Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 січня 2021 року м. ПолтаваСправа № 440/3397/20Полтавський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Ясиновського І.Г.,
за участю:
секретаря судового засідання - Грігорян А.Р.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - Говорової С.Л.,
представника відповідача - Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області - Кашаєвої О.Г.,
представника відповідача - Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ - Пархоменка І.Ю.,
розглянувши у судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області, Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати та моральної шкоди, -
В С Т А Н О В И В:
30 червня 2020 року ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області (надалі по тексту також - Відповідач1, РСЦ), Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ (надалі по тексту також - відповідач2, ГСЦ), відповідно до якої просить:
визнати протиправним та скасувати наказ Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області № 70/к-Тр від 01 червня 2020 року про звільнення ОСОБА_1 , державного службовця 5 рангу, завідувача сектору юридичного забезпечення Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області, відповідно до пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" у зв`язку із ліквідацією регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12 лютого 2020 року № 79 "Деякі питання територіальних органів Міністерства внутрішніх справ", із припиненням державної служби, 02 червня 2020 року;
поновити ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору юридичного забезпечення регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Полтавській області (філії ГСЦ МВС) з 02 червня 2020 року;
стягнути з регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу;
стягнути з регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу на соціально-побутові потреби в розмірі середньомісячної заробітної плати, що становить 18590,00 грн;
стягнути з регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі середньомісячної заробітної плати, що становить 18590,00 грн;
стягнути з регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області на користь ОСОБА_1 200000,00 грн моральної шкоди завданої внаслідок протиправного звільнення з посади.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що наказом регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області № 70/кТр від 01 червня 2020 року її звільнено з посади завідувача сектору юридичного забезпечення регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області у зв`язку з ліквідацією державного органу. Вважає такий наказ протиправним, оскільки постанова КМУ від 12.02.2020 №79 "Деякі питання територіальних органів Міністерства внутрішніх справ" спрямована не на ліквідацію Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області, а на його реорганізацію, оскільки в ній не наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області, натомість ці завдання та функції покладено на Головний сервісний центр МВС в Полтавській області. Таким чином, Головний сервісний центр МВС в Полтавській області продовжує виконувати повноваження (завдання) Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області. Відтак вважає, що в даному випадку відбулася ліквідація державного органу з подальшим правонаступництвом, а відтак зазначена ліквідація не звільняє державний орган від виконання обов`язку по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Під час звільнення позивачу не запропоновано жодної вакантної посади в Головному сервісному центрі МВС в Полтавській області, не враховано стажу роботи, кваліфікації, продуктивності праці. Також наголосила, що її звільнено у період непрацездатності. Виходячи з протиправних дій відповідача ОСОБА_1 завдано моральної шкоди.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 27 липня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).
Ухвалою суду від 10 серпня 2020 року заяву із запереченнями Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області проти розгляду за правилами спрощеного позовного провадження залишено без задоволення.
13 серпня 2020 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого представник Регіонального сервісного центру МВС у Полтавській області просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на правомірність оспорюваного наказу та відсутності підстав для поновлення позивача на займаній посаді у зв`язку з дотриманням вимог стосовно порядку ліквідації установи. Окремо наголосив, що вимоги позивача про виплату матеріальної допомоги на соціально-побутові потреби та на оздоровлення задоволенню не підлягають, оскільки заяви про отримання останніх подані позивачем засобами поштового зв`язку 03 червня 2020 року, тоді як трудові відносини та проходження державної служби ОСОБА_1 припинено 02 червня 2020 року. Зазначив також про недоводення позивачем спричиненої їй моральної шкоди /а.с. 101-111, т.1/.
Також, 13 серпня 2020 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого представник Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на правомірність оспорюваного наказу та відсутності підстав для поновлення позивача на займаній посаді у зв`язку з дотриманням вимог стосовно порядку ліквідації установи. Окремо наголосив, що вимоги про виплату матеріальної допомоги на соціально-побутові потреби та на оздоровлення задоволенню не підлягають, оскільки заяви про отримання останніх подані позивачем засобами поштового зв`язку 03 червня 2020 року, тоді як трудові відносини та проходження державної служби ОСОБА_1 припинено 02 червня 2020 року. Зазначив також про недоводення позивачем спричиненої їй моральної шкоди. Окремо зауважив, що вимога поновити ОСОБА_1 на посаді саме у структурному підрозділі ГСЦ також задоволенню не підлягає, зважаючи що вона жодного дня не працювала в даній установі, не була звільнена з відповідної посади та не вивільнялась зі штату цієї юридичної особи. Таким чином, позивачем не доведено порушення її законних прав та інтересів з боку ГСЦ, що є підставою для відмови у задоволенні позову /а.с. 185-198, т.1/.
Ухвалою суду від 17 серпня 2020 року заяву із запереченнями Головного сервісного центру МВС проти розгляду за правилами спрощеного позовного провадження залишено без задоволення.
