ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

Іменем України

01 лютого 2021 рокуСєвєродонецькСправа № 360/2777/20

Луганський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Тихонова І.В.,

при секретарі судового засідання Таращенко О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління поліції охорони в Луганській області про визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати одноразової грошової допомоги при звільненні,-

ВСТАНОВИВ:

20 липня 2020 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява представника позивача ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ) до Управління поліції охорони в Луганській області (далі відповідач, УПО в Луганській області), в якій позивач просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні;

- стягнути з відповідача на користь позивача одноразову грошову допомогу при звільненні, яка становить 55108,93 грн. (11601,88 x 19 x 0,25);

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу компенсації середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні;

- стягнути з відповідача на користь позивача компенсацію середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, яка вираховується з розрахунку, що 769,85 грн. - середньоденна сума заробітку, помножити на кількість днів затримки розрахунку з 03 червня 2020 року, дня звільнення по день постановлення судового рішення;

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення АТО на території Луганської області за період з 07.11.2015 по 30.04.2018;

- зобов`язати відповідача нарахувати позивачу та сплатити таку винагороду, з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів;

- стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду в сумі 19 000 грн.

- стягнути з відповідача на користь позивача суму відшкодування витрат, пов`язаних із наданням йому правової допомоги в сумі 3000 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що згідно витягу з наказу № 46 о/с від 01.06.2020 звільнено з Національної поліції у запас Збройних Сил України за пунктом 7 частини першої статті 77 Закону України Про Національну поліцію (за власним бажанням) позивача, молодшого інспектора групи реагування Лисичанського міського відділу Управління поліції охорони в Луганській області з 03.06.2020, з виплатою компенсації за 18 діб невикористаної чергової відпустки за фактично відпрацьований час у 2020 році. Вислуга років на день звільнення становить 19 років 00 місяців 28 днів - в календарному вирахуванні та 09 років 07 місяців 14 днів - в пільговому обчисленні (без урахування календарної вислуги).

Листом відповідача від 15.06.2020 за №1138/43/32/5/01-2020, ОСОБА_1 повідомлено, що бухгалтерсько-фінансових підстав для здійснення йому таких виплат немає, оскільки заборгованість з боку підприємства перед ним відсутня.

Таке твердження не відповідає дійсності, та дає підстави звернення до суду, оскільки у позивача наявні два обов`язкових елементи, що надають можливість здійснити йому виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення при звільненні зі служби за власним бажанням.

З наданої Управлінням поліції охорони в Луганській області довідки про доходи від 01 липня 2020 року № 40 видно, що грошове забезпечення позивача за останні два місяці, в яких йому виплачувалось, становило 11493,81 грн. у квітні та 11601,88 грн. у травні. Таким чином, дохід за квітень та травень 2020 року складає 23095, 69 грн. (11493,81 +11601,88). Відповідно, середньоденна заробітна плата позивача, з врахуванням календарних днів по день відсторонення його від посади, становила 769, 85 грн. (23095,69 : 30).

Відтак, розмір невиплаченої позивачу одноразової грошової допомоги становить 55108,93 грн. (11601,88 х 19 х 0,25), яка підлягає стягненню з Управління поліції охорони в Луганській області Національної поліції України.

У зв`язку з тим, що відповідачем не було проведено з ним розрахунку після звільнення, ОСОБА_1 звернувся із заявою щодо здійснення виплат - вихідної допомоги при звільненні зі служби, на що отримав невмотивовану відмову.

Оскільки Управлінням поліції охорони в Луганській області не було проведено повного розрахунку з ОСОБА_1 , то компенсація середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні вираховується з розрахунку, що 769,85 грн. - середньоденна сума заробітку, помножити на кількість днів затримки розрахунку на день подання позову (20.07.2020) це 48 днів X 769, 85 грн. = 36952, 8 грн.

Згідно довідки №А-39 від 28.05.2020 під час служби у період з 01.09.2015 по 06.11.2015 та з 07.11.2015 по 30.04.2018 ОСОБА_1 брав безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення АТО на території Луганської області. Зазначеною довідкою підтверджується факт перебування та виконання заходів у визначений період, присвоєно статус учасника бойових дій (посвідчення серія НОМЕР_1 ).

Однак, винагорода за безпосередню участь в антитерористичній операції ОСОБА_1 за вказаний період відповідачем не нараховувалась та не сплачувалась.

Зазначені вище порушення прав позивача протирічать принципам служби в органах Національної поліції України. Орган, який забезпечує виконання Законів сам же його й порушив, принижуючи гідність позивача, який сумлінно служив народу України на протязі 19 років і не заслуговує на те, щоб випрошувати законні виплати. Окрім того, сам факт звернення ОСОБА_1 до роботодавця за законними виплатами викликав невдоволення у керівництва Управління поліції охорони, які на словах, однак, не в паперовому вигляді, що можливо було б додати до позову, йому, в образливій формі пояснювали, що виплати надаються тільки поліцейськім, а співробітники Управління поліції охорони це не та поліція або поліцейським, що оформлюють пенсію. Неможливість отримати законно зароблене сумлінною службою від роботодавця змусило позивача шукати правової допомоги для звернення до суду і відстоювати свої законні виплати, що він вважає принизливим. Моральну шкоду позивач оцінює у 19 000 грн. - з розрахунку по 1 000 грн. за кожен рік служби. Зазначену суму вважає справедливою та обґрунтованою, достатньою моральною компенсацією несвоєчасності законних виплат, яку просить стягнути з Управління поліції охорони в Луганській області. Зазначив, що з відповідача стягненню підлягає і сума за відшкодування витрат, пов`язаних із наданням йому правової допомоги, виходячи з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи у розмірі 3000 грн.

10.09.2020 до відділу діловодства та обліку звернень громадян (канцелярію) суду за вхідним реєстраційним номером 36627/2020 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого просив відмовити у задоволенні позовних вимог у зв`язку із необґрунтованістю та безпідставністю (а.с.30-36).

