ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«28» січня 2021 року

м. Харків

справа № 646/6530/19-ц

провадження № 22ц/818/649/21

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач),

суддів - Хорошевського О.М., Яцина В.Б.,

учасники справи:

позивачка ОСОБА_1 ,

відповідач Державне підприємство «Український державний головний науково-дослідний і виробничий інститут інженерно-технічних і екологічних вишукувань»

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 07 вересня 2020 року в складі судді Теслікової І.І.

в с т а н о в и в:

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного підприємства «Український державний головний науково-дослідний і виробничий інститут інженерно-технічних і екологічних вишукувань» про стягнення заборгованості із виплати заробітної плати, середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку, моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що в період з 01 квітня 2015 року по 08 вересня 2017 року вона перебувала у трудових відносинах з Державним підприємством «Український державний головний науково-дослідний і виробничий інститут інженерно-технічних і екологічних вишукувань» на посаді вченого секретаря підприємства.

08 вересня 2017 року її звільнено з підприємства за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України.

Зазначила, що до теперішнього часу повного розрахунку з виплати належної їй заробітної плати не здійснено. Зокрема, за період з 01 квітня 2015 року по 08 вересня 2017 року загальна сума її заробітку становила 147006,27 грн, однак відповідачем виплачено лише 6784,74 грн, тобто заборгованість становить 140221,53 грн.

Вказала, що її середньоденна заробітна плата становить 176,01 грн, а оскільки її звільнено 08 вересня 2017 року, повний розрахунок з нею не проведено як при звільненні, так і до моменту звернення з даним позовом, то з відповідача на її користь підлягає стягненню середній заробіток за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні за період з 08 вересня 2017 року по день постановлення рішення суду.

Вважала, що відповідачем їй завдано моральну шкоду, яку оцінює в розмірі 40000,00 грн.

Просила стягнути з Державного підприємства «Український державний головний науково-дослідний і виробничий інститут інженерно-технічних і екологічних вишукувань» на її користь заборгованість із виплати заробітної плати за період її роботи на підприємстві з 01 квітня 2015 року по 08 вересня 2017 року у загальному розмірі 140221,53 грн, суму середнього заробітку за весь період затримки розрахунку належних їй виплат з 08 вересня 2017 року по день прийняття відповідного судового рішення, виходячи із її середньоденної заробітної плати за останні 2 місяця її роботи на посаді вченого секретаря Державного підприємства «Український державний головний науково-дослідний і виробничий інститут інженерно-технічних і екологічних вишукувань», що становить 176,01 грн та 40000,00 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 07 вересня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з Державного підприємства «Український державний головний науково-дослідний і виробничий інститут інженерно-технічних і екологічних вишукувань» на користь ОСОБА_1 заборгованість із виплати заробітної плати у розмірі 39 900,00 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 90 328,48грн та моральну шкоду у розмірі 2000,00 грн; в іншій частині позовних вимог - відмовлено; стягнуто з Державного підприємства «Український державний головний науково-дослідний і виробничий інститут інженерно-технічних і екологічних вишукувань» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 941,70 грн; стягнуто з Державного підприємства «Український державний головний науково-дослідний і виробничий інститут інженерно-технічних і екологічних вишукувань» на користь держави в особі Державної судової адміністрації України судовий збір у розмірі 768,40 грн; стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави в особі Державної судової адміністрації України судовий збір у розмірі 134,88 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати в частині відмови у задоволених позовних вимогах та ухвалити нове судове рішення в цій частині, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, ухвалюючи судове рішення, визнав доведеним розмір нарахованої заробітної плати, визначеної відповідачем в своїй довідці, який в свою чергу не підкріплений жодними доводами, доказами та документами підприємства, з аналізу яких можливо було б стверджувати про правильність нарахованої суми. Зазначила, що на спростування інформації, викладеної в довідках відповідача, нею надано як письмові пояснення, так і внутрішні документи підприємства, які суперечать розрахунку, що міститься у довідці відповідача, яка фактично складена ним в довільній формі. Вважала, що судом не проаналізовано її доводи та докази щодо морального стану, а саме те, що вона є інвалідом ІІІ групи, пенсіонеркою.

Відзивів на апеляційну скаргу від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило.

Частинами 1, 3 статті 369 ЦПК України передбачено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 369 ЦПК України передбачено, що апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Аналізуючи наведені норми права, судова колегія вважає за необхідне розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погоджується судова колегія мотивовано тим, що дійсно при звільненні позивачки за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України мало місце порушення її трудових прав з боку відповідача, що призвело до стягнення з відповідача на користь позивачки заборгованості із виплати заробітної плати у розмірі 39 900,00 грн, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - 90 328,48грн та моральної шкоди - 2000,00 грн.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що на підставі наказу № 17-Н від 25 березня 2015 року ОСОБА_1 прийнята на роботу до Державного підприємства «Український державний головний науково-дослідний і виробничий інститут інженерно-технічних і екологічних вишукувань» на посаду вченого секретаря (а.с.9-10,15).

