Суддя Бугера О. В.

Справа № 644/9093/19

Провадження № 2/644/275/21

19.01.2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2021 року Орджонікідзевський районний суд м.Харкова у складі:

Головуючого судді Бугери О.В.,

За участю секретаря судового засідання Ступницького К.В.,

Позивача ОСОБА_1 ,

Представника позивача ОСОБА_2 ,

Відповідача ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відео конференції цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , до ОСОБА_3 , треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Коляда Юлія Сергіївна, ОСОБА_5 , про визнання договору недійсним та визнання частки у праві власності , -

ВСТАНОВИВ:

Позивачем 11.11.2019 року подано до суду відповідний позов. Позивач просить суд визнати недійсним договір, зареєстрований в реєстрі за номером 703 від 05.03.2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Коляда Ю.С. та скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності інформацію щодо об`єкта нерухомого майна однокімнатної квартири за адресою АДРЕСА_1 , за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 816766463101 запис про право власності за номером 30568379 від 05.03.2019 року, вчинений державним реєстратором приватним нотаріусом Коляда Юлією Сергіївною, Харківській міський нотаріальний округ та запис про право власності за номером 33626975 від 10.10.2019 року вчинений державним реєстратором приватним нотаріусом Луценко Вікторією Сергіївною. Визнати за нею 73/100 частки у праві власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову посилалась на те, що вона перебувала з відповідачем у шлюбі, що був розірваний, під час шлюбу 24.12.2015 року була придбана квартира АДРЕСА_1 , за 453600 гривень, частково за її особисті кошти в розмірі 205000 гривень, частково за сумісні кошти подружжя в розмірі 248600 гривень. Кошти в сумі 205000 гривень це її особисті кошти, які вона мала від продажу 28.11.2015 року квартири за адресою АДРЕСА_3 , що була її особистою власністю. Враховуючи положення ст.57 СК України вважала, що право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , належить їм на праві особистої власності, а друга половина квартири є спільним сумісним майном подружжя, тобто 248600 гривень, вартість частки квартири за вирахуванням її особистих коштів, що були вкладені у придбання квартири, підлягає поділу навпіл та частка відповідача в даному випадку у власності квартири буде складати 27/100 (453600 - 100%, 124300 - х%). Тобто, її частка в спірній квартири складає 73/100, вартість якої співвідноситься до 329300 гривень. Враховуючи зазначене співвідношення, те, що її частка у праві власності квартири була значною, право власності було зареєстровано саме за нею. В квартирі була зареєстрована вона та їх спільна малолітня дитина. Після розірвання шлюбу, в квартирі були зареєстровані та проживали вона із сином. Відповідач проживав окремо в орендованій квартирі. В лютому 2019 року між нею та відповідачем почали відбуватись непорозуміння, він забороняв їй та їх сину спілкуватись із її знайомим на ім`я ОСОБА_6 , з яким вона має намір проживати однією сім`єю, почав вимагати від неї з`їхати з спільної квартири, ображав її. Вона, зі свого боку, пропонувала відповідачу сплатити його частку в квартири, адже і вона, і дитина, звикли мешкати в цій квартирі, поруч знаходився дитячий садочок. В лютому 2019 року відповідач викрав малолітнього сина, та без її відома та згоди, вивіз до м.Маріуполя. Він не повідомляв ані її, ані її родичів, де знаходиться дитина, про стан її здоров`я, не надавав можливості вільно спілкуватись із дитиною, що приводило її у відчай. Далі, відповідач самостійно, без будь-яких на те правових підстав, умисно, шляхом обману, примусу, зловживаючи її довірою, після незаконного зняття з реєстрації дитини, та у подальшому, без погодження органу опіки, сформував пакет документів для вчинення правочину по квартирі, внаслідок укладеного 05.03.2019 року договору, малолітнього сина було позбавлено житла та завдано шкоду у значному розмірі. Укладання цього договору стало можливим внаслідок її залякування, примусу та омани, оскільки відповідач запевняв, що одразу після укладання договору про відступлення йому частки квартири він поверне сина та буде проживати із ним в м.Харкові в цій квартирі, а з часом переоформить квартиру на дитину. Він фактично змусив її виїхати із спірної квартири до батьків, підписати від її імені заяву про зняття з реєстрації дитини та її в спірній квартирі, визнати за собою частку в спірній квартирі в розмірі 1/2, оформити відступ від її частки на користь відповідача без згоди Департаменту служби у справах дітей ХМР, без врахування інтересів малолітньої особи, яка не має у власності іншого житла та у сумі значно нижчій від ринкової вартості цієї квартири. Зазначені дії вона змушена була зробити внаслідок погроз та обману, маніпулювання її материнськими почуттями за життя та здоров`я дитини, яка фактично була викрадена відповідачем та вивезена ним без її згоди до іншого міста, під впливом тяжких обставин, на вкрай невигідних умовах. Посилалась на порушення вимог ст.177 СК України, укладання договору без дозволу органу опіки, що порушує права малолітньої дитини, всупереч вимогам ст.57 СК України, без дотримання її частки в сумісному майні, тобто всупереч вимогам ч.1 ст.203 ЦК України, ч.3 ст.17 Закону України «Про охорону дитинства», ч.4 ст.12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей». Окрім цього, посилалась на те, що відповідач в добровільному порядку вирішити питання про реєстрацію дитини не бажає, згоди на реєстрацію дитини за місцем проживання матері не надає, наразі дитина не має реєстрації взагалі. Вважала, що такі дії відповідача є протиправними та незаконними, оскільки порушують вимоги п.4 Правил реєстрації місці проживання. Після того, як їй вдалося забрати дитину з м.Маріуполя до м.Харкова, відповідач почав активно займатись продажем квартири, що була переоформлена на його ім`я, розмістив оголошення про продаж та 10.10.2019 року здійснив продаж квартири ОСОБА_5 .