15 вересня 2020 року до суду надійшли відповіді на відзиви відповідачів, відповідно до яких позивач, наполягаючи на задоволенні позовних вимог, наголошувала на раніше наведених аргументах /а.с. 6-11, т.2/.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2020 року вирішено перейти до розгляду справи №440/3397/20 за позовом ОСОБА_1 до Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області, Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати та моральної шкоди - за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.
В ході підготовчого засідання, призначеного на 17 листопада 2020 року, протокольною ухвалою суду частково задоволено клопотання позивача від 17 листопада 2020 року про витребування доказів від відповідачів та про залучення доказів наданих позивачем.
Ухвалою суду від 17 листопада 2020 року витребувані протокольною ухвалою суду документи відповідачам визначено надати у строк 26 листопада 2020 року. Закрито підготовче провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області, Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати та моральної шкоди. Призначено справу до судового розгляду по суті.
Позивач у судовому засіданні позов підтримала.
Представники відповідачів у судовому засіданні проти позову заперечували.
Заслухавши думку позивача та представників відповідачів, розглянувши подані сторонами документи та матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
05 січня 2016 року ОСОБА_1 призначено на посаду завідувача сектору юридичного забезпечення Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області /а.с. 67, т.1/.
У зв`язку з ліквідацією Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області, 11.03.2020 ОСОБА_1 попереджено про звільнення із займаної посади /а.с. 34, т.1/.
Наказом Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області № 70/кТр від 01 червня 2020 року звільнено ОСОБА_1 , державного службовця 5 рангу, завідувача сектору юридичного забезпечення Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області, відповідно до пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" у зв`язку із ліквідацією регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12 лютого 2020 року № 79 "Деякі питання територіальних органів Міністерства внутрішніх справ", із припиненням державної служби, 02 червня 2020 року /а.с. 32, т.1/.
03 червня 2020 року позивачем засобами поштового зв`язку через Укрпошту направлено на адресу відповідача1 заяви від 02.06.2020 про надання матеріальної допомоги на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових потреб.
Не погоджуючись із вказаним наказом та невиплатою відповідачем матеріальної допомоги на оздоровлення та на вирішення соціально-побутових потреб станом на час звільнення, та вважаючи свої права порушеними позивач звернулася до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам та відповідним доводам сторін, суд дійшов таких висновків.
Громадянам, згідно зі статтею 43 Конституції України, гарантується захист від незаконного звільнення.
Згідно з пунктом 1-1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 №889-VIII, (далі також - Закон № 889-VIII) підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є ліквідація державного органу.
Статтею 87 Закону України №889-VIII, у редакції чинній до 25.09.2019, було визначено, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" №117-IX (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2019, № 43, ст.250) внесені зміни до статті 87 Закону України №889-VIII:
у частині першій: у пункті 1 слова "ліквідація державного органу" замінено словами "скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців", а слова "у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі" виключено;
доповнено пунктом 1-1 такого змісту: "1-1) ліквідація державного органу".
В той же час, в редакції Закону України №889-VIII, чинній на момент звільнення позивача з державної служби (02.06.2020) положення "процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю" відсутнє.
Разом з тим, відповідно до частини другої та третьої статті 5 Закону України №889-VIII (у редакції, чинній на момент звільнення позивача), відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Існування в певній сфері суспільних відносин спеціальних нормативних актів не виключає можливості субсидіарного застосування загальних норм, у тому числі норм трудового законодавства. Зокрема, це стосується випадків, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано певні конкретні аспекти правовідносин або коли про це йдеться безпосередньо в спеціальному законі. Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Великої Палати ВС від 22.05.2018 у справі № П/9901/101/18, у постанові ВС від 28.03.2018 у справі № К/9901/13483/18.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/202 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.
Отже, оскільки статтею 87 Закону України №889-VIII в редакції, чинній на момент звільнення позивача, визначено виключно підстави для припинення державної служби, однак порядок і процедуру такого припинення не визначено, тому до спірних правовідносин слід застосовувати положення Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Статтею 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: 1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації.
Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Згідно абзацу першого частини шостої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
В той же час, згідно із частинами 3, 4 ст. 43 Закону України №889-VIII зміною істотних умов державної служби вважається зміна: 1) належності посади державної служби до певної категорії посад; 2) основних посадових обов`язків; 3) умов (системи та розмірів) оплати праці або соціально-побутового забезпечення; 4) режиму служби, встановлення або скасування неповного робочого часу; 5) місця розташування державного органу (в разі його переміщення до іншого населеного пункту).
Про зміну істотних умов служби керівник державної служби письмово повідомляє державного службовця не пізніш як за 30 календарних днів до зміни істотних умов державної служби, крім випадків підвищення заробітної плати.
Відповідно до частини 3 ст.87 Закону України №889-VIII суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 11 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності).
