Дата документу 12.01.2021 Справа № 335/13871/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 22-ц/807/306/21 Головуючий у 1-й інстанції:Геєць Ю.В.

Є.У.№ 335/13871/18 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 січня 2021 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Кримської О.М.,

Дашковської А.В.,

секретар: Волчанова І.М.,

розглянувши увідкритому судовомузасіданні цивільнусправу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування за законом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про зменшення розміру обов`язкової частки у спадщині, визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування за заповітом,

за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 13 жовтня 2020 року,-

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування за законом. Зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_3 , після смерті якого залишилося спадкове майно двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , яку батько заповів ОСОБА_1 . На день відкриття спадщини він був непрацездатним пенсіонером за віком, у зв`язку з чим подав до нотаріальної контори заяву про прийняття обов`язкової частки у спадщині на підставі ч. 1 ст. 1241 ЦК України. Постановою державного нотаріуса йому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, оскільки він не надав документи, що підтверджують право власності спадкодавця на спадкове майно. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на 1/4 частку спадкового майна в порядку ч. 1 ст. 1241 ЦК України.

Заперечуючи проти позову, у січні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про зменшення розміру обов`язкової частки у спадщині з ј на 1/16, визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування за заповітом, відшкодування витрат на поховання. В обґрунтування заявлених позовних вимог посилався на те, що у 1986 році батько купив для старшого сина ОСОБА_1 невелику хатинку із земельною ділянкою по АДРЕСА_2 , яку вони розібрали та збудували новий будинок. Він разом з батьком приймали участь у будівництві нового будинку, допомагали як грошима, так і робочою силою. В останні роки свого життя батько тяжко хворів, потребував стороннього догляду та піклування, проте брат не підтримував із ним зв`язку, участі в утриманні батька не приймав. Посилаючись на вказані обставини, просив на підставі ч.1 ст.1241 ЦК України з урахуванням відносин між непрацездатним спадкоємцем і спадкодавцем зменшити обов`язкову частку з ј до 1/6, визнати за ним право власності на 4/6 частки квартири в порядку спадкування за заповітом та відшкодувати Ѕ частку понесених ним витрат на поховання батька.

Ухвалою Орджоникідзевського районного суду м.Запоріжжя від 26 квітня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування витрат на поховання залишені без розгляду на підставі п.5 ч.1 ст.257 ЦПК України (т.1, а.с.151).

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 13 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування за законом задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_1 після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 у порядку спадкування за законом (обов`язкова частка у спадщині).

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про зменшення розміру обов`язкової частки у спадщині, визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування за заповітом залишено без задоволення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення мотивовано тим, що спадкоємцями після смерті ОСОБА_3 є два його сини ОСОБА_1 , який на час відкриття спадщини був непрацездатним, та ОСОБА_2 спадкоємець за заповітом. Тому, враховуючи коло спадкоємців (2 особи), рівність часток у складі спадщини відповідно до закону, позивач як непрацездатний син має право на обов`язкову частку у спадщині, яка становить ј частку квартири. Підстав для зменшення розміру обов`язкової частки у спадщині судом не встановлено, відповідачем не надано доказів на підтвердження доводів про ухилення непрацездатного брата від надання допомоги спадкодавцеві, який протягом останніх років життя тяжко хворів і потребував стороннього догляду. У відповідача відсутні перешкоди для оформлення права на спадщину за заповітом у позасудовому порядку, а отже судовому захисту таке його право не підлягає.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій,посилаючись напорушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити у повному обсязі його зустрічний позов до ОСОБА_1 та зменшити розмір обов`язкової частки до 1/6. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом дана неправильна оцінка зібраним у справі доказам, порушений порядок допиту позивача як свідка, не усунуті суперечності у показах свідків. На думку ОСОБА_2 , судом першої інстанції порушені норми матеріального права,оскільки до спірних правовідносин застосовано закон, який не підлягає застосуванню.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 вказав, що апеляційна скарга є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, суд першої інстанції дослідив всі надані сторонами докази, надав їм належну оцінку та встановив обставини, які відповідають дійсності, дійшов до законних та обґрунтованих висновків.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення сторін і їх представників, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 374ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право залишення судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно статті 375ЦПК України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 263ЦПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення відповідає вказаним вимогам закону.

Встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_3 , після смерті якого залишилася спадщина двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , ринковою вартістю 390000 грн. (т. 1 а.с.32, 36-37,52-76).