Відповідачем було подано відзив на позовну заяву, в якому він просив в задоволенні позові відмовити. В обґрунтування доводів посилався на те, що дійсно перебував у шлюбі із позивачкою, що був розірваний, мають спільну дитину. В період шлюбу ними було придбано квартиру за спільні кошти в сумі 453600 гривень. Гроші були запозичені ним у його матері ОСОБА_7 , що підтверджується випискою по особовим рахункам АБ «Південний» від 12.12.2019 року, а саме ним було знято кошти в сумі 13199,32 долари США, що еквівалентно 303577 гривень, тобто витрачено особисті кошти. Право власності на квартиру було зареєстровано на ОСОБА_3 .. 05.03.2019 року між ним та позивачкою укладено договір, відповідно до якого було визначено, що вказана квартира придбана сторонами в період шлюбу, є їх спільною сумісною власністю, та вони вирішили здійснити поділ вказаної квартири. За вказаним договором позивач попередньо визначивши свою частку, передала йому 1/2 частку квартири у його власність, а ним було сплачено їй 226800 гривень вартість частки. Перед укладанням угоди, вони із позивачкою звертались до відділу реєстрації місця проживання та вона подала заяву про зняття з реєстрації їх сина. 05.03.2019 року його було знято з реєстрації. Лише після цього укладався спірний договір. В договорі позивачка засвідчила, що на момент його підписання не існує будь-яких прав третіх осіб, стверджувала, що у квартирі, частка якої є предметом договору, не зареєстровані, не проживають та не мають права користуванні малолітні, неповнолітні діти. Наполягав на тому, що спірна квартира була спільним майном подружжя, саме зі згоди позивача було проведено відчуження частки квартири. В момент відчуження в квартирі не було зареєстрованих осіб, квартира дитині не належала, тому дозволу органу опіки та піклування потрібно не було. Також зазначав, що укладений договір повністю відповідає вимогам ст.203 ЦК України, підстав для визнання договору недійсним, відповідно до вимог ст.215 ЦК України, немає. Також, не надано позивачем доказів того, що правочин вчинений нею під впливом помилки, омани, насильства. Звертав увагу на те, що на теперішній час квартира належить ОСОБА_5 , на підставі договору купівлі-продажу, який не визнаний недійсним, окрім того, позивач заявляє вимогу про визнання права власності за нею на 73/100 частки квартири, але не зазначає про те, кому залишається 27/100 часток, що не є зрозумілим. Стверджував, що ніякого тиску або примушування на ОСОБА_1 ним не здійснювалось, гроші за частку вона отримала, ніяких претензій не мала. Вважав, що позов поданий лише у зв`язку з тим, що в провадженні Приморського районного суду м.Маріуполя перебуває цивільна справа про визначення місці проживання дитини та стягнення аліментів.