26.02.2020 від позивача на адресу суду надійшла відповідь на відзив, відповідно до якої наполягав на задоволенні адміністративного позову в повному обсязі (а.с.51-53).

13.03.2020 до відділу діловодства та обліку звернень громадян (канцелярію) суду від представника відповідача надійшли заперечення, згідно яких просив відмовити у задоволені позовних вимог, оскільки позивач на день звільнення за власним бажанням не набув права на призначення пенсії відповідно до Закону України Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб (а.с.56-58).

07.08.2020 від представника відповідача до відділу діловодства та обліку звернень громадян (канцелярії) суду за вхідним реєстраційним номером 31595/2020 надійшли пояснення, згідно яких заперечував а задоволені позовних вимог в повному обсязі (а.с.92-96).

В обґрунтування відзиву зазначено, що ОСОБА_1 02.06.2020 вступив на службу до Служби судової охорони. Положенням про проходження служби співробітниками Служби судової охорони, затвердженого Рішенням Вищої ради правосуддя 04.04.2019 № 1052/0/15-19 визначено, що Служба судової охорони згідно зі статтею 161 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є державним органом у системі правосуддя для забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах.

Згідно з приписами пункту «б» частини першої статті 17 Закону № 2262-ХІ (із змінами, внесеними згідно із Законами № 879-УІ від 15.01.2009, № 580-VIII від 02.07.2015, № 2509-VIII від 12.07.2018) служба в Національній поліції і служба в Службі судової охорони, де-юре, є рівнозначними, оскільки до вислуги років для призначення пенсії за вказаним Законом зараховується на рівних умовах.

Таким чином, де-юре, 01 червня 2020 року позивач не звільнився зі служби за власним бажанням, а змінив орган держаної влади, продовживши перебувати на публічній службі. Тому, УПО Луганської області було змушено внести відповідні зміни до наказу № 46-о/с від 01.06.2020.

Згідно з наказом № 46-о/с від 01.06.2020 р. у редакції наказу № 75о/с від 27.08.2020, позивача звільнено зі служби в Національній поліції з підстав визначених пунктом 8 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIII «у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій)».

Оскільки перебування на публічній служби (Національна поліція або Служба судової охорони) виключає право на пенсійне забезпечення за Законом № 2262-ХІІ, таке перебування виключає і право на передбачену статтею 9 Закону № 2262- ХІІ виплату.

Вимога про нарахування та сплату винагороди передбаченої наказом Міністерства оборони України ВІД 02.02.2015 № 49 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 05.02.2015 за № 135/26580) відповідач вважає незаконною та безпідставною. Посилаючись на те, що вказаний наказ втратив чинність на підставі наказу Міністерства оборони України № 66 від 10.02.2016 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 24.02.2016 за № 282/28412).

Також зазначив, що позивач вважаючи себе таким, що має права на отримання винагороди за період з 07.11.2015 по 30.04.2018, мав звернутись до командира відповідної військової частини у складі якої він безпосередньо брав участь в заходах ЗНБО чи в АТО з рапортом про включення його до відповідного наказу про відповідні виплати.

Оскільки УПО Луганської області не є органом військового управління або військовою частиною та не задіяне у виконанні завдань на лінії бойового зіткнення на глибину ротних опорних пунктів першого ешелону оборони, на території противника, тобто не є суб`єктом до компетенції якого належить встановлення та виплата винагороди передбаченої для осіб, що беруть безпосередню участь в заходах ЗНБО чи в АТО. Позивач в період своєї служби на посаді УПО Луганської області виконував завдання виключно передбачені його функціональними обов`язками, які не були пов`язані із безпосередню участь в заходах ЗНБО чи в АТО.

УПО Луганської області не є отримувачем та розпорядником бюджетних коштів які спрямовуються на виплати передбачені статтею 9 Закону № 2262-ХІІ, або на виплату винагороди військовослужбовцям за безпосередню участь у воєнних конфліктах. Отже, застосований позивачем спосіб захисту, як вважає останній його порушеного права, не узгоджується як зі змістом його суб`єктивного права, так і з наявними повноваженнями відповідача.

14.09.2020 від представника позивача на адресу суду надійшла відповідь на відзив, відповідно до якої наполягав на задоволенні адміністративного позову в повному обсязі (арк.спр.113-120).

13.03.2020 від представника відповідача надійшли пояснення по справі, згідно яких просив відмовити у задоволені позовних вимог в повному обсязі (а.с.126-127).

Ухвалою суду від 27.07.2020 адміністративний позов ОСОБА_1 до УПО в Луганській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії залишено без руху (а.с.56-58).

Ухвалою суду від 04.08.2020 відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до УПО в Луганській області. Справу вирішено розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (а.с.63-64).

13.08.2020 від представника позивача надійшло клопотання про призначення справи до розгляду в судове засідання (а.с.69-70).

Ухвалою суду від 18.08.2020 призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 02 вересня 2020 року (а.с.74).

Ухвалою суду від 21.09.2020 відмовлено Управлінню поліції охорони в Луганській області Національної поліції України у задоволенні клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження (а.с.122-123).

Ухвалою суду від 29.09.2020 клопотання представника відповідача про витребування доказів у справі № 360/2777/20 залишено без задоволення (а.с.201-202).

Ухвалою суду від 29.09.2020 зупинено провадження у справі № 360/2777/20 до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 360/3424/20 (а.с.208-209).

Ухвалою суду від 01.02.2021 поновлено провадження у справі № 360/2777/20 (а.с. 225).

Відповідно до частини 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи вимоги статті 205 КАС України, суд приходить до висновку про розгляд справи у письмовому провадженні.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-77, 90 КАС України, суд встановив.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_2 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 (а.с.15-17,18).

Позивач є учасником бойових дій, про що свідчить посвідчення серії НОМЕР_1 від 07.10.2015 (а.с.29).

