ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2021 року

м. Харків

Справа №615/1261/19

Провадження №22-ц/818/ 1269/21

Харківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Тичкової О.Ю.

суддів Кругової С.С., Пилипчук Н.П.,

за участю секретаря судового засідання Супрун Я.С.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи приватний нотаріус Валківського районного нотаріального округу Харківської області Дем`яненко Валентина Олександрівна, Міжрайонний відділ державної виконавчої служби по Валківському та Коломацькому районах Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків)

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_5 , який діє в інтересах позивача ОСОБА_1 , на рішення Валківського районного суду Харківської області, ухвалене 27 жовтня 2020 року у складі судді Токмакової А.П.,

УСТАНОВИВ:

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, яким просила визнати недійсним Договір дарування квартири, загальною площею 60,1 кв.м яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Валківського районного нотаріального округу Харківської області Дем`яненко В.О. 11.04.2019 року за реєстровим №290.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням суду з ОСОБА_3 на користь позивача стягнуто борг за договором позики в розмірі 257849,07 грн., 3% річних в розмірі 9621,64 грн. та проценти за користування коштами в розмірі 115478,99 грн., а також витрати зі сплати судового збору в розмірі 3830,07 грн. 19.01.2018 Міжрайонним відділом ДВС по Валківському та Коломацькому районах ГТУЮ в Харківській області на підставі виконавчого листа, виданого за вказаним рішенням, відкрито виконавче провадження №55575159, в рамках якого 29.01.2018 накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_3 в межах суми стягнення. Спірна квартира є спільним майном подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , оскільки придбана ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 08.04.2005, під час перебування у шлюбі з 26.08.1988 по 07.07.2018. За поданням Міжрайонного відділу ДВС по Валківському та Коломацькому районах ГТУЮ в Харківській області рішенням суду визначено частку майна боржника ОСОБА_3 у спірній квартирі. У липні 2019 року позивачу стало відомо, що 11.04.2019, тобто за місяць до прийняття рішення, ОСОБА_2 на підставі договору дарування №290 подарувала сину ОСОБА_4 спірну квартиру. Вчинення цих дій під час розгляду подання відділу ДВС про виділення частки майна боржника ОСОБА_3 у спільному майні, свідчать про фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому судового рішення про стягнення грошових коштів. На даний час рішення суду про стягнення боргу з ОСОБА_3 на користь позивача не виконане. На думку позивача, зміна власника квартири із спільного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вчинена всупереч постанови державного виконавця від 29.01.2018 про накладення арешту на все майно боржника ОСОБА_3 в межах суми стягнення, тому є незаконною, так як вчинена з метою уникнення виконання рішення суду, що порушує її права.

Рішенням суду в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення мотивоване тим, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють його лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Ознака вчинення правочину лише для виду повинна бути властива діям обох сторін. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Враховуючи, що укладаючи оспорюваний договір дарування, ОСОБА_2 не мала будь-яких боргових зобов`язань перед позивачем, тому немає підстав вважати що він є фіктивним. В судовому засіданні не спростована презумпції правомірності оспорюваного договору, а саме того, що він був укладений з наміром сторін на створення реальних правових наслідків, обумовлених цим договором.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , подана апеляційна скарга, якою він просить скасувати рішення суду, ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.

В обґрунтування апеляційної скарги вказав, що рішення суду прийняте з порушення вимог чинного законодавства України, суд не вірно застосував норми процесуального та матеріального права, висновки суду не відповідають обставинам справи, що потягло за собою прийняття неправильного та необгрунтованого рішення у справі. До суду не було надано жодного доказу на підтвердження наявності нотаріально посвідченого договору про поділ спільного майна подружжя, а отже спірна квартира є спільним майном подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Дії з дарування квартири вчиненні ОСОБА_2 під час розгляду в суді подання Міжрайонного ВДВС по Валківському та Коломацькому районах ГТУЮ у Харківській області про виділення частки майна боржника ОСОБА_3 у спільному майні, вказує на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів. На даний час рішення суду про стягнення боргу з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 не виконане. Перехід права власності на власника квартиру від ОСОБА_3 та ОСОБА_2 до їх сина ОСОБА_4 відбувся всупереч постанови начальника Міжрайонного відділу ДВС по Валківському та Коломацькому районах ГТУЮ у Харківській області від 29.01.2018 про накладення арешту на все майно боржника ОСОБА_3 в межах суми стягнення, тому є незаконними, такими, що порушують права позивача та вчинені з метою уникнення виконання рішення Валківського районного суду Харківської області від 11 січня 2018 року. Посилаючись на висновки, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду по справі №369/11268/16 від 03.07.2019 апелянт вказує, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Під час судового розгляду було встановлено факт прописки та проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_3 за адресою спірної квартири разом з ОСОБА_6 з 23.10.2017 по 09.12.2019, однак вказані відомості не відображені в судовому рішенні, оцінка їм не надана, але дані факти мають суттєве значення для справи, адже підтверджують відсутність реальних наслідків правочину. На підставі викладеного апелянт вважає, що суд помилково дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в повному обсязі.

