ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/643/21 Справа № 201/2222/20 Суддя у 1-й інстанції - Антонюк О.А. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 лютого 2021 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого Куценко Т.Р.,

суддів: Демченко Е.Л., Макарова М.О.,

розглянувши в порядкуспрощеного позовногопровадження безповідомлення учасниківсправи апеляційну скаргу

ОСОБА_1 ,

на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 27 липня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара про стягнення боргу по заробітній платі, -

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України про стягнення боргу по заробітній зарплаті (а.с. 1-3), яку в подальшому уточнила (а.с. 68-70, 85-87, 102-104).

В обгрунтування своїх вимог посилається на те, що з 26 грудня 1989 року до цього часу діє укладений 25 грудня 1989 року безстроковий трудовий договір між нею і ДНУ ім. О. Гончара про її переведення як обрану за конкурсом на посаду викладача англійської мови невипускаючої кафедри на підставі наказу ДНУ № 2 від 03 січня 1990 року. Укладення трудового договору на невизначений строк не потребує застережень в заяві, наказі, трудовій книжці. Заяви про звільнення вона не подавала, угода про припинення трудових відносин не укладалась. Наказу про припинення або розірвання укладеного у 1989 році безстрокового трудового договору відповідач не видавав, як і іншого наказу про зарахування на роботу, а також наказу про прийняття на роботу за строковим договором або контрактом. Після зарахування позивача на посаду викладача за безстроковим трудовим договором ДНУ прийняв на себе обов`язки протягом його дії створювати умови праці і виплачувати зарплату, але з 2016 року ДНУ безпідставно не виплачує їй зарплату за укладеним у 1989 році безстроковим трудовим договором. Вважала, що на підставі ст. 95-97 КЗпП України, ст. 57 Закону України «Про освіту», Закону України «Про вищу освіту», ст. 2, 4, 6, 11, 12, 13, 21, 22, 24, 25, 32 Закону України «Про оплату праці», постанови Кабінету міністрів України за № 1298 від 30 серпня 2002 року «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери», наказу № 557 від 26 вересня 2005 року (з наступними змінами) міністерства освіти і науки України, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 03 жовтня 2005 року за № 1130/11410 «Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ» в редакціях, що діяли у 2016 році, відповідач зобов`язаний виплатити їй зарплату за 12 місяців 2016 року в сумі, не меншій двох державних гарантій, якими є оклад за тарифним розрядом 16 (2.5 мінімальної зарплати) і надбавка за вислугу років 30%, виходячи з того, що статтею 13 Закону України «Про державний бюджет України на 2016 рік» встановлені розміри мінімальної зарплати на 2016 рік, а довідкою бухгалтерії ДНУ за від 03 вересня 2008 року підтверджується надбавка за вислугу років в розмірі 30 %. Враховуючи викладене, вважала за можливе стягнути з ДНУ ім. О. Гончара борг по заробітній платі за 2016 рік за укладеним в 1989 році безстроковим договором в загальній сумі 56 101.5 грн. в повному обсязі, тому просила, задовольнивши уточнений позов.

Рішенням Жовтневого районногосуду м.Дніпропетровськавід 27липня 2020року у задоволенні заявлених позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено вповному обсязі /а.с. 128-133/.

В апеляційній ОСОБА_1 посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення яким задовольнити заявлені позовні вимоги в повному обсязі (а.с. 138-147).

Дніпропетровський національнийуніверситет іменіОлеся ГончараМіністерства освітиі наукиУкраїни скористався своїм правом передбаченим ст. 360 ЦПК України та подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 .

Частиною 3 статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Суд апеляційної інстанції розглядає апеляційну скаргу ОСОБА_1 нарішення Жовтневогорайонного судум.Дніпропетровськавід 27липня 2020року в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на підставі пункту 1 частини 4 статті 274 ЦПК України.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, з наступних підстав.

Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відмовлючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з їх недоведеності.

Колегія суддів повністю погоджується з таким висновком суду першої інстанції враховуючи наступне.

