ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 лютого 2021 рокуЛьвівСправа № 460/5059/20 пров. № А/857/328/21

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого-суддіКузьмича С. М.,

суддівУлицького В.З., Шавеля Р.М.,

за участю секретаряМельничук Б.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2020 року (ухвалене головуючим суддею Борискін С.А. о 15 год. 42 хв. у м. Рівне, повний текст судового рішення складено 27 листопад 2020 року) у справі № 460/5059/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Рівненського об`єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки Рівненської області , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідача в якому просив:

визнати бездіяльності Рівненського ОМТЦК та СП, що полягає у відмові призначити (здійснити відповідні процедури передачі і формуванні пакету документів до відповідних органів призначення пенсії) військову пенсію у розмірі 80% посадового окладу (відповідно військово-облікової спеціальності водій-контрактник 4-го року служби) з відповідними надбавками;

зобов`язати Рівненського ОМТЦК та СП призначити (здійснити відповідні процедурні дії - формування і передачі пакету документів до відповідного органу нарахування) пенсію відповідно ст. 20 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» 80% (для інваліда Армії 2 групи з 1984 року) посадового окладу військового контрактної служби 4-го року облікової спеціальності водій (10689*0,8 = 8 690,4 грн.) і не менше 255% прожиткового мінімуму (як вимоги у постанові Верховного Суду).

В обґрунтування позовних вимог вказує на те, що з 1984 року він є інвалідом Радянської армії 2 групи, однак не отримує пенсії у належному розмірі. Для призначення пенсії відповідно до ст. 20 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» в розмірі 80 відсотків (для 2 групи інвалідності) військовослужбовця контрактної служби 4-го року, та не менше 255 відсотків прожиткового мінімуму відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28.07.2010 № 658, позивач звернувся із відповідними заявами до відповідача. До заяв були додані всі необхідні документи, які, на переконання позивача, підтверджують його право на призначення пенсії у зазначеному вище розмірі. Проте, відповідач відмовив у призначенні (передачі необхідного пакету документів до відповідного пенсійного органу) пенсії позивачу.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 20.11.2020 відмовлено в задоволенні адміністративного позову задоволено.

Приймаючи оскаржене рішення суд першої інстанції виходив з того, що відсутні підстави для призначення позивачу пенсії як військовослужбовцю, який набув інвалідності у зв`язку з проходженням надстрокової служби або військової служби за контрактом, оскільки набуття позивачем інвалідності відбулося саме під час проходження ним строкової військової служби.

Вказане рішення в апеляційному порядку оскаржив позивач, у апеляційній скарзі покликається на те, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права з неповним з`ясуванням обставин справи та є незаконним, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Зокрема в апеляційні скарзі зазначає, що суд першої інстанції не врахував, що інвалідність настала внаслідок травми при виконанні службових обов`язків вартової служби. Крім цього вказує, що не була надана оцінка зарахування до стажу служби терміну з 30.05.1985 по 03.07.1985 проходження контрольного обслідування у Військово медичній академії та навчання в Суворовському військовому училищі з 1979 по 1981.

Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, а тому колегія суддів, відповідно до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України, вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності сторін, без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, з наступних підстав.

З матеріалів справи слідує, що в період з 05.08.1981 по 18.12.1984 ОСОБА_1 проходив навчання у Сімферопольському вищому військово-політичному будівельному училищі (далі - СВВПБУ), у зв`язку з чим набув статусу курсанта. Відповідно до облікової картки до військового квитка серії НОМЕР_1 , тоді ж позивачу було присвоєно військове звання рядового з посадовою кваліфікацією водій автомобілів (а.с. 75). При цьому, період з 05.08.1981 по 18.12.1984 зараховано до часу строкової військової служби позивача у Радянській армії, що підтверджується витягом з належної ОСОБА_1 трудової книжки серії НОМЕР_2 .

Згідно зі Свідоцтвом про хворобу від 31.10.1984 № 249, виданим Кримською обласною психлікарнею №1, під час навчання у СВВПБУ ОСОБА_1 отримав травму, у зв`язку з якою за рішенням військово-лікарської комісії був визнаний непридатним до військової служби з наступним зняттям з військового обліку (а.с.78).

У зв`язку з цим, 18.12.1984 позивача було звільнено з військової служби в запас на підставі статті 4 гр. ІІ наказу МО СРСР від 03.09.1973 №185 з наступним направленням на військовий облік до Рівненського військового комісаріату м. Рівне, що підтверджується випискою з військового квитка ОСОБА_1 .