Представником 3-ї особи Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради було подано заяву про розгляд справи за їх відсутності та прийняття рішення в інтересах дитини.

3-ю особою Приватним нотаріусом ХМНО Колядою Ю.М. подано письмові пояснення щодо позову, в обґрунтування пояснень зазначено, що вимоги позову є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Так, 05.03.2019 року, нею дійсно було посвідчено договір між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , сторони попередньо були ознайомлені з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності правочинів, перебуваючи в здоровому розумі, ясній пам`яті, діючи добровільно, розуміючи значення своїх дій, та їх правові наслідки, уклали договір за умовами якого квартира, придбана сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі, та враховуючи, що правовстановлюючий документ зареєстрований за одним із подружжя, вирішили здійснити поділ квартири, за укладеним договором право власності на вказану квартиру належить в 1/2 частці ОСОБА_3 .. Цим же договором, ОСОБА_1 , визначивши свою частку, без будь-якого примусу, передала свою частку у власність ОСОБА_3 , він в свою чергу прийняв зазначену частку у власності та сплатив за неї 226800 гривень, факт одержання коштів в договорі ОСОБА_1 підтвердила. Також, ОСОБА_1 , засвідчила, що не існує будь-яких прав 3-х осіб на вказане майно, в квартирі не зареєстровані малолітні, неповнолітні діти та не мають права користування. 05.03.2019 року о 13.37 було сформовано довідку, з якої вбачається, що за даною адресою ніхто не був зареєстрований. Тобто, малолітні, неповнолітні особи не мали права ані власності на цю квартиру, ані права користування. Вважала, що при посвідченні нею договору було дотримано вимоги діючого законодавства, порушень вимог ст.203 ЦК України не було допущено, зміст правочину був їй роз`яснений, ніякого тиску або примушування на ОСОБА_1 не оказувалось, нею було отримано грошові кошти за договором, претензій до ОСОБА_3 вона не мала. Просила провести розгляд справи за її відсутності.

3-я особа ОСОБА_5 подала суду письмові пояснення щодо позову, зазначала, що позовні вимоги не є обґрунтованими та не підлягають задоволенню. Зазначала, що 10.10.2019 року на підставі договору купівлі-продажу їй на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 , цей договір був укладений між нею та ОСОБА_3 , зареєстрований в реєстрі за №3970 та у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за індексним номером 49117742. За вказану квартиру нею було сплачено ОСОБА_3 422443 гривні, що еквівалентно 17100 доларів США. Тобто, умови договору з її боку виконані в повному обсязі. На момент укладання договору не існувало будь-яких заборон, обтяжень, позовних заяв про визнання договорів недійсними скасування реєстрації права власності, тобто ОСОБА_3 мав право на укладання договору відчуження. Вважала, що вказаний позов порушує її права добросовісного власника. Просила в задоволенні вимог відмовити в повному обсязі.

В судовому засіданні позивач суду пояснила, що вона перебувала в шлюбі із відповідачем, в період шлюбу придбали квартиру, на той момент вона мала дохід від роботи в Інтернеті, дитячі кошти, мала кошти від продажу, її та матері, квартири, вклалась в придбання нової квартири. Після припинення стосунків в квартирі проживала вона та їх син, вона не обмежувала батька у спілкуванні із сином. Після її повернення з поїздки у відрядження, відповідач наполягав на укладанні договору, оскільки дитина перебувала із ним, вона була змушена погодитись. Була впевнена в тому, що відповідач поверне дитину, оскільки відповідач запевняв, що має намір проживати в квартирі з сином та зареєструвати його в цій квартирі. Коли, 05.03. відповідач поїхав, вона зрозуміла, що він ухиляється від спілкування, не брав трубку, коли вона йому телефонувала, дитина перебувала з ним в м.Маріуполь, він вводив її в оману, що не має можливості придбати квитки на потяг, а коли вона сама приїхала до м.Маріуполь, він їй повідомив, що не має наміру повертатись та син буде проживати із ним. Власного житла ані вона, ані відповідач не мають. Продавши квартиру відповідач позбавив їх сина права на власність, дотепер дитина не має реєстрації.