Відповідно до ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно ст. 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Судом встановлено, що дійсно позивач ОСОБА_1 була прийнята на роботу в університет з 26 грудня 1989 року наказом по ДНУ № 2 від 03 січня 1990 року на посаду викладача англійської мови і працювала на цій посаді на умовах строкових трудових договорів, які з нею переукладались у 1994 і 1999 роках (кожні п`ять років). Останній строковий трудовий договір з ОСОБА_1 був укладений на період з 06 грудня 1999 року по 30 червня 2004 року. Переукладання строкових договорів з викладачами кожні п`ять років передбачалось діявшими у той час Положенням, затвердженим наказом Мінвузу СРСР № 500 від 10 липня 1987 року, а потім Положенням, затвердженим наказом міністра освіти України № 293 від 05 серпня 1993 року.

У зв`язку із закінченням 30 червня 2004 року останнього строкового договору ОСОБА_1 листом № 553-85-9н від 03 квітня 2004 року було запропоновано визначитись у термін не пізніше як за два місяці і повідомити письмово про свої подальші наміри, а саме: продовжити працювати на займаній посаді на умовах трудового договору, чи звільнитись після закінчення дії строкового трудового договору. ОСОБА_1 подала на ім`я ректора власноручно написану заяву від 15 червня 2004 року з проханням перевести її з 01 липня 2004 року по 30 червня 2006 року на посаду викладача кафедри іноземних мов на умовах контракту, а також подала на підпис ректору і підписаний нею 23 червня 2004 року контракт - на період з 01 липня 2004 року по 30 червня 2006 року. Наказом по ДНУ № 491к від 07 липня 2004 року ОСОБА_1 була переведена на посаду викладача кафедри іноземних мов з 01 липня 2004 року по 30 червня 2006 року на умовах контракту.

Контрактна форма трудового договору з науково-педагогічними працівниками передбачена частиною 3 ст. 54 Закону України «Про освіту», згідно якої, науково-педагогічні працівники приймаються на роботу на умовах трудового договору, у тому числі за контрактом. Після закінчення строку дії контракту ОСОБА_1 була звільнена 30 серпня 2006 року наказом по університету № 530к від 04 серпня 2006 року (з наданням відпустки). Вказане звільнення позивач оскаржила до суду і рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року у поновленні на роботі ОСОБА_1 було відмовлено. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2007 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року було скасоване, а ОСОБА_1 була поновлена на роботі з виплатою їй належних коштів. На виконання вказаного рішення апеляційного суду через негайне виконання наказом по університету № 574к від 10 червня 2008 року ОСОБА_1 була поновлена на попередній посаді, кошти, визначені рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2007 року їй були виплачені повністю.

Університет у касаційному порядку оскаржив рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2007 року. Ухвалою Верховного Суду України від 06 серпня 2008 року рішення апеляційного суду Дніпропетровської області було скасоване, а рішення Індустріального районного суду від 19 грудня 2006 року залишене в силі. Таким чином, і Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська рішенням від 19 грудня 2006 року і Ухвалою Судової колегії у цивільних справах Верховного Суду України від 06 серпня 2008 року підтверджено, що університетом з ОСОБА_1 контракт був укладений правомірно і наказом по ДНУ № 530к від 04 серпня 2006 року вона була звільнена на законних підставах (у зв`язку із закінченням строку дії цього контракту).

ОСОБА_1 15 вересня 2008 року звернулася з позовом до відповідача Дніпропетровського національного університету (ДНУ) імені Олеся Гончара про визнання наказу недійсним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити певні дії, визнання певних обставин та фактів і незаконним звільнення; рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2009 року в задоволенні позову було відмовлено в повному обсязі, ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 серпня 2009 року апеляційна скарга позивачки відхилена, рішення суду від 12 травня 2009 року залишене без змін і вступило в законну силу.

04 вересня 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про перегляд рішення від 12 травня 2009 року за нововиявленими обставинами з тих підстав, що вказане рішення приймалось без врахування того, що у відповідача був відсутній розрахунок всіх сум, належних їй при звільненні. Просила рішення стосовно неї від 12 травня 2009 року скасувати, відновити провадження, розглянути позов, а нововиявлені на її думку обставини ведуть до задоволення її позовних вимог. Ухвалою суду від 12 лютого 2010 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2009 року за нововиявленими обставинами відмовлено, ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2010 року апеляційна скарга позивачки відхилена, ухвала суду від 12 лютого 2010 року залишена без змін і вступила в законну силу.