Відзив на апеляційну скаргу відповідачами наданий не був.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Вислухавши доповідьголовуючого судді,пояснення ОСОБА_3 та йогопредставника,представників ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , встановивши обставини справи, перевіривши зібрані по справі докази, обговоривши апеляційну скаргу в межах її доводів, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до пункту 4 частини 1, частини 2 статті 376 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Судовим розглядом встановлено, що рішенням Валківського районного суду Харківської області від 14.12.2017, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 16.05.2018, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики у розмірі 272674,90 грн., 3% річних у розмірі 10197,22 грн. та проценти за користування коштами у розмірі 122501,93 грн., а всього 405374,05 грн., а також судовий збір у розмірі 3880,03 грн. (а.с. 7-9).

Постановою Харківського апеляційного суду від 16 липня 2019 року у справі №615/790/17-ц встановлено що : « 11.01.2018 Валківським районним судом Харківської області видано виконавчий лист №615/790/17 щодо виконання зазначеного рішення суду.

Постановою заступника начальника Міжрайонного відділу державної виконавчої служби по Валківському та Коломацькому районах Головного територіального управління юстиції у Харківській області від 19.01.2018 відкрито виконавче провадження №55575159 з примусового виконання зазначеного виконавчого листа.

Постановою заступника начальника Міжрайонного відділу ДВС по Валківському та Коломацькому районах ГТУЮ в Харківській області від 29.01.2018 накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_3 в межах суми стягнення.

12.02.2018 постановою заступника начальника Міжрайонного відділу ДВС по Валківському та Коломацькому районах ГТУЮ в Харківській області оголошено в розшук майно боржника: автомобіль «Opel Vivaro», д.н.з. НОМЕР_1 , та автомобіль «Ford Transit», д.н.з. НОМЕР_1 .

З листа Управління інформаційно-аналітичної підтримки Головного управління поліції в Харківській області від 19.02.2018 №579/119-27/02/-2018 вбачається, що працівниками управління не опрацьовано постанову про розшук майна боржника від 12.02.2018 у зв`язку із тим, що згідно автоматизованого обліку Національної поліції України транспортні засоби зазначені в постанові, перебувають у власності іншої особи.

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №128677183 від 22.06.2018 вбачається, що за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на незакінчений будівництвом об`єкт нерухомого майна, розташований за адресою: АДРЕСА_2 ; право спільної часткової власності на будинок АДРЕСА_3 та право власності на квартиру АДРЕСА_4 .

З відповіді Комунального підприємства «Валківське бюро технічної інвентаризації» від 20.11.2018 №01/24/279 вбачається, що житловий будинок АДРЕСА_3 належить Релігійній громаді ОСОБА_7 в АДРЕСА_4 ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу від 14.04.2016. Водночас, повідомлено про наявність у ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_5 .

Таким чином, автомобілів та нерухомого майна, окрім об`єкта незавершеного будівництва, за ОСОБА_3 не зареєстровано.

З 26.08.1988 по 07.07.2018 ОСОБА_3 та ОСОБА_9 перебували у шлюбі, що підтверджується листом Відділу державної реєстрації актів цивільного стану по Валківському та Коломацькому районах Головного територіального управління юстицію у Харківській області №121/1511-04-04 від 19.01.2019.

08.04.2005 між ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, згідно якого ОСОБА_2 набула у власність квартиру АДРЕСА_5 , що підтверджується копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 11.04.2005, Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №154700537 від 01.02.2019.

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №154700537 від 01.02.2019 вбачається, що 24.12.2014 приватним нотаріусом Валківського районного нотаріального округу Харківської області Габінет Ю.І. посвідчено іпотечний договір №12/Р3-01-07-1-0/931, суб`єктами якого є іпотекодержатель ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», іпотекодавець ОСОБА_2 та боржник ОСОБА_3 . Предметом договору іпотеки є квартира АДРЕСА_5 , якою забезпечено виконання ОСОБА_3 зобов`язання за генеральним договором на здійснення кредитних операцій №01/Р3-01-07-1-1-0/930 від 24.12.2014, укладеним між банком та ОСОБА_3

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали мирову угоду, згідно якої поділили майно подружжя наступним чином: за ОСОБА_2 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_5 , а за ОСОБА_3 право власності на об`єкт незакінченого будівництва (нежитлова будівля), що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , але зазначена угода подружжя не посвідчена нотаріально.

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №169966722 від 11.06.2019 вбачається, що право власності на квартиру АДРЕСА_5 11.04.2019 зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Валківського районного нотаріального округу Харківської області Дем`яненко В.О. за №290» (а.с. 102-113).