Крім цього, з 18.12.1984 Управлінням праці Рівненського міського відділу соціального забезпечення ОСОБА_1 було призначено пенсію на умовах чинного тоді законодавства, як інваліду Радянської армії II групи.

З 01.07.2002 позивач перебуває на обліку в органах Пенсійного Фонду України, отримує пенсію по інвалідності - інвалід армії ІІ групи, що підтверджується довідкою ГУ ПФУ від 28.12.2019 №4475/02.16 (а.с. 5).

18.05.2020 ОСОБА_1 звернувся до Рівненського ОМТЦК та СП із заявою про призначення йому пенсії відповідно до військово-облікової спеціальності водій автомобілів, з урахуванням проходження ним військової служби у період з 1981 по 1984 роки та висновків рішення Верховного Суду від 24.02.2020, до якої долучив наступні документи: рішення Верховного Суду від 24.02.2020; копії паспорта; копію РНОКПП; довідку про службу №359; копію заяви від 13.12.2017; довідку ВТЄК про інвалідність армії ІІ групи з 1984 року; акт судово-медичного дослідження від 28.12.2012; довідку № 4475/02.16; довідку від 27.01.2020 про військову спеціальність (а.с.18).

Відповідач листом від 28.05.2020 № 1/502 відмовив у призначенні (перерахунку) пенсії позивача, оскільки право на пенсійне забезпечення на умовах Закону України «По пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» мають звільнені зі служби категорії осіб (військовослужбовців), перелік яких визначений статтею 1-2 вказаного Закону. При цьому вказав, що згідно з довідкою Рівненського ОМТЦК та СП, у період з 05.08.1981 по 18.12.1984 ОСОБА_1 проходив строкову військову службу у Радянській армії рядовим. У зв`язку з цим, позивачу призначена пенсія по інвалідності як особі, яка набула інвалідності під час проходження військової строкової служби відповідно до Закону України «По пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Разом з цим, підставою для оформлення відповідачем документів щодо призначення позивачу пенсії за вислугу років або по інвалідності є надання відповідного пакета документів.

15.06.2020 позивач повторно звернувся до відповідача із заявою призначення йому пенсії відповідно статті 20 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» 80 відсотків (для інваліда Армії 2 групи з 1984 року) посадового окладу військового контрактної служби 4-го року облікової спеціальності водій-автомобілів, до якої долучив копії документів, аналогічних додаткам первинно поданої ним заяви (а.с. 22).

Проте, листом від 25.06.2020 № 1/550 відповідач повторно відмовив у призначенні (перерахунку) пенсії позивача з підстав, викладених у листі Рівненського ОМТЦК та СП від 28.05.2020 № 1/502 (а.с. 23).

Позивач вважаючи такі дії відповідача протиправними, звернувся до суду з відповідними позовними вимогами.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, визначає Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-XII (далі - Закон № 2262-XII).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону № 2262-XII, особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом при наявності встановленої цим Законом вислуги на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони і в державній пожежній охороні, службі в Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, в органах і підрозділах цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби України мають право на довічну пенсію за вислугу років.

Військовослужбовці, особи, які мають право на пенсію за цим Законом, які стали особами з інвалідністю за умов, передбачених цим Законом, набувають право на пенсію по інвалідності (ч. 2 ст. 1 Закону № 2262-XII).

Згідно ст. 1-2 Закону № 2262-XII, право на пенсійне забезпечення на умовах цього Закону мають звільнені зі служби (крім випадків призначення пенсії в разі втрати годувальника дружині (чоловіку) з урахуванням вимог частини п`ятої статті 30 цього Закону, яка призначається незалежно від звільнення зі служби):

а) особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом;

б) особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, поліцейські, співробітники Служби судової охорони, особи начальницького складу податкової міліції, особи начальницького і рядового складу Державної кримінально-виконавчої служби України, особи начальницького і рядового складу органів і підрозділів цивільного захисту;

в) особи із числа військовослужбовців Збройних Сил, інших військових формувань, органів державної безпеки і внутрішніх справ колишнього Союзу РСР, Національної гвардії України, Прикордонних військ України, військ цивільної оборони України;

г) особи начальницького і рядового складу державної пожежної охорони, особи начальницького і рядового складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України;