Наказом № 13 від 05 травня 2015 року встановлено з 01 травня 2015 року вченій секретарці ОСОБА_1 посадовий оклад в розмірі 5865,00 грн (а.с.16).

Наказом № 25 від 17 вересня 2015 року встановлено з 01 вересня 2015 року вченій секретарці ОСОБА_1 посадовий оклад в розмірі 5292,00 грн (а.с.17).

Наказом № 10 від 11 травня 2016 року встановлено з 01 травня 2016 року вченій секретарці ОСОБА_1 посадовий оклад в розмірі 5568,00 грн (а.с.18).

Наказом № 42 від 24 листопада 2016 року встановлено з 01 грудня 2016 року вченій секретарці ОСОБА_1 посадовий оклад в розмірі 7373,00 грн (а.с.19).

Наказом № 2 від 04 січня 2017 року встановлено з 01 січня 2017 року вченій секретарці ОСОБА_1 посадовий оклад в розмірі 7373,00 грн (а.с.20).

Наказом № 22-Н від 30 серпня 2017 року ОСОБА_1 звільнено з займаної посади за власним бажанням за статтею 38 КЗпП України (а.с.9-10, 21).

Матеріали справи містять табель робочого часу за період з квітня 2015 року по вересень 2017 року, штатний розпис з 01 вересня 2015 року, в якому зазначені відповідні посадові оклади працівників (а.с.22-61, 62-73).

До суду першої інстанції ОСОБА_1 також надала виписку по надходженням за період з 01 квітня 2015 року по 19 вересня 2019 року, з якої вбачається, що вона отримувала від Державного підприємства «Український державний головний науково-дослідний і виробничий інститут інженерно-технічних і екологічних вишукувань» заробітну плату, зокрема, у червні 2015 року в розмірі 1418,92 грн, у травні 2015 року 470,62 грн, у вересні 2015 року 500,00 грн та 500,00 грн, у серпні 2018 року 545,80 грн, у листопаді 2018 року 500,00 грн, у грудні 2018 року 209,70 грн та 600,00 грн, у січні 2019 року 679,74 грн, у лютому 2019 року 159,96 грн та 300,00 грн, у березні 2019 року 300,00 грн, у квітні 2019 року 300,00 грн, у червні 2019 року 300,00 грн (а.с.78-79).

Наказом № 29-Н від 29 грудня 2016 року, зокрема, вчену секретарку ОСОБА_1 переведено на 4-х годинний робочий день з 03 січня 2017 року, підстава заява ОСОБА_1 , стаття 56 КЗпП України (а.с.131, 132).

Як вбачається з довідки № 3 Державного підприємства «Український державний головний науково-дослідний і виробничий інститут інженерно-технічних і екологічних вишукувань» від 11 грудня 2019 року № 103, в період з квітня 2015 року по жовтень 2018 року підприємство не мало можливості своєчасно проводити виплату заробітної плати працівникам з причини повного арешту коштів на поточних рахунках інституту. У цей період основним розпорядником коштів інституту був Шевченківський відділ виконавчої служби м. Харкова Головного територіального управління юстиції у Харківській області, у зв`язку з чим виникла заборгованість з заробітної плати ОСОБА_1 (а.с.136).

Як вбачається з довідки нарахованої, сплаченої та існуючої заборгованості з виплати заробітної плати станом на 01 липня 2019 року № 104 від 11 грудня 2019 року, за 2015 рік нараховано 10545,80 грн, за 2016 рік 17710,80 грн, за 2017 рік 14098,90 грн, а всього 42355,50 грн. Виплачено: 08 серпня 2018 року - 545,80 грн, 21 листопада 2018 року 500,00 грн, 03 грудня 2018 року 209,70 грн, 28 лютого 2019 року 300,00 грн, 21 березня 2019 року 300,00 грн, 10 квітня 2019 року 300,00 грн, 06 червня 2019 року - 300,00 грн, а всього 2455,50 грн. Залишок заборгованості 39900,00 грн (а.с.133).

Аналогічна інформація міститься і в довідках №№ 1, 2 від 11 грудня 2019 року №№ 101, 102 (а.с.134,135).

Відповідно до статті 43Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

У статті 4Кодексу законівпро працюУкраїни (далі - КЗпП України) передбачено, що законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Частиною першої статті 47КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтями 116, 117КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені статтею 117КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що передбачений частиною першою статті 117КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Матеріали справи свідчать про те, що на момент розгляду справи розрахунок по заробітній платі з ОСОБА_1 проведений не був, відомостей про виплату позивачці заробітної плати у повному обсязі за період роботи з 01 квітня 2015 року по 08 вересня 2017 року матеріали справи не містять, а тому суд першої інстанції правильно вказав про наявність у Державного підприємства«Український державнийголовний науково-досліднийі виробничийінститут інженерно-технічнихі екологічнихвишукувань» перед позивачкою заборгованості з виплати заробітної плати в розмірі 39900,00 грн та правові підстави для задоволення цих позовних вимог.