Отже, при розгляді спору про звільнення працівника у зв`язку з ліквідацією установи (державного органу) необхідно з`ясувати:
чи мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація установи;
чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника;
якими доказами підтверджуються зміни в організації виробництва і праці;
чи працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Судом встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 12 лютого 2020 року №79 вирішено: 1. Ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи з надання сервісних послуг Міністерства внутрішніх справ за переліком згідно з додатком (крім іншого - Регіональний сервісний центр МВС у Полтавській області); 2. Установити, що здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією територіальних органів з надання сервісних послуг Міністерства внутрішніх справ згідно з пунктом 1 цієї постанови, покладається на Міністерство внутрішніх справ; територіальні органи з надання сервісних послуг Міністерства внутрішніх справ, які ліквідовуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до впорядкування структури Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ.
Відповідно до наказу Міністерства внутрішніх справ України від 03.03.2020 №218 "Про утворення ліквідаційних комісій територіальних органів з надання сервісних послуг Міністерства внутрішніх справ" утворено ліквідаційну комісію Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області.
Суд окремо звертає увагу, що відповідачами не було надано належних та допустимих доказів в підтвердження прийняття уповноваженим органом розпорядчого документу про відмову держави від функцій органів, які їх виконували та які ліквідовуються, як юридичні особи публічного права Постановою КМУ від 12.02.2020 №79.
Відповідно до положень частини першої статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняє свою діяльність, передаючи все своє майно, права та обов`язки іншим юридичним особам - правонаступникам внаслідок реорганізації (через злиття, приєднання, поділ, перетворення) або ліквідації.
Тобто, при реорганізації юридична особа припиняється, але її права та обов`язки в порядку правонаступництва переходять до нової (іншої) юридичної особи. При цьому до правонаступника переходять обов`язки не тільки в частині майнових прав, а й трудових відносин, в тому числі обов`язок щодо працевлаштування працівника (переведення працівника на іншу роботу).
В той же час, суд звертає увагу, що ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. У зв`язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників, з`ясовувати фактичність такої ліквідації (чи мала місце у цьому випадку реорганізація). При вирішенні зазначеної категорії спорів підлягає оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема: припинено виконання функцій ліквідованого органу чи покладено виконання цих функцій на інший орган.
Встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Аналогічна позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом України у постановах від 04.03.2014 №21-8а14, від 27.05.2014 №21-108а14, від 28.10.2014 №21-484а14, від 19.01.2016 №21-2225а15 та була підтримана Верховним Судом у постановах від 10 жовтня 2018 року по справі № 816/979/17, від 20 червня 2018 року по справі №П/811/3349/15.
Таким чином, у випадку ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, обов`язок щодо працевлаштування (пропозиції про працевлаштування згідно статті 49-2 КЗпП) працівників ліквідованої установи (організації) поширюється не лише на цю установу (організацію), а й на відповідну новостворену установу (організацію), оскільки, як зазначено Верховним Судом України, роботодавцем у такому випадку є держава, а не окрема установа, що діє від імені держави.
Наказом МВС України від 19.05.2017 №417 внесено зміни до Положення про регіональний сервісний центр МВС в Полтавській області та викладеного його в новій редакції /а.с.88 т.1/.
Відповідно до абзацу другого пункту 1 вказаного Положення про регіональний сервісний центр МВС в Полтавській області, РСЦ МВС в Полтавській області також підпорядковується Головному сервісному центру МВС як головному органу в системі територіальних органів з надання сервісних послуг МВС /а.с. 89 т.1/.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 09.04.2020 №333 затверджено штат Головного сервісного центру МВС та ухвалено вважати такими, що втратили чинність штати Головного сервісного центру МВС та регіональних сервісних центрів МВС, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 01 травня 2016 року №350 з наступними змінами та доповненнями /а.с. 115 т.1/.
Наказом МВС України від 24.04.2020 №354 внесено зміни до Положення про Головний сервісний центр МВС та викладеного його в новій редакції /а.с.173 т.1/.
В абзаці другому пункту 4 Розділу І Положення про Головний сервісний центр МВС зазначено, що ГСЦ МВС складається із структурних підрозділів та відокремлених структурних підрозділів - регіональних сервісних центрів /а.с. 174 т.1/.
Наказом Головного сервісного центру МВС №19 від 27.04.2020 затверджено Положення про регіональний сервісний центр ГСЦ МВС в Полтавській області (філія ГСЦ МВС). Згідно пункту 1 розділу І вказаного Положення, Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС в Полтавській області (філія ГСЦ МВС) є відокремленим підрозділом Головного сервісного центру МВС, утвореним на правах філії без статусу юридичної особи /а.с. 39-52, т.1/.
Основні завдання, як регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області, так і регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Полтавській області (філія ГСЦ МВС), виходячи із змісту вказаних положень, фактично є ідентичними.
Зі змісту наведених положень слідує, що функції, завдання та повноваження регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області покладені на регіональний сервісний центр ГСЦ МВС в Полтавській області (філія ГСЦ МВС), що, в свою чергу, свідчить про реорганізацію однієї державної установи в іншу шляхом ліквідації однієї та передачу функцій іншій, в той же час, без відмови держави від вказаної функції.