З наявних у справі матеріалів (рішень судів) та за даними Єдиного державного реєстру судових рішень, у серпні 2006 року ОСОБА_1 зверталась до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська із позовом до Дніпропетровського національного університету (27 лютого 2017 року перейменовано в Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара) із позовом про поновлення на роботі, у якому просила поновити її на посаді викладача кафедри іноземних мов Дніпропетровського національного університету, стягнути заборгованість за весь час вимушеного прогулу, визнати недійсним контракт, визнати недійсною оферту у вигляді контракту. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року по справі № 2-2128/06 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 липня 2007 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року скасовано у частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді викладача кафедри іноземних мов Дніпропетровського національного університету. Стягнуто з Дніпропетровського національного університету на користь ОСОБА_1 заборгованість середньої заробітної плати за весь час вимушеного прогулу у розмірі 8 331 грн. 43 коп. Ухвалою Верховного Суду України від 06 серпня 2008 року касаційну скаргу Дніпропетровського національного університету задоволено. Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2007 року у частині вирішення позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу скасовано, й залишено в силі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року.

Позивач оскаржила до Верховного Суду ухвалу Верховного Суду України від 06 серпня 2008 року (якою залишено в силі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року). Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2019 року по справі № 2-2128/2006 (202/1090/16-ц) (провадження № 61-1946ск20) ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження у частині оскарження рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року і рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2007 року, на підставі п. 1 ч. 2 ст. 394 ЦПК України, оскільки рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2007 року вже було предметом перегляду судом касаційної інстанції.

Як установлено Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська у рішенні від 19 грудня 2006 року по справі № 2-2128/06, ОСОБА_1 була призначена на посаду викладача англійської мови кафедри іноземних мов для інженерно-технічних спеціальностей з 26 грудня 1989 року згідно її заяви від 25 грудня 1989 року наказом по університету № 2 від 03 січня 1990 року як обрана за конкурсом. До 1991 року заміщення посад науково-педагогічних працівників (викладачів) здійснювалось на підставі «Положення про порядок заміщення посад та атестації професорсько-викладацького складу у вищих учбових закладах», затвердженого наказом Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти СРСР № 500 від 10 липня 1987 року Згідно п. 1 цього Положення посади зав. кафедрами, професорів, доцентів, старших викладачів, викладачів і асистентів вузів заміщувалися по конкурсу строком на п`ять років Після закінчення п`ятирічного строку названі посади повинні були заміщуватися у порядку конкурсу. Потім підставою для переукладення строкових трудових договорів з працюючими науково-педагогічними працівниками було «Положення про порядок наймання та звільнення педагогічних та науково-педагогічних працівників закладів освіти, що є у державній власності», затверджене наказом Міністерства освіти України № 293 від 05 серпня 1993 року. Згідно п. 5.10 цього Положення посади за конкурсом заміщувалися на визначений строк, встановлений за погодженням сторін згідно з трудовим договором, контрактом від одного до п`яти років, а у закладах освіти, що мають статус національного - від одного до семи років. Згідно п. 4.7 цього Положення при прийнятті на роботу, якщо конкурс не оголошувався, на умовах трудового договору або контракту, в тому числі і у разі закінчення їх строку кандидатури на посаду педагогічних працівників розглядались на відповідній, кафедрі (відділенні), яка давала пропозиції керівникові навчального закладу щодо укладання або не укладання з ним контракту (договору) на новий строк. Згідно п. 4.8 цього ж Положення педагогічний працівник, який працював у даному навчальному закладі і претендував на подальші трудові відносини, подавав на кафедру звіт про свою педагогічну, наукову і методичну роботу, яку він виконував у період дії трудового договору (контракту) заяву на ім`я ректора. Рішення кафедри проймалось простою більшістю голосів штатних викладачів та наукових співробітників. Наказ Міністерства освіти України № 293 від 05 серпня 1993 року втратив чинність з 01 серпня 2003 року з дня опублікування наказу Міністерства освіти України № 744.

