ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

18005, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 307, тел. канцелярії (0472) 31-21-49, inbox@ck.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 грудня 2020 року

м. Черкаси справа № 925/632/20

Господарський суд Черкаської області в складі головуючого - судді Довганя К.І., із секретарем судового засідання Дяченко Т.В. за участю представників: позивача - Ніколаєва О.В. адвоката, відповідача - Лавріненка І.А. адвоката, розглянувши у відкритому підготовчому засіданні в м. Черкаси справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Гросанс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Прогрес" про стягнення 27 052 666 грн. та визнання договорів недійсними

ВСТАНОВИВ:

Позивачем заявлено позов про стягнення з відповідача 27 052 666 грн. та визнання договорів про надання поворотної фінансової допомоги за № 22/03-18 від 22.03.2018; № 06/08-18 від 06.08.2018, № 06/09-18 від 06.09.2018 недійсними.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що договори про надання поворотної фінансової допомоги за № 22/03-18 від 22.03.2018; № 06/08-18 від 06.08.2018, № 06/09-18 від 06.09.2018 були укладені в порушення норм Цивільного кодексу України за попередньо спланованою зловмисною домовленістю представників відповідача у власних інтересах.

Позивач зазначив, що у зв`язку з порушенням приписів ст.ст. 229, 230, 232, 234 ЦК України ці договори мають бути визнані недійсними, а позивачеві відшкодовані збитки у розмірі 27 052 666,00 грн.

Справа призначена до розгляду в порядку загального позовного провадження.

15.06.2020 від відповідача до суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач просив відмовити в позові в повному обсязі посилаючись на те, що звинувачення на адресу фізичних осіб - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є безпідставними та здійснюються лише з метою введення суду в оману та не стосуються предмету спору даної справи.

Відповідач зазначив, що укладаючи оспорювані Договори керівник ТОВ "Гросанс" не мав жодних обмежень в укладанні господарських договорів з третіми особами та діяв виключно відповідно до своїх повноважень.

25.06.2020 на адресу суду позивачем подано заяву про уточнення позовних вимог, в якій позивач зменшив заявлені вимоги і просив суд стягнути з відповідача 26 947 158,00 грн, з яких:

- 3 299 000,00 грн. безпідставно перерахованих коштів;

- 12 079 600,00 грн. неодержаного доходу (упущеної вимоги);

11 154 066,00 грн. компенсації з прибутку, який відповідач міг отримати (або отримав), використовуючи безпідставно перераховані позивачем кошти для вирощування кукурудзи в порядку ст. 1214 ЦК України.

Ухвалою суду від 25 червня 2020 року судом прийнято до розгляду заяву позивача про зменшення позовних вимог та підготовче засідання відкладено на 18 серпня 2020 р.

03.07.2020 від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач не погоджується із твердженнями відповідача.

27.07.2020 відповідач подав до суду письмове заперечення на відповідь на відзив, в якій просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

28.07.2020 від відповідача надійшло письмове заперечення на заяву про уточнення позовних вимог, в якій відповідач просив суд розглядати позовні вимоги у редакції, викладеній у позовній заяві та відмовити у задоволенні позову повністю.

04.08.2020 позивач подав до суду відповідь на заперечення на заяву про уточнення позовних вимог, в якій просив суд задовольнити уточнені ним вимоги в повному обсязі.

Ухвалою суду від 18серпня 2020 року підготовче засідання було відкладено на 29 вересня 2020 р.

Ухвалою суду від 29 вересня 2020 року підготовче провадження закрито та призначено справу до судового розгляду по суті у засіданні суду на 01 грудня 2020 року.

20.11.2020 від відповідача до суду надійшло клопотання про закриття провадження у справі в частині позовних вимог.

У судовому засіданні 01 грудня 2020 року судом була оголошена перерва до 11 год. 00 хв. 14 грудня 2020 року.

14.12.2020 в судовому засіданні оголошувалася перерва до 11 год. 00 хв. 28 грудня 2020 року .

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити повністю з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог з підстав, викладених у позові .

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти задоволення позову та просив суд відмовити у його задоволенні повністю.

Після завершення розгляду справи суд видалився до нарадчої кімнати для ухвалення рішення до 09:00 год. 30 грудня 2020 р.

30.12.2020 судом відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суд, вислухавши представників сторін, оцінивши наявні докази у справі, встановив наступне.

З матеріалів справи вбачається, що 22.03.2018, 06.08.2018, 06.09.2018 між позивачем (Позикодавач) та відповідачем (Позикоотримуваач) були укладені аналогічні Договори про надання поворотної фінансової допомоги за № 22/03-18 від 22.03.2018; № 06/08-18 від 06.08.2018, № 06/09-18 від 06.09.2018 (далі - Договори).