Представник позивача доводи позову підтримала, просила позов задовольнити, посилалась на обставини викладені в позові, зазначала, що позивач була введена в оману відповідачем, перебувала під його тиском, була змушена, за умови повернення дитини, подати заяву про зняття її та сина з реєстрації в квартирі, а потім підписати договір. Позивач перебувала у відрядженні та одразу після повернення, була змушена у зв`язку із наполяганнями відповідача, їхати для оформлення документів. Відповідач забрав їх дитину, переховував її, за умови підписання договору обіцяв повернути сина та запевняв, що має намір проживати в м.Харкові в спірній квартирі, разом із дитиною. Позивач під впливом відповідача, за наявності таких обставин, була змушена підписати угоду. Але, відповідач не виконав своєї обіцянки, дитину не повернув, а квартиру продав. Вважала, що грубо порушені права дитини, яка не має у власності будь-якого житла, дотепер немає реєстрації.

Відповідач в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував. Пояснив, що вони із позивачкою в період шлюбу придбали спірну квартиру. Кошти він вкладав в придбання квартири, які запозичив у своєї матері. Після розірвання шлюбу, в квартирі, дійсно, залишились проживати позивач та їх син. Неодноразово розмовляв з позивачкою щодо вирішення питання про поділ придбаної квартири, пропонував їй сплатити йому компенсацію половини вартості квартири, але вона відмовлялась, оскільки не мала коштів, перемовини велись тривалий час. Коли позивач перебувала на відпочинку в Дубаї, дитина перебувала з ним, потім, він поїхав із сином до м.Маріуполя, де зареєстрований. Ніяких умов позивачці не висував, домовленості про те, що він з сином буде проживати в м.Харків не було. Наразі снує спір щодо визначення місця проживання дитини, щодо реєстрації дитини. Він мав намір зареєструвати дитину в м.Маріуполь, але позивач не надає згоди. Так само і він, не погоджується на проведення реєстрації сина в м.Харків. Позивач, після укладання договору, отримала грошові кошти, будь-яких вимог до нього щодо недійсності договору не заявляла, вважав, що даний позов зумовлений виключно наявним у них спором щодо дитини. Він квартиру продав, оскільки не має наміру проживати в м.Харків. Заперечував, що з його боку був будь-який тиск, введення в оману позивачки, при укладанні договору позивач про це нотаріусу не казала, добровільно підписала договір, перед цим в адмін. центрі було подано заяву про зняття дитини з реєстрації у спірній квартирі. На момент укладання договору в квартирі зареєстрованих осіб не було. Права дитини не порушені, син проживає із ним, рішенням суду визначено місце проживання дитини з ним, він має намір зареєструвати дитину за місцем своєї реєстрації.

Вислухавши доводи сторін, свідків, дослідивши письмові докази, суд встановив наступне.

Позивач у справі, з 17.05.2006 року по 18.11.2015року була зареєстрована за адресою АДРЕСА_3 . З 19.01.2016 року по 05.03.2019 року була зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 , з 22.04.2019 року по теперішній час є зареєстрованою за адресою АДРЕСА_4 , про що свідчить копія паспорту позивача.

Відповідач у справі, був зареєстрований з 26.05.2009 року по 22.05.2012 року за адресою АДРЕСА_5 , з 05.10.2012 року по теперішній час є зареєстрованим за адресою АДРЕСА_6 , про що свідчить копія паспорту відповідача.