Згідно заяви ОСОБА_1 від 06 грудня 1994 року і на підставі рішення кафедри від 05 грудня 1994 року було видано наказ по Дніпропетровському національному університету № 31к від 26 січня 1995 року, за яким ОСОБА_2 було переведено на посаду викладача кафедри іноземних мов для ІТС з 06 грудня 1994 року по 06 грудня 1999 року. Згідно заяви ОСОБА_1 від 01 грудня 1999 року і на підставі рішення кафедри від 11 листопада 1999 року видано наказ по Дніпропетровському національному університету № 683к від 20 грудня 1999 року, за п. 9 якого ОСОБА_1 було переведено на посаду викладача кафедри іноземних мов для ІТС з 06 грудня 1999 року по 30 червня 2004 року.

Таким чином, посилання позивача на те, що відповідач на її заяву від 01 грудня 1999 року не надав відповіді в нормальні строки (тобто до 06 грудня 1999 року) і тому трудовий договір з 07 грудня 1999 року став безстроковим - суд вважав безпідставними. З позивачем було укладено строковий трудовий договір.

Рішення суду мотивоване тим, що відповідно до ч. 3 ст. 21 КЗпП України особливою формою трудового-договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.

Відповідно до п. 3 ст. 54 Закону України «Про освіту» педагогічні та науково-педагогічні працівники приймаються на роботу шляхом укладення трудового договору, в тому числі за контрактом.

Контрактна форма трудового договору передбачена Постановою Кабінету Міністрів України № 170 від 19 березня 1994 року, якою затверджено «Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників». Відповідно до п. 7 цього Положення та п. 3 ч. 1 ст. 24 КЗпП України контракт укладається у письмовій формі і підписується роботодавцем та працівником.

Листом № 553-85-94 від 02 квітня 2004 року відповідач попередив ОСОБА_1 про закінчення строку дії її трудового договору, її попереджено про закінчення строку дії трудового договору під підпис 14 квітня 2004 року, 15 червня 2004 року ОСОБА_1 подала ректору заяву з проханням її перевести і наказом № 491 к від 07 липня 2004 року її переведено на посаду викладача кафедри іноземних мов з 01 липня 2004 року по 30 червня 2006 року на умовах контракту. Листом ДНУ від 25 квітня 2006 року ОСОБА_1 повідомленої про закінчення 30 червня 2006 року строку дії контракту і, що університет не має наміру переукладати з нею контракт на подальший період, а має намір звільнити її з цієї дати за п. 2 ст. 36 КЗпП України. Лист ОСОБА_1 отримала 28 квітня 2006 року. У її наступних заявах про продовження терміну роботи у ДНУ відмовлено.

Відповідно до п. 2 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Наказом № 415к від 19 червня 2006 року ОСОБА_1 надано відпустку за 2005-2006 року з 27 червня 2006 року по 22 серпня 2006 року з послідуючим звільненням з 22 серпня 2006 року у зв`язку із закінченням строку дії контракту за п. 2 ст. 36 КЗпП України. Наказом ДНУ ім. О.Гончара від 02 вересня 2008 року № 692-к з урахуванням ухвали Верховного Суду України від 06.08.2008, позивачку звільнено з посади викладача кафедри іноземних мов 03.09.2008 у зв`язку із закінченням строку дії контракту на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України.

Крім того, як встановлено, поставою Верховного Суду від 10.05.2018 по справі № 202/4126/17 (провадження № 61-13064св18), відмовлено у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 із залишено без змін постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2017 року. Зі змісту указаної постанови Верховного Суду вбачається, що після отримання Університетом ухвали Верховного Суду України від 06 серпня 2008 року (про залишення в силі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року) ДНУ видано наказ від 02 вересня 2008 року, яким ОСОБА_1 звільнено з роботи 03 вересня 2008 року за пунктом 2 статті 36 КЗпП України, у зв`язку із закінченням строку дії контракту. ОСОБА_1 в Університеті не працює з 04 вересня 2008 року.