ОСОБА_1 у період часу: з 20.11.2000 по 24.04.2002 проходив службу у Збройних силах України; з 14.10.2002 по 06.11.2015 проходив службу в органах внутрішніх справ; з 07.11.2015 по 03.06.2020 проходив службу в Національній поліції України; з 04.06.2020 прийнятий на службу до судової охорони. Вказаний факт підтверджується копією трудової книжки позивача серії НОМЕР_4 (а.с.21-22).

Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с. 227) встановлено такі відомості про відповідача: Управління поліції охорони в Луганській області, місцезнаходження юридичної особи: 93404, Луганська область, місто Сєвєродонецьк, вулиця Партизанська, будинок 27, ідентифікаційний код юридичної особи: 40109152.

Згідно наказу Національної поліції охорони в Луганській області від 01.06.2020 № 46 о/с По особовому складу старшого сержанта поліції ОСОБА_1 молодшого інспектора групи реагування Лисичанського міського відділу Управління поліції охорони в Луганській області звільнено зі служби за власним бажанням, з 03.06.2020, з виплатою компенсації за 18 діб невикористаної чергової відпустки за фактично відпрацьований час у 2020 році. Вислуга років на день звільнення становить 19 років 00 місяців 28 днів - в календарному вирахуванні та 09 років 07 місяців 14 днів - в пільговому обчисленні (без урахування календарної вислуги). (а.с.28).

Відповідно до довідки про нараховане та сплачене грошового забезпечення від 02.07.2020 № 1269/43/32/8/07-2020, ОСОБА_1 , молодшому інспектору групи реагування Лисичанського міського відділу Управління поліції охорони в Луганській області, нараховано грошове забезпечення за два місяці перед звільненням зі служби (квітень, травень 2020) у сумі 23095,69 грн. при розрахунку грошового забезпечення нараховано суму в розмірі 11493,81 грн. (за квітень), 11601,88 грн. (за травень), яка складалась з: посадовий оклад 1800,00 грн. (квітень та травень) , оклад за спецзванням 1000,00 грн. (квітень та травень), надбавка за стаж служби в поліції 980,00 грн. та 1070,32грн., доплата за роботу у нічний час 210,00 грн. та 211.26 грн., індексація 760,92 грн., премія щомісячна 4989,60 грн., компенсація втрати частини ПДФО 1753,29 грн. та 1769,78 грн. З нарахованої суми грошового забезпечення утримано: податок з доходів фізичних осіб- 3523,07 грн., військовий збір 293,59. Сплачено 19279,03 грн. (арк.спр.33).

Згідно з витягом до наказу Управлінні поліції охорони в Луганській області «По особовому складу» від 27 серпня 2020 року № 75 о/с відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про національну поліцію» звільнено зі служби (у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій)) старшого сержанта поліції ОСОБА_1 (0027139) молодшого інспектора групи реагування Лисичанського міського відділу Управління поліції охорони в Луганській області, 03.06.2020. Виплатити грошову компенсацію за 18 діб невикористаної відпустки за фактично відпрацьований час у 2020 році.

Права на виплату одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби в поліції не набув. Вислуга років на день звільнення у календарному обчисленні становить 19 років 00 місяців 28 днів, час служби у пільговому обчисленні (без урахування календарної вислуги): 09 років 07 місяців 14 днів. Підстава: перехід 4 червня 2020 у встановленому порядку ОСОБА_1 на роботу до Територіального управління Служби судової охорони у Луганській області (а.с.98).

Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2020 року позов адвоката Христенко М.С. в інтересах ОСОБА_1 до Управління поліції охорони в Луганській області про визнання незаконним та скасування наказу в частині підстав звільнення задоволено повністю; визнано протиправним та скасовано наказ Управління поліції охорони в Луганській області від 27 серпня 2020 року № 75 о/с «По внесення змін до наказів» в частині внесення змін до наказу Управління поліції охорони в Луганській області від 01 червня 2020 року № 46 о/с щодо старшого сержанта поліції ОСОБА_1 , в якому змінені підстави його звільнення. Рішення набрало законної сили 05 січня 2021 року (а.с.214-220).

Листом від 15 червня 2020 року за вихідним номером 1138/43/32/5/01-2020 Управління поліції охорони в Луганській області на запит позивача надало відповідь, що станом на 15.06.2020 заборгованість з боку підприємства відсутня (а.с. 31).

Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовані вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.

Згідно статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.

Згідно з частиною другою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій, чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України, визначає Закон України Про національну поліцію від 02 липня 2015 року № 580-VIII (надалі - Закон № 580-VIII).

Правове регулювання служби в поліції регламентується статтею 60 Закону № 580-VIII, згідно якої проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 102 Закону № 580-VIII пенсійне забезпечення поліцейських та виплата одноразової грошової допомоги після звільнення їх зі служби в поліції здійснюються в порядку та на умовах, визначених Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" від 09 квітня 1992 року №2262-XII (надалі - Закон № 2262-XII).

Умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом визначає Закону № 2262-XII (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини другої статті 9 Закону № 2262-ХІІ особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

З аналізу конструкції частини другої статті 9 Закону № 2262-ХІІ, суд дійшов висновку, що стаття визначає три підстави виплати одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби, а саме: 1) за власним бажанням; 2) через сімейні обставини; 3) або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Закону №2262-XII виплата зазначеної в частинах першій та другій цієї статті одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, здійснюється Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ України, Національною поліцією, Державною службою спеціального зв`язку та захисту інформації України, центральними органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах цивільного захисту, транспорту, виконання кримінальних покарань, пожежної і техногенної безпеки, єдину державну податкову політику, іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями та правоохоронними органами, за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених на їхнє утримання.