Сторони перебували в шлюбі з 14.03.2013 року, що був розірваний відповідно до рішення Орджонікідзевського районного суду м.Харкова від 01.08.2018 року, що набрало законної сили 03.09.2018 року, про що свідчить копія рішення. Сторони мають неповнолітню дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що свідчить копія свідоцтва про народження. За даними Реєстру територіальної громади м.Харкова ОСОБА_8 з 19.05.2017 року по 05.03.2019 року був зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 . 05.03.2019 року був знятий з реєстрації у зв`язку із вибуттям до нового місця проживання АДРЕСА_4 .

05.03.2019 року між сторонами у справі було укладено договір, відповідно до умов якого, п.1.1. визначено, що сторонами набуто в спільну власність квартиру АДРЕСА_1 , яка має наступні характеристики: житлова площа становить 18,5 кв.м., загальна площа становить 37,2 кв.м., кількість кімнат 1. Вказана квартира зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 24.12.2015 року, приватним нотаріусом ХМНО Антроповою М.О., за реєстровим номером №1329. П.1.2. Визначено, що відповідно до вимог ст.70 СК України частки майна подружжя є рівними по 1/2 частці у праві власності на квартиру в кожного. Зазначеним договором визначено, що оскільки право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 , сторони вирішили здійснити поділ квартири, враховуючи, що право власності на 1/2 частку квартири належить ОСОБА_3 .1.3. Договору ОСОБА_1 , попередньо визначивши свою частку, без будь-якого до того примусу, як фізичного, так і морального, передала у власність ОСОБА_3 , а він прийняв майно та сплатив за нього обговорену грошову суму. П.1.4. Договору визначено, що предметом договору є 1/2 частка квартири АДРЕСА_1 , відповідно до п.2. Договору вартість частки визначена сторонами в 226800 гривень, які покупець ОСОБА_3 сплатив продавцю ОСОБА_1 до підписання цього договору. П.7. Договору продавець засвідчує, що на момент підписанні договору не існує будь-яких прав третіх осіб, та стверджує що у квартирі, частці, що є предметом договору, не зареєстровані, не проживають, та не мають права користування малолітні, неповнолітні діти.

Договір підписаний сторонами, зареєстрований в реєстрі за №703. На підставі вказаного договору проведено реєстрацію права власності за ОСОБА_3 , рішення про державну реєстрацію 45821712 від 05.03.2019 року.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі статтею 177 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За наведених обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте, сам по собі цей факт, не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред`явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Частиною першою статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Згідно із статтями 150, 156 Житлового кодексу Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до статей 17, 18 закону «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання; держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства`та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору.

Оскільки згідно зі статтею 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону, нотаріуси для встановлення факту користування нерухомим майном витребовують довідку про реєстрацію місця проживання або місця перебування дитини за адресою майна, що відчужується або заставляється, видану житлово-експлуатаційною організацією або іншим відповідним уповноваженим органом з питань реєстрації. Коли з поданих документів нотаріусом установлено, що така дитина не проживає за адресою майна, що відчужується, а також те, що така дитина не має права власності на це майно (його частину) нотаріус має право не витребовувати згоду органів опіки та піклування на посвідчення такого правочину.

Тобто, право користування майном члена сім`ї власника житла пов`язано з моментом здійснення реєстрації за місцем проживання особи. Таким чином, згода органів опіки та піклування необхідна лише у випадку, якщо дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 520/258/16-ц (провадження № 61-5653св18). Відповідно до наданої приватним нотаріусом ХМНО Колядою Ю.С. копії довідки з Реєстру територіальної громади міста Харкова від 05.03.2019 року о 13.37 годині в квартирі АДРЕСА_1 , будь-яких зареєстрованих осіб немає. Тобто, на момент укладання договору в квартирі будь-яких зареєстрованих осіб не було, неповнолітній син сторін не є співвласником спірної квартири. При укладанні договору сторонам було роз`яснено діючи норми законодавства щодо набуття права власності подружжям, поділ майна на набуте в період шлюбу, позивач жодних заперечень, зауважень, нотаріусу не повідомляла, надані роз`яснення їм були зрозумілі. Окрім того, позивач та свідок ОСОБА_9 не заперечували проти того, що за умовами договору ними було отримано відповідні грошові кошти, в розмірі зазначеному у договорі.