Вказане звільнення позивачем оскаржувалось в судовому порядку. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 серпня 2009 року, у задоволені позову ОСОБА_1 про визнання наказу від 02 вересня 2008 року недійсним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу відмовлено. Вказаними рішеннями встановлено факт припинення трудових правовідносин між сторонами.

Верховний Суд у постанові від 10 травня 2018 року, відмовляючи ОСОБА_1 у задоволені касаційної скарги, виходив з того, що відповідно до ч. 3 ст. 21 КЗпП України особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Згідно ч. 3 ст. 54 Закону України «Про освіту» педагогічні та науково-педагогічні працівники приймаються на роботу шляхом укладення трудового договору, в тому числі за контрактом.

Пунктом 2 ст. 36 КЗпП України визначено, що підставою для припинення трудового договору є закінчення строку його дії, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Посада позивачки віднесена до категорії працівників, які працюють за контрактом, ОСОБА_1 звільнена з 03 вересня 2009 року на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України, за закінченням дії контракту, при звільнення з позивачем було проведено повний розрахунок.

Оскільки трудові відносини між сторонами було припинено, касаційний суд підтвердив висновок апеляційного суду про відсутність правових підстав для стягнення заробітної плати, а посилання позивачки на безстроковий характер трудових відносин вважав спростованими встановленими фактичними обставинами справи і зібраними у справі доказами.

Згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно зі статтею 2 КЗпП Української РСР від 10 грудня 1971 року (що діяв на момент переведення позивачки у 1995 році) працівник реалізує своє право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Пункт 31 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року № 9 містить роз`яснення, що переведенням на іншу роботу вважається доручення працівникові роботи, що не відповідає спеціальності, кваліфікації чи посаді, визначеній трудовим договором.

Переведення на іншу роботу передбачає зміну істотних умов трудового договору, тому вимагає згоди працівника (ч. 1 ст. 32 КЗпП). При цьому законодавством, зокрема статтею 33 КЗпП, визначено випадки, коли переведення може здійснюватися без згоди працівника. Заборона власнику або уповноваженому ним органу в односторонньому порядку змінювати укладений з працівником трудовий договір є одним із способів забезпечення права громадян на вільний вибір діяльності, що унеможливлює примусову працю, заборонену статтею 43 Конституції України.

Законодавством про працю не встановлено форму надання згоди працівника на переведення, така згода може бути висловлена як в усній, так і в письмовій формі. З метою уникнення непорозумінь та трудових спорів радимо все ж таки отримати згоду працівника на переведення в письмовій формі, оскільки тоді в наказі про переведення можна послатися не на усну згоду працівника, яку в разі спору буде важко довести, а на письмово зафіксовану згоду, що буде незаперечним доказом. Законодавство України не містить переліку підстав, які допускають переведення працівника за його згодою. Отже ініціатором переведення може бути як сам працівник, так і власник підприємства, тобто той, хто зацікавлений в такому переведенні.

Підстави припинення трудового договору визначені статтями 36 41, 45 КЗпП України. Серед них немає такої підстави, як переведення працівника за його згодою на іншу роботу на тому ж підприємстві, передбачене частиною першою статті 32 КЗпП України. Оскільки таке переведення не є підставою для припинення трудового договору, йдеться про зміну раніше укладеного трудового договору, що передбачає зміну трудових обов`язків, виконуваної роботи, посади при фактичному продовженні трудових правовідносин.