Зміст повноважень, завдань і функцій органів, що ліквідовуються, свідчить про те, що фактично відбулася реорганізація шляхом ліквідації територіального органу - Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області (місцезнаходження: Полтавська обл., Полтавський район, с. Розсошенці, вул. Кременчуцька, буд. 2В, код ЄДРПОУ 40112186 /а.с.202 т.1/) з одночасним створенням регіонального сервісного центру Головного сервісного центру МВС в Полтавській області (філія ГСЦ МВС - без статусу юридичної особи), як відокремленого структурного підрозділу Головного сервісного центру МВС (окремої юридичної особи, Україна, м. Київ, вул. Лук`янівська, буд. 72, код ЄДРПОУ 40109173 /а.с.215-235 т.1/).
Функції та повноваження вказаних територіальних органів, які ліквідуються покладено на новоутворені територіальні органи як структурні підрозділи апарату Головного сервісного центру МВС.
Фактична реорганізація вказаного держаного органу, крім іншого підтверджується і тим, що одним і тим же наказом МВС України, а саме наказом №333 від 09.04.2020, який прийнято на виконання Постанови КМУ від 12.02.2020 №79 «Деякі питання територіальних органів МВС», затверджено Штат Головного сервісного центру МВС, склад якого збільшено новими посадами, у тому числі посади, які були в ліквідованих РСЦ та наказано уважати такими, що втратили чинність штати регіональних сервісних центрів МВС /а.с. 131 т.1/.
В той же час, по відношенню до працівника, зокрема Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області, вказана реорганізація є у тому числі зміною істотних умов державної служби.
Оскільки, відповідно до частини третьої ст. 43 Закону № 889-VIII, зміною істотних умов державної служби вважається зміна: 1) належності посади державної служби до певної категорії посад; 2) основних посадових обов`язків; 3) умов (системи та розмірів) оплати праці або соціально-побутового забезпечення; 4) режиму служби, встановлення або скасування неповного робочого часу; 5) місця розташування державного органу (в разі його переміщення до іншого населеного пункту).
Фактично в системі МВС фактично відбулося приєднання 26 територіальних органів (РСЦ МВС), що були утворені в АРК, областях та у місті Києві, до головного міжрегіонального територіального органу - ГСЦ МВС, юрисдикція (повноваження) якого поширюється на всю територію України. Воднораз у структурі ГСЦ МВС утворено відокремлені структурні підрозділи - регіональні сервісні центри в АРК, областях та у місті Києві (РСЦ ГСЦ МВС), які діють як філії та здійснюють частину функцій ГСЦ МВС та усі функції колишніх РСЦ МВС, що припиняються. Однак, в результаті такої реорганізації, в регіонах ліквідовуються окремі юридичні особи, а створено відокремлені структурні підрозділи, у формі філій без статусу юридичної особи, однієї окремої юридичної особи - ГСЦ МВС, який розташований у м. Києві. Тобто, по відношенню до працівника внаслідок такої реорганізації відбулися зміни істотних умов державної служби у зв`язку із зміною місця розташування державного органу.
Штат такого нового державного органу змінено у зв`язку із такою реорганізацією та уведено посади, у тому числі начальника сектору юридичного забезпечення, по всіх утворених регіональних сервісних центрах (філіях) ГСЦ, у тому числі і в інших областях крім Полтавської /а.с. 131-172 т.1/.
Відповідно до частини третьої ст. 43 Закону № 889-VIII, про зміну істотних умов служби керівник державної служби письмово повідомляє державного службовця не пізніш як за 30 календарних днів до зміни істотних умов державної служби, крім випадків підвищення заробітної плати.
У разі незгоди державного службовця на продовження проходження державної служби у зв`язку із зміною істотних умов державної служби він подає керівнику державної служби заяву про звільнення на підставі п. 6 частини першої ст. 83 цього Закону або заяву про переведення на іншу запропоновану йому посаду не пізніш як за 30 календарних днів з дня ознайомлення з повідомленням про зміну істотних умов державної служби.
Якщо протягом 30 календарних днів з дня ознайомлення державного службовця з повідомленням про зміну істотних умов служби від нього не надійшли заяви, зазначені в абзаці другому цієї частини, державний службовець вважається таким, що погодився на продовження проходження державної служби.
Тобто, нормою статті 43 Закону №889-VIII визначений певний порядок дій у зв`язку зі зміною істотних умов державної служби.
При цьому, порядок вивільнення працівників визначений у статті 49-2 КЗпП України.
Так, у силу вимог абзацу першого частини 6 статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників /ч.3 ст.49-2 КЗпП України/.
Відповідно до частини п`ятої статті 22 ЗУ «Про державну службу», у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.