Як вбачається з наданої відповіді на зверненням ОСОБА_1 до Департаменту служб у справах дітей від 30.08.2019 року, органом опіки та піклування дозволу на вчинення будь-яких правочинів по квартирі АДРЕСА_1 не надавалося. Також, надані роз`яснення, що такий дозвіл надається для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке, або право користування яким, мають діти, а якщо в житловому приміщенні малолітні та неповнолітні діти не зареєстровані та не мають права власності, надання такого дозволу законодавством не передбачено.

За даними акту про фактичне проживання від 31.05.2019 року ОСОБА_3 з 22.02.2019 року проживає з адресою АДРЕСА_6 , з ОСОБА_4 , 2013 року народження.

Враховуючи наведене, суд вважає, що підстав для визнання договору недійсним, саме у зв`язку із відсутністю дозволу органу опіки та піклування, не вбачається, оскільки жодним чином даний договір не порушує прав неповнолітнього.

Що стосується доводів позивача про належність їй на праві особистої власності 1/2 частки в спірній квартирі, враховуючи внесення нею власних коштів, суд зазначає наступне.

Відповідно до вимог п.3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Відповідно до ч.7 ст.57 СК України, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Відповідно до ч.1 ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до ч.1 ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Тобто, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.

Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує, оскільки відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17. В ході розгляду справи було досліджено наданий позивачем письмовий доказ, а саме договір купівлі-продажу квартири, що належала на праві власності позивачці та її матері, а також договір купівлі-продажу спірної квартири.

28.11.2015 року між ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , як продавцями, що є співвласниками квартири, та ОСОБА_10 , було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , житловою площею 19 кв.м., загальною площею 26,4 кв.м., продаж квартири здійснено за 205000 гривень, що становить еквівалент 8200 доларів США. ОСОБА_9 є матір`ю ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження.

17.12.2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_11 було укладено договір про наміри, предметом договору визначено, що ОСОБА_1 або члени її сім`ї має намір придбати квартиру за адресою АДРЕСА_1 , вартість квартири визначено за домовленістю сторін в 453600 гривень, еквівалент 18900 доларів США. 24.12.2015 року між сторонами ОСОБА_1 та ОСОБА_11 укладено договір купівлі-продажу відповідної квартири за погоджену сторонами вартість в 453600 гривень ( за звітом ФОП ринкова вартість квартири станом на 21.12.2015 року становить 432712 гривень). На підставі вказаного договору право власності зареєстровано за ОСОБА_1 , рішення про державну реєстрацію 27467626 від 24.12.2015 року. Свідок ОСОБА_9 суду пояснила, що вона є матір`ю позивача, спочатку в квартирі по АДРЕСА_3 , що належала на праві власності їй та доньці, проживали донька, зять, відповідач у справі, та дитина. Вони вирішили поліпшити їх житлові умови, продали цю квартиру, вона передала кошти доньці, а через місяць було придбано квартиру по вулиці Роганській . Перед відрядженням доньки в Дубаї вона казала їй, що відповідач запропонував вирішити питання з цією квартирою, але коштів для сплати частки за квартиру вона не мала, донька казала, що пропонувала відповідачу провести оплату частками, але він не погодився. Про продаж квартири вона дізналась від доньки, коли вже договір був підписаний, якщо б донька їй про це повідомила раніше, вони б знайшли кошти, сплатити за частку. Гроші, які вона надавала доньці, для покупки квартири на

Роганській , донька їй повернула.

Але при цьому, відповідачем суду зазначено, що у придбанні квартирі було витрачено кошти запозичені у його матері. Відповідно до наданого витягу з особового рахунку АБ «Південний» на ім`я ОСОБА_7 , матері відповідача, ОСОБА_3 , за довіреністю, за період з 27.04.2015 року по 31.12.2015 року було отримано з рахунку 13199,32 долари США.