д) громадяни інших держав із числа військовослужбовців збройних сил та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства цих держав, які постійно проживають в Україні, і відповідно до міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, їх пенсійне забезпечення здійснюється згідно із законодавством держави, на території якої вони проживають;

е) особи, зазначені у статтях 3 і 4 цього Закону;

є) особи із числа військовослужбовців строкової служби та члени сімей осіб офіцерського складу, прапорщиків і мічманів, військовослужбовців надстрокової служби і військової служби за контрактом та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, у передбачених цим Законом випадках;

ж) державні службовці та працівники навчальних, медичних закладів та науково-дослідних установ Міністерства внутрішніх справ України або поліції з числа колишніх працівників міліції, які станом на день опублікування Закону України «Про Національну поліцію» проходили службу в органах внутрішніх справ та мали календарну вислугу не менше п`яти років і продовжили роботу в Міністерстві внутрішніх справ України або поліції (їх територіальних органах, закладах та установах) на посадах, що заміщуються державними службовцями відповідно до Закону України «Про державну службу», а в навчальних, медичних закладах та науково-дослідних установах - на будь-яких посадах.

Як встановив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що в період з 05.08.1981 по 18.12.1984 позивач проходив строкову військову службу у Радянській армії, до якої прирівнювалось навчання курсантів у вищих військових навчальних закладах Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Зазначене також підтверджується положеннями чинного тоді законодавства, зокрема статті 11 Закону «Про загальний військовий обов`язок» від 12.10.1967.

Частиною 1 ст. 25 Закону України «Про загальний військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (у первинній редакції) встановлювалось, що навчання у військово-навчальних закладах зараховується курсантам як строкова військова служба.

Нормами ч. 11 ст. 25 чинної редакції Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII та положеннями пункту 64 Положення про проходження військової служби (навчання) встановлено, що курсантами вищих військових навчальних закладів (військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти) Служби безпеки України, відповідно до яких у строк військової служби військовослужбовцям зараховується тривалість, зокрема, військової служби під час навчання у вищих військових навчальних закладах та військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти із розрахунку два місяці служби (навчання) за контрактом - за один місяць строкової військової служби.

Відтак встановлено, що на час звільнення з військової служби у Радянській армії (1984 року) та на день звернення до відповідача із заявами про призначення (перерахунок) пенсії позивач перебував у статусі особи, звільненої з дійсної строкової служби.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Закону № 2262-XII, пенсії, які призначаються відповідно до цього Закону особам із числа військовослужбовців строкової служби та членам їх сімей, обчислюються за встановленими нормами у процентах до середньомісячного заробітку, який одержували військовослужбовці до призову на строкову військову службу чи після звільнення з військової служби до звернення за пенсією, або до середньомісячного грошового забезпечення, одержуваного військовослужбовцями в період проходження військової служби за контрактом. При цьому середньомісячний заробіток (грошове забезпечення) для обчислення їм пенсій визначається в порядку, встановленому Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Особам із числа військовослужбовців строкової служби, які до призову на строкову військову службу та після звільнення з військової служби не працювали і не перебували на військовій службі за контрактом, та членам їх сімей пенсії встановлюються у мінімальних розмірах, передбачених відповідно статтями 22 і 37 цього Закону (ч. 2 ст. 43 вказаного Закону).

Згідно з абзацом 3 статті 21 Закону № 2262-XII, пенсії по інвалідності військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, призначаються особам з інвалідністю I групи - 70 процентів, II групи - 60 процентів, III групи - 40 процентів відповідних сум грошового забезпечення (заробітку).

Абзацом 3 ст. 22 цього Закону встановлено, що мінімальні розміри пенсій по інвалідності встановлюються особам з інвалідністю з числа солдатів і матросів строкової служби I групи - у розмірі 110 відсотків, II групи - 105 відсотків, III групи - 100 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Враховуючи наведене вище, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для призначення позивачу пенсії як військовослужбовцю, який набув інвалідності у зв`язку з проходженням надстрокової служби або військової служби за контрактом, оскільки набуття позивачем інвалідності відбулося саме під час проходження ним строкової військової служби.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги відповідача не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Доводи апеляційної скарги не спростовують рішення суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до ст.139 КАС України не здійснюється.

Керуючись статтями 139, 229, 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2020 року у справі № 460/5059/20 без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя С. М. Кузьмич судді В. З. Улицький Р. М. Шавель Повне судове рішення складено 09 лютого 2021 року