Таким чином, виходячи із системного тлумачення вказаних норм, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, у тому числі у зв`язку із реорганізацією (передачею функцій від одного органу до іншого), зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які цей працівник може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення.
Аналогічна правова позиція сформульована Верховним Судом України у постанові від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, та підтримується Верховним Судом, зокрема, у постановах від 08 травня 2019 року у справі № 806/1175/17 та від 13 лютого 2020 року у справі №810/1564/17.
Отже, законодавцем встановлено чіткий алгоритм дій, яких повинен дотримуватись керівник державної служби у випадку змін в організації виробництва і праці для забезпечення дотримання та реалізації державним службовцем гарантованого Конституцією України права на працю, а саме: попередження про наступне вивільнення не пізніше ніж за 30 календарних днів до зміни істотних умов державної служби; пропозиція працівникові іншої рівноцінної посади державної служби, а за відсутності такої - нижчої вакантної посади; переведення за згодою державного службовця на вакантну посаду; звільнення державного службовця у випадку, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Власник або уповноважений ним орган вважаються такими, що належно виконали вимоги частини 2 статті 40, частини 3 статті 49-2 КЗпП України стосовно працевлаштування працівника, якщо запропонували йому наявну на підприємстві роботу, тобто, вакантну посаду або роботу за відповідною професією, спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника або уповноважений ним орган з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18.10.2017 у справі №6-1723цс17 та підтримані Верховним Судом у постанові від 10.10.2018 у справі №816/979/17.
У зв`язку з ліквідацією Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області та на виконання постанови КМУ від 12.02.2020 №79 "Деякі питання територіальних органів Міністерства внутрішніх справ", головою ліквідаційної комісії з ліквідації Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області 11.03.2020 попереджено ОСОБА_1 про припинення державної служби та звільнення із займаної посади не раніше 30 календарних днів з дня попередження /а.с. 34, т.1/.
З попередженням про наступне звільнення позивач ознайомлена 11.03.2020, про що свідчить особистий підпис позивача у попередженні та не заперечується сторонами.
Поряд з цим, в порушення вказаних правових норм позивачу в період з моменту попередження від 11.03.2020 та до винесення оскаржуваного наказу про звільнення від 01.06.2020, не запропоновано жодної наявної вакантної посади як в РСЦ МВС в Полтавській області, який ліквідовується але в якому були вакантні посади станом на цей період, так і інші посади у новоствореному Штаті Головного сервісного центру МВС, у тому числі його відокремлених структурних підрозділах, зокрема в Полтавській області, якому фактично передано функції органу, що ліквідовується.
Також, відповідачами не надано доказів відсутності вакантних посад на час звільнення позивача, а навпаки підтверджено наявність вакантних посад, у період з дати попередження по дату звільнення позивача включно.
В той же час, відповідачем надано на вимогу суду до матеріалів справи штат Головного сервісного центру МВС, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 09 квітня 2020 року №333 /а.с.130-172 т.1/. Відповідно до затвердженого штату, зокрема лише в Регіональному сервісному центрі ГСЦ МВС в Полтавській області (філія ГСЦ МВС с. Розсошенці) - структурному підрозділу ГСЦ МВС на якого покладено ідентичні функції РСЦ МВС в Полтавській області, який ліквідовується, було уведено, крім іншого, посади: «завідувач сектору юридичного забезпечення», «провідний спеціаліст сектору юридичного забезпечення», «завідувач сектору організації діяльності та планування», «завідувач сектору документального забезпечення», «завідувач сектору персоналу» та інші посади державних службовців на рівні начальника відділу, головного спеціаліста та провідного спеціаліста. Також такі посади вказаним наказом було уведено і в інших структурних підрозділах ГСЦ МВС з іншим місцезнаходженням, ніж Полтавська область, а саме в кожному обласному адміністративному центрі України.
Крім того, станом на 02 червня 2020 (на момент звільнення позивача) в Регіональному сервісному центрі МВС в Полтавській області (установі, яка ліквідовується) були вакантними посади, крім іншого: головний спеціаліст сектору персоналу, головний спеціаліст сектору фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку, адміністратор територіальних сервісних центрів, та інші, на підтвердження чого представником відповідача1 надано письмові пояснення /а.с.124 т.2/.
Враховуючи, що матеріали справи містять докази наявності значної кількості вакантних посад станом на час попередження позивача про наступне вивільнення, як в органі, що ліквідовується так і в органі якому передано функції органу, що ліквідовується, але відповідачем не запропоновано позивачу жодної із посад, суд вважає, що відповідачем не доведено виконання у повному обсязі покладеного на нього обов`язку по працевлаштуванню позивача з дня попередження про вивільнення шляхом надання пропозицій всіх інших вакантних посад (іншої роботи), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
Твердження представника відповідача, що позивачем на відміну від інших працівників не було подано заяви про її переведення до іншого державного органу, зокрема до ГСЦ МВС є необґрунтованими та безпідставними, оскільки судом в межах даної справи не може надаватися оцінка обставинам, які не є предметом спору, зокрема в частині інших працівників, і судом в межах цієї справи не з`ясовувалося питання повідомлення відповідачами таких працівників про вакантні посади в ГСЦ МВС (або інших джерел поінформованості таких працівників про назву посаду, яку вони вказували в заяві про переведення в інший орган), а також з урахуванням того, що сам відповідач зобов`язаний спочатку запропоновувати наявні вакантні посади і лише після отримання такої пропозиції із чітким переліком і назвою посад працівник, який попереджений про майбутнє вивільнення, у тому числі позивач, має можливість подати відповідну заяву у порядку та строки визначені законодавством або відмовитися від вказаної пропозиції.
