П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Справа № 240/9275/20
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Горовенко А.В.
Суддя-доповідач - Біла Л.М.
08 лютого 2021 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Білої Л.М.
суддів: Гонтарука В. М. Курка О. П. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Житомирський обласний військовий комісаріат про визнання протиправним та скасування пункту рішення, зобов`язання вчинити дії,
В С Т А Н О В И В :
В червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати п.7 рішення Міністерства оборони України, оформленого протоколом комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум №16 від 07.02.2020, про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням з 30.08.2019 року інвалідності II групи внаслідок захворювання, так, пов`язаного із захистом Батьківщини;
- зобов`язати Міністерство оборони України повторно розглянути документи для призначення одноразової грошової допомоги та вирішити питання щодо призначення і виплати одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням інвалідності II групи внаслідок захворювання, так, пов`язаного із захистом Батьківщини з 30.08.2019 року відповідно доЗакону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей"та Порядку, затвердженогоПостановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до невірного вирішення справи, подав апеляційну скаргу.
Позиція апелянта грунтується на тому, що ІІ група інвалідності та її причини, а саме, внаслідок захворювання, пов`язаного із захистом Батьківщини, вперше встановлена йому з 30.08.2019, а тому застосування положень п.4 ст.16-3 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей"можливе лише у разі проведення повторного огляду, починаючи з 30.08.2019.
Відповідачем через канцелярію суду подані письмові пояснення, в яких зазначено про необхідність врахування висновків Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у справі № 240/10153/19. При цьому, відповідачем відзначено, що одноразова грошова допомога була отримана позивачем в зв`язку з встановленням йому І групи інвалідності, що мало місце в 2016 році, а оскільки 19.11.2019 року позивачу було встановлено нижчу групу інвалідності та змінено її причини, відмова Міністерства оборони України у призначені грошової допомоги є законною.
Третя особа правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу позивача не скористалась.
Оскільки предметом оскарження є рішення суду першої інстанції ухвалене у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження у відповідності до п. 3 ч. 2 ст. 311 КАС України.
Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності Українив районах проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей (а.с.14).
Відповідно довиписки з акта огляду медико-соціальної експертної комісіїсерія АВ №0673346 від 15.09.2016 ОСОБА_1 під час первинного огляду, з 15.09.2016 встановлено І "Б" групу інвалідності, у зв`язку із захворюванням, пов`язаним з проходженням військової служби (а.с.11)
У зв`язку з встановленням І "Б" групи інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням військової служби, позивачу виплачено одноразову грошову допомогу в розмірі 174000 грн., що сторонами не заперечувалось.
Згідно з витягом із протоколу №3018 від 30.10.2019 засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв встановлено, що захворювання рядового у відставці ОСОБА_1 , пов`язане із захистом Батьківщини (а.с.12).
Відповідно до довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААБ №532707 від 19.11.2019 позивачу, за результатами повторного огляду, встановлено ІІ групу інвалідності з 30.08.2019, внаслідок захворювання, пов`язаного із захистом Батьківщини (а.с.13).
Позивач звернувся із заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка в подальшому скерована до Міністерства оборони України, з проханнямвиплатити йому одноразову грошову допомогу у зв`язку із встановленням ІІ групи інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного із захистом Батьківщини.
За результатами розгляду поданих документів, комісією Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум прийнято рішення від 07.02.2020 №16, оформлене протоколом засідання комісії, відповідно до п.7 якого позивачу відмовлено у призначені одноразової грошової допомоги відповідно до пункту 4статті 16-3 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Зазначено, що зміна причинного зв`язку та групи інвалідності у заявника відбулась понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності (а.с.20).
Позивач, вважаючи, що має право на отримання та виплату одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням йому ІІ групи інвалідності внаслідок захворювання пов`язаного із захистом Батьківщини, звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам та відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що повторний огляд, за наслідками якого позивачу було встановлено ІІ групу інвалідності та змінено причини її виникнення, відбувся у листопаді 2019 року, а первинне встановлення інвалідності позивачу здійснено у вересні 2016 року, і оскільки між цими подіями минуло понад два роки, позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги.
Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом першої інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, колегія суддів виходить із наступного.
Частиною п`ятою статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Стаття 46 Конституції України визначає, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII), у стаття 1 якого, зокрема, передбачає, що соціальний захист військовослужбовців-діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до статті 41 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов`язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань соціального захисту військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і деяких інших осіб" статтю 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" викладено в новій редакції, яка діяла з 01.01.2007, та якою було введено поняття "одноразова грошова допомога".
Так, статтею 16 Закону №2011-XII зокрема встановлено, що одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.
Одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.
В свою чергу, Закон №2011-XII з 01.01.2014 було доповнено статтями 16-1, 16-2, 16-3, 16-4 Законом України Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців від 04.07.2012 №5040-VI (далі - Закон №5040-VI). Цей Закон застосовується до правовідносин, що виникли після 01.01.2014.
При цьому, пунктом 4 ст. 16-3 Закону №2011-XIІ (в редакції, чинній до 06.12.2016) унормовано, що якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов`язаному або резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.
В подальшому Законом України від 06.12.2016 №1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (далі Закон №1774-VIII) частину четверту статті 16-3 Закону №2011-ХІІ доповнено абзацом другим такого змісту: У разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв`язку із змінами, що відбулися, не здійснюється".
Змістовно абзац другий пункту 4 статті 16-3 Закону №2011-XII є конкретизацією правової норми, яка міститься в абзаці першому. Якщо в абзаці першому передбачено умови, коли здійснюється виплата допомоги, то абзац другий передбачає умови, за відсутності яких виплата допомоги не здійснюється.
Судова колегія звертає увагу, що окрім того, абзац другий пункту 4 статті 16-3 Закону №2011-XII встановлює обмеження дворічним строком не лише для зміни групи інвалідності або ступеня втрати працездатності, а також і для зміни причини інвалідності.
При цьому, обидві ці норми (абзац перший та другий пункту 4 статті 16-3 Закону №2011-XII) передбачають дворічний строк, протягом якого зміна групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності можуть бути підставою для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.
Зазначені правові норми є нормами прямої дії і поширюються на всіх військовослужбовців.
З метою реалізації норм статті 16-3 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" Кабінетом Міністрів України затверджено Порядок №975.
Відповідно до пункту 3 Порядку №975 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності є дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.
Згідно з пунктом 8 Порядку №975, якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов`язаному та резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено згідно з рішенням медико-соціальної експертної комісії вищу групу чи іншу причину інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.
Отже, обмеження дворічним строком, протягом якого зміна групи інвалідності, її причин або ступеня втрати працездатності вважається підставою для виплати особі одноразової грошової допомоги, введені, починаючи з 01.01.2014.
З огляду на викладене, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 15 липня 2020 року в справі №240/10153/19 вирішив відступити від правового висновку, зробленого у постановах Верховного Суду від 20 березня 2018 року (справа №295/3091/17), 21 червня 2018 року (справа №760/11440/17), 30 вересня 2019 року (справа №825/1380/18) та інших, де його застосовано та на які посилався позивач, та дійшов такого висновку про застосування пункту 4 статті 16-3 Закону №2011-XII:
1) право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі у зв`язку із встановленням військовослужбовцю під час повторного огляду вищої групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності визначається за законодавством, що діє на день повторного огляду;
2) передбачені пунктом 4 статті 16-3 Закону №2011-XII обмеження права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі дворічним строком після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності застосовуються починаючи з 01.01.2014;
3) зазначений дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, незалежно від дати, коли їх встановлено вперше (до 01.01.2014 чи після).
Судова колегія звертає увагу, що у постанові судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02.12.2020 у справі №1.380.2019.006957 розглянуто питання обмеження одноразової грошової допомоги строком у два роки з часу попереднього встановлення факту ушкодження здоров`я та зроблено такі висновки:
"ті особи, стан здоров`я яких погіршиться після спливу двох років з часу первинного встановлення факту ушкодження здоров`я, втрачають право на виплату ОГД, в тому числі з врахуванням раніше виплаченої суми.