Відповідно до п. 1.1. Договорів Позикодавач зобов`язався надати Позикоотримувачу поворотну фінансову допомогу, а Позикоотримувач зобов`язався повернути надані грошові кошти в порядку та на умовах, передбачених даним Договором.

За умовами п. 2.1 Договорів передбачено, що поворотна фінансова допомога надається частинами в національній валюті України в межах суми 5 955 000,00 (п`ять мільйонів дев`ятсот п`ятдесят п`ять) гривень без ПДВ (щодо Договору про надання поворотної фінансової допомоги за № 22/03-18 від 22.03.2018); 185 000,00 (сто вісімдесят п`ять тисяч) гривень без ПДВ (Договору про надання поворотної фінансової допомоги за № 06/08-18 від 06.08.2018); 520 000,00 (п`ятсот двадцять тисяч) гривень 00 копійок без ПДВ (щодо Договору про надання поворотної фінансової допомоги № 06/09-18 від 06.09.2018).

Положеннями п. 2.3. Договорів встановлено, що поворотна фінансова допомога надається строком до 21 березня 2019 року (щодо Договору про надання поворотної фінансової допомоги за № 22/03-18 від 22.03.2018); строком до 05 серпня 2019 р (щодо Договору про надання поворотної фінансової допомоги за № 06/08-18 від 06.08.2018); строком до 05 вересня 2019 р. (щодо Договору про надання поворотної фінансової допомоги № 06/09-18 від 06.09.2018).

З матеріалів справи вбачається передача позивачем відповідачу грошових коштів на виконання укладених Договорів, а також часткове повернення відповідачем позивачу грошових коштів, у результаті чого у відповідача станом на момент виникнення спірних правовідносин заборгованість становить 3 299 000,00 (три мільйони двісті дев`яносто дев`ять тисяч гривень) 00 копійок.

Судом встановлено, що укладені між сторонами Договори за своєю правовою природою є договорами позики, правовідносини, які виникли між сторонами підпадають під правове регулювання параграфу 1 Глави 71 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Вказані Договори є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов`язань, а саме майново-господарських зобов`язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України (далі - ГК України), ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України, і згідно ст. 629 ЦК України є обов`язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 ст. 173 ГК України визначено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Згідно із ч.1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Одним із способів захисту цивільного права на підставі ч.2 ст. 16 ЦК України може бути зокрема, визнання правочину недійсним.

За приписами ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлено ч.ч. 1-3, 5 і 6 ст. 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, є, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Суд враховує, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України.

Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п`ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057 1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7-1 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності", частини третьої статті 67 Закону України "Про запобігання корупції" тощо.

Таким чином, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Положеннями ст. 232 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 526 ЦК України, що кореспондуються за змістом з положеннями ст. 193 ГК України, передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

При цьому, в силу ч. 1 ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для вчинення правочинів органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих їм законом, іншим нормативно-правовим актом або установчими документами.

Особа, призначена повноважним органом виконуючим обов`язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.

Судом враховано, що зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 909/929/17.

Вказана позиція кореспондується також з положеннями п. 22 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" стосовно того, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 Цивільного кодексу України необхідним є встановлення умислу в діях представника, а саме:

- представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання;

- наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди.

Між тим, суд зауважує, що саме лише посилання на факт укладення спірних договорів за наявності зловмисної домовленості представників сторін договору є лише припущенням, доки позивачем не буде надано відповідних належних і достатніх доказів того, що такі обставини дійсно існували під час укладення спірних договорів.

Суд, досліджуючи матеріали справи, вважає, що доказів наявності зловмисної домовленості на укладення спірних Договорів виконавчим органом позивача - директором Лещенко Романом Миколайовичем та уповноваженою особою відповідача - директором Хливнюк Тетяною Миколаївноюу власних інтересах та/або в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю «Прогрес» позивачем не доведено. Також позивачем не обґрунтовано, які саме несприятливі наслідки настали для ТОВ "Гросанс" внаслідок укладення спірних правочинів та чи настали вони взагалі.

Твердження позивача стосовно того, що внаслідок укладення оспорюваних правочинів позивач недоотримав дохід, таким чином зазнавши збитків у своїй господарській діяльності, а відповідач, в свою чергу отримав, неправомірну вигоду, суд оцінює критично, оскільки ці твердження не обґрунтовані допустимими і належними доказами.

Положеннями п. 3 ч.1 ст. 3, ст. 6 ЦК України закріплено принцип свободи договору який передбачає, право суб`єкта цивільного права на укладення й інших договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

За приписами ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Обов`язковість скріплення правочину печаткою може бути визначена за письмовою домовленістю сторін.

Відповідно до ч. 2 ст. 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (ст. 97 ЦК України).