Тобто, допустимих доказів того, що частка спірної квартири належала на праві особистої власності позивачем, надано не було. Надана копія договору купівлі-продажу щодо отримання коштів позивачем від продажу квартири, яка належала їй та її матері, не може беззаперечно свідчити про те, що саме вказані кошти були вкладені в придбання спірної квартири. Тому, підстав вважати, що 1/2 частина в спірній квартирі належала на праві особистої власності саме позивачу, немає, доказів суду стороною позивача, окрім копії дослідженого договору, та показів свідка ОСОБА_9 , яка не заперечувала факт передачі доньці коштів для придбання квартири, повернення їх після укладання договору, суду не надано. Підстав для визнання за позивачем права власності на 73/100 частин вказаної квартири, враховуючи, що майном набутим в період шлюбу є 1/2 частини, не вбачається.

Окрім, відсутності дозволу органу опіки та піклування на відчуження спірної квартири, позивачем наведено в позові, як підстави для визнання договору недійсним, укладання такого договору шляхом залякування, психологічного тиску, примусу, омани, під впливом тяжких обставин, тобто вона не мала волевиявлення на укладання даного договору.

Досліджуючи питання наявності цих підстав для визнання договору недійсним, суд виходить з наступного. Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Отже, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного уведення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа вчиняє їх добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

В судовому засіданні позивач зазначала, що вона уклала даний договір, оскільки відповідач ввів її в оману з приводу подальшої долі квартири, він її запевнив, що буде проживати у вказаній спірній квартирі з їх сином, зі інших умов вона б не підписала даний договір. При цьому, відповідач категорично заперечував проти вказаних обставин та посилався на те, що питання поділу квартири тривало багато часу, велись перемовини, він не мав наміру проживати в м.Харків, переїхав за місцем своєї реєстрації в м.Маріуполь, де й проживає наразі із їх спільним сином. Як на обставину тиску на неї, з метою укладання договору, позивач посилалась на те, що відповідач викрав їх спільну дитину та не надавав їй можливості бачити дитину, не повертав її. Відповідач проти зазначених обставин заперечував, посилаючись на те, що він з сином постійно проживає в м.Маріуполь, за місцем його реєстрації, адреса відома позивачці та він, як батько, має право на спілкування, проживання із сином та не викрадав його.

Також, позивач посилалась на те що вона вбачала загрозу життю та здоров`ю дитини, оскільки він перебував в м.Маріуполь, що віднесений до пунктів територій на яких здійснювалась антитерористична операція, із ЗМІ їй були відомі проблеми, що впливали внаслідок цього на повсякденне життя дитини.

Свідок ОСОБА_13 суду пояснила, що вона є психологом за освітою, але вже більше 5 років не практикує, в травні місці до неї звернулась позивачка, їй порадила звернутись до неї її колишня клієнтка. Позивач була пригнічена, плакала, у неї було тремтіння рук, вона, як психолог, надала їй допомогу, провела з нею корегуючу роботу. Позивач розповіла їй, що мала місце подружня зрада, вона розлучилась, під тиском колишнього чоловіка була змушена укласти вкрай невигідну для себе угоду з приводу квартири, перебувала як у сні, повідомляла їй, що колишній чоловік її ввів в оману, нібито вона з спільним сином проживала в квартирі, мала намір там і надалі проживати, але чоловік запропонував оформити договір на цю квартиру, під умовою, що в квартирі буде мешкати він та їх спільний син, не мав наміру виїжджати до іншого міста, ввів її в оману та забравши сина, після оформлення договору, поїхав в м.Маріуполь. Вона не повідомляла про це своїм подругам, матері, бо не хотіла всіх хвилювати.

Окрім отриманих показів свідка, інших доказів введення позивача відповідачем в оману, тиску, суду надано не було. Також, свідок ОСОБА_13 повідомила про обставини, які відомі їй зі слів позивачки, безпосередньо свідком перемовин вона не була. Надані позивачем скрін сторінки листування месенжера з відповідачем не свідчать про існування домовленостей щодо укладання договору під умовою, а можуть свідчити про наявність напружених стосунків між сторонами.