Таким чином, дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, а наслідок, який спричинило ушкодження здоров`я після дворічного строку, відповідно до рішення МСЕК (встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності) для обчислення строку самостійного правового значення не має.
З огляду на вищезазначене, судова палата дійшла висновку, що дворічний строк для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі застосовується з моменту рішення компетентного органу (МСЕК), яким вперше встановлено ступінь ушкодження здоров`я особи (незалежно від його виду: інвалідність або ступінь втрати працездатності без встановлення інвалідності), внаслідок травми або захворювання.
Такий підхід (застосування дворічного строку) має на меті гарантування принципу правової визначеності для особи та запобігання можливих помилок з боку суб`єктів (органів МСЕК), які встановлюють причинно-наслідковий зв`язок між отриманою травмою або захворюванням та ступенем зумовленого ними погіршення стану здоров`я, визначивши, що лише протягом дворічного проміжку часу це можливо встановити достовірно.
При цьому, держава, незалежно від завершення цього дворічного строку, зберігає для такої особи всі інші, окрім права на отримання ОГД, гарантії права на соціальний захист, гарантованого, зокрема частиною п`ятою статті 17 (держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей) та статтею 46 Конституції України (Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними), які деталізовані в низці Законів України та підзаконних нормативно-правових актах.
Таким чином, за наслідками розгляду цієї справи, виходячи з чинного на час виникнення спірних правовідносин правового регулювання, можна зробити наступні висновки:
- встановлення інвалідності та встановлення часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності є пов`язаними підставами для виплати ОГД;
- встановлення інвалідності особі, якій раніше було встановлено часткову втрату працездатності без встановлення інвалідності, надає такій особі право на виплату ОГД з урахуванням раніше виплаченої суми;
- дворічний строк для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі застосовується з моменту першого рішення компетентного органу (МСЕК), яким встановлено інвалідність або ступінь втрати працездатності без встановлення інвалідності".
Відповідно до ч.5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як слідує з матеріалів справи, ІІ група інвалідності із зазначенням її причин у зв`язку із захворюванням, пов`язаним із захистом Батьківщини встановлена позивачу з 30.08.2019, під час повторного огляду, при цьому І група інвалідності з причин захворювання, пов`язаного з проходженням військової служби, під час первинного огляду встановлена з 15.09.2016. Отже, зважаючи на те, що між вказаними подіями минуло понад два роки, а також на те, що грошова допомога в розмірі 174000,00 грн. вже була отримана позивачем в зв`язку з встановленням йому І групи інвалідності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги в зв`язку з встановленням йому ІІ групи інвалідності внаслідок повторного медичного огляду.
Вказане також узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 03 листопада 2020 року у справі № 240/4982/19, від 22 жовтня 2020 року у справі № 824/1032/18-а, від 27 листопада 2020 року у справі №240/8190/19 та від 02 грудня 2020 року у справі №1.380.2019.006957 (адміністративне провадження №К/9901/15869/20).
До того ж, уваги заслуговує той факт, що в 2019 році позивачу було встановлено нижчу групу інвалідності та змінено причини її настання, що по суті є різними подіями, однак зміна причин настання інвалідності відбулась з незалежних від позивача обставин, та свідчить про те, що відповідні причини мали місце й на час первинного встановлення позивачу групи інвалідності.
В призмі правовідносин, що є предметом розгляду даної справи, судова колегія зауважує, що законодавцем визначено можливість повторного звернення за отриманням одноразової грошової допомоги лише в разі встановлення вищої групи інвалідності за результатами повторного медичного огляду, а не навпаки.
Посилання позивача на факт зміни причин інвалідності є безпідставним та розцінюється судом апеляційної інстанції як довільне та суб`єктивне трактування норм чинного законодавства, а також зловживання наявними у нього правами і соціальними гарантіями.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про те, що при розгляді справи судом першої інстанції було допущено неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
Судова колегія дійшла висновку про те, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції відсутні, а тому відхиляє апеляційну скаргу і залишає судове рішення без змін.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
П О С Т А Н О В И В :
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2020 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України.
Головуючий Біла Л.М. Судді Гонтарук В. М. Курко О. П.