Відповідно до частини п`ятої статті 9 Закону №2262-XII поліцейським, особам офіцерського складу, особам середнього, старшого та вищого начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної пожежної охорони, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби України, звільненим зі служби безпосередньо з посад, займаних в органах державної влади, органах місцевого самоврядування або у сформованих ними органах, на підприємствах, в установах, організаціях і у вищих навчальних закладах із залишенням на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, виплата одноразової грошової допомоги з підстав, передбачених частинами першою та другою цієї статті, здійснюється за рахунок коштів органів, у яких вони працювали.

Абзацом четвертим пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей від 17 липня 1992 року № 393 (далі - Порядок №393) визначено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної інспекції техногенної безпеки, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби, які звільняються із служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, та мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Наведені положення пункту 10 Порядку № 393 не пов`язують виплату одноразової грошової допомоги з набуттям особою права на пенсію.

Системний аналіз наведених положень Закону №2262-XII дає підстави для висновку, що частина друга статті 9 цього Закону встановлює дві підстави для виплати одноразової грошової допомоги зазначеним у ній особам, зокрема, це особи, які мають право на пенсію та звільнені зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини за наявності вислуги років 10 років і більше.

Отже, право на отримання одноразової грошової допомоги, яка має разовий характер, у розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби пов`язане з наявністю 10 річної вислуги та звільненням з передбачених підстав, зважаючи на що не набуття права на пенсію цих осіб не може нівелювати їх право на отримання зазначеної допомоги за умови наявності 10 і більше років вислуги.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного суду від 26 червня 2019 року № 821/3762/15-а, від 26 червня 2019 року у справі №821/3762/15-а, від 30 вересня 2020 року у справі № 821/952/17 та від 26 листопада 2020 року у справі № 520/1365/2020.

Судом встановлено, що позивач звільнений з Управління поліції охорони в Луганській області за власним бажанням, рапорт ОСОБА_1 від 20.05.2020; вислуга років служби останнього в органах поліції в календарному обчисленні склала 19 років 00 місяців 28 дні.

Згідно з пунктом 3 розділу І Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2016 року № 260 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29 квітня 2016 року за № 669/28799 (далі - Порядок №260), передбачено, що грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання.

До складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4) премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Відповідно до пункту 23 розділу І Порядку № 260 поліцейським, які звільняються зі служби в поліції та в установленому порядку мають право на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні, нарахування такої допомоги здійснюється з розрахунку місячного грошового забезпечення з урахуванням щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, що мають постійний характер, та премій, установлених на день звільнення.

При цьому до розрахунку одноразової грошової допомоги при звільненні не включається винагорода за безпосередню участь у воєнних конфліктах, антитерористичних операціях та інших заходах в умовах особливого періоду.

Днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення.

День звільнення вважається останнім днем служби.

Із зазначеного вище слідує висновок, що одноразова грошова допомога при звільненні поліцейських є соціальною гарантією при звільненні та не входить до структури грошового забезпечення поліцейських.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постановах від 16 травня 2019 року у справі № 805/294/16-а.

За встановлених обставин, суд дійшов висновку, що позивач звільняючись зі служби за власним бажанням набув право на отримання одноразової грошової допомоги, яка має разовий характер, у розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, а відповідач безпідставно не нарахував та не виплатив позивачу одноразову грошову допомогу, тим самим вчинив бездіяльність, порушивши соціальну гарантію позивача при звільненні зі служби.

Виходячи з вищевикладеного, оскільки позивач набув право на отримання одноразової грошової допомоги у розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, суд дійшов висновку про протиправність відмови Управління поліції охорони в Луганській області щодо не виплати одноразової грошової допомоги при звільненні позивача та вважає необхідним захистити порушене право позивача шляхом зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплати належної ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби Управління поліції охорони в Луганській області 03.06.2020 згідно Наказу № 46 о/с за повних 19 років вислуги у розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Щодо позовних вимог про визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу компенсації середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та зобов`язати стягнути з відповідача на користь позивача компенсацію середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, яка вираховується з розрахунку, що 769,85 грн.-середньоденна сума заробітку, помножити на кількість днів затримки розрахунку з 03 червня 2020 року, дня звільнення по день постановлення судового рішення, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Згідно статті 2 Закону України Про оплату праці одноразова грошова допомога при звільненні є додатковою заробітною платою та на неї поширюються гарантії, передбачені цим Законом.

Зокрема, відповідно до статті 94 КЗпП України, частини першої статті 21 Закону України Про оплату праці працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Згідно із частиною третьою статі 21 Закону України Про оплату праці забороняється будь-яке зниження розмірів оплати праці залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання.

За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз вказаних норм свідчить, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Аналогічна позиція викладена постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17.

Враховуючи, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП України.

Разом з цим, суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченогостаттею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно достатті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Суд зазначає, що оскільки позивача звільнено зі служби 03.06.2020, тому середньоденний заробіток обчислюється виходячи з грошового забезпечення позивача за квітень-травень 2020 року.

Відповідно до довідки про доходи від 02.07.2020 № 1269/43/32/8/07-2020 ОСОБА_1 , молодшому інспектору групи реагування Лисичанського міського відділу Управління поліції охорони в Луганській області, нараховано грошове забезпечення за два місяці перед звільненням зі служби (квітень, травень 2020 року) у сумі 23095,69 грн. при розрахунку грошового забезпечення нараховано суму в розмірі 11493,81 грн. (за квітень), 11601,88 грн. (за травень). Середньоденне грошове забезпечення за два місяці, що передують звільненню складає 378,62 грн (23095,69 грн/61 (30 к.д. за квітень та 31к.д. за травень 2020 рік).

День звільнення позивача 03.06.2020 вважається останнім днем служби. Період нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні складає з 04.06.2020 по 01.02.2021.

Таким чином, середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.06.2020 по 01.02.2021 складає 62850,92 грн = 378,62 грн х 166 робочих днів.

На підставі вказаного, суд приходить до висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу позивача з 04.06.2020 року (перший робочий день після звільнення позивача) по день винесення рішення суду 01.02.2021 року відповідно допостанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати»становить 62850,92 грн. (166 робочих днів х 378,62 грн.).