Окремо суд звертає увагу на ту обставину, що відповідачем1 було винесено наказ про звільнення позивача з 02 червня 2020 року в той час, як згідно листка непрацездатності серії АДЯ №419287, який виданий на ім`я позивача, першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності є 03 червня 2020 року. Також, згідно звітності про суми нарахованої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення, допомоги, компенсації) застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування Форма №Д4 відповідача1 за червень місяць ним прозвітовано про 2 дні непрацездатності позивача в червні 2020 року /а.с. 106-112 т.2/.
В той же час, відповідно до частини п`ятої статті 87 ЗУ «Про державну службу», наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.
Відтак, зазначення відповідачем1 в оскаржуваному наказі дати звільнення позивача, яка є днем тимчасової непрацездатності є незаконним.
При цьому, суд зазначає, що посилання відповідача на Роз`яснення Національного агентства з питань державної служби від 20.02.2020 №86 р/з є необґрунтованим, оскільки воно носить суто інформаційний та роз`яснювальній характер, а тому такі не встановлюють жодних правових норм щодо регулювання трудових відносин, при вирішенні даного спору.
Вказані обставини свідчать, про протиправність оскаржуваного Наказу Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області № 70к/Тр від 01 червня 2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 » з 02 червня 2020 року.
Надаючи оцінку позовній вимозі поновити ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору юридичного забезпечення регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Полтавській області (філії ГСЦ МВС) з 02 червня 2020 року, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Вирішуючи спірні правовідносини між сторонами, суд повинен керуватись принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 та статті 240 - 1 Кодексу законів про працю України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20 грудня 2019 року у справі №826/26823/15, від 28 жовтня 2020 року у справі № 826/7297/15.
Підстави для поновлення ОСОБА_1 на посаді у новоутвореному територіальному органі - регіональному сервісному центрі ГСЦ МВС в Полтавській області (філії ГСЦ МВС) відсутні, адже це суперечить положенням статті 235 КЗпП України та її не було переведено на таку посаду до регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Полтавській області (філії ГСЦ МВС) в установленому законом порядку і станом на час розгляду справи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутні відомості про припинення юридичної особи - Регіональний сервісний центр МВС в Полтавській області.
У зв`язку з тим, що встановлені у цій справі обставини свідчать про порушення прав позивача, то належним способом захисту порушеного права є приведення сторін у первісний стан, який існував до видання наказу про звільнення.
При цьому суд зазначає, що обираючи саме такий спосіб захисту порушених прав та законних інтересів позивача, суд не підміняє державний орган та не втручається у його дискреційні повноваження щодо здійснення активних дій стосовно працевлаштування позивача.
Тобто, враховуючи, що станом на дату винесення даного рішення судом, відсутні відомості про припинення Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області, позивач підлягає поновленню на тій посаді, з якої її було звільнено спірним у цій справі наказом на посаді завідувача сектору юридичного забезпечення Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області.
Крім того, суд звертає увагу, що у пункті 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29 липня 1993 року, зазначається, що днем звільнення вважається останній день роботи.
В оскаржуваному наказі зазначено про звільнення позивача з 02 червня 2020 року, в той час як позивач у позовні зазначає вимогу про поновлення з 02 червня 2020 року.
Зважаючи на вищевикладене, оскільки останнім днем роботи ОСОБА_1 було 02 червня 2020 року, обираючи належний спосіб захисту порушеного права позивача, суд вважає за необхідне поновити ОСОБА_1 на посаді завідувач сектору юридичного забезпечення Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області з 03 червня 2020 року, тобто на посаді в Регіональному сервісному центрі МВС в Полтавській області, з якої ОСОБА_1 була звільнена оскаржуваним наказом Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області від 01 червня 2020 року №70К/Тр, оскільки за приписами статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений саме на попередній роботі.
Відповідно до ч.2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
За приписами абзацу 3 пункту 3 Порядку №100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, які обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Оскільки позивач звільнена з посади у червні 2020 року, розрахунок середнього грошового забезпечення має бути проведений, виходячи з нарахованих позивачу сум за квітень та травень 2020 року.
