За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що укладений 26 грудня 2019 року між ОСОБА_2 до ОСОБА_1 попередній договір підлягав нотаріальному посвідченню, є нікчемним.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Нікчемний правочинє недійснимчерез невідповідністьйого вимогамзакону тане потребуєвизнання йоготаким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Відповідно до п.4 постанови Пленуму ВСУ від 16.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що: «кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ст.ст. 15, 16 ЦК України). Цивільне правочи інтересмають бутизахищені судому належнийспосіб,який єефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) вказано, що визнання нікчемного правочину недійсним «не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

Належним способом захисту у подібному випадку є саме визнання відповідного права (пункт і частини другої статті 16 ЦК України) або застосування наслідків недійсності правочину.

Тому, суд першої інстанції правильно вважав, що у задоволенні позовних вимог в частині встановлення нікчемності правочину у резолютивній частині рішення у цій справі слід відмовити, достатнім встановити нікчемність вказаного попереднього договору сторін у мотивувальній частині рішення у цій справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Суд першої інстанції правильно встановив, що оскільки, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 лише домовилися укласти договір, але відповідно його не оформили, сплачені в рахунок виконання договору платежі повертаються в тому розмірі, в якому вони надавалися.

Згідно ч.2 ст. 533 ЦК України якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

За ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Ст. 524 ЦК України встановлено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Відповідно до п. 7 вказаного договору гарантійна сума згідно цього договору сплачуються в гривні відповідно до комерційного курсу продажу готівкового долара США на день укладення цього договору.

На виконання умов попереднього договору від 26.12.2019 року ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_1 отримала 1560,00 доларів США (п.7 іншого письмовогодоказу - попереднього договору а.с.6 зворот), що також підтверджується іншими наявними у цій справі матеріалами та доказами.

Враховуючи умови договору та вимоги статті 533 ЦК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача у цій справі суми, відповідно до умов договору та положень цієї норми, визначеної за курсом долара США станом на 12.02.2020 року - на день подання позову, як просить позивач в позові (т.с. 1 а.с.5).

Офіційний курс НБУ долара США до гривні станом 12.02.2020 року становить 2442,36 грн. за 100 доларів США. Отже 1560,00 доларів США в еквіваленті на гривню становлять 38095,20 грн. Належні, допустимі докази протилежного у матеріалах цієї справи відсутні та стороною відповідача суду першої інстанції надані не були.

Оскільки, в судовому засіданні в суді першої інстанції знайшов своє підтвердження факт передачі позивачем грошових коштів відповідачці на виконання умов попереднього договору від 26.12.2019 р., який є нікчемним, то суд першої інстанції правильно вважав за необхідне застосувати наслідки нікчемності правочину у цій справі, а саме: стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 38095,20 грн.

Крім того, суд першої інстанції з додержанням вимог ст. 141 ч.1 ЦПК України вирішив питання про розподіл між сторонами у цій справі понесених судових витрат позивача у вигляді судового збору, пов`язаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції.

Судом першої інстанції також було правильно встановлено, що 28.07.2020 року представник позивача звернувся до суду першої інстанції із заявою про ухвалення додаткового рішення у справі у цій справі із додатками (т.с. 1 а.с. 118-123), в якій просив стягнути з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу в сумі 6309,52 грн.

У відповідності до ч. 1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати, згідно частини 4 цієї статті, у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання.

Ч. 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За змістом позовної заяви позивача у цій справі, останнім в прохальній частині позову було зазначено про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідно до положень ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справ, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Судові витрати на правничу допомогу - це фактично понесені сторонок документально підтверджені витрати, пов`язані з наданням цій стороні правової допомоги адвокатом або іншим спеціалістом в галузі права при вирішенні цивільної справи в розумному розмірі з урахуванням витраченого адвокатом часу.

Позивачем до заяви суду першої інстанції було надано договір про надання правничої допомоги від 12.02.2020 року, укладений між ОСОБА_2 та адвокатом Харцизовою Т.В., розділом 3 якого та додатком № 1 до договору визначено порядок оплати послуг, в п. 1 додатку №1 до договору про надання правової допомоги зазначена вартість послуг: підготовка заяви 1000,00 грн., представництво інтересів в суді 750,00 грн. за одне судове засідання, гонорар - 10% від суми задоволених позовних вимог (т.с. 1 а.с. 121). Згідно із актом № 1 приймання-передача наданих послуг від 21.07.2020 року адвокат Харцизова Т.В. надала ОСОБА_2 послуги на загальну суму 6309,52 грн., перелік та вартість цих послуг відповідає зазначеним в договорі. Згідно із квитанцією від 21.07.2020 року ОСОБА_2 оплатив адвокату ОСОБА_4 суму 6309,52 грн. (т.с. 1 а.с. 123).

Судом першої інстанції було правильно встановлено, що вказаний розмір витрат на оплату послуг адвоката є співмірним із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Згідно із ч. 1 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката несуть сторони.

Ч. 3 цієї статті передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат, учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно із п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача.

Судом першої інстанції було правильно встановлено, що позов ОСОБА_2 у цій справі задоволений частково - в частині стягнення суми, а вимога немайнового характеру залишена без задоволення.

При вищевикладених обставинах, суд першої інстанції також дійшов правильного висновку у додатковому рішенні що витрати, пов`язані з наданням позивачу правничої допомоги у розмірі 6309,52 грн. підлягають частковому стягненню з відповідача, пропорційно до задоволеної вимоги в сумі 3154,76 грн.

Доводи апеляційноїскарги відповідача ОСОБА_1 є такими, що не спростовують правильно встановлених судом першої інстанції фактичних обставин цієї справи та правильних висновків суду першої інстанції у цій справі, а лише відображають позицію відповідача у цій справі, яку вона та її представник вважають єдино можливою та правильною.