Разом з тим, суд враховує, що Верховним Судом у постановах у справах № 821/1083/17, № 761/9584/15-ц, з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, зроблено висновок, що суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченогостаттею 117 КЗпП України.

Враховуючи вищевикладене, виходячи з конкретних обставин справи, принципів законності та справедливості, суд приходить висновку, що сплаті на користь позивача підлягає частина середньомісячного заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні в розмірі, що складає 3000,00 гривень, яка буде співмірною з урахуванням розміру суми по компенсації та частку, яку представник становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком у тому числі, й щодо періоду за який вона підлягає сплаті.

Крім того, слід зазначити, що під час розгляду справи, суд дійшов висновку про протиправність відповідача щодо непроведення нарахування та виплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні та зобов`язав відповідача здійснити нарахування та виплату належної одноразової грошової допомоги, яка є додатковою заробітною платою та на неї поширюються гарантії, передбачені Законом Про оплату праці.

Оскільки позовні вимоги позивача щодо стягнення частини середньомісячного заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні вирішені судом під час розгляду справи по суті, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні вимог позивача про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати компенсації середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, з тих підстав, що така бездіяльність буде мати місця, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводитиме остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Щодо позовних вимог в частині визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення АТО на території Луганської області за період з 07.11.2015 по 30.04.2018; зобов`язати відповідача нарахувати позивачу та сплатити таку винагороду, з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів, суд зазначає наступне.

Спірним у справі є наявність підстав для нарахування та виплати позивачу винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції за період з 07 листопада 2015 року по 30 квітня 2018 року.

Для врегулювання спірних відносин необхідно застосувати:

Закон України від 02 липня 2015 року № 580-VIІI Про Національну поліцію (далі - Закон № 580);

постанову Кабінету Міністрів України від 31 січня 2015 року № 24 Про особливості виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій, яка діяла до 21.01.2016 (далі - Постанова № 24);

Порядок та умови виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу та резервістам, механізм підтвердження виконання окремих завдань під час безпосередньої участі у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду, затверджені наказом Міністерства оборони України від 02 лютого 2015 року № 49, які діяли до 18.03.2016 (далі Порядок № 49);

наказ Міністерства внутрішніх справ України від 23 липня 2014 року № 719 Про виплату винагороди військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, резервістам та працівникам (невійськовослужбовцям), льотного, льотно-підйомного, інженерно-технічного складу авіації та водіям автотранспортних засобів Національної гвардії України (далі Наказ № 719);

постанову Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції (далі Постанова № 988);

постанову Кабінету Міністрів України від 20 січня 2016 року № 18 Деякі питання грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та поліцейських (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 2016 року № 38) (далі Постанова № 18),

наказ Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499 Про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, який діяв до 13.12.2016 (далі Наказ № 499)

наказ Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2016 року № 259 Про затвердження Інструкції про розміри та умови виплати винагороди поліцейським в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій (далі Наказ № 259).

Пунктом 1 Постанови № 24 встановлено, що в особливий період або під час проведення антитерористичної операції військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів військових формувань, правоохоронних органів, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту за безпосередню участь у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду виплачується винагорода у відсотках місячного грошового забезпечення.

Розмір винагороди визначається виходячи з розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних додаткових видів місячного грошового забезпечення постійного характеру, премії та повинен становити не менш як 3 тис. гривень на місяць. У разі коли військовослужбовець, особа рядового або начальницького складу, що брали безпосередню участь у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду менше одного календарного місяця, розмір винагороди визначається пропорційно дням участі виходячи з її розміру, що становить не менш як 3 тис. гривень (абзац 2 пункту 1 Постанови № 24).

Відповідно до абзацу 3 пункту 1 Постанови № 24 винагорода військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу виплачується також під час безперервного перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров`я після отриманих під час безпосередньої участі у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду поранень (контузії, травми, каліцтва).

Згідно з пунктом 1 додатку № 1 до Постанови № 24 в період мобілізації (в тому числі часткової) або з моменту введення воєнного стану та до дати завершення демобілізації або закінчення (скасування) воєнного стану, період проведення антитерористичної операції винагорода у розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення виплачується за безпосередню участь військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбитті збройного нападу на об`єкти, що охороняються військовослужбовцями, особами рядового і начальницького складу, звільненні таких об`єктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою.

Пунктом 1 Наказу № 719 визначено виплачувати військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, резервістам та працівникам (невійськовослужбовцям), льотного, льотно-підйомного, інженерно-технічного складу авіації та водіям автотранспортних засобів Національної гвардії України за безпосередню участь в антитерористичних операціях, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбиття збройного нападу на об`єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільнення цих об`єктів у разі захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою починаючи з 01 травня 2014 року винагороду в розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення, але не менш ніж 3000 гривень, у розрахунку на місяць. Обчислення цієї винагороди здійснюється з розрахунку місячного грошового забезпечення або заробітної плати (у тому числі з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди), за останньою займаною штатною посадою на час участі в зазначених операціях і заходах.

Відповідно до пункту 1 розділу ІІ Порядку № 49 військовослужбовцям (крім резервістів) у період мобілізації (у тому числі часткової) або з моменту введення воєнного стану та до дати завершення демобілізації або закінчення (скасування) воєнного стану, у період проведення АТО за безпосередню участь у воєнних конфліктах чи АТО, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбитті збройного нападу на об`єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільненні таких об`єктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою виплачується винагорода у розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення.