Згідно частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно довідки про склад сім`ї № 1246 від 10.12.2019, наданої відділом реєстрації Валківської міської ради Харківської області, в квартирі АДРЕСА_5 зареєстровані та проживають: власник ОСОБА_4 , дружина ОСОБА_13 , донька ОСОБА_14 , син ОСОБА_15 , сестра ОСОБА_16 ( а.с. 86).

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо недоведеності позиції позивача стосовно того, що майно ОСОБА_2 підлягає поділу як спільне майно подружжя, виходячи з наступного.

За загальним правилом статті 60 Сімейного кодексу України (далі СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Відповідно до частини 1 статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

За вимогами частин 1, 2 статті 369 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно частини 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частинами 1, 2 статті 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

У відповідності до пункту 3 частини 1 статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною 1 статті 206 цього Кодексу.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 69 СК України визначено право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Так, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Отже, чинним законодавством України чітко визначено, що договори про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню.

Посилання ОСОБА_3 на той факт, що ним з ОСОБА_2 була досягнута домовленість про поділ майна, а саме ОСОБА_3 не заперечував, що квартира АДРЕСА_5 , яка була зареєстрована на ім`я ОСОБА_2 , буде її особистою власністю, є необґрунтованими.

Оскільки належних та допустимих доказів існування домовленості між відповідачами щодо поділу майна подружжя матеріали справи не містять.

Твердження ОСОБА_3 про те, що спору з ОСОБА_2 щодо залишення в її особистій власності указаної квартири не виникало, у зв`язку з чим додаткової реєстрації угода про поділ майна не потребувала, є необґрунтованим і спростовується вищенаведеними вимогами закону.

Статтями 12, 81ЦПК України передбачено обов`язок сторін доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

На підставі викладеного колегія суддів приходить до висновку, що на час укладення договору дарування квартира АДРЕСА_5 , перебувала у спільній власності відповідачів.

А отже ОСОБА_2 ,за умовизгоди другогоз подружжя мала право на укладення договору дарування указаного майна лише щодо належної їх на праві спільної власності Ѕ частини указаної квартири.

Згідно частини 1 статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 статті 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Згідно частини 2 указаної статті фіктивний правочин визнається судом недійсним.

В постанові Верховного Суду від 24 березня 2020 року у справі №704/1410/18 (провадження №61-359св20) визначено, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами 2, 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) зазначила, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України).

Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 липня 2019 року в справі №405/1820/17.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин 1, 5 статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження №6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі №306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі №359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав для відступу від цих висновків.

Велика Палата ВерховногоСуду врахувала,що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважала, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі №646/3972/16-ц (провадження №61-28761св18) та зазначила, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Таким чином, укладення ОСОБА_2 договору дарування квартири АДРЕСА_5 своєму сину було направлено на ухилення від виконання рішення Валківського районного суду Харківської області від 14.12.2017 щодо стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 боргу за договором позики.

На підставі викладеного колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при розгляді справи не встановив обставин, що мають значення для справи, не надав їм юридичної оцінки, не дослідив та не надав оцінки всім доказам, наданим сторонами.

Враховуючи викладене, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 належить задовольнити частково, рішення суду першої інстанції скасувати з ухваленням у справі нового судового рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 належить задовольнити в частині визнання недійсним в Ѕ частині договору дарування квартири, загальною площею 60,1 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Валківського районного нотаріального округу Харківської області Дем`яненко В.О. 11.04.2019 року за реєстровим №290, яка на момент укладення правочину належала ОСОБА_3 на праві спільної власності.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).

Відповідно до частин 1, 13 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що вимоги апеляційної скарги підлягають задоволенню частково (50% у відсотковому виразі), у відповідності до вимог статей 141, 382 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір» з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 50% судового збору, сплаченого позивачем при зверненні до суду першої інстанції в розмірі768,40грн.,що підтверджуєтьсяквитанцією №5_12від 02.09.2019(а.с.1), а також 50% судового збору, сплаченого при подачі апеляційної скарги розмірі 1261,30 грн., що підтверджується квитанцією №32_12 від 26.11.2020 (а.с. 197), що становить 1014,85 грн., по 338,28 грн. з кожного.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384, 390, 391 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково.

Рішення Валківського районного суду Харківської області від 27 жовтня 2020 року скасувати, ухвалити нову постанову.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним задовольнити частково.

Визнати недійсним договір дарування 1\2 частини квартири, загальною площею 60,1 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Валківського районного нотаріального округу Харківської області Дем`яненко В.О. 11.04.2019 року за реєстровим № 290.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 по 338,28 грн. з кожного, судового збору, сплаченого при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складений 1 лютого 2021 року.

Головуючий О.Ю.Тичкова

Судді С.С.Кругова

Н.П.Пилипчук