Отже, з 26 січня 1995 року в результаті переведення позивача наказом ДНУ від 26 січня 1995 року на посаду викладача кафедри іноземних мов для ІТС, змінився раніше укладений трудовий договір з позивачкою, що діяв з 26 грудня 1989 року на підставі якого вона працювала на посаді викладача англійської мови кафедри іноземних мов (як обрана за конкурсом). Як видно зі змісту Індустріального районного суду м. Дніпропетровська, після того, як позивачка 26 грудня 1989 року наказом по університету № 2 від 03 січня 1990 року призначена на посаду викладача англійської мови кафедри іноземних мов (як обрана за конкурсом), в подальшому наказом від 26 січня 1995 року ОСОБА_2 була переведена на посаду викладача кафедри іноземних мов для ІТС з 06 грудня 1994 року по 06 грудня 1999 року. Потім наказом від 20 грудня 1999 року ОСОБА_1 переведена на посаду викладача кафедри іноземних мов для ІТС з 06 грудня 1999 року по 30 червня 2004 року. На підставі заяви ОСОБА_1 від 15 червня 2004 року наказом № 491 к від 07 липня 2004 року її переведено на посаду викладача кафедри іноземних мов з 01 липня 2004 року по 30 червня 2006 року на умовах контракту, а після того - наказом від 19 червня 2006 року її звільнено з 22 серпня 2006 року у зв`язку із закінченням строку дії контракту на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України.

Відповідно до п. 2 ст. 36 КЗпП підставою припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення

Колегія суддів погоджується з тим, що безпідставними є твердження позивачки, що договір від 26 грудня 1989 року діє до цих пір на тих самих умовах, адже після того з нею був укладений контракт як особлива форма трудового договору на підставі її власної заяви, тому дія попереднього трудового договору припинилася. Тому неприйнятними є вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості із заробітної плати за 2016 рік за укладеним, як на її думку, безстроковим трудовим договором від 29 грудня 1989 року, адже як видно з матеріалів справи у 2016 році позивач не працювала у ДНУ взагалі, її було звільнено у вересня 2008 року, тобто вона не виконувала жодних трудових обов`язків у відповідача у 2016 році, а тому немає підстав для нарахування оплати за її працю.

Суд першої інстанції дійшов вірних висновків стосовно того, що посилання позивача на те, що вона у 2016 році виконувала трудові обов`язки з наукової роботи, а відповідач не надав у 2016 році навчальних груп, не вів табелю робочого часу, а вона тим часом виконала дослідження і опублікувала їх результати не ґрунтуються на дійсних обставинах справи і на законі. Адже з позивачкою не був укладений у спірний період трудовий договір на підставі якого вона б зобов`язалася виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а ДНУ зобов`язався виплачувати їй заробітну плату, забезпечувати умови праці, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що оскільки трудові відносини між сторонами припинено, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для стягнення боргу по заробітній платі за 2016 рік у розмірі двох державних гарантій з Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України.

Доводи апеляційної скарги щодо безстрокового характеру трудових відносин, неправомірність її звільнення, наявність заборгованості ДНУ імені Олеся Гончара перед нею, вже неодноразово перевірялися судами різних інстанцій та таким доводам надана правова оцінка, що підтверджується рішенням суду (постанова Верховного Суду від 10 травня 2018 року по справі № 202/4126/17 (провадження № 61-13064св18).

Вимоги позивачки щодо стягнення боргу по заробітній платі за 2016 рік у розмірідвох державнихгарантій не ґрунтуються на дійсних обставинах справи і на законі. Оскільки з позивачкою не був укладений у спірний період трудовий договір, на підставі якого вона б зобов`язалась виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а ДНУ зобов`язався виплачувати їй заробітну плату, забезпечувати умови праці, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ч. 1 ст. 21 КЗпП у редакції на монет спірних правовідносин).

Позивач, як сторона по справі, зобов`язаний довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, відповідно до ст. 81 ЦПК України.

Виходячи з встановлених конкретних обставин справи, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, про відсутність підстав для задоволення позовних вимог та ухвалив обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам закону.

Колегія суддів вважає, що справа розглянута всебічно, встановлені правовідносини, що склалися між сторонами, яким надана вірна правова оцінка, досліджені наявні докази, висновки суду першої інстанції обґрунтовані чинними нормами матеріального права.

Інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позову в повному обсязі, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Крім того, доводи апеляційної скарги були предметом розгляду в суді першої інстанції, яким надана оцінки, а тому додаткового правового аналізу не підлягають.

Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.

керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районногосуду м.Дніпропетровськавід 27липня 2020року залишити беззмін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий: Т.Р. Куценко

Судді: Е.Л. Демченко

М.О. Макаров