Розмір винагороди визначається, виходячи з розміру посадового окладу (у тому числі посадового окладу за посадою, до тимчасового виконання обов`язків (завдань) за якою допущено військовослужбовця), окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних додаткових видів місячного грошового забезпечення постійного характеру, премії, та повинен становити не менш як 3000 гривень на місяць. У разі участі у воєнних конфліктах чи АТО, інших заходах в умовах особливого періоду менше одного календарного місяця розмір винагороди визначається пропорційно дням участі, виходячи з її розміру, що становить не менш як 3000 гривень (пункт 2 розділу ІІ Порядку № 49).

Згідно з пунктом 3 розділу ІІ Порядку № 49 винагорода виплачується за час, обрахований з дня фактичного початку участі військовослужбовців (крім резервістів) у заходах, зазначених у пункті 1 цього розділу, до дня завершення такої участі, про що зазначається у відповідних наказах командирів (штабу АТО).

За пунктом 7 розділу ІІ Порядку № 49 безпосередня участь у відбитті збройного нападу на об`єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільненні таких об`єктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою підтверджується: журналом бойових дій (журналом ведення оперативної обстановки); бойовим донесенням (підсумковим, терміновим та позатерміновим), рапортом керівника підрозділу, який виконував завдання.

Крім того, підтвердними документами є: бойовий наказ командира військової частини для виконання поставлених завдань охорони об`єктів (несення служби на блокпостах, звільнення об`єктів, які захоплені, тощо), письмовий наказ командира військової частини, який виконував завдання; запис у книзі прикордонної служби підрозділу охорони державного кордону про виконання завдань прикордонними нарядами щодо відбиття збройного нападу на об`єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільнення таких об`єктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою; постова відомість під час охорони об`єкта (блокпоста, базового табору, складу ракетно-артилерійського озброєння, польового парку тощо), де визначені особовий склад, який залучається до охорони, час, місце, порядок виконання завдань, книга служби нарядів та подій, що відбувалися.

З системного аналізу вищевказаних норм, з урахуванням змістового навантаження розділових знаків у пункті 2 Постанови № 24, пункті 1 додатку № 1 до Постанови № 24, пункті 1 Наказу № 719, пункті 1 розділу ІІ Порядку № 49 можна дійти висновку, що за безпосередню участь в антитерористичних операціях військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу правоохоронних органів виплачується винагорода, яка обчислюється у розмірі 100 % місячного грошового забезпечення з розрахунку на місяць. Проте, такий розмір не повинен бути меншим ніж 3000 грн на місяць. У разі коли військовослужбовець, особа рядового або начальницького складу правоохоронних органів брали безпосередню участь у антитерористичній операції менше одного календарного місяця, розмір винагороди визначається пропорційно дням участі, виходячи з її розміру, що становить не менш як 3 тис. гривень.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІ Порядку № 49 військовослужбовці вважаються такими, що беруть безпосередню участь в АТО, у разі одночасного дотримання таких умов: залучені до проведення АТО; перебувають у підпорядкуванні (виконують завдання) керівництва штабу АТО (крім військовослужбовців військових прокуратур та розвідувальних органів України); перебувають у районі проведення АТО.

Пунктом 1 Постанови № 18 установлено, що в особливий період або під час проведення антитерористичної операції військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Генеральної прокуратури України, особам рядового і начальницького складу Державної пенітенціарної служби, Державної служби з надзвичайних ситуацій та поліцейським за безпосередню участь у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду виплачується винагорода у розмірах, визначених керівниками відповідних державних органів за погодженням з Міністерством фінансів та Міністерством соціальної політики, у межах бюджетних призначень. Розміри винагороди визначаються пропорційно часу участі у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2016 року № 259 затверджено Інструкцію про розміри та умови виплати винагороди поліцейським в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій (далі Інструкція № 259), а також визначено, що цей наказ набирає чинності з дня його офіційного опублікування та застосовується з дня набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 2016 року № 18 Деякі питання грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та поліцейських.

Постанова № 18 набрала чинності 21 січня 2016 року внаслідок чого Інструкція № 259 застосовується до спірних правовідносин з 21 січня 2016 року.

Інструкція № 259 визначає умови та розміри виплати винагороди поліцейським за безпосередню участь у воєнних конфліктах, під час проведення антитерористичних операцій та інших заходах в умовах особливого періоду (далі - АТО).

Пунктом 2 розділу І Інструкції № 259 передбачено, що виплата винагороди здійснюється за місцем проходження служби поліцейського на підставі наказів про виплату такої винагороди. Розміри винагороди в наказах зазначаються в гривнях.

Згідно з розділом ІІ Інструкції № 259:

1. Винагорода виплачується поліцейським за безпосередню участь у воєнних конфліктах під час проведення АТО та інших заходах в умовах особливого періоду;

2. Винагорода виплачується в разі безпосереднього зіткнення (взаємного вогневого контакту), потрапляння під обстріли, відбиття збройного нападу на об`єкти, що охороняються поліцейськими, звільнення таких об`єктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою;

3. Винагорода виплачується пропорційно часу участі у воєнних конфліктах чи АТО, інших заходах в умовах особливого періоду, який обраховується з дня фактичного початку участі поліцейських у цих заходах до дня завершення такої участі, про що зазначається у відповідних наказах командирів;

4. Винагорода виплачується також під час безперервного перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров`я після отриманих під час подій, зазначених у пункті 2 цього розділу, поранень (контузії, травми, каліцтва), психічних та поведінкових розладів.

При цьому винагорода виплачується в розмірах, що встановлені поліцейському на день отримання поранення (контузії, травми, каліцтва), психічних і поведінкових розладів;

5. Підтвердженням безпосередньої участі в АТО для виплати винагороди є наказ центрального органу управління поліцією, територіальних (у тому числі міжрегіональних) органів Національної поліції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі про відрядження в зону АТО для забезпечення пов`язаних з цим заходів та витяг із наказу штабу АТО або штабу оперативно-тактичного угруповання про включення (виключення) поліцейських до (зі) складу сил та засобів, що беруть безпосередню участь в АТО;

6. Підтвердженням безпосереднього зіткнення (взаємного вогневого контакту), потрапляння під обстріли, відбиття збройного нападу на об`єкти, що охороняються поліцейськими, звільнення таких об`єктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою є документи, зазначені в пункті 5 цього розділу, витяг з бойового розпорядження та оперативно-тактичного угрупування (або відомчого архіву Міністерства оборони);

7. Наказ про виплату винагороди видається з урахуванням документів, зазначених у пунктах 5, 6 цього розділу.

