Дата документу 27.01.2021 Справа № 332/4019/18
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Єдиний унікальний №332/4019/18 Головуючий у 1 інстанції Марченко Н.В.
Провадження № 22-ц/807/230/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 січня 2021 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Бєлки В.Ю.,
Кухаря С.В.
за участю секретаря судового засідання Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах дочки ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 18 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , треті особи: Орган опіки та піклування Районної адміністрації Запорізької міської ради по Заводському району, Управління Державної міграційної служби у області, про встановлення місця проживання дитини, виключної опіки матері та надання дозволу на оформлення документів на виїзд дитини за кордон на постійне місце проживання без згоди батька,-
В С Т А Н О В И Л А:
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , треті особи: Орган опіки та піклування Районної адміністрації Запорізької міської ради по Заводському району, Управління Державної міграційної служби у області, про встановлення місця проживання дитини, виключної опіки матері та надання дозволу на оформлення документів на виїзд дитини за кордон на постійне місце проживання без згоди батька.
Позов обґрунтований тим, що вона з ОСОБА_4 є батьками ОСОБА_2 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Запоріжжі.
30.12.2014 року Заводським районним судом м. Запоріжжя шлюб між ними розірвано.
Після розлучення, через брак коштів вона переїхала до Держави Ізраїль.
Під час перебування за кордоном вона кожен день спілкувалась із дітьми за допомогою Інтернет зв`язку, відправляла їм гроші на утримання.
Після того, як на початку червня 2017 року ОСОБА_4 вигнав із помешкання її сина, а донька відмовилась проживати разом із батьком, вона почала орендувати житло для проживання дітей окремо від ОСОБА_4
20.01.2018 року вона вийшла заміж за громадянина Держави Ізраїль ОСОБА_5 та подала документи на отримання статусу іноземного громадянина на підставі шлюбу з громадянином Ізраїль.
На час подачі позову її донька фактично проживає разом із нею, це відповідає її бажанню, але відсутність нотаріально засвідченої згоди батька дитини не дозволяє їй звернутися до Управління державної міграційної служби України для належного оформлення документів для виїзду закордон на постійне місце проживання.
У зв`язку із цим, а також зважаючи на те, що відповідач заперечує проти імміграції доньки ОСОБА_2 до Держави Ізраїль, просила суд визначити постійне місце проживання неповнолітньої ОСОБА_2 за її вибором з нею, встановити факт виключного піклування (опіки) матері над неповнолітньою дитиною ОСОБА_2 з жовтня 2014 року по теперішній час, надати дозвіл на оформлення документів для виїзду за кордон на постійне проживання до Держави Ізраїль без згоди батька дитини ОСОБА_2 разом із матір`ю.
Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 18 вересня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, незастосування норм матеріального права, які у даній справі підлягають застосуванню, та порушення норми процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвали нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року відкрито провадження по даній справі та ухвалою колегії суддів від 09 грудня 2020 року справу призначено до розгляду на 09:30 год. 27 січня 2021 року.
Згідно ч.ч.2,4 ст.128 ЦПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями.
26 січня 2021 року на адресу апеляційного суду надійшла заява представника позивача ОСОБА_3 про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв`язку з тим, що позивач ОСОБА_1 не змогла взяти квиток для приїзду в Україну з Ізраїлю. На призначений час та дату, у представника позивача ОСОБА_3 призначений розгляд справи у Донецькому апеляційному суді м. Маріуполь Донецької області.
Розглянувши дану заяву апеляційний суд дійшов до висновку про її необґрунтованість та безпідставність, спрямовану на безпідставне затягування і перешкоджання розгляду справи, виходячи з наступного.
ОСОБА_3 до клопотання про відкладення справи не надано жодного доказу, підтверджуючого факт того, що ОСОБА_1 знаходиться у державі Ізраїль та не має змоги взяти квиток. Крім того, ОСОБА_3 не надано доказів його участі в іншому судовому засіданні.
Разом з цим, колегія суддів звертає увагу на те, що ОСОБА_1 не позбавлена права на отримання правової допомоги іншого адвоката.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року, учасником якої є Україна, закріплено право кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку. Тобто зловживання процесуальними правами, спрямоване на свідоме невиправдане затягування судового процесу, порушує права інших учасників цього процесу та вимоги названих Конвенції і Кодексу.
Ратифікуючи зазначену Конвенцію Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.
З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду слідує, що питання про порушення ст. 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції - принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом.
У справах "Рябих проти Росії" (заява № 52854/99, рішення від 24 липня 2003 року, пункт 52) та "Пономарьов проти України" (заява № 3236/03 від 3 квітня 2008 року, пункт 40) Європейський суд з прав людини зазначив, що сторона, яка приймає участь у судовому процесі, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.
З цих підстав колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи, повідомлених належним чином про дату, час і місце розгляду справи, неявка яких до суду визнана судом неповажною.
При цьому колегія суддів також виходить із того, що у своєму рішенні у справі "Калашников проти Росії" Європейський суд з прав людини зазначив, що розумність тривалості провадження визначається залежно від конкретних обставин справи, враховуючи критерії, визначені у прецедентній практиці Суду, зокрема складність справи, поведінка заявника та поведінки компетентних органів влади.