Спадкоємцями першої черги є діти спадкодавця ОСОБА_1 , 1954 р.н., та ОСОБА_2 , 1960 р.н. (т. 1 а.с. 7,34).

Відповідно до заповіту від 04.12.1996 року, посвідченого державним нотаріусом Сьомої Запорізької державної нотаріальної контори, ОСОБА_3 на випадок його смерті належну йому квартиру заповів ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 166).

На момент смерті ОСОБА_3 позивач ОСОБА_1 був непрацездатною особою пенсіонером за віком, що підтверджується його пенсійним посвідченням від 28.03.2014 року № 1979623110 (т. 1 а.с. 6).

Обидва спадкоємці у шестимісячний строк звернулися до Третьої Запорізької державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини, державним нотаріусом заведено спадкову справу № 63/2018 (т. 1 а.с. 162,167).

Постановою державного нотаріуса Третьої Запорізької державної нотаріальної контори Коцило С.В. ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частку квартири АДРЕСА_1 у зв`язку з тим, що ним не дані документи, що підтверджують право власності спадкодавця на квартиру (т. 1 а.с. 5).

Відповідно до частини першої статті 1216ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті (частина перша статті 1223 ЦК України).

Відповідно до частини п`ятої статті 1268ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Згідно частини третьої статті 1296ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 1241 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року в справі № 510/350/16-ц (провадження № 61-19810св18) вказано, що «право на обов`язкову частку це суб`єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов`язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов`язкову частку належить до спадкування за законом. Тобто право на обов`язкову частку існує лише за наявності заповіту. Коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. При з`ясуванні чи відноситься певний суб`єкт до кола осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині слід враховувати, що непрацездатність особи повинна підтверджуватися відповідними документами. При цьому відповідна особа для віднесення її до кола суб`єктів, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, має бути непрацездатною саме на момент відкриття спадщини. Аналіз абзацу другого частини першої статті 1241ЦК України дозволяє стверджувати, що зменшення розміру обов`язкової частки у спадщині можливе з урахуванням: а) характеру відносин між спадкоємцями і спадкодавцем; б) наявності інших обставин, що мають істотне значення (зокрема, ними може вважатись тривала відсутність спілкування між спадкодавцем і спадкоємцем, неприязні відносини, зумовлені аморальною поведінкою спадкоємця, тощо).

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. За змістом статті 392 ЦК України право власності на майно може бути визнано судом у випадку коли це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує це право.

Установивши, що ОСОБА_1 на час відкриття спадщини був непрацездатною особою за віком, у передбачений законом шестимісячний строк прийняв спадщину, проте державний нотаріус відмовив йому у видачі свідоцтва про право на спадщину через відсутність документів, що підтверджують право власності спадкодавця на нерухоме майно, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання за позивачем права на обов`язкову частку, яка становить ј спірної квартири.

Надавши оцінку зібраним у справі доказам за правилами ст.ст. 76-82,89 ЦПК України суд першої інстанції не встановив виключних обставин, які б могли вплинути на розмір обов`язкової частки позивача у спадщині.

Спадкодавець отримував допомогу від свого молодшого сина ОСОБА_2 , на користь якого було складено заповіт, та який був зареєстрований та проживав зі своїм батьком і опікувався ним до дня його смерті (т. 1 а.с. 42).

Доказів тому, що між батьком і старшим сином склалися неприязні стосунки, зумовлені аморальною поведінкою останнього, і що вони тривалий час не спілкувалися між собою, матеріали справи не містять.

За життя спадкодавець будь-яких вимог до ОСОБА_1 не пред`являв, з проханням про надання допомоги по догляду за старим батьком ніхто з родичів до позивача не звертався.

Не здійснення непрацездатним позивачем догляду за старим батьком не є достатньою підставою для зменшення розміру обов`язкової частки у спадщині.

Спадкодавець не був у безпорадному стані, оскільки постійно проживав із молодшим сином, який доглядав його до самої смерті і на користь якого було залишено заповіт.

Відповідач не позбавлений можливості компенсувати свої витрати, які були зроблені на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця в порядку ст.1232 ЦК України.

Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_2 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

За вказаних обставин доводи апеляційної скарги про невідповідність висновків суду першої інстанції вимогам закону є безпідставними.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга та зміст оскаржуваного рішення не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст. 376ЦПК України могли б бути підставами для його скасування, тому апеляційну скаргу у відповідності до ст. 375ЦПК України необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 13 жовтня 2020 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Повний текст постанов складено 15 січня 2021 року.

Головуючий І.В. Кочеткова

Судді: А.В. Дашковська

О.М. Кримська