Відповідно до пункту 1 розділу ІІІ Інструкції № 259 поліцейським за безпосередню участь у воєнних конфліктах, під час проведення АТО та інших заходах в умовах особливого періоду виплачується винагорода:

1) за час перебування в межах визначеної зони (району) проведення воєнного конфлікту чи АТО, інших заходів в умовах особливого періоду в розмірі 1200 гривень, у розрахунку на місяць;

2) у разі безпосереднього зіткнення (взаємного вогневого контакту), потрапляння під обстріли, відбиття збройного нападу на об`єкти, що охороняються поліцейськими, звільнення таких об`єктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою в розмірі 4200 гривень, у розрахунку на місяць.

Обрахунок проводиться шляхом ділення розміру винагороди на кількість календарних днів у місяці та множення на кількість днів безпосередньої участі (пункт 2 розділу ІІІ Інструкції № 259).

Отже, винагорода за безпосередню участь в АТО виплачується не за весь час залучення особи до складу сил та засобів АТО, а тільки за час фактичної участі цієї особи у відповідних заходах. Так, зарахування особи до списку осіб, що безпосередньо беруть участь у проведенні антитерористичних операцій, здійснюється на підставі відповідних наказів командирів (штабу АТО), в яких зазначається про дату початку такої участі та дату фактичного завершення такої участі. В подальшому, на підставі вмотивованого рапорту керівника структурного підрозділу, де проходить службу особа, органом видається відповідний наказ, який, в свою чергу, є підставою для нарахування грошової винагороди за безпосередню участь у проведенні АТО.

З матеріалів справи вбачається, що позивач, ОСОБА_1 є учасником бойових дій, про що свідчить посвідчення серії НОМЕР_1 від 07.10.2015 (а.с.29).

Довідкою від 15 березня 2019 року № А-39 Управління поліції охорони в Луганській області підтверджено, що у період з 07 листопада 2015 року по 30 квітня 2018 року позивач безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення Антитерористичної операції на території Луганської області (арк. спр. 30).

Як уже зазначалось, однією з обов`язкових умов для визнання військовослужбовця таким, що бере безпосередню фактичну участь у відповідних заходах в АТО є перебування такої особи у підпорядкуванні (виконання завдань) керівництва штабу АТО.

Така фактична участь осіб в Антитерористичній операції має бути підтверджена наказом командира штабу АТО.

Проте, позивачем не підтверджено свою участь у відповідних заходах та виконанні бойових завдань на підставі наказів командирів (штабу АТО) у період з 07 листопада 2015 року по 30 квітня 2018 року.

Інформація щодо виконання позивачем завдань керівництва штабу антитерористичної операції за спірний період відсутня. Докази, які свідчать про виконання позивачем завдання керівництва штабу антитерористичної операції, також відсутні.

Тобто, матеріали справи не містять документального підтвердження участі позивача у заходах, зазначених Постановою № 24 та Інструкцією № 259, за які передбачено виплату винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції.

Крім того, з пояснень Управління поліції охорони в Луганській області за ВХ№38344/2020 від 22.09.2020 вбачається, що відповідно до табелі обліку робочого часу, відомості про видачу зброї, а саме: поставі відомості, інструктажі та книга обліку озброєння у період з 14.10.2015 по 17.11.2015 та з 30.01.2016 по 30.04.2018 позивач не міг безпосередньо брати участь в Антитерористичній операції на території Донецької або Луганської областей або забезпечувати її проведення, оскільки, у вказаних періодах у складі УПО Луганської області, ОСОБА_1 забезпечував виконання договорів охорони фізичних осіб та об`єктів права приватної і комунальної власності, укладених УПО Луганської області, виконуючи виключно свої посадові обов`язки, а саме обов`язки молодшого інспектора групи реагування Лисичанського міського відділу Управління поліції охорони в Луганській області.(а.с.126-127;130;132-195).

Враховуючи відсутність доказів на підтвердження доводів позивача про його безпосередню участь в антитерористичній операції в спірний період, а також беручи до уваги те, що виконання службових обов`язків в містах, які відносяться до зони проведення АТО, не свідчить про виконання позивачем конкретних завдань, пов`язаних з його безпосередньою участю в проведенні АТО, суд дійшов висновку про необхідність відмови позивачу задоволенні в цій частині позовних вимог.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 812/860/17, від 20 грудня 2019 року у справі № 360/3453/19, від 24 січня 2020 року у справі № 812/1487/17, від 06 лютого 2020 року у справі № 812/793/17, від 13 лютого 2020 року у справі № 360/2447/19, від 20 березня 2020 року у справі № 360/3264/18, від 24 квітня 2020 року у справі № 812/1511/17, від 29 травня 2020 року у справі 360/2138/19, від 24 вересня 2020 року у справі №1240/2008/18.

Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди у розмірі 19000 грн, суд зазначає наступне.

Статтею 56 Конституції Українипередбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з ч. 1 та ч. 2ст. 23 Цивільного кодексу України(далі -ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також, ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ч. 3ст. 23 ЦК Україниморальна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також, з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Статтею 1167 ЦК Українивизначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Пунктом 3Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.03.1995(далі - Постанова) встановлено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Аналіз наведеної норми законодавства вказує, що саме по собі порушення прав особи ще не свідчить про заподіяння їй моральної шкоди, оскільки така шкода повинна мати певний прояв у вигляді, зокрема, фізичних та/або душевних страждань, приниженні честі і гідності тощо, і наявність таких обставин повинна довести особа, яка вважає, що їй заподіяно моральну шкоду.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду у справі №818/1429/17 від 25.04.2019 та у справі №818/1393/17 від 12.11.2019.