Згідно ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з безпідставності заявлених вимог.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є батьками ОСОБА_2 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Запоріжжі.
Заочним рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 30.12.2014 року було розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (а.с. 7).
20 січня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб.
ОСОБА_4 було надано згоду на тимчасовий виїзд доньки ОСОБА_2 за кордон у період з 27.07.2018 року по 27.08.2018 року.
Легальність перебування ОСОБА_2 на території Ізраїлю підтверджується її закордонним паспортом, до якого внесено візу строком до 07.08.2019 року.
З акту обстеження умов проживання за адресою: АДРЕСА_1 від 18.07.2018 року вбачається, що санітарно-гігієнічні умови добрі, чисто та прибрано, речі впорядковані. Для виховання, розвитку та проживання дитини створені умови. Була проведена бесіда з ОСОБА_1 , яка повідомила, має бажання виїхати разом із чоловіком до Ізраїлю на постійне місце проживання та забрати із собою доньку ОСОБА_2 .
Відповідно до заяви від 09.08.2018 року ОСОБА_2 заявила про бажання мешкати тільки з матір`ю ОСОБА_1 та її чоловіком в Ізраїлі за адресою: АДРЕСА_2 ( а.с. 24).
Судом першої інстанції вірно встановлено, що однією із позовних вимог ОСОБА_1 було визначити постійне місце проживання неповнолітньої ОСОБА_2 за її вибором з матір`ю в державі Ізраїль.
В апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що в позовній заяві не має такої вимоги, як визначити місце проживання дитини в Ізраїлі, проте вказане спротосується п.2 прохальної частини позовної заяви.
Положеннями ч.3 ст. 160 СК України визначено, що якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років визначається нею самою.
Приписами статті 161 СК України врегульоване питання щодо вирішення спору між матір`ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини.
На момент звернення до суду з позовом ОСОБА_2 виповнилося 14 років.
На момент ухвалення рішення ОСОБА_2 виповнилося 16 років, тобто вона вважається неповнолітньою особою.
З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо безпідставності позовних вимог про визначення місця проживання дитини, оскільки ні до повноважень органу опіки та піклування, ні до повноважень суду не входить питання щодо вирішення спору між батьками про місце проживання неповнолітньої особи, а таке право надається самій дитині по досягненню нею 14 років.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що на момент подання позову доньці ОСОБА_2 ще не виповнилося 14 років є безпідставним, оскільки з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 , а з позовом до суду позивач звернулася 21.11.2018 року, що підтверджується конвертом в якому було направлено позовну заяву. Тобто на момент подачі позову ОСОБА_2 виповнилося повних 14 років.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд не вислухав думку малолітньої дитини є безпідставним, оскільки відповідно до заяв ОСОБА_2 , що наявні в матеріалах справи вона висловила своє бажання проживати з матір`ю (Том. 1, а.с. 24, 177).
Вирішуючи позовні вимоги щодо встановлення факту виключного піклування (опіки) матері над неповнолітньою донькою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з жовтня 2014 року по теперішній час, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що норми чинного законодавства України не містять окремого поняття «Виключної опіки та піклування», але таке поняття охоплюється загальним поняттям «Опіки та піклування» та врегульовано главою 19 СК України та главою 6 ЦК України.
Відповідно до ч.2 ст. 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
З системного аналізу норм ст.ст. 58, 59 ЦК України та ст. 243 СК України вбачається, що опіка, піклування встановлюється над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування. Опіка встановлюється над малолітньою особою, а піклування - над неповнолітньою особою.
Відповідно до ч.ч. 3,4 ст. 60 ЦК України суд встановлює опіку (піклування) над малолітньою (неповнолітньою) особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування, і призначає опікуна (піклувальника) за поданням органу опіки та піклування.
Враховуючи вищевикладене, судом першої інстанції зроблено вірний та обґрунтований висновок про те, що позовні вимоги про встановлення факту виключного піклування (опіки) над дитиною на підставі ст. 315 ЦПК України є незаконними, оскільки Сімейним кодексом України та Цивільним кодексом України визначений порядок встановлення опіки та піклування над дитиною.
Крім того, ОСОБА_2 не є дитиною-сиротою, батьки не позбавлені батьківських прав щодо неї, відсутнє подання органу опіки та піклування про призначення піклувальника (опікуна) над дитиною, що є необхідною передумовою для призначення піклування (опіки).
З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вказані вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про надання дозволу на оформлення документів для виїзду дитини - ОСОБА_2 разом із матір`ю за кордон на постійне проживання до Держави Ізраїль без згоди батька, суд першої інстанції вірно виходив з того, що ч.3 ст. 313 ЦК України встановлено, що фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України № 52 від 27 січня 1995 року, а саме пунктом 3, регулюється питання виїзду з України громадян, які не досягли 16-річного віку, за згодою обох батьків.
Враховуючи те, що на момент ухвалення рішення у справі ОСОБА_2 виповнилося 16 років, необхідність в отриманні згоди її батька на оформлення документів для виїзду за кордон відсутня.
З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньої аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії"). Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.
Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 18 вересня 2020 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 02 лютого 2021 року.
Головуючий
Судді:
