЦК України.

У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Отже, судом достеменно встановлено, що відповідач отримав в борг у позивача грошові кошти в розмір 900 доларів США, про що власноруч написав розписку, що не спростовано, а навпаки підтверджено відповідачем звертаюсь до суд з відзивом на позов позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що вимоги позивача до відповідача про стягнення боргу за розпискою є цілком обґрунтованими.

Звертаючись до суду з відзивом на позов, відповідач ОСОБА_2 просив суд застосувати строк позовної давності, так як вважає, що 13.03.2016 року він позичив у позивача 900 доларів США із строком повернення боргу до 01.02.2017 року, 02.02.2020 року зазначений строк позовної давності сплив, а позивач з позовом звернулася до суду лише 23.12.2020 року.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).

Отже, судом встановлено, що наявність між сторонами позикових відносин підтверджується наявним у позивача оригіналом розписки, яка підтверджує як факт отримання боржником коштів за договором позики, так і зобов`язання повернути ці кошти позивачу не пізніше 01.02.2017 року.

Позивач звертаючись до суду з відповіддю на відзив зазначає, що договір позики було укладено без погодження сторонами строку її повернення, а розписка взагалі не містить строку повернення позики, про можливість встановлення якого Договором позики зазначено в ч. 1 ст. 1049 ЦК України.

Аналізуючи наявну в матеріалах справи розписку та зазначену в розписці дату повернення позики, суд приходить до висновку, що зазначена в розписці дата повернення позики за своєю суттю є терміном (встановлення якого в договорі позики не передбачено ЦК України), а не строком, виходячи з наступного.

Як вбачається, ЦК України розмежовує поняття «строк» і «термін». Відповідно до ст. 251 ЦК України, строк означає певний проміжок часу (тиждень, місяць, рік), а термін є календарною датою, з настанням якої пов`язана дія чи подія.

Зазначені поняття не є тотожними або близькими за значенням й окремо застосовуються в цивільному законодавстві України у відповідних юридичних конструкціях.

Згідно ст. 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Щодо строку придатності товару законодавець зазначив, що строк придатності товару визначається періодом часу, який обчислюється з дня його виготовлення і протягом якого товар є придатним для використання, або терміном (датою), до настання якого товар є придатним для використання (ч. 2 ст. 677 ЦК України).

Договором дарування може бути встановлений обов`язок дарувальника передати дарунок обдаровуваному в майбутньому через певний строк (у певний термін) або у разі настання відкладальної обставини (ч. 1 ст. 723 ЦК України).

Таким чином, законодавець чітко відокремлює поняття строк і термін та застосовує їх у конкретних випадках разом або окремо, відповідно до потреби юридичної конструкції.

Разом з тим, для договору позики законодавець визначив наступні умови повернення позики: позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України).

Отже, для Договору позики при встановленні умов її повернення можливо застосування строку, але не терміну.

В розписці, викладеній російською мовою, в оригіналі зазначено: «…Указанную сумму я обязуюсь вернуть ОСОБА_1 в срок не позднее 1 февраля 2017 года…».

Отже, як видно з суті розписки, вказана відповідачем календарна дата (а не проміжок часу) - 01.02.2017 є саме терміном, до якого має бути виконано зобов`язання з повернення позики.

Таким чином, розписка не містить строку повернення позики, а містить саме термін її повернення, встановлення якого в Договорі позики не передбачено ЦК України, і який не може мати жодних юридичних наслідків стосовно умов повернення позики.

Суд погоджується, що виходячи з аналізу норм ст. 251 та інших ЦК України, законодавець чітко розмежовує поняття «строк» та «термін».

Оцінивши вищевикладені доводи та аргументи, суд прийшов до висновку, що в зазначеній розписці замість строку виконання, зазначений саме термін, оскільки вказана дата виконання.

У разі, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Таким чином вбачається, що отримані на виконання умов договору позики грошові кошти за загальним правилом ч. 1 ст. 1049 ЦКУ мають бути повернуті відповідачем протягом тридцяти днів від дня пред`явлення вимоги про це, а подання позовної заяви є такою вимогою.

Аналогічна позиція викладена в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року по справі №639/2989/16-ц.

Враховуючи наведене, суд вважає, що відповідно до ч. 1 ст. 261 та ч. 1 ст. 1049 ЦКУ, перебіг позовної давності має починатися після пред`явлення вимоги до відповідача про повернення грошових коштів, оскільки дата повернення позики сторонами погоджена не була.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.12.2018 у справі №686/21857/16-ц.

Тому, враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що не підлягає застосуванню строк позовною давності, про який зазначав відповідач звертаючись до суду з відзивом на позов позивача.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

З огляду наведеного, даючи оцінку зібраним доказам по справі, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача є цілком обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно із п. 1 ч.ч.1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на - відповідача.

Позивач ОСОБА_1 при зверненні до суду сплатила судовий збір у сумі 840,80 гривень, що підтверджується наявною в матеріалах справи квитанцією (а.с. 23).

Оскільки позовні вимоги позивача підлягають задоволено, то у відповідності до ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судові витрати в розмірі 840,80 гривень.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 202, 251, 256, 253, 257, 258, 261, 267, 525, 526, 530, 610, 626-629, 638, 1046, 1047, 1049, 1050 ЦК України, ст. ст. 2, 5, 12, 13, 19, 28, 76, 77, 81, 82, 133, 141, 187, 210, 211, 247, 254, 263 - 265, 273, 274, 353, 354 ЦПК України, суд, --

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів, - задовольнити.

Стягнути з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 15.05.2016 року у розмірі 900 (дев`ятсот) доларів США.

Стягнути з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 витрати понесені по сплаті судового збору у розмірі 840,80 гривень (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду через Білоцерківський міськрайонний суд Київської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 , адреса для листування: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 );

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (адреса проживання: АДРЕСА_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_4 , паспорт серії НОМЕР_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 ).

Повне судове рішення складено 02 березня 2021 року.

Рішення надруковано в нарадчій кімнаті в одному примірнику.

СуддяО. І. Орєхов