Положеннями ст.92 ЦК України встановлено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно та розумно та не перевищувати своїх повноважень (п. 3 цієї ст. 92 ЦК України).

Судом встановлено, що укладені між сторонами Договори скріплені печатками обох контрагентів та підписані уповноваженими особами цих підприємств. Тобто, із сторони ТОВ "Гросанс" - директором ОСОБА_1 , який діяв на підставі Статут, а із сторони ТОВ "Прогрес" - ОСОБА_2 , що діяла на підставі довіреності.

Судом також встановлено, що керівник ТОВ «Гросанс» Лещенко Р.М. на дату укладання Договорів мав усі повноваження укладати господарські договори. Такими повноваження його наділено Статутом товариства. Цей факт позивачем не оспорювався.

Таким чином, суд приходить до висновку, що укладаючи оспорювані Договори керівник ТОВ «Гросанс» не мав жодних обмежень в укладанні господарських договорів з третіми особами та діяв виключно відповідно до своїх повноважень.

Разом з тим, у суду відсутні правові підстави для визнання укладених договорів недійсними з зазначених вище обставин на підставі ст.232 ЦК України, адже підстава для визнання правочину недійсним, передбачена у зазначеній статті - зловмисна домовленість представника однієї сторони з другою стороною, може застосовуватися лише щодо тих правочинів, які вчиняються через представника, а не особою (фізичною чи юридичною) самостійно, в зв`язку з чим довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Як встановлено судом, та не заперечувалась сторонами, у даному випадку спірні договори було укладено, як від імені ТОВ "Гросанс" безпосередньо директором товариства (тобто виконавчим органом), а не представником.

Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11.07.2018 у справі № 909/929/17 та від 27.06.2018 у справі № 908/1967/17.

Відповідно до п. 2.10 постанови Пленуму № 11, в силу приписів ст. 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

Всупереч викладеним вимогам процесуального закону позивачем не будо доведено суду за допомогою належних та допустимих доказів на підтвердження обставин недійсності Договору поставки, а саме того, що такий договір був укладений між відповідачем та позивачем всупереч приписам ч. 3 ст. 92, ч. ч. 1, 3, 5 ст. 203, ч. ч. 1, 3 ст. 215, 232 Цивільного кодексу України.

Таким чином, з огляду на наведені вище обставини, суд вважає, що позивачем не доведено, що укладаючи оспорювані договори керівник ТОВ "Гросанс" мав обмеження в укладанні господарських договорів з третіми особами, а також не доведено факту заподіяння позивачеві збитків у зв`язку з укладенням спірнихдоговорів.

Відтак, суд приходить до висновку, що підстав вважати, що спірні Договори укладені з порушеннями вимог цивільного законодавства, без реального спрямування на настання наслідків, а також внаслідок зловмисної домовленості сторін правочину, у суду немає, а тому позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Щодо посилання позивача на порушення під час укладення спірних договорів приписів,передбачених статтями 229,230,234 Цивільного кодексу України, судом приходить до наступного.

За змістом статті 229 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним.

Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину предмета чи інших істотних умов останнього, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що правочин не було б вчинено. Помилка повинна мати істотне значення, зачіпати природу правочину або такі якості його предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. При цьому істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, - з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо. Обставини, з приводу яких помилилася особа, мають бути наявними на час вчинення правочину.

Обов`язок доведення відповідних обставин покладається на позивача.

Не вважається помилкою щодо якості продукції (товару, іншого майна) неможливість її використання або утруднення в її використанні, які сталися після виконання хоча б однією з сторін зобов`язань, що виникли з правочину, і не пов`язані з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка у мотивах правочину (тобто в обставинах, у зв`язку з якими особа вчиняє правочин) або незнання стороною правочину норм законодавства.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Аналізуючи вище викладене, суд приходить до переконання, що позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами наявності обставин, які є підставами для визнання Договорів про надання поворотної фінансової допомоги за № 22/03-18 від 22.03.2018; № 06/08-18 від 06.08.2018, № 06/09-18 від 06.09.2018 недійсними на підставі ч. 3 ст. 203 Цивільного кодексу України (ст.ст. 229, 230, 234 Цивільного кодексу України).

Щодо заявленої позивачем вимоги про відшкодування збитків у формі упущеної вигоди у розмірі 12 079 600,00 грн., суд приходить до наступного.

Використання позивачем для розрахунку розміру збитків методу, який був застосований Одеським апеляційним господарським судом у справі № 923/2075/15 у 2017 році, судом відхиляється, оскільки у справі № 923/2075/15 позивачеві були заподіяні збитки через неправомірне захоплення земельної ділянки.