Зважаючи на наведене вище, оцінивши і проаналізувавши надані представником позивачем пояснення та докази, суд дійшов висновку про недоведеність позивачем того, що оскаржуваними діями (бездіяльністю) відповідача йому заподіяно моральну шкоду. Представник позивача не надав до суду належних пояснень та будь-яких доказів того, в чому полягає така шкода, якими доказами вона підтверджується (наявність душевних переживань, погіршення стану здоров`я тощо), з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань.

Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.

Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов`язаний оцінити, виконуючи свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у с праві, суд виходить з таких міркувань.

Відповідно до ч. 1, 3ст. 132 КАС Українисудові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 59 Конституції Українизакріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з ч. 2ст. 16 КАС Українипредставництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначеноЗаконом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 5 липня 2012 року № 5076-VI(даліЗакон № 5076-VI).

Так, відповідно дост. 1 цього Закону:

договір про надання правової допомогидомовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (п. 4);

інші види правової допомогивиди адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6);

представництвовид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9).

Згідно з положеннямист. 19 Закону № 5076-VIвидами адвокатської діяльності є, зокрема, надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Частинами другою-третьоюстатті 134 КАС Українипередбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно зіст. 30 Закону № 5076-VIгонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до ч. 4ст. 134 КАС Українидля визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з ч. 5ст. 134 КАС Українирозмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6ст. 134 КАС України).

Водночас в силу вимог ч. 7ст. 134 КАС Україниобов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Крім того, згідно з ч. 1ст. 139 КАС Українипри задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цьогоКодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч. 7, 9ст. 139 КАС Українирозмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Системний аналіз вказаних законодавчих положень дозволяє суду дійти висновку, що стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень підлягають компенсації документально підтверджені судові витрати, до складу яких входять, в тому числі витрати, пов`язані з оплатою професійної правничої допомоги. Склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі: сторона, яка бажає компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона має право подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги та інші документи, що свідчать про витрати сторони, пов`язані із наданням правової допомоги.

Судом встановлено, що представником позивача на підтвердження понесення витрат на правову допомогу надано договір про надання правової допомоги з представництва інтересів в суді №06/20/01 від 17.06.2020 (а.с13-14); акт приймання передачі наданих послуг № 01 до договору про надання правової допомоги з представництва інтересів в суді №06/20/0 (а.с.42;43); переказ на картку іншого банку (а.с44-46); банківська виписка для проведення операції поповнення карткового рахунку (а.с.47); виписки з карткового рахунку (а.с.48-49); довідка за реквізитами для поповнення рахунку НОМЕР_5 …….5261 (а.с.50); находження по картці/рахунку НОМЕР_5 …….5261 (дата операції від 18.06.2020; від 17.06.2020 та від 16.06.2020) на загальну суму надходжень: 2985,00 грн. (а.с. 51).

Водночас обов`язок доведення неспівмірності таких витрат законом покладено на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, тобто, у даному випадку, на позивача.

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними у додатковій постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування іншою стороною витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній зі сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Суд у позовному провадженні є арбітром, що надає оцінку тим доказам і доводам, що наводяться сторонами у справі. Тобто суд не може діяти на користь будь-якої зі сторін, що не відповідатиме основним принципам судочинства. Таким чином, суд може зменшити розмір витрат на правничу допомогу, що підлягають розподілу, за клопотанням іншої сторони. Саме інша сторона зобов`язана довести неспівмірність заявлених опонентом витрат.

З огляду на викладене та беручи до уваги відсутність клопотання відповідача про зменшення витрат позивача на правничу допомогу, суд виходить з того, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат у цій справі документально підтверджені витрати позивача на професійну правничу допомогу становлять 3000,00 грн.

Втім, у відповідності до вимог ч. 3ст. 139 КАС Українипри частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Отже, у зв`язку з частковим задоволенням позовних вимог немайнового характеру та беручи до уваги неможливість арифметичного визначення частки (пропорції) задоволених позовних вимог, на користь позивача належить стягнути частину понесених ним судових витрат, тобто 1800,00 грн витрат на професійну правничу допомогу адвоката.

Відповідно до частини 1статті 139 КАС Українипри задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цьогоКодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (частина 3статті 139 КАС України).

Водночас, як визначено частиною восьмою цієї статті, у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Оскільки передумовою для виникнення цього спору стали протиправні дії відповідача щодо не виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, суд вважає за необхідне компенсувати судові витрати позивача у повному розмірі.

Як слідує із матеріалів справи, при зверненні до суду з даною позовною заявою позивачем сплачено судовий збір в сумі 840,80 грн. (а.с.61).

Таким чином поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень підлягає сума у розмірі 840,80 грн.

Керуючись ст.ст.73,74,75,76,77,90,94,139,241,245,246,250,255,295КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Управління поліції охорони в Луганській області (місцезнаходження юридичної особи: Луганська область, місто Сєвєродонецьк, вулиця Партизанська, будинок 27, код за ЄДРПОУ 40109152) про визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати одноразової грошової допомоги при звільненні задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Управління поліції охорони в Луганській області щодо непроведення нарахування та виплати в день звільнення 03 червня 2020 року ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні за власним бажанням в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за 19 повних календарних років служби.

Зобов`язати Управління поліції охорони в Луганській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні за власним бажанням в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за 19 повних календарних років служби.

Стягнути з Управління поліції охорони в Луганській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 3000 грн.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління поліції охорони в Луганській області на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в сумі840,80грн. (вісімсот сорок гривень 80 коп.) та витрати, пов`язані з оплатою правової допомоги, у сумі 1800 (одна тисяча вісімсот) грн.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або справа розглянута в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено та підписано 08 лютого 2021 року.

Суддя І.В. Тихонов