Згідно довідки Регіонального сервісного центр МВС в Полтавської області від 23.11.2020 №13 /а.с. 59, т. 2/ середньоденний розмір заробітної плати позивача, розрахованої відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, складає 1043,81 грн., середньомісячна заробітна плата складає 20876,20 грн.
Стосовно твердження позивача про невідповідність такої довідки, суд наголошує, що ОСОБА_1 у своїх поясненнях сама і наголошувала, що не має можливості самостійно обрахувати свій середній заробіток, оскільки їй точно не було відомо із яких видів нарахувань складалися суми оплат, отримані нею в квітні-травні 2020 року. В той же час, належних та допустимих пояснень на спростування здійсненого відповідачем розрахунку суми середньоденного розміру заробітної плати суду позивачем надано не було. Будь-якого позову про стягнення з роботодавця недоплаченої суми заробітної плати за квітень-травень 2020 року ОСОБА_1 подано не було.
Так, кількість робочих днів за період вимушеного прогулу позивача з 03.06.2020 по 12.01.2021 становить 152 робочі дні., з них: червень 2020 року (з 03.06.2020 по 30.06.2020) - 18 робочих днів; липень 2020 року - 23 робочих днів; серпень 2020 року - 20 робочих днів; вересень 2020 року - 22 робочих дні; жовтень 2020 року - 21 робочих дні; листопад 2020 року - 21 робочих дні; грудень 2020 року - 22 робочих днів; січень 2021 року (з 01.01.2021 по 12.01.2021) - 5 робочих днів.
Оскільки період вимушеного прогулу позивача становить 152 днів (з 03 червня 2020 року по 12 січня 2021 року), а розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 становить 1043,81 грн, середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на його користь, становить 158659,12 грн (1043,81грн х 152 робочих днів вимушеного прогулу) з відрахуванням з вказаної суми належних до сплати податків і зборів.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у постанові від 24.12.1999 №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника.
При цьому, суд зауважує, що оскільки позивач перебувала на державній службі та протиправно звільнена з Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області, то саме з вказаного органу підлягає стягненню на її користь розрахована судом сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Зважаючи на вищевикладене, суд вважає за необхідне стягнути з Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток час вимушеного прогулу за період з 03 червня 2020 року по 12 січня 2021 року в розмірі 158659,12 грн. (Сто п`ятдесят вісім тисяч шістсот п`ятдесят дев`ять гривень 12 копійок) з відрахуванням обов`язкових платежів.
Надаючи оцінку позовним вимогам стягнути з регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу на соціально-побутові потреби в розмірі середньомісячної заробітної плати, що становить 18590,00 грн, а також матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі середньомісячної заробітної плати, що становить 18590,00 грн, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 54 Закону України "Про державну службу" порядок надання та розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань визначаються Кабінетом Міністрів України, а саме Порядком надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, затвердженим постановою кабінету Міністрів України від 08 серпня 2016 року № 500 (далі - Порядок).
Пунктом 3 Порядку визначено, що рішення про надання матеріальної допомоги державним службовцям приймається керівником державної служби у державному органі в межах затвердженого фонду оплати праці.
Водночас, відповідно частини 2 статті 97 Кодексу законів про працю України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі.
Пунктом 5.11 колективного договору між адміністрацією РСЦ та Профспілкою "Працівників регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області" на 2019-2021 роки визначено, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань державним службовцям надається відповідно по Порядку.
У випадку поділу щорічної основної відпустки на частини грошова допомога у розмірі середньомісячної заробітної плати виплачується, відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 07 грудня 2017 року № 23966/0/2-17/28 "Про виплату грошової допомоги державним службовцям при наданні щорічної основної відпустки", за заявою працівника один раз на рік при наданні будь-якої з частин щорічної основної відпустки, незалежно від кількості днів такої відпустки.
Разом з тим, згідно відомостей наданих Полтавською дирекцією АТ «Укрпошта» на запит голови ліквідаційної комісії РСЦ МВС в Полтавській області від 07.07.2020 « 07.7-17-166 рекомендовані повідомлення №3600807820166, №360080782017 прийняті на пересилання у відділенні поштового зв`язку Полтава-8 - 03.06.2020 /а.с. 85, 86зв, 87зв т.2/. Тобто, заяви позивача від 02.06.2020 на отримання таких матеріальних допомог направлені засобами поштового зв`язку на адресу РСЦ 03 червня 2020 року о 08:36 та 08:35 відповідно, що позивачем не заперечується.
Отримані та зареєстровані вказані заяви відповідачем1 були 04 червня 2020 року, на підтвердження чого надано копії відповідних заяв із відмітками про реєстрацію /а.с.86, 87 т.2/.
При особистому ознайомленні із наказом про звільнення ОСОБА_1 03.06.2020 окремо не повідомлялося про направлення поштою на адресу роботодавця в цей же день (перед прибуттям на роботу і ознайомлення із наказом про звільнення) заяв про матеріальну допомогу на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань від 02.06.2020, а також ОСОБА_1 03.06.2020 не передавалися особисто нарочним способом вказані заяви (чи їх копії) відповідачу1.