Суд бере до уваги, що правовідносин між сторонами виникли не в результаті неправомірного захоплення земельних ділянок відповідачем, а в результаті укладення спірних правочинів,

Таким чином, посилання позивача на постанову Одеського апеляційного господарського суду у справі № 923/2075/15 суд відхиляє, оскільки така постанова не є джерелом правозастосовчої практики відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України, а крім того вонаа ухвалена за інших фактичних обставин.

З приводу документів, наданих позивачем на підтвердження розміру заподіяних збитків, судом встановлено таке.

Докази, які підтверджують факт зайняття позивачем фермерством на території Черкаської області в матеріалах справи відсутні, а відповідні наміри щодо зайняття фермерством у майбутньому, суд не може брати до уваги.

Верховний Суд України в своїх правовий позиціях неодноразово відмічав, що пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов`язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення (Правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 750/8676/15-ц, постановах Верховного Суду України від 14.06.2017 року по справі № 923/2075/15 та від 09.12.2014 року по справі №5023/4983/12).

Відтак, суд вважає, що позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами наявності факту заподіяння відповідачем збитків, які були б підставою для їх відшкодування, у зв`язку з чим указана вимога є необґрунтованою і такою, що не підлягає до задоволення.

Щодо компенсації з сум прибутку відповідача, який він отримав або міг отримати, користуючись майном позивача, на підставі статті 1214 ЦК України, суд приходить до наступного.

Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України.

Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Отримане однією зi сторін у зобов`язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань iз набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однiєю особою (набувачем) за рахунок iншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбiльшення майна у iншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або вiдсутностi збільшення на стороні потерпілого; 4) вiдсутнiсть правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

За змістом частини першої статті 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Так, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно) зобов`язана його повернути.

При цьому, особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Відповідно до ч. 1 ст. 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов`язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.

Враховуючи те, що позовні вимоги про визнання недійсними Договорів про надання поворотної фінансової допомоги за № 22/03-18 від 22.03.2018; № 06/08-18 від 06.08.2018, № 06/09-18 від 06.09.2018 не підлягають до задоволення з підстав необґрунтованості, то правова підстава, згідно до якої здійснювалося перерахування грошових коштів існує і, відповідно, у суду відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин положення статей глави 83 Цивільного кодексу України та у задоволенні відповідної позовної вимоги має бути відмовлено.

Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат, судом встановлено наступне.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Приписами ст. 611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з положеннями пунктів 3.1. та 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань» від 17.12.2013 №14 інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Згідно з пунктом 4.1. вищенаведеної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14, сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.

Як встановлено судом, відповідача прострочив виконання грошового зобов`язання за спірними Договорами, що є порушенням умов указаних Договорів, і, відповідно указана обставина є підставою для захисту майнових прав та інтересів Позивача відповідно до норм статті 625 ЦК України.

Судом також встановлено, що відповідачем після відкриття провадження у справі 12 листопада 2020 року було сплачено основну суму боргу у розмірі 3 299 000,00 грн., а також 185 504,80 грн. - інфляційних втрат та 219 019, 97 грн. - 3 % річних.

Здійснивши перерахунок заявленого позивачем розміру 3% річних та інфляційних втрат, а також наданих відповідачем розрахунок розміру 3% річних та інфляційних втрат, суд приходить до висновку, що розрахунок відповідача є обґрунтованим у межах сплаченої суми у розмірі 185 504,80 грн. - інфляційних втрат та 219 019, 97 грн. - 3 % річних.

Відтак, у задоволенні позовних вимог щодо стягнення решти суми інфляційних втрат та 3% річних необхідно відмовити.

Ст. 231 ГПК України Господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Оскільки в ході вирішення спору відповідач самостійно сплатив позивачу основну суму боргу у розмірі 3 299 000,00 грн., а також 185 504,80 грн. - інфляційних втрат та 219 019,97 грн. - 3 % річних, то в цій частині заявлених вимог провадження у справі підлягає закриттю у зв`язку відсутністю предмету спору.

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

За приписами ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За таких обставин, з урахуванням наведених вище норм права, суд приходить до переконання про відмову у позові щодо визнання спірних договорів недійсними, стягнення заподіяного розміру збитків та компенсації з сум прибутку відповідача, який він отримав або міг отримати, користуючись майном позивача, у зв`язку з недоведеністю підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсними, відсутністю доказів заподіяння позивачеві збитків, через відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог.

Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Відповідно до ст. 129 ГПК України судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 129, п.2 ч.1 ст.231, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення 3 299 000,00 грн. основного боргу, 185 504,00 грн. інфляційних втрат та 219 019,97 грн. 3% річних закрити у зв`язку з відсутністю предмета спору.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Північного апеляційного господарського суду.

Повний текст складено і підписано 25.01.2021.

СУДДЯ К.І. Довгань