Також, позивачем не надано доказів щодо вчинення даного правочину під впливом тяжких обставин, позивач була обізнана про місце перебування дитини, будь-яких даних про загрозу життю та здоров`ю дитини, матеріали справи не містять, посилання на проведення на території м.Маріуполь антитерористичної операції є неприйнятим, оскільки проведення відповідної операції на території України завершено.

В ході розгляду справи встановлено, що між сторонами існує спір щодо визначення місця проживання дитини. На момент розгляду даної справи прийнято рішення судом першої інстанції про визначення місця проживання дитини з ОСОБА_14 , рішення не набрало законної сили, оскаржується в апеляційному порядку. В рамках даної справи надавався висновок про розв`язання спору, що також долучався позивачем до даного позову. Органом опіки було визначено доцільним проживання ОСОБА_4 із мамою. Досліджувались умови проживання матері за адресою АДРЕСА_4 .

Позивач зверталась до Управління реєстрації місця проживання та Департаменту реєстрації та цифрового розвитку Харківської міської ради з приводу реєстрації сина ОСОБА_4 , але їй було відмовлено, оскільки була відсутня письмова згода другого з батьків та не сплачено адміністративний збір. Також, в судовому засіданні, відповідач не заперечував, що такої згоди не надавав, зазначав, що він мав намір зареєструвати дитину за своїм місцем реєстрації, але позивач зі свого боку згоди не надала. Тобто, у сторін також існує спір про місце реєстрації неповнолітнього сина.

Враховуючи наведене, суд не вбачає підстав для задоволення позову з цих підстав.

10.10.2019 року було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , договір №3970, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Луценко Вікторією Сергіївною. 10.10.2019 року право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_5 , рішення про державну реєстрацію 49117742 від 10.10.2019 року.

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину, зокрема, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Це означає, що кожний вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватись, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Враховуючи вказане правило та положення статей 396, 400 ЦК України, віндикацією визнається передбачений законом речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна або особи, яка має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення можливості власнику здійснювати увесь комплекс правомочностей. Таким чином, метою віндикаційного позову є повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) від володіючого невласника. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для віндикації достатнім є скасування першої підстави вибуття майна з володіння власника. Скасовувати усі правочини за ланцюгом не є ефективним способом захисту. Особа, права якої порушено може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. В даному обраний спосіб захисту у вигляді скасування реєстрації не є належним. У разі визнання договору відчуження недійсним, належним способом захисту є подача віндикаційного позову, позивачем вимог до ОСОБА_5 не було заявлено, а лише визначено її у якості 3-ї особи. Враховуючи наведене, суд вважає, що вимоги в частині скасування реєстрації не підлягають задоволенню.

Відповідно до вимог ст.141 ЦПК України, оскільки суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, витрати понесені позивачем, покладаються на неї.

Керуючись ст.ст. 15, 16, 203, 215, 224, 228, 236, 383, 391 ЦК України, ст.ст. 176, 177 СК України, ст.ст. 12, 76, 81, 90, 95, 141, 258, 259, 264-265 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , залишити без задоволення.

Повний текст рішення виготовлений 19.01.2021 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Харківського апеляційного суду або через Орджонікідзевський районний суд м.Харкова. У зв`язку із проголошенням лише вступної та резолютивної частини судового рішення, строк на подання апеляційної скарги обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до вимог п.4 ч.5 ст.265 ЦПК України:

Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 , зареєстрована та проживає АДРЕСА_4 , яка також діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Представник позивача адвокат Чехова Ольга Олександрівна, адреса для листування вулиця Лебединська, будинок 3, офіс 2, м.Харків, 61001, діє на підставі договору про надання правової допомоги.

Відповідач ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 , місце реєстрації та проживання АДРЕСА_6 .

3-я особа Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, код ЄДРПОУ 26489104, що розташований вулиця Сумська, будинок 78, м.Харків, 61002.

3-я особа Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Коляда Юлія Сергіївна, місце здійснення нотаріальної діяльності проспект Олександрівський, будинок 128, квартира 19, м.Харків, 61075.

3-я особа ОСОБА_5 , що проживає АДРЕСА_9 .

Головуючий: суддя О.В. Бугера