Наданий розрахунок (довідки) Державним підприємством «Український державний головний науково-дослідний і виробничий інститут інженерно-технічних і екологічних вишукувань» про заборгованість підприємства саме в розмірі 39900,00 грн ОСОБА_1 належними, достовірними та допустимими доказами не спростувала, оскільки табель робочого часу та штатний розпис не є належними доказами на спростування зазначеного.

Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів виходить з наступного.

У пункті 2.2 рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП у взаємозв`язку з положеннями статей117,237-1цьогокодексу вказано, що «за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним».

Установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв`язку із затримкоюрозрахункупризвільненні,що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставістатті 117 КЗпП Українистягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку.

Таким чином,законпокладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Тягар доказування відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця.

Такого висновкудійшов ВерховнийСуд ускладі Об`єднаноїпалати Касаційногоцивільного судуу постанові від 27 січня 2020 року у справі № 682/3060/16-ц, провадження № 61-23170сво18.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченомустаттею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленомузакономабо договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно достатті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченогостаттею 117 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненнівідповідно достатті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах,співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуваннямконкретних обставин справи,які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Зазначені висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, провадження № 14-623цс18.

При визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні судова колегія виходить з наступного.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України«Про оплатупраці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим Постановою Кабінетуміністрів Українивід 08лютого 1995№ 100 (далі - Порядок).

З урахуванням цих норм, зокрема, абзацу третього пункту 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо.

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати).

Задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення (пункт 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці»).

З довідки № 1 вбачається, що у ОСОБА_1 заробітна плата у липні 2017 року склала 1720,77 грн, а у серпні 2017 року - 1645,92 грн (а.с.134).

Кількість відпрацьованих ОСОБА_1 годин у липні 2017 року становить 28 годин, а у серпні 2017 року - 83,5 годин, про що зазначено у табелі відпрацьованого часу, який містить дані щодо кількості відпрацьованого часу працівником (а.с.59,60).

Матеріали справи свідчать про те, що кількість робочих днів, за які відповідачем не здійснена виплата заробітної плати позивачу за період з 08 вересня 2017 року (день звільнення) по 07 вересня 2020 року (день ухвалення рішення у справі) становить 748 робочих днів.

Отже, за два останні місяці роботи перед звільненням середньоденний заробіток позивачки складає: (1720,77 грн + 1645,92 грн)/111,5 робочих годин х 4 (тривалість робочого дня) = 120,76 грн.

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 08 вересня 2017 року по 07 вересня 2020 року становить: 120,76 грн х 748 робочих дні = 90328,48 грн.

Таким чином, розмір середнього заробітку обчислений судом першої інстанції вірно за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Виходячи з того, що при звільненні ОСОБА_1 не виплачено всіх сум, що належать їй від Державного підприємства «Український державний головний науково-дослідний і виробничий інститут інженерно-технічних і екологічних вишукувань» у день звільнення, вона має право на отримання середнього заробітку, що є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника та відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19).

Підстав для зменшення такої суми, виходячи з критеріїв, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, провадження № 14-623цс18, судова колегія з урахуванням обставин даної справи не вбачає, як не вбачає і підстав для її збільшення.

Щодо стягнення моральної шкоди в розмірі 2000,00 грн, слід зазначити наступне.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав і полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна і таке інше Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При вирішенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Аналіз зазначених норм права дає можливість дійти висновку про те, що моральна шкода підлягає відшкодуванню за наявності у діях особи, яка заподіяла таку шкоду складу цивільного правопорушення, елементами якого є заподіяна шкода, встановлення факту протиправної поведінки такої особи, наявності причинного зв`язку між ними та вини заподіювача шкоди.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

За наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема, невиплати коштів при звільненні, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків, що вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших.

Тобто, за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі № 6-23цс12, з якою погодився і Верховний Суд у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 296/10853/16-ц (провадження № 61-28488св18).

Суд першої інстанції вірно встановив факт завдання позивачу моральної шкоди внаслідок невиплати заробітної плати за період з вересня 2017 року по вересень 2020 року.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення моральної шкоди та обґрунтовано визначив її розмір, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, тому доводи апеляційної скарги в цій частині також не заслуговують на увагу.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився зхарактером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно достатті 375 ЦПК Україниє підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судове рішення без змін.

Відповідно достатті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положеннястатті 141 ЦПК Українита керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368,п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст. ст. 381 384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 07 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий І.В. Бурлака

Судді О.М. Хорошевський

В.Б. Яцина

Повний текст постанови складено 28 січня 2021 року.