При цьому, відповідачем1 згідно оскаржуваного наказу, трудові відносини та проходження ОСОБА_1 державної служби припинено 02 червня 2020 року, тобто станом на 03 червня 2020 року (дату подання вказаних заяв на пошту) як і станом на 04 червня 2020 року (дату отримання вказаних заяв відповідачем1) остання фактично вже не перебувала в трудових відносинах із відповідачем1, а відтак станом на дату отримання відповідачем1 таких заяв позивач вже не мала статусу працівника, як наслідок, відповідні заяви є не вирішеними. Окремих рішень відносно вказаних заяв відповідачем1 до матеріалів справи до винесення в ній рішення надано не було.
Виходячи з викладеного, суд вважає вказані вимоги позивача передчасними, оскільки вирішення таких заяв роботодавцем може бути вирішено лише після фактичного поновлення позивача на посаді, а відтак задоволенню не підлягають.
Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення з посади, у сумі 200000,00 грн суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Стаття 237-1 Кодексу законів про працю України встановлює, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
Статтею 23 Цивільного кодексу України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Зміст поняття моральної шкоди розкрито у статті 23 Цивільного кодексу України.
Так, моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 4 від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (із змінами та доповненнями), під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Частиною першою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Із врахування вищезазначених правових норм у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
Обґрунтовуючи заявлену вимогу про стягнення моральної шкоди, позивач посилалася на втрату постійного заробітку, що унеможливило утримання сім`ї; думки про незаконність звільнення призводили до душевних страждань та моральних переживань. Наведене порушило нормальний уклад життя позивача та вимагало додаткових зусиль для організації її життя та призвело до душевних страждань. При цьому позивач не вказала конкретних обставин, які виразились у втраті нормальних життєвих зв`язків та негативному відображенні на організації її життя, та настанні наслідків, спричинених протиправним звільненням позивача, що призвели до моральних та душевних стражданнях позивача. Не пояснила позивач з яких міркувань вона виходила, визначаючи розмір моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Окремо суд звертає увагу позивача, що про майбутнє звільнення із займаної посади та відповідно ймовірність пов`язану із цим втрату постійного заробітку, позивач була попереджена завчасно, а саме понад 2 місяці, і її звільнення не було неочікуваним.
Крім того, суд наголошує, що з дати винесення спірного наказу і під час розгляду справи в суді відповідачами оголошувались вакансії на зайняття посад, які відповідають її рангу державного службовця, однак позивачем не вживались заходи з власного працевлаштування у новоутворену установу чи інших заходів щодо поліпшення власного стану в частині працевлаштування.
Доказів на підтвердження фактичного погіршення стану здоров`я позивача, пов`язаного із звільненням із займаної посади, суду також надано не було.
Водночас, сам по собі факт прийняття відповідачем протиправного наказу не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди.
Враховуючи те, що матеріали адміністративної справи не містять доказів заподіяння позивачеві моральних та фізичних страждань або втрат немайнового характеру, а також підтвердження причинного зв`язку між протиправними діями відповідача1 і завданням позивачеві від цього моральної шкоди, то вимога позивача щодо стягнення з відповідача1 моральної шкоди в розмірі 200000 грн не підлягає задоволенню.
Згідно з частиною 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Оцінюючи докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.
При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Пунктами 2, 3 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Таким чином, суд вважає за необхідне допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору юридичного забезпечення регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області з 03 червня 2020 року та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 20876,20 грн.
Відповідно до положень ст. 139 КАС України судові витрати не підлягають стягненню.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,
В И Р І Ш И В:
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області (вул. Кременчуцька, 2В, с. Розсошенці, Полтавський район, Полтавська область, 38751, ідентифікаційний код 40112186), Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ (вул. Лук`янівська, 62, м. Київ, 04071, ідентифікаційний код 40109173) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати та моральної шкоди - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області № 70к/Тр від 01 червня 2020 року про звільнення ОСОБА_1 , державного службовця 5 рангу, завідувача сектору юридичного забезпечення Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області, відповідно до пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" у зв`язку із ліквідацією регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12 лютого 2020 року № 79 "Деякі питання територіальних органів Міністерства внутрішніх справ", із припиненням державної служби, 02 червня 2020 року.
Поновити ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору юридичного забезпечення регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області з 03 червня 2020 року.
Стягнути з регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 158659,12 грн (сто п`ятдесят вісім тисяч шістсот п`ятдесят дев`ять гривень дванадцять копійок) з відрахуванням обов`язкових платежів.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Допустити рішення суду до негайного виконання в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору юридичного забезпечення регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області з 03 червня 2020 року та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 20876,20 грн (двадцять тисяч вісімсот сімдесят шість гривень двадцять копійок).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, з урахуванням положень пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне рішення складено 18 січня 2021 року.
Суддя І.Г.Ясиновський
