Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суддя першої інстанції обґрунтовував свої висновки наявністю передбачених ст.149 ЦПК України підстав для застосування заходів забезпечення позову.

При цьому суд виходив із того, що між сторонами виник спір щодо законності набуття права власності на спірну квартиру відповідачем та імовірної можливості її відчуження останнім під час вирішення спору, а тому невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист прав позивача.

Колегія суддів погоджується з висновками суду в частині необхідності забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 93,8 кв.м., зареєстровану на праві власності за АТ «Укрсоцбанк», і вважає, що даний вид забезпечення позову стосується і пов`язаний із позовними вимогами позивача про скасування рішення про державну реєстрацію за відповідачем права власності на нерухоме майно, а накладення арешту на квартиру є необхідним і достатнім для забезпечення виконання можливого судового рішення та ефективного захисту прав позивача, а також перешкоджання спричинення їм значної шкоди.

При вжитті заходів забезпечення позову, судом обґрунтовано враховано як зміст вимог позивача, які полягають у оспоренні законності реєстрації за відповідачем права власності на нерухоме майно, так і співмірність вжитих заходів із позовними вимогами та вид забезпечення позову (пункти 3 і 4 постанови ПВСУ № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику розгляду судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову»).

При цьому, колегія суддів враховує, що даний захід не є тотожним позовним вимогам, не порушує принципів змагальності і процесуального рівноправ`я сторін.

Колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги про те, що АТ «Альфа-Банк» є власником спірної квартири, документи, які підтверджують його право власності на спірну квартиру, на даний час не оспорені і є чинними, а тому вжиті судом заходи забезпечення позову порушують його право власності, гарантоване ст.41 Конституції України.

Відповідно до ч.2 ст.321 ЦК України особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Оскільки цивільний процесуальний закон, а саме ст.ст.149-150 ЦПК України передбачають можливість обмеження особи у здійсненні права власності при вжитті заходів забезпечення цивільного позову зокрема, шляхом накладення арешту на спірне майно, то такі дії суду відповідають приписам Конституції України (ст.41) і діючому законодавству.

При цьому, колегія суддів враховує, що в даному випадку відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства суд вирішив лише процедурне питання про забезпечення позовних вимог, не позбавляючи скаржника права власності на належне йому майно у вигляді квартири. Накладення арешту на спірне майно за своїм змістом полягає у обмеженні права особи лише розпорядитися майном (провести його відчуження), проте не позбавляє апелянта права володіння і користування цим майном.

Це стосується і посилань скаржника на порушення його права на мирне володіння майном, передбачене ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно якого кожен має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Отже, дана норма дозволяє втручатися у здійснення особою права власності і обмежувати його згідно закону, в тому числі для захисту прав і свобод інших осіб, якщо таке втручання було пропорційним.

В даному випадку, втручання у право власності відповідача у вигляді обмеження на відчуження майна здійснене згідно із законом і було пропорційним переслідуваній меті, оскільки здійснене для захисту прав і свобод інших осіб.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що право власності відповідача не оспорюється, а предметом спору є лише реєстраційні дії, що у свою чергу свідчить про відсутність підстав для вжиття заходів забезпечення позову, необґрунтовані.

З матеріалів справи вбачається, що право власності на спірну квартиру у відповідача виникло саме у зв`язку із вчиненням реєстраційних дій, а не у зв`язку із укладенням якихось цивільно-правових угод по набуттю права власності, а відтак оскарження цих реєстраційних дій та записів призведе до позбавлення його права власності.

Доводи апеляційної скарги про відсутність підстав для вжиття заходів забезпечення позову, оскільки відсутні докази про намір відповідача провести відчуження спірної квартири є необґрунтованими з наступних міркувань.

Власник спірної квартири в будь-який час має можливість провести відчуження належної йому квартири.

Набуття права власності АТ «Альфа-Банк» на спірну квартиру пов`язане із зверненням стягнення на предмет іпотеки у зв`язку із неповерненням позичальником ОСОБА_1 отриманих кредитних коштів, які останній має намір у такий спосіб повернути, що у свою чергу дає достатні підстави вважати, що з метою отримання грошових коштів апелянт може провести відчуження спірної квартири.

Колегія суддів відхиляє як необґрунтовані посилання скаржника на невідповідність судового рішення постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року по справі № 752/6255/18, постанові від 03 липня 2019 року по справі № 7127/220/19, оскільки в даних справах встановлені інші фактичні обставини. Так, скасовуючи вжиті заходи забезпечення позову, Верховний Суд послався на недоведеність намірів відповідача відчужити спірне майно з огляду на відсутність наведення відповідного обґрунтування у заяві позивача. В даній справі заявник належним чином обґрунтував підстави своєї заяви, пославшись на наявність вагомих підстав вважати, що відповідач виконає відчуження квартири і мотивував це в заяві.

Окрім того, відхиляючи дані доводи, колегія суддів враховує, що у цілому ряді рішень (постанов та ухвал) Верховного Суду у справах щодо застосування заходів забезпечення позову у справах, пов`язаних із оскарженням особами реєстраційних дій по реєстрації за кредитором прав власності на нерухоме майно, а саме: від 11 жовтня 2019 року у справі № 202/2666/19, від 14 листопада 2019 року у справі № 367/5303/19, від 05 грудня 2019 року у справі № 199/3924/19, сформовано висновок про правильність вжиття таких заходів з огляду на те, що предметом спору у даній справі є вимоги щодо скасування рішення та запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити ефективний захист та поновлення оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся.

Водночас, колегія суддів не може погодитися із застосуванням судом таких заходів забезпечення позову, як заборона відповідачу вчиняти дії по розпорядженню квартирою зі зняттям з реєстраційного обліку та виселенню всіх її мешканців, у тому числі укладати договори оренди, купівлі-продажу, дарування, передавати в іпотеку, проникати у квартиру без згоди ОСОБА_1 , вселяти інших осіб, користуватися квартирою будь-яким способом без згоди ОСОБА_1 ; заборони відповідачу здійснювати дії щодо відключення трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 від електричних мереж, газопостачання, комунікацій.

Вживаючи такі заходи забезпечення позову, суд не звернув уваги на положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», відповідно до ст.7 якого зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється виключно на підставі заяви цієї особи чи її представника або відповідного судового рішення, що подаються до органу реєстрації.

Таким чином, зняття з реєстрації можливе лише за заявою самого позивача, а не відповідача, а відтак, вжиті заходи не пов`язані із виконанням можливого рішення чи захистом прав позивача і відповідно не ґрунтуються на законі.

Окрім того, забороняючи відповідачу вчиняти дії направлені на виселення мешканців із вказаної квартири, суд першої інстанції не врахував їх співмірність та відповідність вимогам законодавства, яке регулює відносини власності, а також ступінь пропорційності втручання вжитими заходами у право власності відповідача та урахування його інтересів.

Згідно положень ст.109 ЖК України виселення відбувається в судовому порядку, а відтак, заборонивши втручатися і вживати дії по виселенню, суд фактично втрутився у права власника на подачу позову до суду, що є порушенням ч.1 ст.4 ЦПК України, яка гарантує кожній особі право на звернення до суду за захистом своїх прав.

Вирішуючи апеляційну скаргу, колегія суддів відповідно до приписів ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ч.4 ст.10 ЦПК України застосовує при розгляді даної справи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї як джерело права.

Так, згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.